Рішення № 58589244, 13.06.2016, Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/13644/15-ц

Провадження № 2/369/461/16

РІШЕННЯ

Іменем України

13.06.2016 року Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючої судді Пінкевич Н.С.,

при секретарі Дуплій Т.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», публічне акціонерне товариство «Неос Банк» про визнання договору недійсним, зобовязання вчинити дії, -

в с т а н о в и в :

У грудні 2015 року ТОВ «Кредитні ініціативи» звернувся до суду з даним позовом. Свої вимоги мотивував тим, що 21 липня 2014 року між ними та ПАТ «Неос Банк», який є

правонаступником ПАТ «Банк Кіпру», був укладений договір факторингу. За даним договором було відступлено право вимоги по кредитному договору№29-938/2011 від 07 липня 2011 року з ОСОБА_2 За кредитним договором відповідачка отримала кредит в розмірі 80000 грн. та мала вчасно повертати частину кредиту та сплачувати відсотки за користування кредитом. Згодом відповідач порушив умови договору та перестав вносити необхідні платежі та станом на 05 листопада 2015 року за нею рахується заборгованість за кредитом 52653 грн. та заборгованість за відсотками - 8843,84 грн.

Просив суд стягнути з ОСОБА_2 заборгованість в розмірі 61496,84 грн., яка складається з заборгованості по тілу кредиту 52653 грн. та заборгованість по відсоткам за користування 8843,84 грн.; судові витрати покласти на відповідача.

18 січня 2013 року був зареєстрований шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 Валентинвною в виконавчому комітеті Петропавлівсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, актовий запис 2. Після реєстрації шлюбу ОСОБА_2 змінила прізвище на ОСОБА_1

При розгляді справи ОСОБА_1 подала зустрічний позов. Свої вимоги мотивувала тим, що укладений між ТОВ «Кредитні ініціативи» та ПАТ «Неос Банк» договір факторингу є недійсним в частині придбання вимоги до фізичної особи ОСОБА_2, яка не є субєктом господарювання. Вказала, що придання вимоги за договором факторингу це є надання фінансових послуг не включеної до переліку дозволених фінансових послуг, тому фактор не мав права придбавати вимоги до особи, яка не є субєктом господарювання. Оскільки договір укладений з порушенням вимог закону, тому даний правочин є недійсним.

Просила суд визнати недійсним договір факторингу від 21 липня 2014 року, укладений між ТОВ «Кредитні ініціативи» та ПАТ «Неос Банк» в частині придбання ТОВ «Кредитні ініціативи» права вимоги до ОСОБА_2

У подальшому ОСОБА_1 неодноразово уточнювала позовні вимоги. Свої вимоги мотивувала тим, що за умовами договору банк не мав права будь-яким чином розпоряджатись без її згоди правовстановлюючими документами на майно, передане в іпотеку, в тому числі передавати їх позивачу по справі. На її звернення щодо підтвердження наявності в товариства документів, отримувала відмову. На даний час вона також не знає де правовстановлюючі документи. Вказала також, що такі дії з боку товариства є простроченням кредитора, тому за даний час кредитор не може нараховувати відсотки, а вона не повинна їх сплачувати.

Просила суд визнати недійсним договір факторингу від 21 липня 2014 року, укладений між ТОВ «Кредитні ініціативи» та ПАТ «Неос Банк» в частині придбання ТОВ «Кредитні ініціативи» права вимоги до ОСОБА_2; зобовязати ТОВ «Кредитні ініціативи» повернути їй оригінали договору дарування квартири, технічний паспорт на квартиру; зобовязати ТОВ «Кредитні ініціативи» не нараховувати відсотки за час прострочення кредитора та встановити новий графік погашення заборгованості по кредитному договору від 07 липня 2011 року; судові витрати покласти на відповідача.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, проти доводів зустрічного позову заперечував. Суду пояснив, що товариство набуло право вимоги до відповідача у встановленому законом порядку. Про зміну кредитора було повідомлено відповідача, але з грудня 2014 року кошти не надходили на погашення заборгованості. Вимоги та доводи по зустрічному позову є необґрунтованими, оригінали договору та технічний паспорт надані в судовому засіданні для огляду, а кредитор має прав зберігати їх в себе до погашення заборгованості. Просив суд відмовити в задоволенні зустрічного позову, задоволити позов товариства.

У судовому засіданні відповідачка ОСОБА_1 проти позову заперечувала, зустрічний позов підтримала в повному обсязі. Суду пояснила, що дійсно є заборгованість по кредиту, вона погоджується її сплачувати. Розмір боргу товариством визначений неправильно, експертизу призначати не потрібно, правильний розрахунок суду надала. Оскільки на її вимогу не надавали оригінали документів, тому з грудня 2014 року вона не сплачує по кредиту. За даний період позивач також не може нараховувати відсотки, оскільки це є прострочення кредитора. Свої обовязки вона виконувала сумлінно до грудня 2014 року, але позивач порушив умови договору. Без її згоди використав документи, що включає в себе передачу документів іншому кредитору. Просила суд відмовити в задоволенні позову товариства та задоволити її вимоги за зустрічним позовом.

У судове засідання представник ПАТ «Неос Банк» не зявився. Про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. Причини неявки суду не повідомив, клопотань про відкладення розгляду справи до суду не находило.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь в розгляді справи, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги ТОВ «Кредитні ініціативи» слід задоволити, а в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 відмовити з наступних підстав.

За ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

При розгляді справи судом встановлено, що 21 липня 2014 року між ПАТ «Неос Банк», який є правонаступником усіх прав та обовязків ПАТ «Банк Кіпру» та ТОВ «Кредитні ініціативи» було укладено договір факторингу. Згідно умов п. 2 договору клієнт відповідно до умов цього договору відступає фактору свої права вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з боржниками, зазначених в реєстрі заборгованості боржників, у переліку кредитних договорів та договорів забезпечення, право, право на вимоги якої належить клієнту на підставі документації, а фактор шляхом надання фінансової послуги клієнту, набуває права вимоги такої заборгованості від боржників та сплачує клієнту грошові кошти в розмірі, що становить ціну продажу та в порядку, передбаченому договором. Після переходу прав вимоги заборгованості до фактора, останній має право нараховувати в якості нового кредитору у зобовязанні, проценти, комісії, штрафні санкції та інші обовязкові платежі по відношенню до боржників у разі невиконання ними зобовязань за кредитними договорами по сплаті обовязкових платежів, строк сплати яких не настав на дату підписання цього договору, але настане у майбутньому.

Згідно поданих актів прийому-передачі Реєстру заборгованості боржників, документації, персональних даних в електронному вигляді за договором факторингу, до ТОВ «Кредитні ініціативи» перейшло право вимоги і по кредитному договору №29-938/2011 від 07 липня 2011 року.

25 липня 2014 року ОСОБА_4 направлено листа за №400081 щодо повідомлення про зміну кредитора та укладення договору факторингу, повідомлення про зміну рахунку, що також підтверджено копією листа, квитанція та реєстром згрупованих рекомендованих відправлень.

21 липня 2014 року між ПАТ «Неос Банк», який є правонаступником усіх прав та обовязків ПАТ «Банк Кіпру» та ТОВ «Кредитні ініціативи» було укладено договір про передачу прав за іпотечними договорами, в тому числі і по іпотечному договору, укладеного 07 липня 2011 року між ПАТ «Банк Кіпру» та ОСОБА_5

Відповідно до ч.ч. 1,2 ст. 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Заміна кредитора у зобовязанні не впливає на його зміст. Отже, права боржника щодо нового кредитора залишаються такими саме, як і його права щодо первісного кредитодавця.

Відповідно до ч. 2 ст. 518 ЦК України, якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, він має право висунути проти вимоги нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент пред'явлення йому вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, - на момент його виконання.

Окремим випадком збереження прав боржника в разі заміни кредитора є, передбачене ст. 603 ЦК України, право боржника предявляти проти вимоги нового кредитора свою зустрічну вимогу до первісного кредитора.

З огляду на наведене, суд приходить до висновку, що в установленому законом порядку позивач набув право вимоги за кредитним договором №29-938/2011 від 07 липня 2011 року.

07 липня 2011 року між ПАТ «Банк Кіпру» та ОСОБА_5 укладено кредитний договір №29-938/2011. За цим договором ОСОБА_5 отримав кредит в розмірі 80 000 грн. Кредит був виданий на строк до 06 липня 2021 року. Процента ставка за договором становить: 17,9% річних за строковою заборгованістю та 20,9% річних у разі порушення позичальником зобовязань.

19 листопада 2015 року ТОВ «Кредитні ініціативи» надсилав повідомлення ОСОБА_5 про невиконання останнім умов кредитного договору та пропозицією достроково сплати залишок по кредиту, відсотки та пеню за прострочення сплати кредиту та відсотків на загальну суму 61496,84 грн.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобовязується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобовязується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 «Позика» глави 71 ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України, позичальник зобовязаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Статтею 536 ЦК України визначено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобовязаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Відповідно до статті 526 ЦК України, зобовязання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Статтею 629 ЦК України також передбачено, що договір є обовязковим для виконання сторонами.

Згідно із ст. 610 ЦК України, порушенням зобовязання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобовязання (неналежне виконання).

Нормами ст. 525 ЦК України встановлена неприпустимість односторонньої відмови від зобов'язання або одностороння зміна його умов.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За п.2,3 кредитного договору ОСОБА_1 мала вчасно сплачувати відсотки, нараховані за користування кредитом, частку кредиту у визначений договором строк, комісійну винагороду за управління кредитними коштами.

З наданих суду документів, встановлено, що ОСОБА_1 порушила строки погашення заборгованості та сплати відсотків за користування кредитом. Відповідачу по справі направлялось повідомлення, що підтверджується матеріалами справи. Дана обставина була підтверджена в судовому засіданні і відповідачкою ОСОБА_1, яка повідомила суду, що останній раз сплатила по даному кредиту у грудні 2014 року. Пояснення відповідача, що вона не сплачували, бо позивач порушив умови договору, суд оцінює критично, оскільки умовами договору встановлено порядок та строк сплати чергових платежів, що не повязано з підтвердженням наявності оригіналів правовстановлюючих документів на іпотечне майно. В даному випадку відсутнє прострочення кредитора в розумінні ст. 545, 613 ЦК України. Доказів того, що відповідач виконував зобовязання, а кредитор відмовився прийняти виконання, суду не надано. Ненадання або неповернення оригіналів правовстановлюючих документів на іпотечне майно не є борговими документами або розписками про виконання зобовязань, про які йде мова у названих нормах.

У судовому засіданні розяснено право сторін на призначення експертизи для зясування правильності нарахувань по кредитному договору. Відповідних клопотань суду не заявлено. На підставі наведеного, не підлягають задоволенню зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 про зобовязання не нараховувати проценти та встановлення нового графіку погашення заборгованості.

Позивачем надано суду достатньо доказів на підтвердження прострочення відповідачем строків повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом. Перевіривши подані суду розрахунки по кредиту, суд вважає, що станом на 05 листопада 2015 року за ОСОБА_1 рахується заборгованість на загальну суму 61496,84 грн., яка складається з заборгованості по сплаті кредиту 52653,00 грн. та по відсотках в розмірі 8843,84 грн. Тому дана сума підлягає стягненню з відповідача.

Відповідно до ст.88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею та документально підтверджені судові витрати.

На підтвердження своїх витрат представник позивача надав платіжні документи за №16976 від 04 грудня 2015 року. При поданні позову було сплачено судовий збір у розмірі 1218грн.. Тому позовні вимоги про стягнення з відповідача понесених судових витрат підлягають задоволенню.

Встановлено, що 07 липня 2011 року між ПАТ «Банк Кіпру» та ОСОБА_5 укладено іпотечний договір у якості забезпечення виконання зобовязань за кредитним договором №29-938/2011 від 07 липня 2011 року. У якості забезпечення в іпотеку передано квартиру, що знаходиться за адресою: Донецька область, м. Макіївка, Центрально-Міський Сонячний мікрорайонАДРЕСА_1.

При укладені даного договору були передані оригінал договору дарування квартири, оригінал витягу з реєстру з державного реєстру речових прав, оригінали технічного паспорту за 2011 рік та за 1996 рік, що підтверджено поданою суду розпискою від 07 липня 2011 року.

У судовому засіданні були оглянуті оригінали вищевказаних документів.

П.4.3. кредитного договору встановлено, що на весь час дії цього договору як вид забезпечення виконання своїх зобовязань за цим договором, позичальник передає у володіння банку оригінали правовстановлюючих документів на майно, передане в заставу (іпотеку). Банк має право утримувати дані йому у володіння документи на майно, передане в заставу (іпотеку), до повного виконання позичальником своїх зобовязань за цим договором. Банк не має права будь-яким чином без згоди позичальника використовувати надані йому у володіння правовстановлюючі документи на майно, передане в заставу (іпотеку).

Суд оцінює критично пояснення відповідача, що банк не мав право без її згоди передавати документу новому кредитору, оскільки використання та передача документів новому кредитору за умовами відповідного договору, не є тотожними поняттями. Ні банк, ні позивач на час розгляду справи передані їм правовстановлюючі документи не використовували.

На підставі наведеного, суд приходить до висновку, що вимоги ОСОБА_1 про зобовязання повернути документи не можуть бути задоволені до виконання нею умов кредитного договору.

Щодо вимог про визнання недійсним договору факторингу від 21 липня 2014 року, укладений між ТОВ «Кредитні ініціативи» та ПАТ «Неос Банк» в частині придбання ТОВ «Кредитні ініціативи» права вимоги до ОСОБА_2

Частина третя статті 6 ЦК України визначає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, проте не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Норму статті 6 ЦК України розкриває стаття 627 цього Кодексу, в якій зазначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх умов договору (частина перша статті 638 ЦК України).

Частина 1 статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Зазначені положення узгоджуються з нормами частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, відповідно до яких підставою недійсності правочинів є суперечність їх актам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 1077 ЦК України, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

За змістом статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, зокрема договір цесії, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором. Разом з тим розділ І книги п'ятої ЦК України регулює загальні положення про зобов'язання, зокрема положення щодо сторін у зобов'язанні.

Так, загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг визначено Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 року № 2664-ІІІ. Метою цього Закону є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.

Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України винесла Розпорядження 231 керуючись пунктом 1 частини першої статті 1 та пунктом 6 частини першої статті 28 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" та підпунктом 7 пункту 4 Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України, затвердженого Указом Президента України від 4 квітня 2003 року N 292 (що діяло на той час).

При цьому, пункт 1 частини першої статті 1 Закону визначає поняття «фінансова установа», а пункт 6 частини першої статті 28 Закону передбачає, що Уповноважений орган, у межах своєї компетенції дає висновки про віднесення операцій до того чи іншого виду фінансових послуг.

Згідно ч. 2 ст. 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», виключне право або інші обмеження щодо надання окремих фінансових послуг встановлюються законами про діяльність відповідної фінансової установи та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Тобто, нормативно - правові акти державних органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг та якими можуть встановлюватися обмеження щодо надання окремих фінансових послуг, мають бути видані виключно в межах повноважень відповідного державного органу, що встановлені законом.

Стаття 28 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлює безпосередньо Повноваження національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

Так, згідно п.1 ч. І ст. 28 зазначеного Закону Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, у межах своєї компетенції встановлює обмеження на суміщення надання певних видів фінансових послуг.

Тобто Нацфінкомісія, як державний орган, що здійснює регулювання ринків фінансових послуг, уповноважений Законом лише встановлювати обмеження на суміщення певних видів фінансових послуг і не мас права забороняти чи обмежувати надання передбачених Законами фінансових послуг.

Розпорядження № 231 від 03.04.2009 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, зокрема ч. 5 ст. 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та глави 73 Цивільного кодексу України.

Так частиною 5 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», встановлена спеціальна норма, що регулює виключно порядок надання послуг з факторингу. Вказаною нормою законодавець закріпив, що фінансові установи мають право надавати послуги з факторингу з урахуванням вимог Цивільного кодексу України та цього Закону.

Згідно ст. 1079 Цивільного кодексу сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону мас право здійснювати факторингові операції. При цьому положення глави 73 ЦК України та безпосередньо визначення операції факторингу, наведеного в ч. І ст. 1077 ЦК України, передбачають, що клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Ні Цивільний кодекс України, ні Закон «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» не встановлюють жодних обмежень стосовно складу осіб, по відношенню до яких може здійснюватися відступлення права вимоги. Іншими словами, законодавець не виключає безпосередньо фізичних осіб з переліку осіб, що беруть участь у фінансовій операції факторингу'.

При цьому п.1 оскаржуваного Розпорядження № 231 від 3 квітня 2009 року виключає безпосередньо фізичних осіб з кола переліку осіб, що беруть участь в операції факторингу, оскільки передбачає таку сукупність ознак, як фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання та відповідно набуття відступленого права грошової вимоги виключно до боржників - суб'єктів господарювання.

Виключаючи фізичних осіб з кола осіб, що беруть участь у фінансовій послузі факторингу, Нацфінкомісією порушено вимоги ч. 5 ст. 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та глави 73 Цивільного кодексу України, в результаті чого Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 3 квітня 2009 року є незаконним та таким, що не відповідає правовим актам вищої юридичної сили.

Дана обставина встановлена Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 20.08.2013 р. № 2а-12909/12/2670, якою було скасовано п.1 вказаного Розпорядження, згідно якого до фінансових послуг факторингу було віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників суб'єктів господарювання, на якому базувалось таке відступлення, отримання плати за користування грошовими коштами, наданим у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

З урахуванням зазначених норм права та встановлених обставин справи, враховуючи, що Договір факторингу від 21 липня 2014 року відповідає вимогам чинного заокнодаства, тому суд приходить до висновку про відсутність передбачених статтями 203, 215, 227 ЦК України підстав для визнання цього договору недійсним.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що відповідно до ст.1 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 та задоволення позову ТОВ «Кредитні ініціативи».

Керуючись ст.ст. 57-64, 208-223 ЦПК України, -

в и р і ш и в :

Позов товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості - задоволити.

Стягнути з ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка зареєстрована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (код ЄДРПОУ 35326253, м. Бровари, бульвар Незалежності, буд.14) заборгованість за кредитом 61496,84 грн. (шістдесят одна тисяча чотириста девяносто шість грн. 84 коп.), яка складається з: заборгованості по сплаті кредиту 52653,00 грн., заборгованості по відсотках в розмірі 8843,84 грн.

Стягнути з ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка зареєстрована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, - на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (код ЄДРПОУ 35326253, р/р 26507010332001; Київська область, м. Бровари, бульвар Незалежності, буд.14) судові витрати в розмірі 1218 грн. (одна тисяча двісті вісімнадцять грн.).

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», публічне акціонерне товариство «Неос Банк» про визнання договору недійсним, зобовязання вчинити дії - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя Н.С. Пінкевич