Ухвала суду № 58463066, 15.06.2016, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 червня 2016 р.м.ОдесаСправа № 815/675/16

Категорія: 3.1.3 Головуючий в 1 інстанції: Потоцька Н. В.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Осіпова Ю.В.,

суддів - Золотнікова О.С., Скрипченка В.О.,

при секретарі Кіселик Д.С.,

за участю представника відповідача - Білоконь Н.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 06 квітня 2016 року по справі за адміністративним позовом громадянина соціалістичної республіки Вєтнам ОСОБА_5 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області та Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування висновку і наказу, зобов'язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

17.02.2016 року громадянин Соціалістичної республіки Вєтнам ОСОБА_5 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до ГУ ДМС в Одеській області та Державної міграційної служби України, в якому, з урахуванням уточнень, просив суд:

- визнати протиправним та скасувати висновок ГУ ДМС в Одеській області від 21.09.2015 року про розгляд матеріалів щодо правомірності оформлення громадянину В'єтнаму ОСОБА_5 посвідки на постійне проживання в Україні;

- визнати протиправним та скасувати Наказ ДМС України №136 від 30.10.2015 року у частині скасування рішення відділу ГІРФО України в Одеській області від 10.12.2003 року про залишення на постійне проживання та документування посвідкою громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_5;

- зобов'язати ГУ ДМС в Одеській області здійснити громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_5 обмін посвідки серії НОМЕР_1 від 07.05.2007 року на постійне проживання в Україні, у зв'язку з досягненням ним 45-річного віку.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив, що відповідачем протиправно скасовано рішення відділу ГІРФО УМВС України в Одеській області від 10.12.2003 про залишення на постійне проживання та документування посвідкою позивача, в наслідок чого також неправомірно відмовлено в обміні посвідки на постійне проживання, у зв'язку з досягненням ним 45-річного віку.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 06 квітня 2016 року адміністративний позов ОСОБА_5 задоволено повністю. Визнано протиправним та скасовано висновок ГУ ДМС в Одеській області від 21.09.2015 року про розгляд матеріалів щодо правомірності оформлення громадянину В'єтнаму ОСОБА_5 посвідки на постійне проживання в Україні. Визнано протиправним та скасовано Наказ ДМС України №136 від 30.10.2015 року у частині скасування рішення відділу ГІРФО України в Одеській області від 10.12.2003 року про залишення на постійне проживання та документування посвідкою громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_5. Зобов'язано ГУ ДМС в Одеській області здійснити громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_5 обмін посвідки НОМЕР_2 від 07.05.2007року на постійне проживання в Україні, у зв'язку з досягненням ним 45-річного віку.

Не погоджуючись з вищезазначеною постановою суду 1-ї інстанції, представник ДМС України 25.04.2016 року подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що судом, при винесенні оскаржуваної постанови порушено норми матеріального і процесуального права та просив скасувати постанову Одеського окружного адміністративного суду від 06.04.2016р. та прийняти нову постанову, якою у задоволені позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Заслухавши суддю - доповідача, виступ представника відповідачів та перевіривши матеріали справи і доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність достатніх підстав для її задоволення.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.

Позивач - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Соціалістичної Республіки Вєтнам.

У 1988 році позивач легально, згідно із договором між Вєтнамом та СРСР від 02.04.1981р., прибув на територію колишнього СРСР. З 1988р. по 1992р. проживав і працював в м.Москва, з 1992р. по 1998р. проживав в м.Балта Одеської області, а в липні 1998р. переїхав в м.Одеса, де працює та проживає по цей час. ІНФОРМАЦІЯ_2 у позивача в м.Одеса народилася донька - ОСОБА_6 (свідоцтво про народження НОМЕР_3).

10.12.2003 року відділом ГІРФО України в Одеській області прийнято рішення про залишення на постійне проживання та документування посвідкою громадянина Соціалістичної Республіки Вєтнам ОСОБА_5.

У 2007 році відділом громадянства і реєстрації фізичних осіб Управління МВС України в Одеській області громадянину В'єтнаму ОСОБА_5 здійснено обмін посвідки серії НОМЕР_4 від 10.12.2003 року на посвідку НОМЕР_2 від 07.05.2007 року, яка на теперішній час не скасована.

27.10.2015 року ОСОБА_5 звернувся із заявою до Малиновського районного відділу ГУ ДМС в Одеській області про обмін посвідки на постійне проживання, у зв'язку із досягненням 45-ти річного віку.

В рамках спільної прикордонної операції «Кордон - 2015», розпорядження ДМС України від 17.06.2015 року №8-3596/2-15 та досягнутої попередньо домовленості по протидії незаконної міграції, в період з 04.09.2015р. - 06.09.2015р. були проведені спільні заходи щодо виявлення та документування протиправної діяльності в межах Одеської області, в ході якої співробітниками ГУ ДМС України в Одеській області було виявлено громадянина СРВ ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 та було здійснено перевірку особистої справи на предмет законності документування посвідкою на постійне проживання в Україні.

За результатами проведеної перевірки було оформлено Висновок від 21.09.2015 року про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянину СРВ ОСОБА_5, в якому встановлено, що рішення про видачу посвідки на постійне проживання громадянину СРВ ОСОБА_5 було прийняте з порушенням вимог закону та підлягає скасуванню відповідно до вимог п.2.9 розділу ІІ «Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання» (затв. Наказом МВС України від 15.07.2013р. №618).

30.10.2015 року ДМС України видала Наказ №136 «Про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання», зокрема, п.12 на підставі висновку ГУ ДМС в Одеській області від 21.09.2015 року стосовно ОСОБА_5, наказано: (п.12.1) скасувати повністю рішення відділу ГІРФО УМВС України в Одеській області від 10.12.2003 року про залишення на постійне проживання та документування посвідкою на тимчасове проживання в Україні громадянина СРВ ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1; (п.12.2) видано на підставі цього рішення посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_4 від 10.12.2003 року визнати недійсною та такою, що підлягає вилученню.

18.11.2015 року ГУ ДМС в Одеській області своїм листом №5/3-1188 відмовила позивачу в обміні посвідки на постійне проживання, з огляду на те, що Наказом ДМС України №136 від 30.10.2015 року «Про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання» на підставі висновку ГУ ДМС в Одеській області від 21.09.2015 року - рішення відділ ГІРФО УМВС України в Одеській області від 10.12.2003 року про залишення на постійне проживання та документування посвідкою громадянина СРВ ОСОБА_5 скасоване повністю, а видана посвідка на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_4 від 10.12.2003 року визнана недійсною та підлягає вилученню.

Не погоджуючись із вказаними діями та рішеннями міграційної служби, позивач оскаржив їх до суду.

Вирішуючи справу по суті та повністю задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з неправомірності та несправедливості спірного рішення відповідача та, відповідно, з обґрунтованості та доведеності позовних вимог.

Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду 1-ї інстанції і вважає їх обгрунтованими, з огляду на наступне.

Згідно ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб визначений Конституцією та законами України.

Відповідно до абз. 4 п.4 Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію» від 07.06.2001р. №2491-III, вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 06.03.1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02.04.1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.

Стаття 12 Закону України «Про імміграцію» передбачає, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Так, приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що відповідач при наданні позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні у 2007 році проводив перевірку законності залишення його на постійне проживання на території України та керувався п.4 Розділу V «Прикінцеві положення «Закону України «Про імміграцію», підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію не виявив та надав посвідку на постійне місце проживання в Україні.

Одночасно слід зазначити, що цією ж самою нормою Закону відповідач обґрунтовував і прийняття протилежного рішення (висновку) - про скасування посвідки на постійне проживання від 30.10.2015 року.

Але, при цьому, на думку суду, відповідачем не було враховано, що перелік підстав для прийняття такого рішення визначений ст.12 Закону України «Про імміграцію», а «інших випадків», зокрема, з підстав пропуску шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні, чинним законодавством передбачено не було.

Крім того, Порядок формування квоти імміграції, Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядок оформлення і видачі посвідки на постійне проживання було затверджено Постановою Кабінету Міністрів України лише 26.12.2002 року, а позивач звернувся до органів ДМС - 25.06.2003 року (а.с.47), т.б. в межах 6-місячного строку, визначеного абз. 4 п.4 Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію».

Отже, враховуючи вказані обставини, наказ ДМС України України №136 від 30.10.2015 року у частині скасування рішення відділу ГІРФО України в Одеській області від 10.12.2003 року про залишення на постійне проживання та документування посвідкою громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_5, не може бути визнано таким, що прийнятий на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Необхідно зазначити, що аналогічна правова позиція з цього спірного питання вже була неодноразово висловлена Вищим адміністративним Судом Україні, зокрема, в ухвалі від 24.05.2016 року по справі №К/800/4586/16.

Крім того, колегія суддів також вважає за необхідне звернути увагу ще й на ту обставину, що рішенням Київського районного суду м.Одеси від 27.11.2003 року по справі №2-7192 (яке набрало законної сили) встановлено факт проживання громадянина СРВ ОСОБА_5 в Україні з липня 1988 року (а.с.61).

Також, як видно з матеріалів справи, згідно із довідкою №ХІ/030СNТР від 21.11.2003 року Посольство Республіки Вєтнам в Україні не заперечує проти надання позивачу відповідними міграційними органами України права на постійне проживання в Україні.

Таким чином, з вищевказаного вбачається, що позивачу було правомірно видано посвідку серії НОМЕР_4 від 10.12.2003 року, яку, в свою чергу, в подальшому, було замінено на посвідку НОМЕР_2 від 07.05.2007 року на постійне проживання в Україні, яка є чинною.

Проте, відповідач, незважаючи на вказані вище обставини та факт 28-річного легального проживання позивача на Україні, своїм наказом №136 від 30.10.2015 року скасував рішення відділу ГІРФО України в Одеській області про залишення на постійне проживання та документування посвідкою громадянина СРВ ОСОБА_5, за наявності нової посвідки виданої 07.05.2007 року.

Так, принцип правової визначеності є важливою складовою принципу верховенства права. У широкому розумінні принцип правової визначеності являє собою сукупність вимог до організації та функціонування правової системи з метою забезпечення стабільного правового положення людини шляхом вдосконалення процесів правотворчості та правозастосування. Принцип правової визначеності є різновидом загальних принципів права. Він знаходить своє відображення у джерелах права ЄС і застосовується у практиці Європейського суду, є спільним для правопорядків держав - членів ЄС і набуває поширення у праві України. Порівняльний аналіз змісту принципу правової визначеності в європейському і національному праві сприятиме кращому розумінню його сутності й призначення у правовому регулюванні, а з'ясування вимог, які випливають з цього принципу, - пошуку більш ефективних способів адаптації законодавства України до принципів права

Право на справедливий суд, яке гарантоване п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в практиці Європейського суду з прав людини розуміється у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

В свою чергу, одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип, як наголошує Євросуд, означає, що: "жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. При цьому, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (справа «Рябих проти Росії» (Ryabykhv. Russia), №52854/99, п.52, ECHR 2003-IX).

Отже, у справі, що розглядається, Суд має визначити, чи органи влади здійснювали свої повноваження порушити та провести екстраординарну процедуру перегляду судової постанови таким чином, щоб забезпечити, наскільки це можливо, справедливу рівновагу між інтересами відповідної особи та необхідністю підтримання ефективності системи судочинства (див., mutatis mutandis, справи «Нікітін проти Росії» (Nikitin v. Russia), №50178/99, п. 57, ECHR 2004-VIII, та «Савінський проти України» (Savinskiy v. Ukraine), №6965/02, п.23, від 28.02.2006р.).

Як свідчить позиція Європейського Суду у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office), принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності.

Окрім того, судова колегія наголошує, що відповідачем, в даному випадку, не було доведено «Легітимної мети», а саме: «Обмеження повинно бути «необхідним у демократичному суспільстві»: не є достатнім, щоб втручання, яке розглядається, належало до винятків, перелічених у п.2 ст.10, так само не є достатнім, щоб таке втручання виправдовувалося тим, що його предмет належить до якоїсь визначеної категорію або підпадає під дію правової норми, викладеної у формі загальних і безумовних понять: Суд має переконатися у тому, що втручання з огляду на факти і обставини конкретної справи, яку він розглядає, справді було необхідним. (рішення у справі «Санді Таймс» проти Сполученого Королівства» від 26.03.1979р., п.65.).

При визначенні питання "необхідності в демократичному суспільстві" держави користуються свободою розсуду, межі якої залежать від сфери, що вступає в конфлікт з гарантованим правом.

ЄСПЛ оцінює пропорційність обмежень, застосованих до свободи вираження поглядів, по відношенню до легітимної мети, якої прагнуть досягти. Будь-яке непропорційне втручання не буде вважатись «необхідним у демократичному суспільстві». Суд повинен перевірити, чи було втручання виправданим та необхідним у демократичному суспільстві, та, зокрема, чи було воно пропорційним, і чи були причини, надані національними органами влади на його виправдання, важливими та достатніми.

Таким чином, важливим є визначити, чи належним чином національні органи влади використали свою свободу повноважень... (рішення у справі «Ляшко проти України» (Lyashko v. Ukraine) від 10.08.2006 р., Заява № 21040/02, п. 47).

Отже, з урахуванням європейських принципів, колегія суддів приходить аналогічного, що і суд 1-ї інстанції висновку, що суб'єктом владних повноважень не доведено «легітимної мети» прийнятого рішення. При цьому, застосоване обмеження не було необхідним у демократичному суспільстві з огляду на обставини справи, які встановлені при розгляді справи, а саме: позивач ОСОБА_5 одружений та має неповнолітню доньку - ОСОБА_6, яка народилася у м. Одесі, що підтверджується свідоцтвом про народження НОМЕР_5 від 28.11.2002 року. Разом із родиною ОСОБА_5 проживає у власній квартирі за адресою: АДРЕСА_1 (витяг ОМБРТІ та РОН про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 25309450 від 15.02.2010р.).

Враховуючи зазначені обставини, а також те, що неповнолітня донька перебуває на утриманні свого батька, потребує його допомоги, навчається в Одеській школі (НВК №1), судова колегія, як і окружний суд, вважає, що спірне рішення відповідача про скасування посвідки на постійне проживання є неправомірним та порушує не лише права позивача, але й права та інтереси його неповнолітньої дитини.

При цьому, одночасно слід зазначити, що відповідно до ст.11 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного із них та на піклування батьків.

А згідно із ст.14 Закону України «Про охорону дитинства», діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за випадком, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.

Зокрема, ст.8 Закону України «Про охорону дитинства» закріплює, що кожна дитина має право на рівень життя, достойний для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

У Преамбулі Закону України «Про охорону дитинства» також зазначено, що цей Закон визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний, загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток, встановлює основні засади державної політики у цій сфері.

Отже, враховуючи конкретні обставини справи, наявність рішення Київського районного суду м. Одеси від 27.11.2003 року, яким встановлено юридичний факт постійного проживання позивача в Україні з 1988 року, факт звернення позивача із відповідною заявою про отримання дозволу на постійне місце проживання в Україні у межах 6-місячного строку після набрання законної сили «Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання», який було затверджено Постановою Кабінету Міністрів України 26.12.2002 року, а також стратегічну пріоритетність Закону України «Про охорону дитинства», судова колегія вважає, що суд 1-ї інстанції дійшов обґрунтованого рішення про скасування спірного висновку ГУ ДМС в Одеській області від 21.09.2015 року та Наказу Державної міграційної служби України №136 від 30.10.2015 року в частині скасування рішення відділу ГІРФО України в Одеській області від 10.12.2003 року про залишення на постійне проживання та документування посвідкою громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_5.

Таким чином, у зв'язку із вищевикладеним, належних і достатніх підстав для відмови позивачу в обміні посвідки на постійне проживання, у зв'язку із досягненням ним 45-ти річного віку, як то передбачено приписами чинного законодавства України, не вбачається.

До того ж, ще необхідно зазначити й про те, що у відповідності до ст.ст.11,71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно ст.86 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

А відповідно до ч.2 ст.71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи вищевикладене, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж у апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.198 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін.

Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, відповідно до ст.200 КАС України, залишає цю апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову окружного суду - без змін.

Керуючись ст.ст.195,196,198,200,205,206,254 КАС України, апеляційний суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 06 квітня 2016 року - без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого Адміністративного Суду України протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням апеляційного суду.

Головуючий: Ю.В. Осіпов

Судді: О.С. Золотніков

В.О. Скрипченко