Ухвала суду № 58501826, 21.06.2016, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/23313/15 Головуючий у 1-й інстанції: Добрянська Я.І. Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р.

У Х В А Л А

Іменем України

21 червня 2016 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Вівдиченко Т.Р.

Суддів: Лічевецького І.О.

Мацедонської В.Е.

За участю секретаря: Хмарської К.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 лютого 2016 року у справі за адміністративним позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України про визнання протиправними та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В :

Позивач - громадянин Російської Федерації ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України , в якому просить: - визнати неправомірним (незаконним) і скасувати рішення Державної міграційної служби України від 07.09.2015 року № 632-15 про відмову у визнанні ОСОБА_4 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_4 особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 лютого 2016 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 07.09.2015 року № 632-р про відмову у визнанні ОСОБА_4 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_4 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з постановою суду, відповідач - Державна міграційна служба України звернулася з апеляційною скаргою, просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, позивач є громадянином Російської Федерації, уродженцем м.Тирниауз Кабардино-Балкарської АР, за національністю балкарець, за віросповіданням мусульманин-суніт. Офіційно неодружений, перебуває у цивільному шлюбі з громадянкою України ОСОБА_5, на утриманні у нього двоє малолітніх дітей від першого шлюбу з громадянкою Російської Федерації ОСОБА_6: донька ОСОБА_15, ІНФОРМАЦІЯ_2, та син ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_3.

За словами позивача, у 1990-х роках позивач займався підприємницькою діяльністю на всій території Північного Кавказу, в тому числі в Чеченській Республіці Ічкерія. У період військових дій під час першої чеченської війни у 1994-1996 роках він припинив свою підприємницьку діяльність, яку після закінчення війни відновив. У зв'язку з надзвичайним станом на вказаній території та наявністю блокпостів, у позивача виникли проблеми щодо ведення бізнесу, оскільки за перевезення товару на блокпостах вимагали гроші. З метою спрощення процедури переміщення через блокпости та за порадою одного зі своїх реалізаторів він вирішив зробити собі фіктивне посвідчення одного із співробітників президента Чеченської Республіки ОСОБА_16, стверджуючи, що документ на руки не отримував, а лише заповнив анкету з особистими даними та сфотографувався у військовій формі для його виготовлення.

Також, позивач входив до складу комісії з розслідування вбивств, понівечень та інвалідності дітей до 14-ти років з метою підготовки документів до Міжнародного трибуналу щодо винних осіб. За його словами участі у воєнних діях не брав.

Так, зі слів позивача наприкінці 1990-х років його викликали на допит до Федеральної служби безпеки Російської Федерації, показали йому вищевказану анкету та запропонували співробітництво, на яке він не погодився, після чого відпустили, надавши строк для роздумів та прийняття рішення про співпрацю. Побоюючись за своє життя, позивач залишив домівку та певний період часу переховувався на території Російської Федерації, після чого приблизно в березні-квітні 2001 року виїхав до Грузії, де змінив свої паспортні дані та виїхав до Азербайджану.

Відповідно до одних пояснень позивача, наданих Державній міграційній службі України, на території України він перебуває з кінця 2001 року, відповідно до інших - з 2002 року.

В Україні позивач отримав фіктивні документи, а саме: паспорт громадянина України на ім'я ОСОБА_10 серії НОМЕР_1 та закордонний паспорт серії НОМЕР_2. На підставі вказаних документів, позивач займався підприємницькою діяльністю, у зв'язку з чим неодноразово виїжджав за кордон.

З листа Головного управління служби безпеки України у м.Києві та Київській області від 23.05.2014 року № 10504, адресованого Головному управлінню Державної міграційної служби України в м.Києві, слідчим з ОВС 1 відділу 1 управління Головного слідчого управління СБ України, та постанов слідчих Генеральної прокуратури Російської федерації від 02.06.2001 року та 21.06.2001 року вбачається, що позивач перебуває у розшуку по лінії Інтерполу, у зв'язку із вчиненням злочину на території Російської Федерації, передбаченого частиною третьої статті 205 КК РФ (вчинення терористичного акту).

Після затримання позивача встановлено, що він перебуває у розшуку Інтерполу.

Висновком спеціаліста Українського науково-дослідного інституту спеціальної техніки та судових експертиз від 11.10.2013 року № 10716 підтверджується, що відбитки пальців рук громадянина ОСОБА_4, отримані в Укрбюро Інтерполу, та чоловіка, затриманого 07.10.2013 року у місті Києві, який назвався ОСОБА_4, належать одній особі. Вказана обставина позивачем не заперечується.

У листопаді 2013 року, тобто лише після затримання правоохоронними органами позивач та майже через 12 років після прибуття до України, позивач звернувся до Державної міграційної служби України із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. До цього часу він своїм правом на таке звернення до уповноважених органів не скористався.

Згідно із заявою позивача від 06.11.2013 року, відразу після прибуття до України він не звернувся до уповноважених органів України з питань надання статусу політичного біженця, оскільки не знав, що спецслужби Російської Федерації порушили стосовно нього сфабриковану кримінальну справу за безпідставним звинуваченням та не підозрював, що існує реальна загроза його життю під час перебування в Україні.

Звернення позивача до Державної міграційної служби України щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обґрунтовані його побоюванням стати жертвою переслідування та репресій зі сторони російських спецслужб. Позивач заначив, що виїхав з країни постійного проживання, Російської Федерації, через причини політичного характеру та погрози кримінального переслідування і позбавлення бізнесу зі сторони співробітників Федеральної служби безпеки Російської Федерації через:- відмову співпрацювати з ними;- членство в організації Правозахисний центр «Меморіал» та надання в рамках роботи з названою організацією допомоги сиротам та дітям - інвалідам, які постраждали внаслідок військових дій, що проводились військами Російської Федерації на території Чеченської республіки Ічкерія;- діяльність як депутата Ельбрускої сільської ради та на посаді голови адміністрації сільської ради с.Єльбрус Кабардино-Балкарської АР, у зв'язку з наданням разом із братом ОСОБА_11 земельних ділянок місцевим мешканцям проти волі Президента КБР ОСОБА_12.

За результатами розгляду заяви позивача про надання статусу біженця або особи, яка потребує захисту, та проведених співбесід, рішенням Державної міграційної служби України від 18.08.2014 року № 437-14 йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач звернувся до суду з позовом про визнання неправомірним (незаконним) та скасування рішення Державної міграційної служби України від 18.08.2014 року № 437-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання повторно розглянути його заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.11.2014 року № 826/14515/14 в задоволенні його позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 03.02.2015 року № 826/14515/14 скасовано вищевказану постанову Окружного адміністративного суду міста Києва та прийнято нову постанову, якою позов задоволено, визнано протиправним і скасовано рішення Державної міграційної служби України від 18.08.2014 року № 437-14 та зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_4 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 05.03.2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Державної міграційної служби України.

На виконання вищевказаного рішення Київського апеляційного адміністративного суду, Головним управлінням Державної міграційної служби України в місті Києві підготовлено рекомендаційний висновок про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу п'ятого статті 6 Закону України «Про біженців та осіб , які потребують додаткового або тимчасового захисту»

26 серпня 2015 року Державна міграційна служба України підготувала власний письмовий висновок щодо відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.

На підставі вказаних висновків, Державною міграційною службою України прийняте рішення від 07.09.2015 року № 632-15 про відмову позивачу в наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю щодо цього умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту».

Наразі, згідно з вироком Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 13.11.2014 року у справі № 576/530/14-к, який набрав законної сили відповідно до ухвали Апеляційного суду Сумської області від 24.02.2015 року, громадянина Російської Федерації ОСОБА_4 визнано винним у скоєнні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 332, частиною четвертою статті 358 КК України, та засуджено до п'яти років позбавлення волі з конфіскацією в дохід держави грошових коштів у сумі 1 100 доларів США.

Зокрема, частиною другою статті 332 КК України передбачено відповідальність за незаконне переправлення осіб через державний кордон України, організація незаконного переправлення осіб через державний кордон України, керівництво такими діями або сприяння їх вчиненню порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод, вчинені способом, небезпечним для життя чи здоров'я особи, яку незаконно переправляли через державний кордон України, чи вчинені щодо кількох осіб, або повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з використанням службового становища.

Частиною четвертою статті 358 КК України передбачено відповідальність за використання завідомо підробленого документа.

Позивач, не погоджуючись з прийнятим Державною міграційною службою України вищевказаного рішення від 07.09.2015 року № 632-15, звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.

Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 цього Закону, особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особою, яка потребує додаткового захисту, є особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Відповідно до ч. ч. 1, 5 статті 5 цього Закону, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано такий статус, а саме: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Положеннями Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) передбачено, що особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Зазначені вимоги у судочинстві кореспондуються з правилами доказування, визначеними частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якими, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, зокрема, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні, а також яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

За визначенням цього Закону, третя безпечна країна - це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

З огляду на викладене, судом першої інстанції вірно зауважено, що звернення позивача до Державної міграційної служби України із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має бути, зокрема, вчасним та обґрунтованим і викликати довіру.

Згідно матеріалів справи, звернення позивача до Державної міграційної служби України щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового статусу, дійсно не можна назвати своєчасним, бо останній, прибувши до України ще у 2001 році, він майже 12 років до моменту звернення проживав на її території за фіктивними документами, а з відповідною заявою звернувся лише після затримання правоохоронними органами України, коли постало питання щодо його можливої екстрадиції.

Заслуговують на увагу і твердження відповідача про те, що позивач до затримання правоохоронними органами України не був обізнаний із порушенням щодо нього в Російській Федерації кримінальних справ та про оголошення розшуку Інтерполом/ Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що такі твердження, породжують сумніви щодо обґрунтованості побоювань позивача зазнати переслідувань через політичні мотиви, що призвело до його прибуття в Україну.

Так, суд першої інстанції вірно вказав, що в разі дійсного побоювання зазнати переслідувань та наміру отримати захист в Україні, позивач повинен був би невідкладно звернутись до уповноважених органів України із проханням про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, оскільки особа, яку переслідують, негайно звертається за захистом, щоб уникнути видворення за межі країни-реципієнта, де її життю та свободі може загрожувати небезпека.

Отже, колегія суддів вважає вірним твердження суду першої інстанції про те, що вищенаведене дає підстави дійти висновку про відсутність у позивача наміру отримати статус біженця після прибуття до України у 2001 році.

З протоколу співбесіди з позивачем від 28.02.2014 року вбачається, що на момент в'їзду до України він не вважав її безпечною для нього державою, оскільки за його словами побоювався звертатися до компетентних органів України з відповідним клопотанням через проросійські погляди української влади у ті часи.

Разом з тим, колегія суддів зазначає, щодо прибуття позивача до України з інших третіх безпечних країн, то після виїзду з Російської Федерації він спочатку прибув на територію Грузії, а потім до Азербайджану.

Також, позивач наголошує, що в 2001-2004 роках Грузія та Азербайджан тісно співпрацювали з Російською Федерацією, в тому числі й у політично-військовій сфері, внаслідок чого, низка осіб, затриманих у цих країнах, окремі з яких, як і позивач були членами Правозахисного центру «Меморіал», у 2002-2003 роках були екстрадовані до Російської Федерації, після чого ці особи зазнали нелюдського поводження та порушення їхніх прав, на підтвердження чого позивач посилається на обставини, встановлені Рішенням Європейського суду з прав людини від 15.03.2015 року у справі «Шамаєв і 12 інших проти Грузії та Росії».

Позивач зазначає, що в жовтні-листопаді 2003 року внаслідок подій, що мають умовну назву «Революція троянд» у Грузії та виборів Президента Азербайджану ОСОБА_17, політичне та економічне орієнтування цих країн змінило свій напрямок у сторону збільшення рівня дотримання прав та свобод людини.

Однак, колегія суддів встановила те, що обставини, про які йдеться в указаному Рішенні Європейського суду з прав людини, стосується подій 2002-2003 року, тоді як перебування позивача на території Грузії мало місце у 2001 році. Тим більше, ті особи, які прибули до Грузії та про яких йдеться в указаному Рішення були озброєні та брали участь у воєнних діях, тоді як позивач стверджує, що участі у воєнних діях не брав.

Разом з тим, при прийнятті оскаржуваного рішення Державною міграційною службою України також досліджувалась політична ситуація в Грузії станом на час прибуття до цієї країни позивача та встановлено наступне.

Так, колегією суддів було досліджено посилання суду першої інстанції на інформацію з відкритих інформаційних джерел та встановлено, що у 2001 році російсько-грузинські відносини були досить напруженими та нестабільними (джерело доступу: http://www.memo.ru/hr/hotpoints/N-Caucas/ch99/011129/k1129d.htm). Не дивлячись на постійні заяви офіційних осіб Російської Федерації відносно того, що на території Грузії знаходяться терористи, які є вихідцями з окремих республік Російської Федерації, Президент Грузії Едуард Шеварнадзе у своєму радіозверненні в листопаді 2011 року повідомив, що особи, яких дискредитує російська сторона, це не кримінальні елементи, а звичайні біженці і влада Грузії буде всіляко допомагати їм.

Таким чином, суд першої інстанції вірно встановив, що, враховуючи вищенаведене, суд не може погодитися з доводами позивача про те, що по відношенню до нього станом на 2001 рік Грузію не можна вважати третьою безпечною країною.

Однак, як встановлено колегією суддів, позивач до України прибув з Азербайджану, а не з Грузії та з цього приводу не наводить будь-яких аргументованих доводів про те, що ця країна не може вважати третьою безпечною країною.

Суд першої інстанції погодився з відповідачем про можливість віднесення Азербайджану станом на 2001 рік до третіх безпечних країн, з наступних підстав.

Колегією суддів встановлено, що з кінця 1990-х років в Азербайджані відбувався масовий наплив іноземних громадян, які стали жертвами конфліктів та репресій. Найбільший потік таких біженців був з території Російської Федерації, у зв'язку з війною в Чечні. На початку 2001 року в Азербайджані нараховувалось більше 10 тисяч громадян Російської Федерації, які були зареєстровані як біженці (переважно вихідці з Чечні). Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців видало указаним біженцям так звані «охоронні грамоти», в яких міститься звернення влади Азербайджану не висилати пред'явника такого документа до Російської Федерації, оскільки він знаходиться під опікою і захистом Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (джерело доступу: www.carim-east.eu/media/exno/Explanatory%20Notes_2013-124.pdf).

Отже, з наведеного вбачається, що позивач мав можливість звернутися до уповноважених органів щодо отримання захисту у вищевказаних країнах, проте, таке своє право не реалізував.

Суд першої інстанції зауважив, що у відкритих інформаційних джерелах міститься низка інформації, яка підтверджує наявність небезпеки для життя та свободи окремих чеченських громадян з боку російських спецслужб.

Так, за даними інформаційного агентства CHECHENPRESS, Міністерство Держбезпеки ЧРІ визначило перелік чеченських громадян і деяких інших людей, негласно відзначених до фізичної страти http://www.chechen.org/forums/showthread.php?t=302. До цього списку включено, також, ім'я ОСОБА_14 ( а.с. 122-127).

Колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції про те, що вищенаведена обставина дає підстави суду дійти висновку про наявність загрози життю та здоров'ю позивача в Російській Федерації. Однак, ця обставина відповідачем не досліджена та не отримала об'єктивної оцінки при прийнятті оскаржуваного рішення, що дає підстави суду стверджувати про його необґрунтованість та наявність підстав для скасування.

Посилання апелянта на те, що доступ до вказаного сайту закритий - нічим необґрунтоване. Тим більше, колегією суддів досліджено вказане інтернет-посилання суду першої інстанції, при відкритті якого встановлено вищенаведені обставини.

Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення адміністративного позову, а відтак, оскаржуване рішення відповідача, як необґрунтоване, підлягає визнанню протиправним і скасуванню судом із зобов'язанням повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч.1 ст.71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову (ч.2 ст.71 КАС України).

При цьому, доводи викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновки суду першої інстанції та не знайшли свого належного підтвердження в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до ст.159 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин у адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст.200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст.160, 167, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 лютого 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складення в повному обсязі шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя: Вівдиченко Т.Р.

Судді: Лічевецький І.О.

Мацедонська В.Е.

Повний текст ухвали виготовлено 24.06.2016 року

Головуючий суддя Вівдиченко Т.Р.

Судді: Лічевецький І.О.

Мацедонська В.Е.