Рішення № 58534286, 07.06.2016, Зіньківський районний суд Полтавської області

Справа № 530/374/16-ц

Номер провадження 2/530/268/16

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.06.2016 р. Зіньківський районний суд Полтавської області в складі: головуючого судді Должко С.Р. при секретарі Бедюх Н.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Зінькова справу за позовом

ОСОБА_1 до приватного підприємства "Картопля Полтавщини", третя особа реєстраційна служба Зіньківського районного управління юстиції Полтавської області про визнання додаткової угоди від 28 квітня 2015 року недійсною та розірвання договору оренди земельної ділянки від 26 червня 2007 року, -

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Зіньківського районного суду Полтавської області знаходиться цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до приватного підприємства "Картопля Полтавщини", третя особа реєстраційна служба Зіньківського районного управління юстиції Полтавської області про визнання додаткової угоди від 28 квітня 2015 року недійсною та розірвання договору оренди земельної ділянки від 26 червня 2007 року.

Позивач, ОСОБА_1 позовні вимоги підтримала в повному обсязі.

В судовому засіданні представник позивача, ОСОБА_2, підтримав заявлені позовні вимоги в повному обсязі.

Представник відповідача, заперечував проти задоволення позову.

Заслухавши сторони, свідка ОСОБА_3, та дослідивши наявні матеріали справи, суд знаходить, що заявлені вимоги не обґрунтовані і такі, що підлягають до часткового задоволення.

Згідно ч. 2 ст. 27 ЦПК України, особи, які беруть участь у справі позовного провадження, для підтвердження своїх вимог або заперечень зобов'язані подати усі наявні у них докази під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться - до початку розгляду справи по суті.

У відповідності до ст.. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цивільно-процесуального кодексу України.

Відповідно ст. 213 ЦПК України, - рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Як передбачено нормою ст. 2 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право". Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Згідно положень пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 Про судове рішення у цивільній справі, - рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК). Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертої статті 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

За змістом ст. 10 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно ст. 212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Згідно ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ч. 5 ст. З Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою.

Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України "Про оренду землі", іншими законами України, нормативно-правовими актами, а також договором оренди землі.

Відповідно до ст.93 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Частина 1 ст.4 Закону України Про оренду землі говорить, що орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи. Ст.5 Закону України Про оренду землі вказує, що орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою.

Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Частиною 1 статті 14 Закону України Про оренду землі визначено, що договір оренди укладається у письмовій формі, статтею 18 Закону встановлено, що договір оренди землі набуває чинності після його державної реєстрації.

Відповідно до ст. 15 Закону України "Про оренду землі" встановлено, що істотними умовами договору оренди землі є:об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону. Відповідно до п.2 Порядку державної реєстрації договорів оренди землі, затвердженого постановою КМУ від 25.12.1998 року за № 2073, державна реєстрація договорів оренди є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту виникнення або припинення права оренди земельних ділянок.

У відповідності до ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частинами 1,2,3,4,5 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Частина 1 ст.215 ЦК України вказано - підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст.203 цього Кодексу.

У відповідності до ст.626 ЦК України договором є домовленість двох сторін, спрямована на встановлення або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) - ч.2 ст.207 ЦК України.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Відповідно до ст. 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

В судовому засіданні встановлено, що 30.05.2015 помер батько позивача - ОСОБА_4. Після його смерті, позивачкою - ОСОБА_1 у встановлений законом строк, було отримано спадщину за законом, яка складається в тому числі, із земельної ділянки, площею 3,4452 га, розташованої на території Бірківської сільської ради Зіньківського району, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер -5321381000:00:007:0012. Даний факт підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 02 грудня 2015 року, яке видане приватним нотаріусом Зіньківського районного нотаріального округу, та зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності 12316002 (а.с.7-8).

Після отримання спадщини, ОСОБА_1 дізналась, що її батьком - ОСОБА_4 за життя було укладено договір оренди вказаної земельної ділянки від 03.04.2007 року з ПП «Картопля Полтавщини» терміном на 10 років. Вказаний договір зареєстрований в Зіньківському районному відділі Полтавської регіональної філії ДП «Центр ДЗК при Держкомземі України», про що вчинено запис від 26.06.2007 року № 040755500363 (а.с. 9-10).

Після отримання спадщини, позивачка не бажала продовжувати орендні відносини з ПП «Картопля Полтавщина», і тому на підставі п. 40 цього Договору звернулась до відповідача з листом про розірвання вказаного Договору оренди.

Однак, їй повідомили, що її батьком - ОСОБА_4 було підписано додаткову угоду від 28 квітня 2015 року про внесення змін до договору оренди, якою продовжено строк дії вказаного Договору, а також внесено зміни до п. 40 Договору, яким регламентувався порядок розірвання договору у разі переходу права власності на земельну ділянку.

Однак, позивачка зазначає, що її батько - ОСОБА_4 не міг підписати вказану додаткову угоду, так як на момент її підписання - 28 квітня 2015 року та до самої смерті він знаходився в Полтавській установі виконання покарань № 23.

Позивачка, ОСОБА_1, вказує, що відповідно до інформації, яка була отримана нею з Полтавської УВП № 23, ОСОБА_4 у період його перебування в Полтавській УВП № 23 з 01.04.2015 року по 30.05.2015 року не відвідувала жодна особа, а отже, ОСОБА_4 не міг підписати додаткову угоду від 28 квітня 2015 року.

Відповідно до ч. 3 ст. 203 Цивільного кодексу України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Тобто, волевиявлення учасника правочину має бути: вільним (формуватися за відсутності тиску на психіку або особистість фізичної особи тощо, в умовах, за яких особа може належним чином оцінити ситуацію, визначити для себе мету правочину, отримати уявлення про його характеристику тощо); таким, що відповідає внутрішній волі (намірам) субєктів правочину.

Тому, у разі коли воля субєкта правочину формувалася не вільно і (або) не відповідала його волевиявленню, правочин визнається недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 205 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, пятою та шостою статті 203 цього кодексу.

ОСОБА_1 вважає, що в даній ситуації, вказана додаткова угода від 28 квітня 2015 року до договору оренди земельної ділянки є такою, що не відповідає внутрішній волі (намірам) субєкта правочину - ОСОБА_4, адже він взагалі не знав і не міг знати, про те що від його імені буде підписана додаткова угода, яка продовжить строк дії договору та змінить його умови.

Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 року № 9 правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

У звязку з вищевикладеним, вказана додаткова угода від 25 квітня 2015 року є недійсною, так як підписана не ОСОБА_4.

Крім того, відповідно до ст. 126 Земельного кодексу України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Відповідно до п.п. 7 п.2 ч.І ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки підлягає державній реєстрації.

Відповідно до п. 4 ст. 25 Цивільного кодексу України цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.

Відповідно до ч. 1 ст. 210 Цивільного кодексу України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Враховуючи вищевикладене, вказана додаткова угода від 28 квітня 2015 року є недійсною, так як її державна реєстрація була вчинена з порушенням законодавства, оскільки на момент здійснення державної реєстрації ОСОБА_4 помер, тобто втратив цивільну правоздатність, і не міг бути субєктом правочину.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що повязані з його недійсністю.

Відповідно до ч.1 ст.236 Цивільного кодексу України, правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

На думку позивачки, вказана додаткова угода від 25 квітня 2015 року є недійсною, та не породила жодних правових наслідків для сторін, і не змінила умов основного договору оренди земельної ділянки від 03 квітня 2007 року.

Так як за умовами договорів оренди землі не передбачено їх розірвання в односторонньому порядку, позивач вирішив звернутися в суд з відповідним позовом до відповідача.

Позовні вимоги сформовано на правовій позиції узагальнення норм матеріального права п1) ч.2 ст.11, ч.1 ст. 627, 629, ч.1, 2 ст. 651 ЦК України, ч. 4 ст. 32 Закону України «Про оренду землі».

Частиною 4 ст. 32 Закону України «Про оренду землі» визначено, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до іншої особи, а також реорганізація юридичної особи - орендаря не є підставою для зміни умов або розірвання договору, якщо інше не передбачено договором оренди землі.

В аспекті диспозитивності положень зазначених норм, розірвання договору оренди землі при переході права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи унормовано п. 40 договорів оренди землі.

Таким чином, позивач як новий власник земельної ділянки скористався своїм правом на розірвання договорів оренди землі, передбаченим їхніми умовами. Його право вільно володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю захищене ст.41 Конституції України.

Відповідно до ст. 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

В пункті 40 зазначеного вище договору оренди землі вказано, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку є підставою для зміни або розірвання договору.

Відповідно до ст.629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Отже, відповідно до умов договору оренди землі від 03 квітня 2007 року та чинного законодавства, ОСОБА_1 має право припинити вказаний договір оренди земельної ділянки шляхом його розірвання за рішенням суду.

За ст.16 Закону України «Про оренду землі» - укладення договору оренди земельної ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку земельну ділянку.

Згідно ст. 319 Цивільного кодексу України встановлено: «1. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.2. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.»

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено: «1. Відповідно достатті 6 цього Кодексусторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Статтею 17 Загальної декларації прав людини, передбачено - ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

Відповідно до змісту ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», при розгляді справ українські суди повинні застосовувати Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Також, у п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі» зазначено, що «в мотивувальній частині кожного рішення у разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду, які згідно з Законом №3477 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права і підлягають застосуванню в такій справі».

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та Протоколи до неї є складовою національного законодавства України.

Рішення Європейського суду є офіційною формою роз'яснення основних (невідчужуваних) прав кожної людини, закріплених і гарантованих Конвенцією, яка є частиною національного законодавства, та у зв'язку з цим - джерелом законодавчого правового регулювання і правозастосування в Україні.

Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

З огляду на вищевикладене вбачається, що положення ч.1 ст.1268 ЦК України стосовно захисту права власності повністю відповідає захисту права власності, яке гарантується ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що у відповідності до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.

Крім цього, зміст цього конвенційного положення про захист права власності розкритий у ряді Рішень Європейського Суду з прав людини. Так, у Рішенні Європейського суду від 29.11.1991 року у справі «ОСОБА_5 Девелопментс ЛТД» проти Ірландії» зазначається, що власники мають право претендувати щонайменше на законне сподівання на можливість користуватися своєю власністю.

Також, Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці виходить із того, що положення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право подати до суду будь-який позов, що стосується його прав і обов'язків цивільного характеру (п.36 рішення ЄСПЛ від 21.02.1975 року у справі «Голден проти Сполученого королівства») та кожен має право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).

Частина друга статті 158 Земельного кодексу України встановлює, що: «виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб».

З метою захисту своїх законних прав та інтересів, передбачених вказаними вище договорами оренди землі та законодавством України, позивач вимушений звернутися до суду з позовною заявою.

Згідно ч.1 ст.638 ЦК України - договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За змістом ч.1 ст.792 ЦК України - за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. У ч. 2 ст. 792 ЦК України вказано, що відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Згідно зіст. 1 ЗУ «Про оренду землі»оренда землі це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької діяльності та інших видів діяльності.

Відповідно дост. 3 цього Законуоб'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян юридичних осіб, комунальної або державної власності.

Договір оренди землі, згідно зіст. 13 ЗУ «Про оренду землі», - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Договір оренди відповідає вимогам ст.ст. 14 - 15 ЗУ «Про оренду землі»: має письмову форму, зазначені всі істотні умови договору.

Згідно зіст. 18 ЗУ «Про оренду землі»договір оренди землі набуває чинності після його державної реєстрації.

Відповідно до вимог чинного земельного законодавства, зокремаст. 125 ЗК України, якою передбачено, що право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цих прав, 28.11.2014 договір оренди був зареєстрований сторонами у Відділі Держкомзему Зіньківського району 07.06.2012 року.

Відповідно дост. 31 ЗУ «Про оренду землі», який є спеціальним законом, що регулює земельні відносини в Україні, договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором. Відповідно до ст.ст. 2 - 4 ЗК Україниземельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб`єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Об`єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

Відповідно дост. 638 ЦК Українидоговір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї з сторін має бути досягнуто згоди. Правовідносини щодо оренди землі регулюютьсяст. 792 ЦК Українизагальним законом та спеціальними законами, а саме ст.ст. 124 - 126 ЗК України.

Частиною 2ст. 124 ЗК Українипередбачено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Право на оренду земельної ділянки відповідно до ч. 2ст. 125 ЗК Українивиникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Право оренди землі згідно ч. 2ст. 126 ЗК Україниоформляється договором, який реєструється відповідно до Закону.

Відповідно до вимог ст.ст. 651 - 652 ЦК Українизміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Відповідно до ст. 34 Закону України "Про оренду землі" у разі припинення або розірвання договору оренди земельної ділянки орендар зобов'язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором.

Отже, в судове засідання надано докази щодо наявності підстав для розірвання договору оренди земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_4 та приватним підприємством «Картопля Полтавщини».

Суд критично ставиться до позиції позивача, ОСОБА_1, що її батько ОСОБА_4 перебуваючи в Полтавському УВП № 23 не міг підписати додаткову угоду від 28.04.2015 року, так як згідно довідки Полтавської установи виконання покарань №23 (а.с.15) зазначено, що не відвідували ОСОБА_4 особи, але нічого не вказано, чи була переписка із ним і чи направлялася йому додаткова угода. Також позивачем не надано висновок експерта про те, що на додатковій угоді від 28.04.2015 року стоїть не підпис ОСОБА_4, а тому в цій частині позовних вимог позивача слід відмовити.

Згідност. 88 ЦПК Українивимоги позивача щодо відшкодування судових витрат підлягають до часткового задоволення.

На основі викладеного та керуючись Рішенням Конституційного суду України від 11 травня 2005 року № 4-рп/2005 у справі № 1-11/2005, ст.ст. 124 - 126 ЗК України, ст. ст.6,14 - 15,21,23-25,31-32 ЗУ "Про оренду землі",ст.ст. 626, 627, 637, 638, 639, 640,651, 652 ЦК України, Законом України Про оренду землі, ст. ст. 3, 10, 11,15, 27, 30, 31, 57-61, 79, 88, 212-223 ЦПК України суд,

В И Р І Ш И В :

Позовну заяву ОСОБА_1 до приватного підприємства "Картопля Полтавщини", третя особа реєстраційна служба Зіньківського районного управління юстиції Полтавської області про визнання додаткової угоди від 28 квітня 2015 року недійсною та розірвання договору оренди земельної ділянки від 26 червня 2007 року задовольнити частково.

Розірвати договір оренди земельної ділянки від 26 червня 2007 року укладений між ОСОБА_4 та приватним підприємством "Картопля Полтавщини", що зареєстрований в Зіньківському районному відділі центру ДЗК при Держкомземі України від 26 червня 2007 року за № 040755500363.

Стягти із приватного підприємства "Картопля Полтавщини", код ЄРДПОУ -34463453, яке розташоване за адресою с. Ставкове, Зіньківського району, Полтавської області на користь ОСОБА_1, жительки с. Бірки, Зіньківського району, Полтавської області 551,21 грн. сплаченого судового збору.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного суду Полтавської області протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Написано власноручно.

Повний текст рішення виготовлено 08.06.2016 року.

Суддя Зіньківського

районного суду Полтавської області ОСОБА_6