Постанова № 58432739, 14.06.2016, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" червня 2016 р. Справа№ 910/788/16

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Руденко М.А.

суддів: Кропивної Л.В.

Буравльова С.І.

при секретарі: Верьовкін С.С.

за участю представників сторін:

від позивача: ОСОБА_2 ( за довіреністю від 14.04.2016)

від відповідача: Сердеженко М.О. ( за довіреністю №4366 від 21.12.2015)

розглянувши апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Південно-Західна залізниця" публічного акціонерного товариства "Українська залізниця"

на рішення господарського суду міста Києва від 14.04.2016р.

у справі № 910/788/16 (суддя: Стасюк С.В.)

за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4

до публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Південно-Західна залізниця" публічного акціонерного товариства "Українська залізниця"

про стягнення 48 899,27 грн.

ВСТАНОВИВ:

У січні 2016 року позивач звернувся до господарського суду міста Києва з позовною заявою до відповідача про стягнення 48 899,27 грн., в тому числі 4 114,50 грн. 3 % річних, 44 770,71 грн. інфляційних втрат.

Рішенням господарського суду міста Києва від 14.04.2016 року у справі №910/788/16 позов фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 задоволено повністю: стягнуто з публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Південно-Західна залізниця" публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 4 114 грн. 50 коп. 3 % річних та 44 770 грн. 71 коп. інфляційних втрат.

Мотивуючи рішення, суд першої інстанції зазначив, що рішення господарського суду міста Києва від 10.06.2015 року у справі № 910/11330/15, яке набрало законної сили 26.06.2015 року, за яким було стягнуто з Державного територіально-галузевого об'єднання "Південно-Західна залізниця" на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 заборгованість на загальну суму 73 024 грн. 00 коп. було виконано лише 02.12.2015 року, у зв'язку з чим позовні вимоги щодо стягнення з відповідача донарахованих суми 3% річних та інфляційних нарахувань є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Не погоджуючись з рішенням суду, відповідач - публічне акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Південно-Західна залізниця" публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення господарського суду міста Києва від 14.04.2016 р. та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказав на те, що судом першої інстанції не було взято до уваги те, що відповідачем самостійно виконано рішення господарського суду міста Києва від 10.06.2015 року у справі № 910/11330/15 в повному обсязі в сумі 74 851,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 5900 від 21.10.2015 року. Крім того, зазначає на відсутність вини останнього щодо несвоєчасного погашення заборгованості, що була предметом розгляду справи № 910/11330/15, оскільки, на час виникнення спірних відносин Державне територіально-галузеве об'єднання "Південно-Західна залізниця" підпорядковувалось Укрзалізниці та здійснювало перерахування коштів виключно у встановленому наказом Укрзалізниці № 069-Ц від 28.02.2012 року порядку. Також скаржник не погодився з наведеним позивачем розрахунком трьох процентів річних та інфляційних, посилаючись на те, що ПАТ "Українська залізниця" перебуває у скрутному фінансовому становищі.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 11.05.2016 року було прийнято до провадження апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Південно-Західна залізниця" публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" та призначено справу до розгляду.

В судовому засіданні 14.06.2016 року представник відповідача підтримав вимоги апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення скасувати, прийняти нове рішення яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Представник позивача вказав, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, підстави для його скасування відсутні.

Заслухавши пояснення представників сторін, вивчивши матеріали справи, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, долучені до матеріалів справи, виходячи з вимог чинного законодавства, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Згідно ст. 101 Господарського процесуального кодексу апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду в повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, рішенням господарського суду міста Києва від 10.06.2015 року у справі № 910/11330/15, яке набрало законної сили 26.06.2015 рокуЮ стягнуто з Державного територіально-галузевого об'єднання "Південно-Західна залізниця" на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 заборгованість на загальну суму 73 024,00 грн., судовий збір в сумі 1 827,00 грн. (а.с.20)

Відповідно до ч. 3 ст. 35 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Під час розгляду вищевказаної справи №910/11330/15 було встановлено, що між позивачем та відповідачем були укладені типові договори на послуги функціонування філії квиткової каси, а саме:

- договір від 29.12.2012 року строком з 01.01.2013 року по 31.12.2013 року (а.с.31)

- договір строком дії з 01.01.2014 року по 31.03.2014 року(а.с.34);

- договір № ПЗ/ЦУЮП-1410 від 01.04.2014 року строком дії з 01.04.2014 року по 31.12.2014 року (договори) (а.с.37).

Предметом вищезазначених договорів є надання позивачем відповідачу послуг по організаційно-технічному забезпеченню функціонування філії квиткової каси з продажу проїзних документів на поїзди, а відповідач згідно з умовами договорів зобов'язується оплачувати ці послуги згідно з умовами договору (п. 1.1. договорів).

За умовами пунктів 3.1 та 3.2 договору відповідач здійснює оплату послуг позивача шляхом перерахування на поточний рахунок останнього грошових коштів у розмірі 5 грн. (за договором від 29.12.2012 року), 3 грн. (за договором строком дії з 01.01.2014 року та договором № ПЗ/ЦУЮП-1410 від 01.04.2014 року) без ПДВ за кожне місце, з якого береться комісійний збір і яке було реалізовано відповідачем по договору у звітному місяці, крім проїзних документів, вартість яких була сплачена через мережу інтернет. Перерахування здійснюється щомісячно не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним, згідно акту (актів), підписаного (підписаних) повноважними представниками сторін.

Позивач свої зобов'язання за договорами виконав в повному обсязі, про що свідчать акти здачі-прийняття робіт (надання послуг), завірені підписами та печатками сторін, а саме за договором від 20.12.2012 року позивач надав послуги відповідачу на загальну суму 14 965,00 грн., за договором строком дії з 01.01.2014 року по 31.03.2014 року - на загальну суму 28 752,00 грн., за договором № ПЗ/ЦУЮП-1410 від 01.04.2014 року - на загальну суму 61 092,00 грн., а всього на суму 104 809,00 грн.

01.09.2014 року позивач звернувся до відповідача із вимогою про сплату заборгованості в сумі 105 699,27 грн.

У відповідь на вищезазначену вимогу відповідач листом від 30.09.2014 року зазначив, що станом на 02.09.2014 року заборгованість частково погашена на суму 48 870, 00 грн., що підтверджується платіжними дорученнями №714 від 02.09.2014 року на суму 16 025,00 грн., № 715 від 02.09.2014 року на суму 24 837,00 грн. та № 495 від 23.04.2015 року на суму 8 008, 00 грн. У зв'язку з чим сума боргу становить 73 024,00 грн., що також підтверджується актами взаєморозрахунків сторін від 01.05.2015 року.

Рішенням господарського суду міста Києва від 10.06.2015 року у справі № 910/11330/15 з відповідача було стягнуто суму основного боргу у розмірі 73 024,00 грн. Вказане рішення про стягнення основного боргу відповідачем було виконано 02.12.2015 року.

Позивач звернувся з позовними вимогам про стягнення 4 114,50 грн. 3 % річних, 44 770,71 грн. інфляційних втрат, які нараховані на суму основного боргу за договорами на підставі того, що відповідачем було порушено договірні зобов'язання.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що рішення господарського суду міста Києва від 10.06.2015 року у справі № 910/11330/15, яке набрало законної сили 26.06.2015 року, за яким було стягнуто з Державного територіально-галузевого об'єднання "Південно-Західна залізниця" на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 заборгованість на загальну суму 73 024 грн. 00 коп. було виконано відповідачем лише 02.12.2015 року, у зв'язку з чим позовні вимоги щодо стягнення з відповідача донарахованих суми 3% річних та інфляційних нарахувань є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції зважаючи на наступне.

Частиною 1 ст. 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Як передбачено ч. 1 ст. 173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Згідно з ст. 174 ГК України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частиною 1 ст. 901 ЦК України передбачено за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

У відповідності до ч. 1 та 7 ст. 193 ГК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Господарське зобов'язання припиняється, зокрема, виконанням, проведеним належним чином (ч. 1 ст. 202 ГК України).

Відповідно до пункту 7.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 року № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" за відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України).

Саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України сум.

Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання.

Згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стосовно доводів апеляційної скарги, що скаржник погасив заборгованість у повному обсязі, що підтверджується платіжним дорученням № 5900 від 21.10.2015 року на суму 74 851,00 грн. колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст. 599 ЦК України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що рішення господарського суду міста Києва від 10.06.2015 року у справі № 910/11330/15 вважається виконаним, і зокрема заборгованість вважається погашеною, лише після зарахування коштів на рахунок кредитора - позивача, тобто з 02.12.2015 року, що підтверджується платіжним дорученням № 12507 від 26.11.2015 року, яке проведено банком 02.12.2015 року.(а.с.50)

Крім того, колегія суддів зазначає, що за наявності відповідного волевиявлення відповідача він міг самостійно погасити присуджену рішенням господарського суду міста Києва від 10.06.2015 року у справі № 910/11330/15 суму коштів добровільно.

Стосовно доводів апеляційної скарги, щодо відсутності фінансування залізниці Головним фінансово-економічним управлінням Укрзалізниці, колегія суддів зазначає, що вказана обставина не звільняє відповідача від виконання зобов'язань щодо оплати наданих послуг. Оскільки, відповідно до частина 2 статті 218 Господарського кодексу України передбачено, що відсутність у боржника необхідних коштів, а також порушення зобов'язань контрагентами правопорушника не вважаються обставинами, які є підставою для звільнення боржника від господарсько-правової відповідальності.

Як вбачається з матеріалів справи та було вірно встановлено та перераховано судом першої інстанції, у відповідності до ч.3 ст. 55 ГПК України позивач просив стягнути :

за договором від 29.12.2012 року строком з 01.01.2013 року по 31.12.2013 року 1 203,85 грн. 3 % річних та 11 505,97 грн. інфляційних втрат, за період з 16.01.2014 по 01.12.2015.

за договором строком дії з 01.01.2014 року по 31.03.2014 року 1 473,19 грн. 3 % річних, 15 753,27 грн. інфляційних втрат, за період з 16.01.2014 по 01.12.2015.

за договором № ПЗ/ЦУЮП-1410 від 01.04.2014 року строком дії з 01.04.2014 року по 31.12.2014 року 1 437,46 грн. 3 % річних, 17 511,47 грн. інфляційних втрат, за період з 16.05.2014 по 01.12.2015.

а всього 4 114,50 грн. 3 % річних та 44 770,71 грн. інфляційних втрат, що в сукупності становить 48 885,21 грн.

Колегія суддів перевіривши розрахунок інфляційних та 3% річних, погоджується з висновком суду першої інстанції що він є вірним, тому позовні вимоги про стягнення 4 114,50 грн. 3 % річних та 44 770,71 грн. інфляційних втрат визнаються судом обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач просив зменшити розмір трьох процентів річних та інфляційних в порядку ст. 233 ГК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Статтею 233 ГК України передбачено, що якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій; якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Відповідно до пункту 4.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 року № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що клопотання відповідача про зменшення розміру 3% річних та інфляційних не підлягає задоволенню, оскільки 3 % річних та інфляційні нарахування не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

Стосовно доводів апелянта, що сторонами у договорі не було передбачено розмір процентів за користування чужими коштами, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до п.6 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013 року «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» проценти річних, про які йдеться у частині другій статті 625 ЦК України, необхідно відрізняти від процентів за користування чужими коштами, передбачених статтею 536 названого Кодексу. Стягнення процентів річних є заходом відповідальності за порушення грошового зобов'язання і одночасно, як зазначалося, способом захисту майнового права та інтересу кредитора, тобто зобов'язанням сплатити кошти, тоді як проценти, зазначені у статті 536 ЦК України, - це плата за користування чужими коштами, в тому числі безпідставно одержаними, збереженими грішми (стаття 1214 ЦК України). Підставами для застосування до правовідносин сторін статті 536 ЦК України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, статтями 1048, 1054, 1061 ЦК України). Спільним для цих процентів є те, що вони нараховуються саме у зв'язку з користуванням чужими коштами. Положення ж частини другої статті 625 ЦК України в частині сплати процентів річних застосовуються за наявності порушення грошового зобов'язання. Тому, зокрема, якщо в законі або в укладеному сторонами договорі передбачено розмір процентів за користування чужими коштами (стаття 536 ЦК України), то це не позбавляє кредитора права звернутися до боржника з позовом про стягнення як зазначених процентів, так і трьох процентів річних (якщо інший їх розмір не передбачено договором або Законом) - за наявності порушення боржником грошового зобов'язання. Якщо договором або чинним законодавством не передбачено розміру процентів за користування чужими коштами, то припис частини другої статті 625 ЦК України може бути застосований господарським судом лише за наявності порушення боржником грошового зобов'язання.

Зважаючи на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те , що стягнення індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми передбачено законодавством і не потребує додаткового закріплення у договорі, договором може лише змінюватися розмір процентів. Підставою стягнення трьох процентів річних передбаченою законодавством є прострочення виконання грошового зобов'язання, яке і було здійснено відповідачем.

Стосовно доводів апеляційної скарги, щодо розрахунку 3% річних, колегія суддів зазначає, що перевіривши розрахунок вважає, що він є вірним, оскільки ґрунтується на тому, що моментом виконання зобов'язання було 02.12.2012 рік, відповідач у контррозрахунку визначив розмір 3% річних лише до моменту подання позивачем позовної заяви про стягнення основної заборгованості до суду (27.04.2015), а не до моменту виконання зобов'язання.

Відповідно до п.9 Оглядового листа Вищого господарського суду України від 29.04.2013 року №01-06/767/2013 «Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про відповідальність за порушення грошового зобов'язання» наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.

Враховуючи вищевикладене та докази, які містяться в матеріалах справи, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно дійшов висновку про задоволення вимог позивача про стягнення з відповідача 4 114,50 грн. 3 % річних та 44 770,71 грн. інфляційних втрат.

Відповідно до ст. ст. 43, 33, 34 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновку місцевого господарського суду з огляду на вищевикладене.

Дослідивши матеріали наявні у справі, апеляційний суд робить висновок, що суд першої інстанції дав належну оцінку доказам по справі та виніс законне обґрунтоване рішення, яке відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що скаржник не довів обґрунтованість своєї апеляційної скарги, докази на підтвердження своїх вимог суду не надав, апеляційний суд погоджується із рішенням господарського суду міста Києва від 14.04.2016 року у справі № 910/788/16, отже підстав для його скасування або зміни не вбачається.

Керуючись ст. ст. 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Південно-Західна залізниця" публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" на рішення господарського суду міста Києва від 14.04.2016 року у справі № 910/788/16 залишити без задоволення.

Рішення господарського суду міста Києва від 14.04.2016 року у справі № 910/788/16 залишити без змін.

Матеріали справи № 910/788/16 повернути до місцевого господарського суду.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України через суд апеляційної інстанції протягом двадцяти днів.

Головуючий суддя М.А. Руденко

Судді Л.В. Кропивна

С.І. Буравльов