Рішення № 58576767, 09.06.2016, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09.06.2016Справа №910/6197/16

За позовом публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України"

до дочірньої компанії "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України"

про стягнення 8 666 291,71 грн.

Суддя Головатюк Л.Д.

Представники

Від позивача Демчук О.В.(дов. від 18.04.2014)

Від відповідача Деркач Т.Г.(дов. від 27.04.2016)

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Публічне акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до дочірньої компанії "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України"я про стягнення 8 666 291,71 грн. звязку з неналежним виконанням умов договору поставки природного газу від 30.12.2009 №324-09/8.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.04.2016 порушено провадження у справі № 910/6197/16 та призначено до розгляду на 21.04.2016.

Представники позивача в судове засідання 21.04.2016 не з'явився, витребувані судом докази не подав, причин неявки суд не повідомив, хоча про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Представник відповідача в судове засідання 21.04.2016 не з'явився, витребувані судом докази не подав, хоча через канцелярію подав клопотання про відкладення розгляду справи та відзив по справі. Суд задовольнив дане клопотання.

Розгляд справи відкладено на 26.05.2016.

26.05.2016 в судовому засіданні оголошено перерву на 09.06.2016 для подання додаткових доказів по справі.

В судове засідання 09.06.2016 прибули представники позивача та відповідача, дали пояснення по справі.

Представник відповідача проти позовних вимог заперечував та просив відмовити в його задоволенні, у зв'язку з тим, що сплив строк позовної давності та у відповідності до вимог Закону України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію».

Представник позивача позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити.

В судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

У судовому засіданні складався протокол згідно статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення проти позову, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

30.12.2009 між публічним акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» (далі - позивач, компанія, постачальник) та дочірнім підприємством «Нафтогазмережі» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» правонаступником якої відповідно до п. 1.2. Статуту (копія в матеріалах справи) є дочірня компанія «Газ України» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» (далі - відповідач, покупець) був укладений договір № 324- 09/8 поставки природного газу (далі - договір, копія в матеріалах справи).

Відповідно до п. 1.1 договору постачальник зобов'язався передати покупцеві у 2010 році у власність природний газ (надалі - газ) для потреб бюджетних установ та організацій та інших споживачів, а покупець зобов'язався прийняти і оплатити природний газ на умовах цього договору.

На виконання умов договору № 324-09/8 від 30.12.2009 позивач поставив протягом січня 2010 року, а відповідач прийняв природний газ на загальну суму 10 412 921,11 грн., що підтверджується актом приймання - передачі природного газу № 01/10-НГУ-ІМП/ТКЕ-Б від 31.01.2010 (копія в матеріалах справи).

Відповідно до п.5.1 договору оплата за газ здійснюється покупцем в термін до 25 числа місяця, наступного за місяцем поставки газу.

Проте, як встановлено судом по даній справі та підтверджується рішенням господарського суду м. Києва у справі № 910/12366/13 від 12.05.2015, відповідач свої зобов'язання за договором поставки природного газу не виконав, за поставлений природний газ розрахувався не розрахувався.

Сума основного боргу, а також частина 3% річних та інфляційних втрат стягнуто судом рішенням у справі № 910/12366/13 від 12.05.2015.

Відповідно до ч. 2 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Пунктом 2.6 постанови пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2013 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" не потребують доказування преюдиціальні факти, тобто встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) у процесі розгляду іншої справи, в якій беруть участь ті самі сторони, в тому числі і в тих випадках, коли в іншому спорі сторони мали інший процесуальний статус (наприклад, позивач у даній справі був відповідачем в іншій, а відповідач у даній справі - позивачем в іншій).

Таким чином, враховуючи викладені вище обставини, факт наявності у відповідача заборгованості за договором в розмірі 10 412 921,11 грн. перед позивачем встановлений рішенням господарського суду м. Києва № 910/12366/13 від 12.05.2015, яке набрало законної сили та додаткового доказування не потребує.

Позивачем заявлено вимогу про стягнення 3% річних у розмірі 711 216,78 грн. та інфляційні збитки у розмірі 7 955 074,93 грн. за період прострочення грошового зобов'язання з 22.03.2013 по 30.06.2015, що нараховані на суму заборгованості 10 412 921,11 грн.

Заперечуючи проти позову, відповідач зазначив, що у відповідності до вимог Закону України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію» відповідач звільнений від сплати нарахованих позивачем 3% річних та інфляційних збитків. Однак суд не погоджується з такими твердженнями відповідача, оскільки у відповідності до статті 3 вказаного закону, він діє до 30.06.2012. Отже, на даний час Закон України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію» втратив чинність у зв'язку з закінченням строку його дії.

Також відповідач вказав, що позивачем частково пропущено строк позовної давності щодо нарахування 3% річних в сумі 8558,57 грн. Суд погоджується з тим, що позивач при розрахунку 3% річних та інфляційних збитків перевищив встановлений 3-річний строк позовної давності щодо такого нарахування. Суд зазначає, що у відповідності до рішення господарського суду м. Києва № 910/12366/13 від 12.05.2015 3% річних та інфляційні втрати позивачем нараховані до 21.03.2013, відтак по справі № 910/6197/16 позивач починає нарахування 3% річних та інфляційних втрат з 22.03.2013, а з даним позовом звернувся до суду 05.04.2016.

Так, положеннями частини 1 статті 251 ЦК України, визначено, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Згідно ч. 1 ст. 252 ЦК України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами.

Позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу (ст. 260 ЦК України).

Відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За приписами статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно статті 261 ЦК України частини 1 та 5 перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила та за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Відповідно до п. 3.4. та 4.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" до вимог про стягнення суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та до вимог про стягнення сум процентів, передбачених статтею 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність (стаття 257 названого Кодексу).

Із матеріалів справи вбачається, що позивачем заявлено до стягнення інфляційні витрати починаючи з 22.03.2013, а із позовом до суду ПАТ "НАК "Нафтогаз України" звернувся 05.04.2016 (відтиск штемпеля відділу діловодства та документообігу Господарського суду міста Києва на позовній заяві, щодо її отримання), тобто позивачем з вказаної вимоги строк позовної давності тривалістю у три роки пропущений.

Оскільки позивачем при розрахунку 3% річних та інфляційних збитків перевищив встановлений 3-річний строк позовної давності щодо такого нарахування, а відповідачем заявлено про застосування строку позовної давності, то судом здійснено розрахунок 3% річних та інфляційних збитків відповідно до вимог щодо строку позовної давності, які становлять:

Інфляційні збитки - 7 955 074,93 грн. - сума не змінилась у зв'язку з особливостями розрахунку у відповідності до рекомендацій Верховного суду України відносно порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, що викладені в листі № 62-97р від 03.04.1997.

Три відсотки річних становлять:

Сума боргу (грн)Період простроченняКількість днів простроченняРозмір процентів річнихЗагальна сума процентів10412921.1106.04.2013 - 30.06.20158163 %698378.93

Таким чином, загальна сума 3% річних складає 698 378,93 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на корить другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно ч. 1 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Пунктом 1 частини 2 вказаної статті визначено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Наявність грошового зобов'язання відповідача по сплаті позивачу заборгованості у розмірі 10 412 921,11 грн. підтверджується рішенням господарського суду м. Києва від 12.05.2015 у справі № 910/12366/13.

Статтею 598 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Ці підстави зазначені у статтях 599, 600, 601, 604-609 Цивільного кодексу України, які не передбачають підставою припинення зобов'язання ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора.

Пунктом 7.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" визначено, що за відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум.

Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання.

Однак при цьому слід мати на увазі, що у разі коли судовим рішенням з боржника стягнуто суму неустойки (штрафу, пені), то правова природа відповідної заборгованості саме як неустойки у зв'язку з прийняттям такого рішення залишається незмінною, і тому на неї в силу припису частини другої статті 550 ЦК України проценти не нараховуються, інфляційні ж нарахування та нарахування трьох процентів річних на цю заборгованість можуть здійснюватися на загальних підставах відповідно до частини другої статті 625 названого Кодексу з дня, наступного за днем набрання законної сили відповідним судовим рішенням.

Згідно ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Відповідно до ч. 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Таким чином, нарахування 3% річних та інфляційних припиняється саме з моменту виконання боржником грошового зобов'язання, а не з моменту зарахування грошових коштів на рахунок позивача в межах виконавчого провадження.

Отже, за розрахунком суду розмір 3% річних та інфляційних, що підлягають стягненню з відповідача за несвоєчасне виконання зобов'язання щодо сплати 10 412 921,11 грн., становить 698 378,93 грн. та 7 955 074,93 грн. відповідно, відтак і позовні вимоги в цій частині є правомірними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

В іншій частині в задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача 3% річних у розмірі 12 837,85 грн. суд відмовляє у зв'язку з вищевикладеним.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Згідно статті 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст.509 ЦК України та ст.173 ГК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦК України та ст. 174 ГК України.

Названі норми передбачають, що господарські зобов'язання можуть виникати безпосередньо з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно із частиною 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно ст. 173 ГК України один суб'єкт господарського зобов'язання повинен вчинити певну дію на користь іншого суб'єкта, а інший суб'єкт має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

У відповідності до ст.610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. 612 Цивільного кодексу України).

У відповідності до ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Відповідно до ст.599 ЦК України, ст.202 ГК України, господарське зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Якщо зобов'язання не виконано або виконано неналежним чином, то воно не припиняється, а навпаки на сторону, яка допустила неналежне виконання, покладаються додаткові юридичних обов'язки, у тому числі передбачені ст.625 ЦК України, оскільки остання передбачає, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

При цьому, діюче законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриття виконавчого провадження з його примусового виконання. Виходячи з цього, втрати від інфляції грошових коштів та річні проценти підлягають сплаті за весь період часу, протягом якого не виконувалось грошове зобов'язання.

Таким чином, реалізація позивачем свого права на звернення до суду щодо стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок неналежного виконання відповідачем своїх договірних зобов'язань щодо оплати заборгованості і ухвалення у зв'язку з цим судового рішення про стягнення з відповідача, крім іншого, основного боргу, неустойки, 3% річних, а також судового збору не позбавляє позивача права на стягнення матеріальних втрат у вигляді інфляційних збитків, понесених ним внаслідок несплати своєчасно відповідачем вказаної суми.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу закріплено ст. 16 цього Кодексу.

Відповідно до статті 218 Господарського кодексу України у разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів. Вказане положення узгоджується з положеннями статті 617 Цивільного кодексу України.

Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Згідно із ст. 599 Цивільного Кодексу України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Таким чином, частина 1 статті 625 Цивільного кодексу України встановлює виняток із загального правила статті 614 Цивільного кодексу України, що закріплює принцип вини як підставу відповідальності боржника.

Отже, відсутність у боржника грошей у готівковій формі або грошових коштів на його рахунку в банку, і як наслідок, неможливість виконання ним грошового зобов'язання, якщо навіть у цьому немає його провини, не звільняють боржника від відповідальності за прострочення грошового зобов'язання.

Слід зазначити, що передбачене законом право кредитора вимагати стягнення боргу враховуючи індекс інфляції та відсотків річних є способом захисту майнових прав та інтересів кредитора, сутність яких складається з відшкодування матеріальних втрат кредитора та знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, а також отримання компенсації (плати) від боржника за користування ним грошовими коштами, які належать до сплати кредитору.

Крім того, оскільки інфляційні витрати пов'язані з інфляційними процесами в державі та за своєю природою є компенсацією за понесені збитки, спричинені знеціненнями грошових коштів, а три проценти річних - платою за користування коштами, що не були своєчасно сплачені боржником, то ні три проценти річних, ні індекс інфляції не можна розцінювати як заходи відповідальності за порушення зобов'язань. Вищенаведене відповідає судовій практиці Верховного суду України (зокрема постанова від 10.06.2003 по справі № 3/350). Доводи відповідача, зазначені у відзиві на позов безпідставні внаслідок викладеного.

Крім того, як зазначив Верховний Суд України в постанові від 28.03.2006 у справі № 2-4/1319-2004 (Інформаційним Листом від 24.10.2006 № 01-8/2358 Вищий господарський суд України довів цю постанову до відома всіх судів для використання в роботі) - «Діюче законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриття виконавчого провадження по його примусовому виконанню.

Відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Якщо зобов'язання виконано не належним чином, то воно не припиняється, а навпаки на сторону, яка допустила неналежне виконання, покладаються додаткові юридичні обов'язки, в тому числі передбачені статтею 625 Цивільного кодексу України, оскільки остання передбачає, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання».

Також Верховний Суд України констатував правомірність нарахування індексу інфляції та 3% річних на суму, визнану судовим рішенням до стягнення.

Аналогічної позиції дотримується і Вищий господарський суд України, зокрема, в постановах від 06.03.2008 № 8/117-38, від 06.02.2008 № 2-28/1418-2007 тощо).

Як зазначив Вищий господарський суд України в постанові від 01.08.2006 № 14/14 (ухвалою Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 28 вересня 2006 року відмовлено у її перегляді), у зв'язку з тим, що в країні відбулися інфляційні процеси, то позивач має право на збереження реальної величини грошей, присуджених до стягнення рішенням суду, але не виплачених у зв'язку з його невиконанням.

Таким чином, Вищим господарським судом України та Верховним Судом України неодноразово підтверджено правомірність застосування ст. 625 ЦК України в частині нарахування індексу інфляції та 3% річних після винесення судового рішення про стягнення заборгованості.

Відповідно до п 1.4 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» з урахуванням пункту 30.1 статті 30 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" моментом виконання грошового зобов'язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі їх йому готівкою, а згідно з пунктом 8.1 статті 8 цього Закону банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження. При цьому порушення банком, що обслуговує платника (боржника), строку перерахування коштів до банку, який обслуговує кредитора, або несвоєчасне зарахування банками коштів на рахунок кредитора, в зв'язку з чим сталося прострочення виконання грошового зобов'язання, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання цього зобов'язання, однак надає боржникові право звернутися до банку, який його обслуговує, з вимогою щодо сплати пені відповідно до пункту 32.2 статті 32 названого Закону (див. також частину третю статті 343 ГК України).»

Відповідно до ст. ст. 43, 33, 34 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що заявлені позивачем вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню частково.

Відповідно до ст.ст. 44,49 ГПК України судовий збір стягується з відповідача на користь позивача пропорційно розміру задоволених вимог.

Виходячи з вищенаведеного та керуючись ст. 4, 33, 34, 49, 64, 75, 82, 83, 84, 85 ГПК України, господарський суд м. Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позов товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Восток" задовольнити частково.

2. Стягнути з дочірньої компанії "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" (04116, м. Київ, вул. Шолуденка, буд. 1, код ЄДРПОУ 31301827) на користь публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (01001, м. Київ, вул. Б.Хмельницького, буд. 6, код ЄДРПОУ 20077720) 3% річних в сумі 698 378(шістсот дев'яносто вісім тисяч триста сімдесят вісім) грн. 93 коп., інфляційні збитки в сумі 7 955 074(сім мільйонів дев'ятсот п'ятдесят п'ять тисяч сімдесят чотири) грн. 93 коп. та судовий збір в сумі 129 801(сто двадцять дев'ять тисяч вісімсот одна) грн. 81 коп.

3. В іншій частині позову відмовити.

4. Видати наказ.

5. Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його підписання, оформленого відповідно до ст. 84 Господарського процесуального кодексу України та може бути оскаржене в порядку та строки, визначені Господарським процесуальним кодексом України.

6. Копію рішення розіслати сторонам.

Суддя Головатюк Л.Д.

Дата підписання повного тексту рішення - 13.06.2016