Ухвала суду № 58417422, 06.06.2016, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 463/4709/14 Головуючий у 1 інстанції: Лакомська Ж.І.

Провадження № 22-ц/783/3493/16 Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1 Н. О.

Категорія: 47

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 червня 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого - судді: Шеремети Н.О.

суддів: Зверхановської Л.Д., Цяцяка Р.П.

секретаря: Цапа П.М.

з участю: ОСОБА_2, ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_4 ОСОБА_5 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 10 березня 2016 року, -

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_4 звернувся з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_8, треті особи Відділ Держземагенства у м. Львові, Львівської міської ради про визнання недійсним державного акта про право приватної власності на землю площею 0,0798 га серії ІІ-ЛВ №069630, виданого на ім»яОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_8; скасування державної реєстрації права власності на землю, зареєстровану згідно державного акту про право приватної власності на землю площею 0,0798 серії ІІ-ЛВ №069630, виданого на ім»я ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_8.

Оскаржуваним рішенням в задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_8, третіх осіб Відділу Держземагенства у м.Львові, Львівської міської ради про визнання недійсним державного акта про право приватної власності на землю та скасування державної реєстрації права власності на землю відмовлено за безпідставністю вимог.

Рішення в апеляційному порядку оскаржив представник ОСОБА_4 ОСОБА_5, вважає, що рішення суду ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права при неповно з'ясованих обставинах, що мають значення для справи, а висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи. В апеляційній скарзі зазначає, що на момент виникнення спірних правовідносин була чинною Інструкція «Про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею», затверджена наказом № 28 від 15.04.1993 року Державного комітету по земельних ресурсах, якою передбачено, що обов»язковою умовою для складання технічної документації, є згода суміжних землекористувачів, а саме, погодження з ними меж земельної ділянки. Проте, при виготовленні відповідачами технічної документації на виділену їм земельну ділянку межі даної ділянки з позивачем, як користувачем суміжної земельної ділянки по вул. Самійленка 5 в м. Львові, відповідачі не погоджували. Як вбачається з рішення виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів № 1597 від 26.10.1953 року за користувачами будинковолодіння № 5 по вул. Офіцерській (тепер вул. Самійленка) залишено у користуванні земельну ділянку площею 710.4 кв.м. Відповідно землекористувачами суміжної земельної ділянки були, у тому числі, власники квартири АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на квартиру № 24064 від 27.07.1994 року, а відтак позивач був користувачем спірної земельної ділянки, яка була закріплена за вказаним будинковолодінням рішенням Львівської міської ради.

Також апелянт зазначає, що оскаржуваний акт про право приватної власності на землю площею 0,0798га серії ІІ-ЛВ №069630 оформлений з порушенням вимог Постанови Кабінету Міністрів України №25 від 1992 року «Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею», оскільки в ньому наявні виправлення, відсутні дата видачі, номер реєстрації в Книзі записів державних актів про право приватної власності на землю. Крім цього, позивачу чиняться перешкоди у здійснені свого права користування земельною ділянкою у зв»язку з тим, що єдиним заїздом до будинку №5 по вул. Самійленка в м. Львові є заїзд, який влаштований з боку вул. Самійленка 7, а оскільки земельна ділянка на вул. Самійленка 7 в м. Львові знаходиться у приватній власності відповідачів позивач позбавлений можливості заїзду до свого будинку та доступу до відповідних комунікацій. З наведених підстав апелянт просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Заслухавши суддю доповідача, заперечення ОСОБА_2, ОСОБА_3 щодо задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне.

Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду відповідає зазначеним вимогам.

Положеннями ст. 214 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їхнє підтвердження; які правовідносини сторін випливають зі встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно із ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, обєктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Згідно із ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав.

Відповідно до ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно відустановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до положень ст.ст. 11, 60, 61 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням осіб, в межах заявлених ними вимог. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановленихстаттею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що права позивача не є порушеними, оскільки ним, всупереч вимогам ст. ст. 10, 60 ЦПК України, не надано доказів на підтвердження порушення його законних прав та інтересів.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду з огляду на наступне.

Позовні вимоги ОСОБА_4 обґрунтовує порушенням його права на заїзд до житлового будинку №5 по вул. Самійленка у м. Львові через приватизовану відповідачами земельну ділянку, яка, на думку позивача, приватизована ними з порушенням Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди), затвердженої наказом Державного комітету по земельних ресурсах № 28 від 15.04.1993 року, відповідно до положень якої для приватизації земельної ділянки вимагалася згода суміжних землекористувачів, а згода відповідачам на приватизацію спірної земельної ділянки ним не надавалася.

Відповідно до ст. 3 ЗК України від 18.12.1990 року №561-ХІІ (який був чинним на час виникнення спірних правовідносин) власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну, приватну. Усі форми власності є рівноправними. Розпоряджаються землею ОСОБА_9 народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування, вилучають їх. Повноваження щодо передачі, надання, вилучення земельних ділянок місцеві ради народних депутатів можуть передавати відповідно органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування.

Згідно з положеннями ст. 17 цього Кодексу передача земельних ділянок у колективну та приватну власність провадиться ОСОБА_9 народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки. Передача у власність земельної ділянки, що була раніше надана громадянину, провадиться сільськими, селищними, міськими ОСОБА_9 народних депутатів за місцем розташування цієї ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва у розмірах згідно із статями 57 і 67 цього Кодексу. Зазначені земельні ділянки передаються у власність на підставі заяви громадянина і матеріалів, що підтверджують її розмір (земельно - кадастрова документація, дані бюро технічної інвентаризації, правлінь товариств і кооперативів тощо). Ради народних депутатів розглядають у місячний строк зазначені заяви і матеріали та приймають відповідні рішення.

Отже, зазначеними положеннями ЗК України від 18.12.1990 року №561-ХІІ (який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, визначено правові підстави набуття громадянами права власності на земельні ділянки із земель комунальної власності. Такими підставами є рішення органу місцевого самоврядування, а у випадку передачі ним повноважень щодо передачі, надання, вилучення земельних ділянок органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування, рішення цих органів щодо приватизації земельної ділянки, яке приймається на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

З плану земельної ділянки № 5,7 по вул. Самійленка у м. Львові, з плану присадибної ділянки по вул. Офіцерській, 7 (колишня назва вул. Самійленка) у м. Львові (т.1 а.с. 101), що зберігаються в матеріалах інвентаризаційної справи, вбачається, що площа земельної ділянки №7 по вул. Самійленка у м. Львові становить 797.7 кв.м, земельна ділянка закріплена за будинковолодінням на підставі рішення виконкому міської ради депутатів трудящих №1597 від 26.10.1953 року. Зазначені плани земельної ділянки, закріпленої за будинковолодінням № 7 по вул. Самійленка, 7 у м.Львові, підтверджують її розмір 797.0 кв.м, належність до цього будинковолодіння земельної ділянки саме такої площі позивачем, всупереч вимогам ст. ст. 10, 60 ЦПК України, не спростована належними та допустимими доказами.

З матеріалів справи вбачається, що наказом директора Департаменту землеустрою та планування забудови міста Львівської міської ради народних депутатів № 421 від 20.10.1998 року «Про передачу громадянам в приватну власність, постійне та тимчасове користування земельних ділянок в м.Львові» (п.22 додатку до наказу), затвердженим ухвалою 3- ої сесії 3-го скликання Львівської міської ради №85 від 05.11.1998 року «Про затвердження наказів департаменту землеустрою та планування забудови міста щодо регулювання земельних відносин», ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_8 передано у приватну власність земельну ділянку для обслуговування житлового будинку площею 798 кв.м у м. Львові по вул. Самійленка,7. Цим же наказом зобов»язано землевласників забезпечити через спеціалізовану землевпорядну організацію виготовити документацію для видачі Державних актів на право приватної власності на землю, оскільки згідно зі ст. 23 ЗК України 1990 року ( у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) право власності або право користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними ОСОБА_9 народних депутатів.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідачами було оформлено технічну документацію, на підставі якої ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_8, які проживають у ІНФОРМАЦІЯ_1, було виготовлено та видано Державний акт на право приватної власності на землю ІІ-ЛВ №069630, виданий 20 січня 2000 року, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право власності на землю за 3-5№325, згідно з яким вони є власниками земельної ділянки для обслуговування житлового будинку площею 0,0798 га, що розташована на вул. Самійленка, 7 в м. Львові, переданої у приватну власність на підставі ухвали 3-ої сесії 3-го скликання Львівської міської ради №85 від 05.11.1998 року (наказ №421 від 20.10.1998 року), які позивачем не оспорювалися, не визнавалися незаконними у судовому порядку, а відтак є чинними.

Вважаючи оскаржуване рішення суду незаконним та необґрунтованим, апелянт посилається на те, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення суду не було враховано положення Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди), затвердженої наказом Державного комітету по земельних ресурсах № 28 від 15.04.1993 року, пункт 1.10 якої передбачав, що технічна документація при складанні державних актів на право приватної власності на землю і право постійного користування землею, що видаються громадянам на земельні ділянки, якими вони користуються включає, в тому числі і матеріали погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками землі і землекористувачами.

Вищезгадана Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди), затверджена наказом Державного комітету по земельних ресурсах № 28 від 15.04.1993 року, була чинною до затвердження наказом Державного комітету України по земельних ресурсах №43 від 04.05.1999 року нової Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, Державний акт на право приватної власності на землю 11-ЛВ № 069630 на ім»я громадян ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_8, видано 20.01.2000 року, а відтак на момент видачі відповідачам Державного акту право приватної власності на землю 11-ЛВ № 069630, Інструкція про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди), затверджена наказом Державного комітету по земельних ресурсах № 28 від 15.04.1993 року, не була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, не підлягала застосуванню до спірних правовідносин, які виникли між позивачем та відповідачами, оскільки на момент складання та видачі оспорюваного державного акту була чинною затверджена наказом Державного комітету України по земельних ресурсах №43 від 04.05.1999 року Інструкція про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі, яка не передбачала необхідності при складанні державного акту на право приватної власності на землю погодження меж земельної ділянки з суміжними землекористувачами, а відтак доводи апелянта з посиланням на те, що в період виникнення спірних правовідносин діяла Інструкція про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди), затверджена наказом Державного комітету по земельних ресурсах № 28 від 15.04.1993 року, є безпідставними та необґрунтованими.

Непогодження меж земельної ділянки, що передається у власність, із суміжними землекористувачами чи землевласниками, не спростовує законність передачі земельної ділянки у власність, і таке не є підставою для визнання недійсним державного акту на право приватної власності на землю.

Вищенаведені обставини справи дають підстави колегії суддів прийти до висновку, що земельна ділянка площею 0,0798 га, що розташована на вул. Самійленка, 7 в м. Львові з цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку набута у власність відповідачами правомірно, передача спірної земельної ділянки у власність відповідачів здійснено належним суб»єктом, що підтверджується ухвалою 3- ої сесії 3-го скликання Львівської міської ради №85 від 05.11.1998 року, з дотриманням вимог земельного законодавства, яке було чинним на момент виникнення спірних правовідносин, зокрема, підстав та порядку приватизації земельних ділянок.

На думку колегії суддів посилання апелянта на порушення законодавчо встановленого порядку передачі земельної ділянки у власність, порядку видачі державних актів на право приватної власності на землю, а саме, положень Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди), затвердженої наказом Державного комітету по земельних ресурсах № 28 від 15.04.1993 року, яка була чинною до затвердження наказом Державного комітету України по земельних ресурсах №43 від 04.05.1999 року нової Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі, не може бути підставою для задоволення позову ОСОБА_4

Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, який обгрунтовано не взяв до уваги посилання позивача на те, що він, у зв»язку з приватизацією відповідачами земельної ділянки по вул. Самійленка, 7 у м.Львові, позбавлений можливості заїзду до свого будинку та доступу до відповідних комунікацій, що, на його думку, порушує його права та законні інтереси, оскільки позивачем всупереч вимогам ст. ст. 10, 60 ЦПК України не надано доказів такого порушення, і як вбачається зі змісту позовної заяви, позовна вимога про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою, позивачем не пред»являлася.

Суд першої інстанції вірно вважав безпідставними посилання позивача на відсутність в оспорюваному Державному акті на право приватної власності на землю 11-ЛВ № 069630, виданому 20.01.2000 року, окремих обов»язкових реквізитів, на наявність виправлень, помарок, оскільки судом не було виявлено ні виправлень та помарок, записи в державному акті зроблено чітко і акуратно, без будь яких виправлень, державному акті зазначені дата його видачі, номер реєстрації в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю.

Щодо позовних вимог про зобов»язання скасування державної реєстрації державного акта на право власності на земельну ділянку, слід зазначити наступне.

Відповідно до п.2 ч.2 ст. 9 Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно реєстратор має доступ до всіх відомостей Державного земельного кадастру, самостійно приймає рішення про внесення відомостей до нього, надання таких відомостей, про відмову у здійсненні таких дій. Втручання будь - яких органів, посадових і службових осіб, громадян чи об»єднань у діяльність державного кадастрового реєстратора, пов»язану зі здійсненням державної реєстрації земельних ділянок забороняється.

Відповідно до ч.1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання.

Статтею 16 ЦК України встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів.

Заінтересована особа не позбавлена можливості звернутися до відповідних органів у порядку, передбаченому чинним законодавством щодо скасування державної реєстрації державного акту на право власності на земельну ділянку та внесення змін до Державного земельного кадастру.

Проте слід зазначити, що ні Львівське міське управління юстиції, ні управління Держземагенства України у м. Львові, не були зазначені позивачем, як відповідачі, у такому процесуальному статусі вони не були залучені до участі у справі, що унеможливлює прийняття рішення про зобов»язання їх скасувати державну реєстрацію державного акта на право власності на земельну ділянку та внесення змін до Державного земельного кадастру щодо власника спірної земельної ділянки.

Враховуючи те, що суд першої інстанції прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_4 про визнання недійсним Державного акту на право приватної власності на землю 11-ЛВ № 069630, виданого на ім»я громадян ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_8, виданого 20.01.2000 року, не підлягала до задоволення позовна вимога про зобов»язання скасування державної реєстрації Державного акта на право власності на земельну ділянку 11-ЛВ № 069630, виданого 20.01.2000 року на ім»я відповідачів, оскільки підставою для скасування реєстрації оспорюваного державного акту зазначав його недійсність.

У зв»язку з вищенаведеним, колегія суддів погоджується з вірними висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання недійсним Державного акту на право приватної власності на землю 11-ЛВ № 069630, виданого на ім»я громадян ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_8, виданого 20.01.2000 року та скасування його реєстрації, оскільки такий було видано та зареєстровано у відповідності до вимог чинного законодавства та на підставі чинних рішень органу місцевого самоврядування та його виконавчих органів.

Відхиляючи апеляційну скаргу, колегія суддів також виходить з того, що як вірно встановлено судом першої інстанції, з урахуванням положень ст. ст. 3, 15 ЦПК України та правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 25.12.2013 року (справа №6-94 цс13), який є обов»язковими на підставі положень ст. 306-7 цього Кодексу, позивачем не доведено, які його права, свободи чи інтереси порушено у зв»язку з видачею оспорюваного Державного акту та його реєстрацією, а також які конкретно перешкоди йому чиняться та у який спосіб.

Колегія суддів відхиляє, як необґрунтовані, доводи апелянта, про порушення видачею оспорюваного державного акта на право приватної власності на землю прав та законних позивача, оскільки такі всупереч вимогам ст. ст. 10, 60 ЦПК України не підтверджені належними та допустимими доказами.

За вищенаведеного, колегія суддів вважає доводи апеляційної скарги безпідставними, такими, що не спростовують правильних висновків суду першої інстанції.

Відповідно до ч.1 ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки суд першої інстанції повно та всебічно з"ясував обставини справи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права, колегія суддів перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення.

Керуючись ст. 303, п.1 ч.1 ст. 307, ст.ст. 308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 ОСОБА_5 відхилити.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 10 березня 2016 року залишити без змін.

Ухвала суду набирає законної сили з моменту її проголошення, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ухвалою апеляційного суду законної сили.

Головуюча: Шеремета Н.О.

Судді: Зверхановська Л.Д.

ОСОБА_9