Рішення № 58591776, 22.06.2016, Рівненський районний суд Рівненської області

Справа № 570/5005/15-ц

Номер провадження 2/570/459/2016

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 червня 2016 року

Рівненський районний суд Рівненської області:

в особі судді Кушнір Н.В.

з участю позивачів ОСОБА_1,

ОСОБА_2,

відповідача ОСОБА_3,

її представника ОСОБА_4,

при секретарі судового засідання Бардабуш В.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в приміщенні Рівненського районного суду Рівненської області ( м.Рівне вул.П.Могили 24 ) цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом та визнання права власності на спадкове майно,

в с т а н о в и в :

покликаючись на неможливість оформити свої спадкові права після смерті 24 липня 2004 року їх батька ОСОБА_5, позивачі у поданій до суду 31 грудня 2015 року заяві просять визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 04 лютого 2005 року відповідачу рідній сестрі батька та визнати за ними по 1/8 житлового будинку № 15 по вул.Жукова в с.Ставки Рівненського району Рівненської області та по 1/2 господарських будівель - сарай-літня кухня, сарай, погріб та стягнути з відповідача на користь позивача ОСОБА_1 понесені ним судові витрати у виді сплаченого судового збору та оплачених послуг РОБТІ.

Позивач ОСОБА_1 підтримує позов повністю і по аналогічних мотивах.

По суті спору показав, що з батьком ніколи не спілкувався, про його смерть дізнався лише в 2015 році, коли і познайомився зі ОСОБА_2 - співпозивачем по справі. Свої вимоги мотивував тим, що після смерті батька відкрилася спадщина на 1/4 спірного будинковолодіння, яка фактично належала батьку після смерті його матері. На день смерті батька співпозивачу було 17 років. Їм стало відомо, що за заявою сестри батька - відповідача по справі про прийняття спадщини від 14 січня 2005 року була заведена спадкова справа до майна померлого батька та 04 лютого 2005 року вона отримала свідоцтво про право на спадщину за законом.

18 червня 2015 року вони звернулися до Рівненської районної державної нотаріальної контори з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, але отримали відмову у зв'язку з тим, що відповідач отримала свідоцтво на право на спадщину на спадкове майно. Оскільки на момент смерті батька сестра була неповнолітня, то вважається такою, що прийняла спадщину у встановлений законом строк і має право на спадщину з часу її відкриття. Вона не заперечує проти його вступу в спадкові праві на рівних умовах. Свідоцтво про право на спадщину за законом від 04 лютого 2005 року, видане відповідачу, порушує їх право на 1/4 частину спадкового майна. Відповідач не визнає його права на спадщину, тому вони вимушені звернутись до суду за захистом свого права.

Позивач ОСОБА_2, підтримуючи вимоги та аргументацію ОСОБА_1, показала, що батьки перебували у зареєстрованому шлюбі, згодом розлучилися і вона з матір»ю нетривалий час проживали у бабусі по материнській лінії спорідненості. В 1993 році, коли вона пішла у перший клас, батьки стали знову разом проживати і вона разом з ними у спірному будинку, а саме в одній половині будинку їх сім»я, в іншій бабуся по батьківській лінії спорідненості. Як вона, так і батьки були зареєстровані у вказаному житлі. Згодом батьки стали зловживати спиртним і тому вона періодично проживала як у бабусі-матері батька, так і у сестер батька - тітки Марії, до якої згодом перейшла проживати бабуся, так і у тітки Анні - відповідача по справі. Остання навіть хотіла позбавити її батьків батьківських прав відносно неї.

Приблизно в 2002 році закінчила школу і стала працювати в м.Рівне, проживала за різними адресами. Бабуся свою частину будинку подарувала внуку ОСОБА_6 - сину відповідача. На день смерті бабусі в лютому 2003 року проживала де прийдеться. На день смерті батька в липні 2004 році проживала з с.Ставки по вул.Жукова 4 з співмешканцем Лисенком в будинку його батьків, що знаходиться навпроти спірного будинку, з якого з реєстрації не знімалася. Після смерті батька протягом приблизно трьох років вона з відповідачем не спілкувалася, оскільки тітка Аня вважала, що вона не доглядала бабусю, яка їй дуже допомагала, згодом помирилися на прохання тітки.

В 16 років отримала паспорт, який через нетривалий час згубила і отримала повторно, весь час залишаючись бути зареєстрованою за вказаною адресою.

Після смерті батька її мати аж до своєї смерті в 2014 році проживала у частині спірного житла. Після її смерті вона зразу хотіла проживати в будинку, але відповідач її вигнала і вона майже рік проживала у гуртожитку. Приблизно в 2015 році вона разом з сином поселилися у ту частину будинку, якою користувалися її батьки. Відповідач пропонує їй для проживання дві кімнати, право проходу по подвір»ю та частину городу у користування, але вона так не хоче, оскільки подвір»я приватизував інший співвласник, а город відповідач, тому вважає, що відповідач зобов»язана подарувати їй частину будинку, якою користувалися її батьки.

Відповідач ОСОБА_3 по суті спору стверджує, що про позивача - сина брата нічого не було відомо. Колись брат говорив, що якась жінка подавала на нього на суд про батьківство, але нічого не виграла, тому ОСОБА_1 як рідного племінника не визнає.

ОСОБА_7, то на момент смерті батька і десь за півтора року до даної події вона проживала у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_8 в будинку його батьків по вул.Жукова 4 в с.Ставки Рівненського району Рівненської області.

Вважає, що оформивши спадщину брата на себе, діяла правильно, бо мати позивача вела неправильний спосіб життя і могла позбавити доньку житла, а вона як рідна тітка, яка її фактично виростила, порадившись з родиною, вирішила зробити так, що у подальшому, після досягнення ОСОБА_7 повноліття, подарувати їй частину будинку батька.

В 2010 році сама запропонувала ОСОБА_7 вибирати: чи дві кімнати в будинку чи літню кухню-сарай. ОСОБА_9 вирішила проживати у літній кухні, бо у частині будинку проживала мати, він був у страшному, непридатному для проживання стані. Але згодом ОСОБА_7 передумала і до цієї розмови вони не поверталися. Після смерті матері ОСОБА_9 проживала у тій частині, де вона жила, з літа по зиму 2015 року, ніхто їй не перешкоджав, хоча вона постійно провокувала сварки.

Її представник ОСОБА_4 просить у задоволенні позову відмовити, оскільки позивачами як пропущено строк позовної давності, про що стороною відповідача подана відповідна заява, так ними і не прийнята спадщина, оскільки ніхто з них не проживав з батьком на час його смерті. На день видачі свідоцтва ОСОБА_7 вже досягла повноліття, але ні тоді, ні в подальшому з позовом про оспорення свідоцтва не зверталася, достовірно знаючи про його отримання відповідачем.

Заслухавши пояснення учасників судового розгляду, показання свідків, з»ясувавши обставини та вивчивши матеріали справи, дослідивши подані письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов таких висновків.

Вимоги ст.214 ЦПК Кодексу зобов»язують суд під час ухвалення рішення вирішити такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. Відповідно до ст.16 цього кодексу звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши спосіб захисту позивач в силу ст.ст.10, 60 ЦПК України, діючи на засадах змагальності, повинен переконливими, належними та припустимими доказами довести правову та фактичну підставу заявлених ним вимог. Розглядаючи справу, суд забезпечив сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Сторони у справі скористались правовою допомогою.

Як встановлено судом, позивачі є дітьми померлого 23 липня 2004 року ОСОБА_5, який після смерті 25 лютого 2003 року своєї матері ОСОБА_10 фактично прийняв спадщину, продовжуючи проживати у спадковому житлі, але юридично її не оформив.

04 лютого 2005 року за заявою відповідача-рідної сестри померлого видане оскаржуване свідоцтво.

На день смерті батька ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 була неповнолітньою, зареєстрована за адресою спадкового майна разом з матір»ю, з якою батько був розлучений, хоча фактично там не проживала.

Свідок ОСОБА_6 - син відповідача - співвласник частини спірного будинку, показав, що періодично у ньому проживає, зареєстрований з 14 грудня 2011 року. Стверджує, що ОСОБА_2 з 16 років проживала у цивільному шлюбі за адресою батьків співмешканця, не відносилася до даного будинку як до свого житла.

Даний факт підтвердили свідки ОСОБА_11 та ОСОБА_12, показали, що сім»я ОСОБА_2 була неблагополучна, допомагали всі зі сторони батька, особливо відповідач і її сестра Марія, яка підтвердила дані факти у нотаріально оформленій заяві.

1/2 спірного будинковолодіння № 15 по вул.Жукова в с.Ставки Рівненського району Рівненської області належить ОСОБА_6 згідно договору дарування від 20 серпня 1992 року, 1/2 зареєстровано за відповідачем згідно свідоцтв про право на спадщину за законом від 24 грудня 2004 року після смерті її матері та від 04 лютого 2005 року рідного брата.

Відповідач не заперечує, що приховала від державного нотаріуса інформацію про наявність спадкоємця за законом першої черги - доньки померлого - співпозивача, яка на той час була неповнолітньою.

18 червня 2015 року позивачі звернулися із заявами про прийняття спадщини після смерті свого батька, ОСОБА_2 включає в коло спадкоємців свого брата співпозивача.

У відповідності до вимог п.6 ч.1 ст.3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність, крім того, неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом. Згідно змісту ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, ніхто не може бути протиправно її позбавлений, право приватної власності є непорушним. Аналогічний висновок викладений і в ч.1 ст.321 ЦК України та ст.1 Першого протоколу Конвенції.

Ч.ч.1, 2 ст.3 Конвенції про права дитини, прийнятої 20 листопада 1989 року, яка набрала чинності для України 27 вересня 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Аналогічні висновки викладені і в Законі України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» Так, держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. За положеннями вказаного Закону неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону.

Зі змісту ч.3 ст.1269 ЦК України вбачається, що особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків. У відповідності до ч.4 ст.1268 ЦК України, яка регулює питання про прийняття спадщини, неповнолітня особа вважається такою, що прийняла спадщину, крім випадків, встановлених ч.ч.2-4 ст.1273 цього Кодексу, тобто випадків, коли батьки (усиновлювачі), опікун можуть відмовитися від прийняття спадщини.

Отже, для таких осіб законодавець встановлює додаткові гарантії охорони спадкових прав, робить виняток і незалежно, де і з ким вони проживають і чи подали заяву до нотаріуса про прийняття спадщини у встановлений законом строк, вони вважаються такими, що прийняли спадщину, якщо їх представники від спадщини не відмовилися. ЦК гарантує незмінність засад охорони спадкових прав осіб, які за віком не спроможні самостійно реалізовувати закріплені за ними права. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Ч.1 ст.203 ЦК України закріплено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. У відповідності до ч.1 ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов»язані із його недійсністю. У такому разі кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Відповідно до ст.1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

ОСОБА_7 покликання сторони відповідача про застосування строків позовної давності, то ст.ст.256, 257, 261, 267 ЦК України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Ні позивач ОСОБА_2, ні її мати не відмовилися від спадщини і тому вона є такою, що її прийняла в силу ч.4 ст.1268 ЦК України, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцю з часу відкриття спадщини (ч.5 ст.1268 ЦК України), а тому відповідач не мала права на спадкування 1/4 частини будинковолодіння після смерті брата, а лише на 1/4 частину цієї власності після смерті матері. В даному випадку визнання за відповідачем права власності на спадкове майно порушує права іншого можливого спадкоємця, яка на час відкриття спадщина була неповнолітньою.

Таким чином доводи, викладені у запереченнях проти позову щодо пропуску позивачами строку позовної давності є безпідставними, оскільки правовідносини із спадкування в даному випадку носять тривалий характер. Аналогічний висновок міститься у рішенні Верховного Суду України від 06 червня 2012 року № 6-32цс 12, яке відповідно до ст.360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Задовольняючи позов, суд виходив з того, що позивачами належними та допустимими доказами доведені свої позовні вимоги. Такі висновки суду відповідають нормам матеріального і процесуального закону, а також встановленим обставинам справи.

Задовольняючи позов, суд дійшов до висновку про те, що позивачем ОСОБА_2 доведено в судовому засіданні те, що вона на момент відкриття спадщини була неповнолітньою й вважається такою, що прийняла спадщину після смерті батька та з моменту його смерті має право на спадкове майно, а свідоцтво про право на спадщину за законом від 04 лютого 2005 року, видане відповідачу, порушує її право на отримання 1/4 частини спадкового майна. Оформити спадщину в нотаріальній конторі позивачі можливості не мають, тому у відповідності до ст.ст.15, 16 ЦК України мають право на захист судом невизнаного права шляхом визнання свідоцтва про право на спадщину за законом недійсним.

Суд вважає, що задоволення позову забезпечує справедливу рівновагу між інтересами сторін. Визначений ними спосіб спір вирішує по суті та може припинити конфлікт сторін, а також порушення інтересів, зокрема малолітнього сина співпозивача. Відповідачем не надано будь-яких доказів на спростування доказів, наданих позивачами і у суду немає підстав вважати обставини, викладені у них, такими, що не відповідають дійсності. Рішення суду має бути справедливим, тому, задоволивши позов в такий спосіб, суд згідно ст.1 ЦПК України фактично виконав завдання цивільного судочинства, вирішив спір та захистив порушені права позивача.

Відмовляючи в задоволенні позову в частині визнання права власності суд вважає, що діючим законодавством встановлено для цього інший порядок і суд не може виходити за межі своїх повноважень. Виходячи із положення ч.2 ст.19 Конституції України способи захисту повинні кореспондуватись з повноваженнями суду, тобто суд може прийняти лише таке рішення, можливість ухвалення якого передбачена законодавством. Способи захисту прав мають бути встановлені законом або випливати із його положень чи бути передбачені договором. При цьому можливість пред'явлення конкретних позовних вимог та прохання про застосування конкретного способу захисту порушеного права в тих чи інших правовідносинах має бути передбачена законодавством, тобто юридично можливою.

За змістом п.23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину, в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. Особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження в разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину.

Не заперечуючи того факту, що на підставі ст.88 ЦПК України понесені позивачами витрати відшкодовуються відповідачем у випадку задоволення позову, разом з тим позивачем не представлені оригінали платіжних документів про понесені витрати.

Так, до матеріалів справи не долучені належні докази сплати судового збору, так як відсутність печатки банку про зарахування коштів при сплаті через термінал не є належним виконанням вимог закону. Враховуючи дані обставини, гарантуючи доступ позивачів до правосуддя, суд вважав за можливе відкрити провадження по справі.

Згідно п.26. Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 законодавством не встановлено спеціальних вимог до оформлення платіжних документів, на підставі яких перераховуються суми судового збору. Таке перерахування здійснюється за загальними правилами згідно з вимогами Закону України від 05 квітня 2001 року № 2346-III "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" і відповідних нормативно-правових актів Національного банку України.

Платіжне доручення на безготівкове перерахування судового збору, квитанція установи банку про прийняття платежу готівкою додаються до позовної заяви (заяви, скарги) і мають містити відомості про те, за яку саме позовну заяву (заяву, скаргу, дію) сплачується судовий збір. При цьому, наприклад, платіжне доручення повинно бути підписано уповноваженою посадовою особою банку і скріплено печаткою установи банку з відміткою про дату виконання платіжного доручення та відміткою про зарахування суми судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України. Відповідні документи подаються до суду тільки в оригіналі; копії, у тому числі виготовлені з використанням технічних засобів (фотокопії тощо) цих документів, а також платіжне доручення, яке за формою не відповідає наведеним вимогам, не можуть бути належним доказом сплати судового збору.

П.27 вищевказаної постанови вказано, що судовий збір сплачується до територіальних органів Державної казначейської служби України; платники судового збору у платіжних документах на перерахування судового збору повинні в рядку "одержувач" зазначити найменування територіального органу Державної казначейської служби України за місцем знаходження суду, який розглядає справу.

Відповідно до інформаційного листа від 10.11.2011 р. N 12-6621/11 Державної судової адміністрації України судовий збір відповідно до Закону може сплачуватися як у безготівковій, так і в готівковій формі виключно через установи банків чи відділення зв'язку та справляється за місцем розгляду справи. Документом про сплату судового збору є квитанція установи банку або відділення зв'язку, які прийняли платіж або платіжне доручення, підписане уповноваженою посадовою особою банку і скріплене печаткою установи банку з відміткою про дату виконання платіжного доручення. У разі коли сплата судового збору здійснюється шляхом перерахування коштів з рахунка вкладника, відкритого в установі банку, додається довідка, засвідчена підписом контролера та скріплена печаткою установи банку.

З огляду на викладене, керуючись ст.10, 11, 60, 88, 209, 213-215 ЦПК України, суд

в и р і ш и в :

задоволити цивільний позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом та визнання права власності на спадкове майно.

Визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 04 лютого 2005 року Рівненською районною державною нотаріальною конторою ОСОБА_3 за реєстровим номером 2-78, на 1/4 частину житлового будинку № 15 по вул.Жукова в с.Ставки Рівненського району Рівненської області.

В решті позовних вимог відмовити.

Повний текст виготовлено 24 червня 2016 року.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду Рівненської області через Рівненський районний суд Рівненської області протягом десяти днів з дня проголошення, а особами, які не були при цьому присутні, отримання його копії.

Суддя Кушнір Н.В.