Рішення № 58433129, 15.06.2016, Апеляційний суд міста Києва

Справа № 758/9773/15-ц С№ апеляційного провадження: 22-ц/796/6872/2016Головуючий у суді першої інстанції: Богінкевич С.М.Доповідач у суді апеляційної інстанції: Шкоріна О.І.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

03680, м. Київ, вул. Солом'янська, 2-а

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 червня 2016 року Колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва

в складі: головуючого-судді Шкоріної О.І.,

суддів: Антоненко Н.О., Стрижеуса А.М.,

при секретарі: Юрченко А.С.,

за участю: позивача - ОСОБА_3

представника позивача - ОСОБА_4

представника відповідача - Лось В.А., Єршова С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» на рішення Подільського районного суду м.Києва від 24 лютого 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди,

В С Т А Н О В И Л А:

У серпні 2015 року позивач ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ПАТ «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди Позивач зазначав, що був звільнений за п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України необґрунтовано, оскільки скорочення штату фактично не було, відповідач не запропонував йому іншу посаду у зв'язку із створенням нових підрозділів та наявністю інших вільних вакансій.

Рішенням Подільського районного суду м.Києва від 24 лютого 2016 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволені частково. Визнано незаконним наказ ПАТ «НАК Нафтогаз України» від 4 вересня 2014 року № 250-К про звільнення ОСОБА_3 з посади головного фахівця відділу обліку нафти і нафтопродуктів Управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики ПАТ «НАК Нафтогаз України» в порядку п.1 ст.40 КЗпП України- у зв'язку з скороченням штатів.

Поновлено ОСОБА_3 на посаді головного фахівця відділу обліку нафти і нафтопродуктів Управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики ПАТ «НАК Нафтогаз України».

Стягнуто з ПАТ «НАК Нафтогаз України». на користь ОСОБА_3 196717 грн.85 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 8.09.2014 року по 31.08.2015 року. Без урахування податків та інших обов'язкових платежів, які підлягають утриманню.

Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за один місяць.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням ПАТ «НАК «Нафтогаз України» подало апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

В судовому засіданні представники ПАТ «НАК «Нафтогаз України» апеляційну скаргу підтримали і просили її задовольнити.

Позивач ОСОБА_3 та його представник ОСОБА_4 проти доводів апеляційної скарги заперечували і просили рішення як законне і обґрунтоване залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді, вислухавши пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі рішення, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом установлено, що наказом № 127-к від 14 квітня 2010 року позивача було призначено на посаду начальника Сектора логістики Управління закупівлі нафти та нафтопродуктів Департаменту закупівлі та реалізації нафти і нафтопродуктів НАК «Нафтогаз України».

10 жовтня 2012 року наказом № 207-к позивача було переведено на посаду головного фахівця Відділу обліку нафти та нафтопродуктів Управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики ПАТ «НАК Нафтогаз України».

Наказом № 158 від 7 липня 2014 року «Про затвердження змін до штатного розпису апарату НАК «Нафтогаз України» було ліквідовано відділ обліку нафти і нафтопродуктів Управління обліку нафти і нафтопродуктів та логістики ПАТ «НАК Нафтогаз України», у зв'язку з чим 7 липня 2014 року позивача було попереджено про наступне вивільнення - у зв'язку з скороченням посади головний фахівець цього відділу. Крім того, в попередження позивачу було повідомлено, що у зв'язку з відсутністю в апараті НАК «Нафтогаз України» роботи, яка б відповідала його професії та спеціальності, адміністрація компанії не має можливості запропонувати переведення на іншу посаду.

Згідно витягу протоколу № 82 засідання профспілкового комітету працівників апарату НАК «Нафтогаз України» від 1 вересня 2014 року, відповідно до вимог ст..43 КЗпП України та ст..39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» розглянуто подання голови правління та надано згоду на розірвання трудового договору з позивачем.

Наказом № 250-к від 4 вересня 2014 року позивача було звільнено з 8 вересня 2014 року із займаної посади у зв'язку із скороченням штату на підставі п.1 ст.40 КЗпП України.

Крім того, судом установлено, що у період з дати попередження позивача про наступне вивільнення до дати його фактичного звільнення, а саме з 7 липня 2014 року по 8 вересня 2014 року в НАК «Нафтогаз України» були вакантними 19 посад, жодна із яких відповідачем позивачу запропонована не була. Також судом установлено, що при скороченні чисельності та штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці та на засіданні профспілкового комітету працівників апарату Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» не було вирішено питання чи користувався позивач як вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі у відповідності до ст..42 КЗпП України.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачем було звільнено позивача з порушенням порядку, встановленого законодавством, оскільки відповідачем не було з'ясовано чи користувався звільнений ОСОБА_3 переважним правом на залишення на роботі, не були запропоновані всі інші вакантні посади, які з'явилися на підприємстві протягом періоду ознайомлення з попередженням про наступне звільнення та які існували на день звільнення. Крім того, суд першої інстанції з посиланням на положення ст..233 КЗпП України та рішення Конституційного Суду України № 8-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року у справі № 1-13/2013 року вважав, що право позивача на звернення до суду з вимогами про поновлення на роботі та стягнення належної йому заробітної плати будь-якими строками не обмежено.

Проте повністю погодитись з такими висновками суду не можна, виходячи з наступного.

Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду має бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом, обґрунтованим - рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду не відповідає.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує наявність інших фактичних даних ( пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Статтею 233 КЗпП України передбачено строки давності звернення працівника до суду для вирішення трудового спору - три місяці з дня, коли він дізнався про порушення свого права, а в справах про звільнення - місяць із дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Відповідно до ст..234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

У п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» ( з наступними змінами) роз'яснено, що встановлені статтями 228,233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити та обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, з яких він поновлює або вважає неможливим поновити пропущений строк. Тобто питання поновлення пропущеного строку має вирішуватись у судовому рішенні.

Із матеріалів справи вбачається, що трудову книжку з записом наказу № 250-к від 4 вересня 2014 року ОСОБА_3 отримав 8 вересня 2014 року, про що в книзі обліку трудових книжок міститься особистий підпис позивача (т.1 а.с.137), а з позовом про поновлення на роботі звернувся до суду 31 серпня 2015 року. Питання про поновлення пропущеного строку пред'явлення позову про поновлення на роботі позивачем не піднімалось.

Вказівка в обґрунтуванні судового рішення на те, що позивач не пропустив строк звернення до суду, оскільки право позивача звернутися до суду з позовом про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не обмежено будь-яким строком, суперечить ст..233 КЗпП України, в якій встановлено , як виняток, місячний строк для звернення до суду з позовом про поновлення на роботі.

Крім того, колегія суддів вважає необґрунтованим посилання суду першої інстанції на рішення Конституційного Суду України № 8-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року у справі № 1-13/2013 року за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_7 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1,12 Закону України «Про оплату праці».

За змістом рішення, Конституційний Суд України дійшов висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, що йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Предметом розгляду у даній справі є законність звільнення позивача з посади у зв'язку із скороченням штату на підставі п.1 ст.40 КЗпП України. Вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідною від рішення про поновлення працівника на роботі.

Виходячи з положень ч.1 ст.233 КЗпП України, змісту рішення Конституційного Суду України № 8-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року у справі № 1-13/2013 року та предмету розгляду у даній справі, відсутні підстави вважати, що право працівника звернутися до суду з позовом про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не обмежене будь-яким строком.

Посилання представника позивача на встановлений цивільним кодексом трирічний строк позовної давності до вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу також не ґрунтується на положеннях закону, з огляду на наступне.

Згідно з ч.1 ст.1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини).

За змістом ч.1 ст.3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності , виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами регулює законодавство про працю.

Відповідно до ч.1 ст.9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються також до трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Для звернення працівника до суду у справах про звільнення, встановлюється строк в один місяць з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки (ч.1 ст.233 КЗпП України).

Отже, строк звернення до суду у справах щодо трудових відносин врегульовано положеннями КЗпП України. Спірні правовідносини у цій справі регулюються положеннями КЗпП України, статтею 233 якого встановлено строк в один місяць з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Таким чином, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції невірно застосовані норми матеріального права, що відповідно до ст.309 ЦПК України дають підстави для скасування рішення Подільського районного суду м.Києва від 24лютого 2016 року і ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 303, 309, 313, 315 ЦПК України, колегія суддів,-

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» - задовольнити.

Рішення Подільського районного суду м.Києва від 24 лютого 2016 року - скасувати і ухвалити нове рішення наступного змісту.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, - відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: