Ухвала суду № 58405644, 31.05.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АдміністративниЙ СУД УКРАЇНИ

01029, м. Київ, вул. Московська, 8, корп. 5

УХВАЛА

Іменем України

31.05.2016 № К/800/54678/15

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів: головуючого судді Юрченко В.П., суддів: Голубєвої Г.К., Сіроша М.В., розглянувши в попередньому судовому засіданнікасаційну скаргуДержавної податкової інспекції в Богородчанському районі Івано-Франківської області Головного управління ДФС в Івано-Франківській області на постановуІвано-Франківського окружного адміністративного суду від 12.03.2012 та ухвалуЛьвівського апеляційного адміністративного суду від 17.11.2015 у справі №2а-421/12/0970 за позовомДержавної податкової інспекції в Богородчанському районі Івано-Франківської області Головного управління ДФС в Івано-Франківській областідо1.Відкритого акціонерного товариства «Державна акціонерна компанія» Автомобільні дороги України Дочірнього підприємства «Івано-Франківський облавтодор» 2. Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1проЗастосування санкцій,- ВСТАНОВИВ:

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 12.03.2012, яка залишена без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 17.11.2015 відмовлено в задоволені позовних вимог Державної податкової інспекції в Богородчанському районі Івано-Франківської області Головного управління ДФС в Івано-Франківській області до Відкритого акціонерного товариства «Державна акціонерна компанія» Автомобільні дороги України Дочірнього підприємства «Івано-Франківський облавтодор», Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про застосування наслідків, передбачених ч. 1 ст. 228 Господарського кодексу України в розмірі 28832 грн.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, оскільки вважає, що постанову та ухвалу було прийнято з порушенням норм матеріального права.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що між Відкритим акціонерним товариством «Державна акціонерна компанія» Автомобільні дороги України Дочірнього підприємства «Івано-Франківський облавтодор» та ФОП ОСОБА_1 укладено договір №1 від 03 січня 2008 року, предметом якого є надання транспортних послуг.

В листопаді 2011 року відповідачем проведено планову виїзну перевірку філії «Богородчанська дорожня експлуатаційна дільниця» ДП «Івано-Франківський облавтодор», за результатами якої складено акт від 11.11.2011 р. № 1270/23/33645421, в якому зазначено про нікчемність вищезазначеного договору з підстав відсутності у ФОП ОСОБА_1. у свідоцтві про сплату єдиного податку такого виду діяльності як надання транспортних послуг, та відсутності у нього ліцензії на здійснення такого роду діяльності. Крім того, встановлено, що ОСОБА_1. є штатним працівником Богородчанської дорожньо-експлуатаційної дільниці та в період квітень-грудень 2010 працював повний робочий день, що відповідно свідчить про неможливість виконання укладеного договору.

Відмовляючи в задоволені позовних вимог, з чим погоджується колегія суду касаційної інстанції, суди попередніх інстанцій виходили з відсутності підстав для застосування до обох відповідачів наслідків передбачених ч.1 ст. 208 Господарського Кодексу України, а саме стягнення 28832,00 грн. з огляду на наступне.

Щодо визнання правочину нечинним, необхідно зазначити, що відповідно до частини другої статті 215 Цивільного кодексу України, - недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Правові наслідки нечинного правочину передбачені статтею 216 ЦК України:

1.Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

2. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Тобто, у разі укладення нечинного правочину, діючим законодавством не передбачено стягнення коштів в дохід держави, а лише сторони повертаються у початковий стан (застосовується реституція).

Аналогічна позиція викладена в постанові пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними, а саме судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. (пункт 4). Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним (пункт 5).

Щодо визнання недійсним правочину, суд зазначає, що відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України - підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до частини 3 цієї статті - якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України встановлено:

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства передбачені частиною 3 статті 228, а саме: у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Аналогічні приписи містяться в частині 1 статті 208 ГК України, - якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

При цьому, застосовуючи правові наслідки визначені статтею 208 ГК України, необхідно керуватись приписами статті 207 цього кодексу, яка встановлює порядок визнання господарського зобов'язання недійсним, а саме: господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

З таких підстав, суди попередніх інстанцій, правильно прийшли до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про конфіскацію 28832 грн., оскільки визнавати вказаний договір нікчемним або недійсним немає підстав.

Суд касаційної інстанції не вбачає порушень судом норм матеріального та процесуального права при вирішенні даної справи.

Згідно ст. 224 КАС України, - суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 220, 224, 229, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції в Богородчанському районі Івано-Франківської області Головного управління ДФС в Івано-Франківській області - залишити без задоволення.

2. Постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 12.03.2012 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 17.11.2015 - залишити без змін.

4. Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя В.П.Юрченко Судді Г.К.Голубєва М.В.Сірош