Рішення № 58442045, 21.06.2016, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

№ 201/8000/16- ц

провадження 2/201/2101/2016

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 червня 2016 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

при секретарі Дашкевич Х.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 про стягнення грошових коштів та витрат і за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ОСОБА_1 про визнання права власності,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 30 травня 2016 року звернулася до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 про стягнення грошових коштів та витрат, позовні вимоги змінювалися, уточнювалися і доповнювалися. 10 червня 2016 року відповідач ОСОБА_2 по вказаному позову заявив зустрічний позов про визнання права власності, ухвалою суду вказані позови були обєднані в одне провадження для їх спільного розгляду. Позивач ОСОБА_1 в своїх позовних вимогах посилається на те, що 02 квітня 2012 року між позивачем ОСОБА_1 і відповідачами ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 був укладений договір про надання позики, згідно якого вказані відповідачі отримали в позивача кошти у тимчасове користування на умовах повернення і строковості 2500000 грн. з кінцевим терміном повернення вказаних коштів 02 квітня 2016 року. Позивачем за цим договором свої зобовязання виконано в повному обсязі, гроші надані відповідачам, що підтверджується письмовою розпискою, і ними використані. 02 квітня 2012 року з відповідачем ОСОБА_2 укладено договір поруки. У вказаний в договорі строк відповідачі кошти позивачу не повернули, позивачем направлена відповідачам претензія, але і після цього кошти повернуті не були, виник спір, на прохання позивача добровільно вирішити спір відповідачі не відповіли нічого. Позивачу завдана шкода. Позивачка уточнила свої вимоги і згідно уточненої позовної заяви позивачка ставить питання, оскільки сума боргу значна, про визнання за ОСОБА_1 право власності на житло відповідачів: АДРЕСА_1, АДРЕСА_2, АДРЕСА_3, АДРЕСА_4, АДРЕСА_5, АДРЕСА_6. Звернення до правоохоронних органів ні до чого не призвели. Позивач вважає вказані дії відповідачів неправомірними, вони неналежним чином не виконали свої зобовязання і просила стягнути з них всі вказані кошти, визнавши право власності на вказане житло та витрати, задовольнивши її первісний і вже уточнений позов в повному обсязі. Зустрічний позов не визнала, вважає його безпідставним і просила в його задоволенні відмовити в повному обсязі.

Відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 в судове засідання не зявилися, про день та час слухання справи повідомлялися належним чином, про причини неявки суду не повідомили. В письмовому зверненні до суду первісні позовні вимоги не визнали, вважаючи їх безпідставними і не обґрунтованими та просили в задоволенні цього позову відмовити; зустрічний позов підтримали, вважали його правильним і законним та просили його задовольнити в повному обсязі, справу розглянути за наявними матеріалами справи по закону і цю справу слухати без їх участі. Суд вважає можливим розгляд справи за відсутності вказаних відповідачів відповідно до ст. 169 ЦПК України.

Зясувавши думку сторін, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає зустрічні позовні вимоги обґрунтованими і підлягаючими задоволенню.

Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що дійсно 02 квітня 2012 року між позивачем ОСОБА_1 і відповідачами ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 був укладений договір про надання позики, згідно якого вказані відповідачі отримали в позивача кошти у тимчасове користування на умовах повернення і строковості 2500000 грн. з кінцевим терміном повернення вказаних коштів 02 квітня 2016 року. Позивачем за цим договором свої зобовязання виконано в повному обсязі, гроші надані відповідачам, що підтверджується письмовою розпискою, і ними використані. 02 квітня 2012 року з відповідачем ОСОБА_2 укладено договір поруки. У вказаний в договорі строк відповідачі кошти позивачу не повернули, позивачем направлена відповідачам претензія, але і після цього кошти повернуті не були, виник спір, на прохання позивача добровільно вирішити спір відповідачі не відповіли нічого.

Однак відповідач за первісним позовом ОСОБА_2 грошові кошти не сплатив та вважає позовні вимоги позивача за первісним позовом необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки дійсно згідно укладеному договору 02 квітня 2012 року між позивачем ОСОБА_1 і відповідачами ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 був укладений договір про надання позики, згідно якого вказані відповідачі отримали в позивача кошти у тимчасове користування на умовах повернення і строковості 2500000 грн. з кінцевим терміном повернення вказаних коштів 02 квітня 2016 року. Позивачем за цим договором свої зобовязання виконано в повному обсязі, гроші надані відповідачам одноразовим платежем, що підтверджується письмовою розпискою, і ними використані. 02 квітня 2012 року з відповідачем ОСОБА_2 укладено договір поруки. ОСОБА_2 також відомо, що дані кошти вказані відповідачі мали намір використовувати для проведення ремонтних та будівельних робіт в належному їм нерухомому майні, а саме АДРЕСА_1, АДРЕСА_2, АДРЕСА_3, АДРЕСА_4, АДРЕСА_5, АДРЕСА_6. Оскільки дана позика була досить великою сумою, а в якості забезпечення в позичальників не було іншого майна, крім того що він мав намір перебудувати, вони звернулися до ОСОБА_2 з проханням виступити поручителем в даних правовідносинах, пояснивши йому, що вони швиденько за рік позику повернуть, і в нього не буде існувати жодних проблем. ОСОБА_2 погодився і того ж дня, тобто 02 квітня 2012 року він підписав договір поруки, згідно якого він, як поручитель, зобов'язався відповідати перед кредитором солідарно в повному обсязі за своєчасне виконання боржниками усіх їх зобов'язань за договором позики від 02 квітня 2012 року та додатковими угодами до нього, як існуючими на момент укладення договору, так і тими, що виникнуть на його підставі в майбутньому.

В належному їм нерухомому майні вони провели відповідні ремонтні роботи, з метою здавати дані обєкти в оренду. Пізніше вказаному відповідачу стало відомо, що ці відповідачі гроші позикодавцю не повернули, тому як в них виникли фінансові проблеми.

ОСОБА_2 отримував від позивача - кредитора декілька разів листи з вимогою виконати грошове зобовязання перед ним як поручителю, але він відмовлявся це робити, розуміючи, що якщо він виконає дане зобовязання, він свої гроші повернути не зможе.

П. 3.6. договору поруки передбачав наступну умову: «У разі, якщо поручитель виконає перед кредитором обовязки боржника в повному обсязі, він має право зворотної вимоги до боржника з позовом про стягнення відповідної суми боргу, або має право вимагати передання йому предмета, для придбання якого надавалася позика, або вимагати визнання на предмет нерухомості, який належить боржнику права власності».

Пізніше між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 була досягнута домовленість, що ОСОБА_2 виконує в повному обсязі грошові зобовязання перед позивачем - кредитором, а ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 розраховуються зі ним шляхом сприяння в оформленні за мною права власності на майно, яке належить їм та на проведення ремонтів в якому вони отримували позику, з метою будівництва якого ними і були отримані дані грошові кошти. Таким чином, після предявлення останньої вимоги позичальником (позивачем) до ОСОБА_2, як поручителя, та до ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, як боржників, вказаним відповідачем були сплачені грошові кошти в розмірі 2.500.000.00 (два мільйони пятсот тисяч) гривень одноразовим платежем, на користь позивача - кредитора, а отже ОСОБА_2 зобовязання за договором поруки були виконані в повному обсязі. Позивача за зустрічним позовом вважає, що все ним зроблено правильно і згідно закону. Звернення до органів місцевого самоврядування ні до чого не призвели. З огляду на вказане вимушений був звернутися до суду з своїми вимогами, вважаючи саме їх правильним і законним та просив їх задовольнити.

Отже, в добровільному порядку питання не вирішене, виник спір і сторони вимушені були звернутися до суду з позовами.

Суд вважає зустрічні позовні вимоги підлягаючими задоволенню, виходячи з наступного.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

В судовому засіданні зясовано, що дійсно 02 квітня 2012 року між позивачем ОСОБА_1 і відповідачами ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 був укладений договір про надання позики, згідно якого вказані відповідачі отримали в позивача кошти у тимчасове користування на умовах повернення і строковості 2500000 грн. з кінцевим терміном повернення вказаних коштів 02 квітня 2016 року. Позивачем за цим договором свої зобовязання виконано в повному обсязі, гроші надані відповідачам, що підтверджується письмовою розпискою, і ними використані. 02 квітня 2012 року з відповідачем ОСОБА_2 укладено договір поруки. У вказаний в договорі строк відповідачі кошти позивачу не повернули, позивачем направлена відповідачам претензія, але і після цього кошти повернуті не були, виник спір, на прохання позивача добровільно вирішити спір відповідачі не відповіли нічого.

П. 3.6. договору поруки передбачав наступну умову: «У разі, якщо поручитель виконає перед кредитором обовязки боржника в повному обсязі, він має право зворотної вимоги до боржника з позовом про стягнення відповідної суми боргу, або має право вимагати передання йому предмета, для придбання якого надавалася позика, або вимагати визнання на предмет нерухомості, який належить боржнику права власності».

Пізніше між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 була досягнута домовленість, що ОСОБА_2 виконує в повному обсязі грошові зобовязання перед позивачем - кредитором, а ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 розраховуються зі ним шляхом сприяння в оформленні за мною права власності на майно, яке належить їм та на проведення ремонтів в якому вони отримували позику, з метою будівництва якого ними і були отримані дані грошові кошти. Таким чином, після предявлення останньої вимоги позичальником (позивачем) до ОСОБА_2, як поручителя, та до ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, як боржників, вказаним відповідачем були сплачені грошові кошти в розмірі 2.500.000.00 (два мільйони пятсот тисяч) гривень одноразовим платежем, на користь позивача - кредитора, а отже ОСОБА_2 зобовязання за договором поруки були виконані в повному обсязі.

Згідно ст. 509 ЦК України зобовязанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобовязана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботи, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обовязку.

Зобовязання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Статтею 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обовязки виникають із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обовязки. Підставами виникнення цивільних прав та обовязків, у тому числі є договори та інші правочини.

Згідно ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обовязків. Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобовязання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобовязання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. У той же час, ст. 615 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобовязання однією стороною друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобовязання, якщо це встановлено договором або законом.

Таким чином, між позивачем за зустрічним позовом та ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 фактично був укладений договір купівлі-продажу належного їм нерухомого майна, між ними були досягнута домовленість щодо усіх істотних умов договору, таких як ціна, строків, майна, яке покупається або продається та інших, і фактично відбулося повне виконання умов договору.

Згідно з п. 2 ст. 220 ЦК України якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним.

Отже у даних відносинах відбулося правонаступництво, в результаті якого вказаний позивача придбав права особи, яка має право звертатися до суду з позовом про визнання права власності на нерухоме майно.

Згідно із ст. 556 ЦК України після виконання поручителем зобовязання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документ, які підтверджують цей обовязок боржника. До поручителя, який виконав зобов.язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобовязанні, в тому числі і ті, що забезпечували його виконання.

В договорі позики (п. 6.1.) передбачалася умова: «У разі неповернення позики, зазначеної в п. 1 в строк, передбачений даним договором, позикодавець має право вимагати передання права власності на обєкт нерухомості, під будівництва якого надаються позичені кошти, а саме АДРЕСА_1, АДРЕСА_2, АДРЕСА_3, АДРЕСА_4, АДРЕСА_5, АДРЕСА_6,

Враховуючи норму цивільного законодавства, передбачену ст. 556 ЦК, до поручителя, який виконав зобовязання забезпечене порукою, переходить право вимагати визнання за ним права власності на нерухоме майно, під будівництво якого були отримані грошові кошти і яке фактично було забезпеченням поверненням даних коштів.

Згідно із ст. 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх субєктів права власності. Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може предявити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється, або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Згідно ст. ст. 317, 319 ЦК України власнику майна належить право володіти, користуватися та розпоряджатися власним майном за власним розсудом, та вчиняти по відношенню до свого майна будь-які дії які не суперечать закону.

З викладеного вбачається, що, уклавши вказані договори, відповідачі розпорядився своєю власністю за власним розсудом і ніяким чином не порушили прав та інтересів будь-яких фізичних чи юридичних осіб. Відповідно до ч. 1 ст. 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно ч. 2 ст. 331 ЦК України: «Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Згідно ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право не визнається іншою особою.

Враховуючи викладене вище та норми чинного законодавства, позивач і вважає за доцільне звернутися до суду з позовом про визнання свого права власності на вказане нерухоме майно.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», під державною реєстрацією речових прав розуміється офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.

Рішення суду про визнання права власності є правовстановлюючим документом, на підставі яких проводиться реєстрація права власності на обєкти нерухомого майна, відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року № 1952-IV, що регулює відносини, повязані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно всіх форм власності, їх обмежень та правочинів щодо нерухомості, до правовстановлюючих документів на нерухоме майно відносяться судові рішення, що набрали законної сили.

Статтею 182 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Згідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», Постанови КМУ «Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень і Порядку надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно» від 17 жовтня 2013 року № 868, рішення судів про визнання права власності на обєкти нерухомого майна є правовстановлюючим документом, на підставі якого проводиться реєстрація прав власності на таке майно.

Згідно із ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до ч.1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ст. 58 Конституції України та ч. 2 ст. 5 ЦК України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Цивільна відповідальність майнова відповідальність громадян чи організацій, що виникає в разі неправомірних дій, невиконання договірних зобов'язань, заподіяння особистої чи майнової шкоди.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення можливе встановленням фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст. 27, 46 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю їх між собою дають обєктивні підстави вважати, що зустрічний позов підлягає задоволенню повністю.

Згiдно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на якi вона посилається як на пiдставу своїх вимог i заперечень. Частиною 3 вказаної статтi передбачено, що доказуванню пiдлягають обставини, якi мають значення для ухвалення рiшення у справi i щодо яких у сторін та iнших осiб, якi беруть участь у справi, виникає спiр.

Тобто, відповідачі за зустрічним позовом або інші особи повинні довести, що їх дiями не було порушено їх права або права позивача. Однак, жодних доказiв зазначеними особами до суду не надано.

Не може суд прийняти до уваги позицію відповідачів за зустрічними вимогами стосовно не згоди з деякими положеннями вказаних позовних вимогах, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим обєктивно не підтверджується.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 про стягнення грошових коштів та витрат відмовити, визнати за ОСОБА_2 право власності на наступне нерухоме майно: квартиру АДРЕСА_7, загальною площею 54.7 кв. м., житловою площею 30.8 кв. м., в м. Дніпропетровську; квартиру АДРЕСА_8, загальною площею 44.9 кв. м., житловою площею 28.1 кв. м.; квартиру АДРЕСА_9, загальною площею 64.9 кв. м., житловою площею 40.3 кв. м., в м. Дніпропетровську; квартиру АДРЕСА_10, загальною площею 29.8 кв. м., житловою площею 16.6 кв. м., в м. Дніпропетровську; квартиру АДРЕСА_11, загальною площею 61.0 кв. м., житловою площею 15.8 кв. м. та квартиру АДРЕСА_12, загальною площею 48.9 кв. м., житловою площею 29.0 кв. м., в м. Дніпропетровську; врахувати при необхідності при реєстрації рішення зміну назв міста Дніпропетровськ та вулиць у звязку з розпорядженням Дніпропетровського міського голови «Про перейменування топонімів».

Таким чином суд вважає, що зустрічні позовні вимоги про визнання права власності в такому вигляді ґрунтуються на вимогах закону та підлягають задоволенню, а первісні вимоги не обґрунтовані, не доведені і не підлягають задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 3, 8, 19, 41, 55, 58, 124, 129 Конституції України, ст. ст. 3, 5, 15, 16, 182, 202, 317, 319, 321, 328, 331, 376, 392, 509, 525, 526, 615 ЦК України, ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст. 10 Закону України № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. ст. 3, 4, 10, 11, 57, 58, 60, 61, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 про стягнення грошових коштів та витрат відмовити.

Визнати за ОСОБА_2 право власності на наступне нерухоме майно: квартиру АДРЕСА_7, загальною площею 54.7 кв. м., житловою площею 30.8 кв. м., в м. Дніпропетровську; квартиру АДРЕСА_8, загальною площею 44.9 кв. м., житловою площею 28.1 кв. м.;

квартиру АДРЕСА_9, загальною площею 64.9 кв. м., житловою площею 40.3 кв. м., в м. Дніпропетровську; квартиру АДРЕСА_10, загальною площею 29.8 кв. м., житловою площею 16.6 кв. м., в м. Дніпропетровську; квартиру АДРЕСА_11, загальною площею 61.0 кв. м., житловою площею 15.8 кв. м. та

квартиру АДРЕСА_12, загальною площею 48.9 кв. м., житловою площею 29.0 кв. м., в м. Дніпропетровську.

Врахувати при необхідності при реєстрації рішення зміну назв міста Дніпропетровськ та вулиць у звязку з розпорядженням Дніпропетровського міського голови «Про перейменування топонімів».

Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя -