Рішення № 58489799, 22.06.2016, Господарський суд Вінницької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 червня 2016 р. Справа № 902/1223/15

Господарський суд Вінницької області у складі судді Міліціанова Р.В.,

при секретарі судового засідання Незамай Д. Д.,

розглянувши матеріали справи №902/1223/15

за позовом: ОСОБА_1

АДРЕСА_1

АДРЕСА_2

ідентифікаційний код НОМЕР_1

до: Дочірнього підприємства "Українська горілчана компанія "Nemiroff",

22800, Вінницька обл., м. Немирів, вул. Горького, 31, код 30805594

про стягнення 18 432,19 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та стягнення моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн.

за участю:

позивач - не з'явився;

представник відповідача, Тапанова Р.А., за довіреністю №б/н від 15.01.2016.

ВСТАНОВИВ:

01.09.2015 року до господарського суду Вінницької області Гориченком Генадієм Леонідовичем подано позов про стягнення з Дочірнього підприємства "Українська горілчана компанія "Nemiroff" 18 432,19 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн.

Доводи позовної заяви мотивовані тим, що позивача 14.03.2014 року звільнено з посади менеджера з питань регіонального розвитку (лінійний роздріб), регіон Регіональної дирекції з продаж Північний Схід Дочірнього підприємства "Українська горілчана компанія "Nemiroff" за згодою сторін на підставі ч.1 ст.36 КЗпП України. Оскільки, розрахунок з виплати заробітної плати проведено лише 06.06.2014 року, то позивач просить стягнути з відповідача середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні в сумі 18432,19 грн.

Ухвалою від 03.09.2015 року порушено провадження у справі №902/1223/15.

Рішенням господарського суду Вінницької області від 16.11.2016 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 про стягнення з Дочірнього підприємства "Українська горілчана компанія "Nemiroff" 18 432,19 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 28.01.2016 року Рішення господарського суду Вінницької області від 16.11.2015 у справі № 902/1223/15 залишено без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 - без задоволення.

Постановою Вищого господарського суду України від 12.04.2016 р. скасовано рішення господарського суду Вінницької області від 16.11.2015 р. та Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 28.01.2016 р.; справу №902/1223/15 передано на новий розгляд до господарського суду Вінницької області.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу від 13.05.2016 року справу №902/1223/15 розподілено судді Міліціанову Р.В. Ухвалою Господарського суду Вінницької області від 16.05.2016 року справа прийнята до провадження суддею Міліціановим Р.В. та призначена до розгляду в судовому засіданні.

01.06.2016 року на адресу суду від представника відповідача надійшла заява про застосування строків позовної давності.

Ухвалою Господарського суду Вінницької області від 01.06.2016 року розгляд справи відкладено, зобов'язано відповідача надати довідку про середній заробіток ОСОБА_1 за два місяці роботи перед звільненням; пояснення щодо проведення розрахунку 06.06.2014 року та неможливості його проведення до цього часу; відомості коли позивачу повернуто трудову книжку.

В судове засідання 22.06.2016 року прибула представник відповідача, яка проти задоволення позову заперечувала, підтримала заяву про застосування строків позовної давності. Правова позиція відповідача викладена у відзиві на позовну заяву від 12.11.2015 року (а.с. 46-53), згідно якої позивач у день звільнення не працював, із заявою про проведення розрахунку на підставі ст.116 КЗпП України не звертався, не вірно розрахував розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, пропустив строк звернення до суду з позовом, тому наявні підстави для відмови в задоволенні позовних вимог.

Позивач в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце судового розгляду повідомлений завчасно, належним чином, надав заяву про розгляд справи у його відсутність.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши представника відповідача, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 з 12.04.2010 року працював у ДП "Українська горілчана компанія "Nemiroff" на посаді менеджера з питань регіонального розвитку (ключовий роздріб), регіон Регіональної дирекції з продаж Південний Схід Департаменту з продаж; 01.10.2010 року переведений на посаду менеджера з питань регіонального розвитку (лінійний роздріб), регіон Регіональної дирекції з продаж Північний Схід.

14.03.2014 року, на підставі наказу № 174 - НК від 13.03.2014 року, позивача було звільнено з роботи за згодою сторін, відповідно до п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України, що підтверджується копією трудової книжки (а.с.12-14).

Відповідно до виписки про рух коштів на банківському рахунку № НОМЕР_2 в АТ "Райфайзен Банк Аваль" Позивача (а.с.17), заробітна плата (в тому числі компенсація за невикористану щорічну відпустку) у розмірі 12 873, 25 грн. надійшла на рахунок ОСОБА_1 06.06.2014 року.

01.09.2015 року ОСОБА_1 звернувся до господарського суду Вінницької області з позовом про стягнення з ДП "Українська горілчана компанія "Nemiroff" середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 18 432,19 грн. та стягнення моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Відповідач не оспорює факт не виплати заробітної плати та компенсації за невикористану відпустку у день звільнення позивача - 14.03.2014 року посилається лише на ті обставини, що ОСОБА_1 не працював у останній день та не звернувся із вимогою про здійснення розрахунку.

Суд критично оцінює доводи відповідача, оскільки позивача звільнено за згодою сторін (п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України), а не за прогул (п.4 ч.1 ст.40 КЗпП України), відповідачем не оспорено правомірність винесення наказу про звільнення позивача із займаної посади, тому день звільнення є останнім днем роботи ОСОБА_1

Представником відповідача не надано суду жодних обґрунтувань стосовно проведення 06.06.2014 року розрахунку з позивачем, за відсутності вимоги згідно ст.116 КЗпП України.

Отже, відповідач мав достатній обсяг інформації (номер карткового рахунку, адресу проживання позивача) для проведення своєчасної виплати заробітної плати.

Відповідачем не надано доказів на підтвердження існування поважних причин не своєчасного розрахунку з ОСОБА_1, зміна керівництва підприємства, наявність корпоративних спорів не звільняє юридичну особу - роботодавця від виконання обов'язку зі своєчасного розрахунку із звільненим працівником.

В силу ч.1 ст.21 КЗпП України, власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Згідно ст.43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Тому, суд доходить висновку, що право позивача на своєчасне отримання заробітної плати було порушено.

За змістом ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При визначенні середньої заробітної плати слід виходити з того, що в усіх випадках, коли за чинним законодавством вона зберігається за працівниками підприємств, установ, організацій, це слід робити відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. N 100 (з наступними змінами і доповненнями). Цей нормативний акт не застосовується лише тоді, коли середня заробітна плата визначається для відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я, та призначення пенсії.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Позивача звільнено з роботи у березні 2014 року, згідно відомостей наданих ДП "Українська горілчана компанія "Nemiroff" (позивачем помилково розраховано середній заробіток за розміром фактично отриманих коштів без врахування сум податків і зборів) нарахована заробітна плата у січні 2014 року становила 6574,62 грн.; у лютому 2014 року - 8419,62 грн.; кількість робочих днів у січні - лютому 2014 року - 41 робочий день.

Розмір середнього заробітку за один день (6574,62 грн. + 8419,62 грн.) / 41 = 365,71 грн.

За період з 15.03.2014 року (день з якого почалося прострочення виплати заробітної плати - ч.5 ст.241(1) КЗпП України) по 05.06.2016 року включно (оскільки 06.06.2014 року порушення з виплати заробітної плати було припинено) - 55 робочих днів.

Отже, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який мав бути виплачений позивачу становить - 365,71 грн. х 55 днів = 20114,05 грн.

Тому, позивачем помилково визначено розмір середнього заробітку в сумі 18432,19 грн., при цьому суд не може виходити за межі пред'явленого позову.

З приводу стягнення моральної шкоди суд виходить з наступного.

Відповідно до ч.2 ст.235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

В силу ст.237(1) КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Незважаючи на зазначення в частині другій ст. 237(1) КЗпП України на те, що порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством, судова практика після включення до Кодексу законів про працю названої статті пішла шляхом стягнення моральної шкоди, заподіяної порушенням власником трудових прав працівників не лише при ушкодженні здоров'я працівника та у випадках, передбачених контрактом, але і в інших випадках. Звичайним стало стягнення моральної шкоди у випадках незаконного звільнення працівника. Визнається за можливим відшкодування моральної шкоди, викликаної невиплатою належних працівникові грошових сум, виконанням робіт в небезпечних для життя та здоров'я умовах тощо (п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди").

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я; у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, тощо.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди може бути визначено залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.

Зокрема, враховуються стан здоров'я, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд зобов'язаний виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Однак, в підтвердження доводів позовних вимог в частині стягнення моральної шкоди позивачем не обґрунтовано з яких показників та матеріальних втрат або суджень, він виходив, оцінюючи моральну шкоду в сумі 5000,00грн., не надано доказів хвороби, порушення відносин з оточуючими, тощо.

Тому, суд вважає заявлений розмір моральної шкоди значно завищеним.

Однак, суд враховує, що протягом близько чотирьох місяців позивач був позбавлений можливості використовувати належні йому грошові кошти, що обмежило його права на належні умови життєдіяльності та існування.

Отже, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, з урахуванням обставин проведення відповідачем розрахунку по заробітній платі та за час невикористаної відпустки, що вже свідчить про добровільне часткове поновлення порушених прав, суми матеріального збитку на рівні 12 873, 25 грн., суд приходить до висновку, що обґрунтований розмір моральної шкоди становить 1300,00 грн.

Водночас, відповідачем ДП "Українська горілчана компанія "Nemiroff" заявлено про застосування строків позовної давності. Клопотання мотивовано тим, що позивачем пропущено тримісячний строк звернення до суду, порушення правил підсудності не є поважною причиною пропуску строку позовної давності, тому просить відмовити в задоволенні позову в зв'язку з пропуском строку звернення до суду.

Позивачем у резолютивній частині позову заявлено клопотання про поновлення строку звернення до суду та визнання причин пропуску поважними з підстав пред'явлення 15.08.2014 року позову про стягнення середнього заробітку до Полтавського районного суду Полтавської області, закриття провадження у цивільній справі 22.01.2015 року; перебування у відрядженні на території Автономної Республіки Крим в період з 22.01.2015 року по 26.08.2015 року, звернення до господарського суду з відповідним позовом 01.09.2015 року. Також, позивач посилається на висновки Конституційного Суду України у справі №8-рп/2013 від 15.10.2013 року, згідно яких не обмежується будь - яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати.

При вирішенні клопотання відповідача від 01.06.2016 року про застосування строку позовної давності суд виходить з наступного.

На виконання вказівок суду касаційної інстанції суд першочергово вважає за необхідне з'ясувати правову природу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та розмежувати сферу правового регулювання Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012р. № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу та Рішення Конституційного Суду України №8-рп/2013 від 15.10.2013 року у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці".

Згідно ч.1 ст.117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Законодавцем визначено заходи, встановлені ст.117 КЗпП України, як «відповідальність за затримку розрахунку при звільненні».

Підставою відповідальності власника (підприємства) відповідно до статті, що коментується, є склад правопорушення, який включає два юридичних факти - порушення власником строків розрахунку при звільненні (ст. 116 КЗпП) та вина власника.

Таким чином, правова природа середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зведена до відповідальності за порушення обов'язку роботодавця, а не частини заробітної плати працівника.

Як зазначив Конституційний Суд України в Рішенні від 24 грудня 2004 року N 22-рп/2004, забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини).

Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012р. № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.

Тобто, у даному рішенні йдеться про визначення скороченого строку звернення працівника до суду з позовом саме про стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди, а не інших виплат, на які має право працівник.

Отже, Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012р. № 4-рп/2012 має спеціальний предмет регулювання та визначає строки звернення до суду з вимогами, які є предметом розгляду у справі № 902/1223/15, тобто підлягає застосуванню до вирішення вимог ОСОБА_1

Дійсно, згідно Рішення Конституційного Суду України №8-рп/2013 від 15.10.2013 року у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці", у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Отже, дане рішення суду конституційної юрисдикції розраховано на вирішення питання строків звернення до суду з наступними вимогами:

· стягнення заробітної плати;

· стягнення виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору;

· виплату державних гарантій;

· право на подачу позову виникає незалежно від нарахування роботодавцем виплат за трудовим договором та/або державними гарантіями.

Таким чином, вищенаведені рішення Конституційного Суду України мають різний предмет застосування:

· Рішення КСУ від 22.02.2012 року стосується стягнення середнього заробітку та моральної шкоди;

· Рішення КСУ від 15.10.2013 року - стягнення заробітної плати та виплат за трудовим договором і державними гарантіями.

Тобто, дані рішення конституційного суду не суперечать одне одному, доповнюють системне тлумачення положень Основного Закону та ст.233 КЗпП України.

Суд виходить з того, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не є складовою заробітної плати з огляду на наступне.

В силу ч.1 ст.94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

До складу заробітної плати включаються: основна заробітна плата (посадовий оклад, додаткова заробітна плата (винагорода за працю понад установлені норми, трудові успіхи, винахідливість, особливі умови праці, доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, премії), інші заохочувальні та компенсаційні виплати (винагорода за підсумками роботи за рік, премії, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства, або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (ст.2 Закону України «Про оплату праці»).

Таким чином, виплата заробітної плати та її складових обумовлена фактичним виконанням роботи. Гарантійні та компенсаційні виплати можуть передбачатися положеннями трудового, колективного договорів, правилами внутрішнього трудового розпорядку, актами законодавства.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України №100 від 8 лютого 1995 року «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати До складу компенсаційних виплат», до компенсаційних виплат можуть бути віднесені - компенсації за невикористані відпустки, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога (одноразові виплати), компенсаційні виплати на відрядження і переведення (добові, оплата за проїзд, витрати на наймання житла, підйомні, надбавки, що виплачуються замість добових).

При цьому, при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством не враховуються вказані компенсаційні виплати, а також компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати (п.п. «л» п.4 Постанови Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 року).

Нарахування та виплата середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не залежить від змісту та обсягу виконаної працівником роботи, не входить до складу гарантійних та компенсаційних виплат, які обумовлені заходами заохочення, матеріальної допомогою або відшкодуванням працівнику додаткових витрат чи не використанням часу відпочинку.

Тобто, відсутні критерії за якими середній заробіток можна віднести до складу заробітної плати.

Таким чином, сплата середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, як відповідальність за порушення роботодавцем визначених трудовим договором та нормами чинного законодавства обов'язків, не входить до складу заробітної плати в розумінні ч.1 ст.94 КЗпП України, ст.2 Закону України «Про оплату праці».

Сплата середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачена умовами трудового договору з ОСОБА_1, який укладений шляхом винесення наказу та внесення запису до трудової книжки, а регламентована нормами КЗпП України.

Юридичні категорії трудового права: «державна гарантія» та «середній заробіток за час затримки розрахунку» мають відмінний правовий зміст.

Так, перелік державних гарантій та компенсацій працівникам регламентовано ст.ст.118 - 138 КЗпП України. Також, такою гарантією є мінімальна заробітна плата (ч.5 ст.95 КЗпП України).

Тобто, сплата середнього заробітку (ст.117 КЗпП України) не внесена до їх переліку, визначена через правову категорію відповідальності.

Враховуючи вищезазначені висновки стосовно не входження середнього заробітку до складу заробітної плати, виплат за трудовим договором та державних гарантій, висновки Конституційного Суду України у справі №8-рп/2013 від 15.10.2013 року не стосуються обчислення строку звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди.

Відтак, до спірних правовідносин підлягає застосуванню Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 та положення ч.1 ст.233 КЗпП України (тримісячний строк звернення до суду).

Норми ЦК України визначають загальну позовну давність тривалістю у три роки (ст. 257), а також спеціальну позовну давність (ст. 258), яка може бути скороченою або більш тривалою за загальну позовну давність.

Положенням ч. 1 ст. 233 КЗпП України передбачено скорочені строки позовної давності для звернення працівника до суду: один місяць - у справах про звільнення; три місяці - щодо вирішення інших трудових спорів.

У разі пропуску з поважних причин строків, установлених ст. 233 цього Кодексу суду надано право їх поновити (ст. 234 КЗпП України).

Заробітна плата (в тому числі компенсація за невикористану щорічну відпустку) у розмірі 12 873, 25 грн. надійшла на рахунок ОСОБА_1 06.06.2014 року.

Непроведення розрахунку з працівником у день звільнення або, якщо в цей день він не був на роботі, наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок є підставою для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України. У цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку (Правова позиція Верховного Суду України у справі №6-409цс16 від 06.04.2016 року).

Тому, саме з часу проведення розрахунку слід обраховувати початок перебігу строку давності звернення до суду.

З позовом до Господарського суду Вінницької області про стягнення середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні, моральної шкоди позивач звернувся 01.09.2015 року.

Ухвалою господарського суду Вінницької області у справі № 902/798/14 від 22.07.2014 року порушено провадження у справі про банкрутство Дочірнього підприємства "Українська горілчана компанія "Nemiroff", 22800, Вінницька обл., м. Немирів, вул. Горького, 31, код 30805594.

23.07.2014 року здійснено офіційне оприлюднення на офіційному веб-сайті Вищого господарського суду України в мережі Інтернет за № 6508 повідомлення про порушення провадження у справі № 902/798/14 про банкрутство Дочірнього підприємства "Українська горілчана компанія "Nemiroff", Вінницька область, м.Немирів, вул. Горького, буд.31, код ЄДРЮОФОП 30805594 із зазначенням про те, що граничний строк на заявлення грошових вимог кредиторів до боржника становить тридцять днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство.

Відповідно до п.4 ст.10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначено, що господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов'язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.

Всупереч вимогам ст. 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ОСОБА_1 звернувся не до господарського суду Вінницької області (суд який розглядає справу №902/798/14 про банкрутство ДП "УГК"Nemiroff"), а до Полтавського районного суду Полтавської області.

Тобто, позивач порушив правила предметної підсудності (підвідомчості) розгляду своїх позовних вимог.

Предметом позову у справі № 545/3434/14-ц, яка перебувала у провадженні Полтавського районного суду Полтавської області також було стягнення середнього заробітку за затримки розрахунку при звільненні з цієї самої посади, яку позивач обіймаву ДП "УГК"Nemiroff", однак в сумі 22 760,10 грн.

Відповідно до ч.2 ст.264 ЦК України, позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Згідно з п.4.4.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року №10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів», за змістом частини другої статті 264 ЦК України переривання перебігу позовної давності шляхом пред'явлення позову матиме місце у разі не будь-якого подання позову, а здійсненого з додержанням вимог процесуального закону, зокрема, статей 54, 56, 57 ГПК. Тому якщо господарським судом у прийнятті позовної заяви відмовлено (стаття 62 ГПК) або її повернуто (стаття 63 названого Кодексу), то перебіг позовної давності не переривається. Так само не перериває цього перебігу подання позову з порушенням правил підвідомчості справ.

Отже, пред'явлення позову до місцевого суду в порядку цивільного судочинства не свідчить про переривання перебігу строку позовної давності.

В силу ч.1 ст.261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, достатніми підставами для початку перебігу строку давності є сукупна наявність таких обставин: особа довідалася про порушення права та відома особа, яка його порушила.

Тобто, 06.06.2016 року ОСОБА_1 дізнався як про факт порушення, так і про особу відповідача, котрий порушив право на оплату праці.

Законодавець не пов'язує юридичну необізнаність особи стосовно способу захисту права з фактом початку перебігу позовної давності, не може така обставина також вважатись поважною причиною пропущення строку звернення до суду в розумінні ч.5 ст.267 ЦК України.

Так, норми ч. 5 ст. 267 ЦК України, ст. 234 КЗпП України припускають можливість визнання судом поважними певних причин пропуску позовної давності, однак не містить переліку таких причин. Виходячи з загальних засад цивільного (господарського) законодавства та судочинства, до поважних причин пропуску позовної давності мають бути віднесені обставини, що виникли незалежно від волі особи, яка мала право відповідної вимоги та об'єктивно унеможливили звернення цієї особи за судовим захистом у період дії строку позовної давності.

Встановлені статтями 228, 223 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності (п.2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року №10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів»).

Тому, клопотання позивача в частині поновлення строку давності звернення до суду не підлягає задоволенню, водночас суд зобов'язаний надати правову оцінку наявності підстав для визнання поважними причин пропуску ОСОБА_1 строку позовної давності.

Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Щодо фізичної особи (громадянина) останніми можуть бути документально підтверджені тяжке захворювання, тривале перебування поза місцем свого постійного проживання (наприклад, за кордоном) тощо.

Отже, звернення до суду з порушенням правил підвідомчості не може свідчити про наявність невідворотних обставин, які перешкоджали зверненню до належного суду, оскільки ОСОБА_1 мав право у будь - який момент залишити позов у справі № 545/3434/14-ц без розгляду, оскаржити судове рішення, винесене з порушенням правил підсудності, звернутися до належного суду з позовом, який мав би інший предмет, тощо.

Тому, суду не доведено наявності поважних причин пропуску позивачем строку давності звернення до суду за вирішенням трудового збору.

Перебування позивача у відрядженні з 22.01.2015 року не може бути підставою для визнання поважними причин пропуску строку давності, оскільки станом на вказану дату строк давності закінчився.

Крім того, відповідно до ч.1 ст.33 та ч.2 ст.34 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Суд виходить з того, що обов'язок доказування наявності поважних причин пропуску строку позовної давності покладено на позивача.

На підтвердження поважності причин строку звернення до суду позивачем надано Наказ №1 від 21.01.2015 року про безтермінове відрядження до м. Сімферополь АРК Крим, посвідчення про відрядження, відмітки про вибуття з м. Полтава 22.01.2015 року та повернення 26.08.2015 року (а.с.25, 26).

Тобто, відрядження мало місце в межах території України.

Нормативне регулювання відряджень працівників суб'єктів господарювання, які не належать до державної форми власності, чітко не врегульовано.

Водночас, питання направлення працівників у відрядження, підтвердження витрат на підтвердження відносно органу державної влади, підприємства, установи та організації, що повністю або частково утримується (фінансується) за рахунок бюджетних коштів врегульовано Наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1998 року №59 «Про затвердження Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон».

Так, документами, що підтверджують зв'язок такого відрядження з основною діяльністю підприємства, є, зокрема (але не виключно): запрошення сторони, що приймає і діяльність якої збігається з діяльністю підприємства, що направляє у відрядження; укладений договір чи контракт; інші документи, які встановлюють або засвідчують бажання встановити цивільно-правові відносини; документи, що засвідчують участь відрядженої особи в переговорах, конференціях або симпозіумах, інших заходах, які проводяться за тематикою, що збігається з діяльністю підприємства, яке відряджає працівника. Підприємство, що відряджає працівника, здійснює реєстрацію особи, яка вибуває у відрядження, у спеціальному журналі за формою згідно з додатком до цієї Інструкції.

Підтвердними документами, що засвідчують вартість понесених у зв'язку з відрядженням витрат, є розрахункові документи відповідно до Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" та Податкового кодексу України.

Добові витрати відшкодовуються в єдиній сумі незалежно від статусу населеного пункту.

Строк відрядження визначається керівником або його заступником, але не може перевищувати 30 календарних днів, за винятком випадків, передбачених Постановою Кабінету Міністрів України від 02.02.2011 року №98.

Отже, позивач надав документи на підтвердження перебування у відрядженні понад визначений законодавством строк.

Заробітна плата переказується поштою відрядженому працівникові на його прохання за рахунок підприємства, що його відрядило, або перераховується у безготівковій формі на відповідний рахунок із застосуванням платіжних карток (п.3 розділу 2 Наказу).

Таким чином, положеннями Наказу Міністерства фінансів України від 13 березня 1998 року №59 визначено перелік належним та допустимих доказів, якими можуть бути підтверджені обставини фактичного перебування працівника у відрядженні.

Сам факт видачі наказу, посвідчення про відрядження ще не свідчить про перебування особи у відрядженні.

На виконання вимог ст.ст.33, 34 ГПК України, позивачем не надано відомостей про перетин пунктів пропуску на територію АРК Крим, розрахункових документів про понесені витрати в ході відрядження, місце фактичного проживання, докази вирішення комерційних питань підприємства на території м. Сімферополь, платіжні документи про перерахування грошових коштів на відрядження, та ін.

Тому, суду не доведено обставин перебування ОСОБА_1 у відрядженні, що не дає суду підстав для визнання поважними причин пропуску строку звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в період з 22.01.2015 року до 26.08.2015 року.

Підсумовуючи суд приходить до висновку, що позивачем не доведено наявність поважних причин для пропуску строку звернення за судовим захистом.

Відповідно до п.16 Постанови Пленуму Верховного суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», до вимог про відшкодування моральної шкоди у випадках, передбачених трудовим законодавством застосовується тримісячний строк позовної давності (ст. 233 КЗпП України).

Тому, позивачем також пропущено строки давності звернення до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення його трудових прав.

На підставі п.2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року №10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів», якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Отже, в задоволенні позовних вимог слід відмовити в зв'язку з пропуском тримісячного строку звернення до суду за вирішенням трудового спору про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 43, 45, 32, 33, 43, 44, 49, 82-85, 93, 115, 116 ГПК України, суд -

В И Р І Ш И В :

1. Відмовити в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку позовної давності та визнання поважними причин пропуску строків звернення до господарського суду з позовом до Дочірнього підприємства "Українська горілчана компанія "Nemiroff" про стягнення 18 432,19 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн..

2. В задоволенні позову ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) до Дочірнього підприємства "Українська горілчана компанія "Nemiroff" (22800, Вінницька обл., м. Немирів, вул. Горького, 31, код 30805594) про стягнення 18 432,19 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн. - відмовити.

Повне рішення складено 23 червня 2016 р.

Суддя Міліціанов Р.В.

віддрук. прим.:

1 - до справи

2, 3 - позивачу, ОСОБА_1, АДРЕСА_1; АДРЕСА_2

4 - відповідачу, ДП "УГК "Nemiroff", 22800, Вінницька обл., м. Немирів, вул. Горького, 31.