Рішення № 58489798, 15.06.2016, Господарський суд Дніпропетровської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

15.06.16р. Справа № 904/2931/16

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Сокар Україна", (м. Київ)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова інвестиційна компанія "Енерго-Інвест", (м. Дніпропетровськ)

про стягнення 10 784 098,22 грн.

Суддя Дубінін І.Ю.

Представники:

Від позивача: ОСОБА_1 - представник (дов. № 2/04-01 від 04.01.2016 року)

від відповідача : ОСОБА_2 - представник (дов. № 29 від 16.06.2015 року)

СУТЬ СПОРУ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Сокар Україна" (далі-позивач) звернулося до господарського суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова інвестиційна компанія "Енерго-Інвест" (далі-відповідач) про стягнення 10 784 098,22 грн.

Сума позову складається з наступних сум: 9 440 189,27 грн. - інфляційні втрати, 1 343 908,27 грн. - 3% річних.

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем зобов'язань за договором поставки нафтопродуктів № 511-2012 від 10.12.12р., в частині повного та своєчасного розрахунку за поставлений товар у сумі 12 390 486,95 грн. стягненої постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.04.13р. по справі № 904/936/13-г, у зв'язку із чим, позивачем нараховані останньому інфляційні втрати та 3% річних.

04 травня 2016 року представником відповідача подано до канцелярії суду заперечення на позовну заяву та заяву про застосування строку позовної давності № 0164 від 10.05.16р., в яких не погоджується з позовними вимогами позивача, вважає їх необґрунтованими та незаконними, оскільки останнім пропущений строк позовної давності, у зв'язку з чим, просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

В судовому засіданні, яке відбулось 10.05.16р. відповідно до ст. 77 Господарського процесуального кодексу України оголошено перерву до 15.06.16р. о 11 год. 45 хв.

Представником позивача 03.06.16р. подано до канцелярії суду пояснення щодо заперечень відповідача на позовну заяву та заяви про застосування строку позовної давності № 181 від 01.06.16р., якими зазначає, що у випадку якщо строк позовної давності переривався відносно суми основного боргу, він також переривався і щодо сум 3% річних та інфляційних нарахувань як складових основного боргу, на які він збільшився аналогічно за час прострочення боржника. У зв'язку з чим, просить суд врахувати такі доводи та прийняте обґрунтоване рішення.

15 червня 2016 року представник відповідача у судовому засіданні надав доповнення до заперечень на позовну заяву № 0218 від 13.06.16р., в яких також просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, оскільки позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду з даними позовними вимогами.

У судовому засіданні 15.06.16р. представник позивача надав заяву № 207 від 14.06.16р., якою долучає документи до матеріалів справи, а саме: копію витягу з Держреєстру на відповідача, копія акту звірки взаєморозрахунків та докази його направлення на адресу відповідача.

Згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців за № НОМЕР_1 станом 29.04.2016 року юридичне місцезнаходження відповідача (Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова інвестиційна компанія "Енерго-Інвест") - 49005, Дніпропетровська область, м. Дніпропетровськ, Жовтневий район, вул. Обручева, буд. 17 - куди і направлялись ухвали суду.

Суд вважає достатніми матеріали справи для слухання справи у відповідно до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України за наявними в ній матеріалами.

В порядку ст. 85 Господарського процесуального кодексу України судом було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши доводи представників позивача та відповідача, оцінивши докази в їх сукупності, господарський суд, -

ВСТАНОВИВ:

12 жовтня 2012 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Сокар Україна", як постачальник, та Товариством з обмеженою відповідальністю "Промислова інвестиційна компанія "Енерго-Інвест", як покупець, було укладено договір поставки нафтопродуктів № 511-2012.

Згідно п. 1.1. договору, постачальник зобов'язується передати у власність покупця, а покупець прийняти та оплатити нафтопродукти, згідно з умовами договору та додатковими угодами до нього.

Поставка товару здійснюється окремими партіями. Об'єм, асортимент, строки поставки та умови транспортування визначаються відповідними додатковими угодами до даного договору, узгоджений сторонами та після його підписання є невід'ємною частиною даного договору (п. 1.2. договору).

Пунктом 12.1. договору встановлено, що договір вступає в законну силу з моменту його підписання сторонами і діє до 31 грудня 2012 року, а в частині взаєморозрахунків - до їх повного завершення. Закінчення терміну дії договору не звільняє винну сторону від відповідальності за його невиконання.

Постачальником виконані умови договору та згідно з укладеними додатковими угода до договору поставки нафтопродуктів № 511-2012 від 12.10.2011 року, які знаходяться в матеріалах справи (а.с. 16-21), протягом жовтня-грудня 2012 року позивачем на адресу відповідача здійснено ряд поставок нафтопродуктів на загальну суму 66 056 529,09 грн.

Проте, відповідач не в повному обсязі сплатив за поставлені нафтопродукти, у зв'язку з чим виникла прострочена заборгованість.

Так, Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Сокар Україна" звернулося до господарського суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова інвестиційна компанія "Енерго-Інвест" про стягнення заборгованості за договором.

Про, що рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2012 року по справі № 904/936/13-г позовні вимоги задоволено частково.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду Дніпропетровської області від 22.04.2013 року змінено рішення господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.12р. присуджено до стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова інвестиційна компанія "Енерго-Інвест" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Сокар Україна" 18 256 529,09 грн. основного боргу, 1 207 752,29 грн. пені, 241 550,46 грн. 3% річних, 30 022,03 грн. інфляційних втрат та 389 231,46 грн. додаткових витрат, пов'язаних із транспортуванням вантажу.

Вищезазначеною постановою (а.с. 22-26), встановлено, що позивач на підставі актів приймання-передачі, поставляв, а відповідач приймав та оплачував нафтопродукти.

Про, що свідчать акти приймання-передачі та довідка з банку про надходження оплат за отримані нафтопродукти від постачальника, та як вбачається на момент вирішення спору по суті неоплаченою залишилась заборгованість на суму 18 645 760,55 грн., з яких 18 256 529,09 грн. сума неоплаченого товару, 389 231,46 грн. сума додаткових витрат, пов'язаних із транспортуванням вантажу.

07 травня 2013 року на виконання рішення господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2013 року та постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.04.2013 року видано наказ на примусове виконання.

На підставі наказу про примусове виконання від 07.05.2013 року, відділом примусового виконання рішень державної виконавчої служби України відкрито виконавче провадження з виконання наказу господарського суду Дніпропетровської області № 904/936/13-г.

В рахунок виконання своїх зобов'язань, Товариство з обмеженою відповідальністю "Промислова інвестиційна компанія "Енерго-Інвест", як покупець, частково здійснило оплату за поставлений нафтопродукт у загальному розмірі 6 246 606,57 грн., що підтверджується довідкою банку № 261/04 від 02.03.16р., зокрема наступними платіжними дорученнями:

- платіжне доручення № 248 від 01.04.13р. на суму 1 000 000,00 грн.;

- платіжне доручення № 314 від 22.04.13р. на суму 900 000,00 грн.;

- платіжне доручення № 339 від 26.04.13р. на суму 1 000 000,00 грн.;

- платіжне доручення № 58 від 31.05.13р. на суму 500 000,00 грн.;

- платіжне доручення № 637 від 31.05.13р. на суму 500 000,00 грн.;

- платіжне доручення № 1243 від 27.09.13р. на суму 300 000,00 грн.;

- платіжне доручення № 435 від 17.04.14р. на суму 500 000,00 грн.;

- платіжне доручення № 778 від 17.06.14р. на суму 200 000,00 грн.;

- платіжне доручення № 345 від 24.06.14р. на суму 500 000,00 грн.;

- платіжне доручення № 381 від 07.07.14р. на суму 300 000,00 грн.;

- платіжне доручення № 1049 від 15.08.14р. на суму 546 606,57 грн.;

Крім того, на рахунок позивача від Державної виконавчої служби 30.04.2014 року надійшли кошти в рахунок погашення боргу згідно наказу про примусове виконання № 904/936/13-г від 07.05.13р., які здійснені двома платежами на суму 145,71 грн. та 8 521,32 грн.

З урахуванням часткової оплати відповідача, що підтверджується вищевказаними платежами та стягнення в примусовому порядку Державною виконавчою службою, основна заборгованість за договором, стягнена відповідно до постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.04.2013 року, погашена частково на суму 6 255 273,60 грн.

Станом на день розгляду спору розмір непогашеної основної заборгованості за договором стягнутої відповідно до постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.04.13р. складає 12 390 486,95 грн., з яких: 12 001 255,49 грн. заборгованість за неоплачені нафтопродукти, 389 231,46 грн. - сума неоплачених додаткових витрат, пов'язаних із транспортуванням вантажу.

Згідно ч. 2 ст. 35 ГПК України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Позивач звернувся до суду з даним позовом у зв'язку із тим, що відповідачем на день подання позову не виконані умови договору та постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.04.13р. щодо оплати основної заборгованості за поставку нафтопродуктів у розмірі 12 390 486,95 грн.

Таким чином, позивач нарахував інфляційні втрати у розмірі 9 440 189,27 грн. (період нарахування січень 2013 року по лютий 2016 року), а також 3% річних від простроченої суми, розмір яких складає 1 343 908,95 грн. (період нарахування з 01.01.13р. по 04.03.16р.), відповідно до розрахунку, який знаходиться в матеріалах справи (а.с. 32).

Відповідно до ч.1, 2 ст. 509 ЦК України, зобовязанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобовязана вчинити на користь другої сторони (кредитор) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обовязку. Зобов'язання виникають на підставах, встановлених ст.11 цього Кодексу, зокрема з договорів та інших правочинів.

Статтею 193 ГК України визначено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону та інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Відповідно до ст. 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно інформаційного листа ВГСУ №01-06/928/2012 від 17.07.12, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, в силу приписів статті 625 ЦК України, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). При цьому чинне законодавство не пов'язує припинення грошового зобов'язання з наявністю судового рішення про стягнення боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох процентів річних від простроченої суми чи відкриттям виконавчого провадження з примусового виконання такого рішення (див. постанови Верховного Суду України від 04.07.2011 № 13/210/10 та від 12.09.2011 № 6/433-42/183 і постанову Вищого господарського суду України від 16.03.2011 № 11/109).

Однак, Товариство з обмеженою відповідальністю "Промислова інвестиційна компанія "Енерго-Інвест" заперечує проти задоволення позовних вимог у повному обсязі та заявляє про застосування строку позовної давності, виходячи з наступного.

Так, дійсно 11 березня 2013 року господарський суд Дніпропетровської області прийняв рішення у справі № 904/936/13-г яким з Відповідача на користь Позивача стягнута заборгованість за Договором поставки в сумі 18 256 529,09 грн., вартість додаткових витрат, пов'язаних із транспортуванням вантажу за Договором поставки в сумі 389 231,46 грн. та судові витрати в сумі 68 820,00 грн.

22 квітня 2013 року Дніпропетровський апеляційний господарський суд змінив рішення господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2013р. та стягнув з Відповідача на користь Позивача 18 256 529 грн. 09 коп. основного боргу, 1 207 752,29 грн. пені, 241 550,46 грн., 3% річних, 30 022,03 грн. інфляційних витрат та 389 231,46 грн. додаткових витрат, пов'язаних із транспортуванням вантажу.

Як вбачається з тексту постанови, судом стягнуті з Відповідача 3% річних за період 18.10.2012 р. - 06.12.2012 р. та витрати від інфляційних процесів за період листопад - грудень 2012 року.

Крім цього, в мотивувальній частині рішення господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2013р. та постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.04.2013р. у справі № 904/936/13-г встановлено, що «відповідно до умов договору поставки нафтопродуктів №511-2012 від 12.10.2012 р. датою поставки можуть вважатися як дата відправлення, зазначена в залізничній накладній, так і дата, вказана у акті приймання-передачі товару. Товар згідно актів приймання-передачі був отриманий відповідачем 15.04.12р. на суму 11 286 327,78 грн., 30.10.12р. - 10 990 325,49 гри., 31.11.12р. - 650 252, 09 грн., 01.11.12р. -5 564 121,0 грн., 15.11.12р. - 8 482 772,96 грн., 18.11.12р. - 13 981 953,10 грн., 19.11.12р. -11 690 385,64грн., 20.11.12р. -З 410 391,03грн.

Оплату нафтопродуктів відповідачу належало здійснити протягом 2-х календарних днів з моменту відвантаження товару відповідно до умов п. 2 додаткових угод до договору.»

Так, акти приймання передачі підписані у період з 15.04.12р. по 20.11.12р., відповідно оплата за договором боржником повинна бути здійснена в період з 17.04.2012 р. по 22.11.2012 р. у відповідних сумах.

Таким чином, право вимоги позивача до боржника за договором виникло у період з 18.04.2012 р. по 23.11.2012 р.

Згідно ч. З ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Тобто, вищезазначені обставини є преюдиціальними та не повинні доказуватись у цій справі.

На виконання вищезазначеного рішення 07.05.2013р. господарським судом Дніпропетровської області виданий наказ у справі № 904/936/13-г.

12.06.2013 р. відділом примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України прийнята постанова про відкриття виконавчого провадження ВП №38380950 щодо виконання І яаказу господарського суду Дніпропетровської області у справі № 904/936/13-г.

14.10.2013 державним виконавцем прийнято постанову у ВП №38380950 про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 1 622 508,53 грн.

В ході примусового виконання ВП №38380950 до відділу примусового виконання рішень ДВС України надійшли заяви від ТОВ «Торговий дім «Сокар Україна» про закінчення виконавчого провадження.

Враховуючи вищезазначені подані стягувачем ТОВ «Торговий дім «Сокар Україна» заяви про закінчення виконавчого провадження, відділ примусового виконання рішень ДВС України, на | підставі п. 8 ч. 1 ст. 49 та ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження», постановою від 24.12.2013 р. закінчив виконавче провадження №38380950 у зв'язку з фактичним виконанням в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом, припинив чинність арешту майна боржника та скасував інші заходи примусового виконання рішення. Також, державним виконавцем вжито заходи, щодо примусового списання з рахунку боржника виконавчого збору у сумі 1 622 508,53 грн. та витрат на проведення виконавчих дій.

Згідно ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також: три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до п. 3.1 постанови пленуму Вищого господарського суд України №14 від 17.12.2013 р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», із подальшими змінами та доповненнями, інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.

Пунктом 4.1 вказаної вище постанови визначено, що сплата трьох процентів річних від' простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як і інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

Згідно п.п. 3.4 та 4.3 даної постанови до вимог про стягнення суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та сум процентів, передбачених статтею 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність (стаття 257ЦК України).

Також в постанові пленуму ВГСУ №14 від 17.12.2013 р. (пункт 7.1), визначено, що саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум.

В листі Верховного Суду України від 01.07.2014 р. «Про аналіз практики застосування ст.625 Цивільного кодексу України в цивільному судочинстві» зазначено, що за змістом ч. 2 ст. 625 ЦК нарахування інфляційних витрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсаиії (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

В той же час, відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Відповідно до ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Пунктом 4.2 постанови пленуму Вищого господарського суд України №10 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» передбачено, що у зобов'язальних правовідносинах, в яких визначено строк виконання зобов'язання, перебіг позовної давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання мало бути виконане.

Згідно п. 4.4.1 вказаної постанови визнання боржником основного боргу, в тому числі і його сплата, саме по собі не є доказом визнання ним також і додаткових вимог кредитора (зокрема, неустойки, процентів за користування коштами), а так само й вимог щодо відшкодування збитків і, відтак, не може вважатися перериванням перебігу позовної давності за зазначеними вимогами.

З вищевикладеного та зазначеного позивачем в позовній заяві слідує, що відповідач повинен був здійснити оплату прийнятого товару (нафтопродуктів) протягом 2-х календарних днів з дати підписання відповідних актів приймання-передачі. Акти приймання передачі підписані позивачем та відповідачем у період з 15.04.12р. по 20.11.12р., відповідно оплата за договором боржником повинна бути здійснена в період з 17.04.2012 р. по 22.11.2012 р.

Таким чином, право вимоги у позивача до відповідача за договором виникло у період з 18.04.2012 р. по 23.11.2012 р., тобто, позивач дізнався про порушення свого права (неотримання оплати) в період з 18.04.2012 р. по 23.11.2012 р. і за захистом своїх прав щодо стягнення з відповідача інфляційних втрат та трьох процентів річних мав звернутися до суду протягом трьох років з зазначених дат і кінцевою датою такого звернення є 22.11.2015 р.

Аналогічна правова позиція викладена також в постанові ВГСУ від 28.10.2015 р. у справі №910/3134/15-г та постанові ВГСУ від 21.10.2015 р. у справі №910/5053/15-г.

Відповідно до ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Враховуючи вищевикладене, відповідач вважає, що позовні вимоги ТОВ «Торговий Дім «СОКАР Україна» до ТОВ «Промислова інвестиційна компанія «Енерго-Інвест» про стягнення 8 927 863,75 грн. - інфляційних втрат та 607 865,51 грн. 3% річних за несвоєчасний розрахунок за Договором поставки нафтопродуктів №511-2012 від 12.10.2012 р. є необгрунтованими та незаконними, оскільки позивачем пропущений строк позовної давності для звернення до суду з цими вимогами, а тому, просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог у зв'язку із спливом строку позовної давності.

Крім того, відповідачем надано доповнення до заперечень на позовну заяву, в яких зазначається, що позивачем у справі надані пояснення від 01.06.2016 р. за №181 на заперечення відповідача, в яких позивач зазначає, що на його думку «у випадку, якщо строк позовної давності перервався відносно суми основного боргу, він також перервався і щодо сум 3% річних та інфляційних нарахувань як складових основного боргу, на які він збільшився за час прострочення боржника». Такий висновок зроблений Позивачем на підставі «системного аналізу» ст. 625 ЦК України, правової позиції Верховного Суду України та Київського апеляційного господарського суду, викладених в постановах (відповідно) від 16.05.2006 р. у справі №10/557-26/155 та від 13.01.2016 р. у справі №910/3135/15-г, а також висновків, викладених в постанові пленуму Вищого господарського суд України №14 від 17.12.2013 р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» та в п. 5.3 постанови пленуму Вищого господарського суд України №10 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів».

Так, зокрема, позивач вважає, що строк позовної давності щодо його майнових вимог за основним зобов'язанням - за договором поставки, так само і щодо сум 3% річних і інфляційних нарахувань, як складових основного боргу, не сплив, оскільки переривався неодноразовим вчиненням відповідачем дій, що свідчать про визнання ним боргу, а саме:

-зверненням Позивача до господарського суду Дніпропетровської області з позовом про стягнення з Відповідача заборгованості за Договором поставки (провадження у справі №904/936/13-г відкрито ухвалою суду від 01.02.2013 р.);

-поетапною оплатою Відповідачем заборгованості за Договором поставки;

-укладенням між Позивачем та Відповідачем ОСОБА_3 про порядок погашення боргових

зобов'язань від 15.11.2013 р., якою визначено наявність боргового зобов'язання у сумі 15 925 085,33 грн. та передбачено розстрочку платежів за договором поставки нафтопродуктів №511-012 від 12.10.2012 та за постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.04.2013 у справі №904/936/13-г.

Проте, слід зазначити, що вказані висновки Позивача щодо переривання строку позовної давності при стягненні 3% річних і інфляційних нарахованих на суму боргу за Договором поставки за період з 01.01.2013 р. по 04.03.2016 р. - є помилковими та такими що не відповідають ст.ст. 256, 257, 261 ЦК України та роз'ясненням, викладеним в постановах пленуму ВГСУ №14 від 17.12,2013 р. та№10 від 29.05.2013 р., що слідує з наступного:

В своїх запереченнях відповідач зазначав, що відповідно до п. 3.1 постанови пленуму Вищого господарського суд України №14 від 17.12.2013 р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», із подальшими змінами та доповненнями, інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.

Пунктом 4.1 вказаної вище постанови визначено, що сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як і інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

В листі Верховного Суду України від 01.07.2014 р. «Про аналіз практики застосування ст.625 Цивільного кодексу України в цивільному судочинстві» зазначено, що за змістом ч. 2 ст. 625 ЦК нарахування інфляційних витрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Такий висновок слідує із ст. 625 ЦК України та покладений в основу судових рішень, на які посилається Позивач в своїх поясненнях, в тому числі, в постанові Верховного Суду України від 16.05.2006 р. у справі №10/557-26/155 та постанові Київського апеляційного господарського суду від 13.01.2016 р. у справі №910/3135/15-г.

Проте, Позивачем не взято до уваги наступне: до вимог про стягнення суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та сум процентів, передбачених статтею 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність, передбачена ст. 257 ЦК України, яка становить 3 роки (п.п. 3.4 та 4.3 постанови пленуму ВГСУ №14 від 17.12.2013 р.).

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ст. 261 ЦК України).

Пунктом 4.2 постанови пленуму Вищого господарського суд України №10 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» передбачено, що у зобов'язальних правовідносинах, в яких визначено строк виконання зобов'язання, перебіг позовної давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання мало бути виконане.

Відповідно до ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Згідно пункту 4.4.1 постанови пленуму ВГСУ №10 від 29.05.2013 р. у дослідженні обставин, пов'язаних із вчиненням зобов'язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, господарському суду необхідно у коленому випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати: визнання пред'явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що бороісник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов'язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, пише за умови, коли такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності.

Визнання боржником основного боргу, в тому числі і його сплата, саме по собі не є доказом визнання ним також і додаткових вимог кредитора (зокрема, неустойки, процентів за користування коштами), а так само й вимог щодо відшкодування збитків і, відтак, не може вважатися перериванням перебігу позовної давності за зазначеними вимогами.

Як вбачається з обставин справи, Позивач просить стягнути з Відповідача інфляційні втрати в сумі 8 927 863,75 грн. та 3% річних в сумі 607 865,51 грн. за несвоєчасний розрахунок за Договором поставки нафтопродуктів №511-2012 від 12.10.2012 р. за період з 01.01.2013 р. по 04.03.2016 р.

Проте, за даними сумами сплив строк позовної давності і відповідач протягом цього строку не вчиняв дій щодо визнання вказаного боргу, за цим боргом не пред'являлись позови з боку позивача, а тому строк позовної давності для стягнення спірних сум не міг перериватися.

Щодо твердження Позивача про переривання строку позовної давності стосовно його вимог про стягнення сум 3% річних і інфляційних нарахувань, як складових основного боргу за основним зобов'язанням - Договором поставки, шляхом вчинення Відповідачем дій, що свідчать про визнання ним боргу, слід зазначити наступне:

1)звернення Позивача до господарського суду Дніпропетровської області з позовом про стягнення з Відповідача заборгованості за Договором поставки та прийняття судами рішень у справі № 904/936/13-г - не свідчать про визнання Відповідачем боргу, який стягується у цій справі та про переривання строку позовної давності стосовно цього боргу, оскільки у справі № 904/936/13-г з Відповідача стягнуті 3% річних за період 18.10.2012 р. - 06.12.2012 р. та витрати від інфляційних процесів за період листопад - грудень 2012 року, що не стосується сум боргу, які нараховані у цій справі за інший період. Крім цього, рішення суду про стягнення заборгованості саме по собі не породжує цивільні права та обов'язки, та є засобом примусового виконання існуючого у відповідача обов'язку, що виник з договору, а тому примусове виконання рішення суду жодним чином не змінює строків виконання грошових зобов'язань, встановлених в договорі;

2)оплата Відповідачем заборгованості за Договором поставки - також не свідчить про визнання Відповідачем боргу, який стягується у цій справі, оскільки Відповідач сплачував суми саме основного боргу, який стягнутий постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.04.2013р. у справі № 904/936/13-г. Проте, як зазначено в постанові пленуму ВГСУ №10 від 29.05.2013 р., визнання боржником основного боргу, в тому числі і його сплата, саме по собі не є доказом визнання ним також і додаткових вимог кредитора (зокрема, неустойки, процентів за користування коштами), і, відтак, не може вважатися перериванням перебігу позовної давності за зазначеними вимогами;

3)не свідчить про визнання Відповідачем боргу, який стягується у цій справі, і

укладення між Позивачем та Відповідачем ОСОБА_3 про порядок погашення боргових зобов'язань від 15.11.2013 р„ якою визначено наявність боргового зобов'язання у сумі 15 925 085,33 грн. та передбачено розстрочку платежів за договором поставки нафтопродуктів №511-012 від 12.10.2012 та за постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.04.2013 у справі №904/936/13-г, оскільки боргове зобов'язання у розмірі 15 925 085,33 грн. складається саме із сум, які були стягнуті з Відповідача у справі №904/936/13-г та не включало суми, які стягуються у цій справі.

Правові позиції, викладені в постановах ВГСУ від 21.10.2015 р. у справі №910/6129/15-г, від 28.10.2015 р. у справі №910/3134/15-г та від 21.10.2015 р. у справі №910/5053/15-г наголошують на тому, що «суди, задовольняючи вимоги про стягнення інфляційних сум та 3% річних у зв'язку з тим, що зазначені нарахування є складовою загальної суми боргу щодо якої строк позовної давності переривався, не врахували, що визнання боржником основного боргу, в тому числі і його сплата, саме по собі не є доказом визнання ним також: і додаткових вимог кредитора, а відтак, не може вважатися перериванням перебігу позовної давності за зазначеними вимогами».

З вищевикладеного та зазначеного Позивачем в позовній заяві слідує, що Відповідач повинен був здійснити оплату прийнятого товару (нафтопродуктів) протягом 2-х календарних днів з дати підписання відповідних актів приймання-передачі. Акти приймання передачі підписані Позивачем та Відповідачем у період з 15.04.12р. по 20.11.12р., відповідно оплата за договором боржником повинна бути здійснена в період з 17.04.2012 р. по 22.11.2012 р.

Таким чином, право вимоги у Позивача до Відповідача за договором виникло у період з 18.04.2012 р. по 23.11.2012 р., тобто, Позивач дізнався про порушення свого права (неотримання оплати) в період з 18.04.2012 р. по 23.11.2012 р. і за захистом своїх прав щодо стягнення з Відповідача інфляційних втрат та трьох процентів річних мав звернутися до суду протягом трьох років з зазначених дат і кінцевою датою такого звернення є 22.11.2015 р.

Враховуючи ви ще викладене, відповідач вважає, що позовні вимоги ТОВ «Торговий Дім «СОКАР Україна» до ТОВ «Промислова інвестиційна компанія «Енерго-Інвест» про стягнення 8 927 863,75 грн. - інфляційних втрат та 607 865,51 грн. - 3% річних за несвоєчасний розрахунок за Договором поставки нафтопродуктів №511-2012 від 12.10.2012 р. є необґрунтованими та незаконними, оскільки Позивачем пропущений строк позовної давності для звернення до суду з цими вимогами, а тому просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог у зв'язку із спливом строку позовної давності.

Як передбачено статтею 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність, встановлена вимогами статті 257 Цивільного кодексу України тривалістю у три роки.

Відповідач звернувся до господарського суду із заявою, якою просить суд застосувати позовну давність до позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Сокар Україна" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Промислова інвестиційна компанія "Енерго-інвест" про стягнення 10 784 098,22 грн.

З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача заборгованості і останнім днем звернення могло бути 11 березня 2016 року, тоді як позивач звернувся лише 11 квітня 2016 року (про що свідчить вхідний штамп канцелярії суду на позовній заяві), тобто з пропуском трирічного строку позовної давності, а тому позовні вимоги позивача про стягнення заборгованості у розмірі 10 784 098,22 не підлягають задоволенню.

Статтею 258 Цивільного кодексу України встановлена спеціальна позовна давність в один рік до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Крім того, згідно ст. 266 Цивільного кодексу України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Статтею 267 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Позивач звернувся з позовом за межами трирічного строку від моменту виконання зобов'язання відповідачем за договором оренди. Доказів пропущення строку позовної давності з поважних причин позивачем не надано.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, отже викладене є підставою для відмови у задоволення позову.

Виходячи з викладеного можна зробити такий висновок, основна заборгованість є, але на неї позивач не заявив вимог про стягнення 3% річних та інфляційних втрат протягом 3-х років, тобто пропустив строк позовної давності.

Відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст. 34 Господарського процесуального кодексу України).

За наведених обставин справи, суд не вбачає підстав для задоволення позову, відхиляє доводи позивача у справі, наведені в обґрунтування заявлених позовних вимог.

Судові витрати по справі на підставі ст. 49 Господарського процесуального кодексу України слід покласти на позивача, оскільки у позові відмовлено.

Враховуючи вищевикладене, керуючись ст.ст. 33, 34, 49, 75, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його підписання і може бути оскарженим протягом цього строку до Дніпропетровського апеляційного господарського суду.

Повне рішення складено 21.06.16р.

Суддя ОСОБА_4