Постанова № 58402458, 06.06.2016, Закарпатський окружний адміністративний суд

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

06 червня 2016 року м. Ужгород№ 807/2403/15

Закарпатський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Шешеня О.М.

при секретарі Гелетей А.В.

за участю:

позивача: ОСОБА_1; представник - ОСОБА_2

відповідача 1: Управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області, представник - Яблонський О.О.;

відповідача 2: Головне управління Національної поліції у Закарпатській області, представник - Яблонський О.О.;

відповідача 3: Рахівський РВ Управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області, представник - не з'явився;

третя особа без самостійних вимог: Тячівський РВ Головного управління Національної поліції у Закарпатській області, представник - не з'явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за уточненою позовною заявою ОСОБА_1 до Управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області, Головного управління Національної поліції у Закарпатській області, Рахівського РВ Управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області, третя особа без самостійних вимог: Тячівський РВ Головного управління Національної поліції у Закарпатській області про визнання незаконним та скасування наказу №253 о/с від 06.11.2015 року, зобов'язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області (далі - відповідач 1), Головного управління Національної поліції у Закарпатській області (далі - відповідач 2), Рахівського РВ Управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області (далі - відповідач 3), третя особа без самостійних вимог: Тячівський РВ Головного управління Національної поліції у Закарпатській області (далі - третя особа) про визнання нечинним та скасування наказу №253 о/с від 06.11.2015 року в частині звільнення позивача з посади заступника начальника районного відділу - начальника міліції громадської безпеки Рахівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області на підставі п. 64 "г" (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, зобов'язання поновити позивача на службі і видати наказ про прийняття на службу до Тячівського районного відділу Головного управління Національної поліції в Закарпатській області на попередню посаду або рівнозначну тій, яку позивач обіймав проходячи службу в міліції в межах Головного управління Національної поліції в Закарпатській області та виплатити заробітну плату за час вимушеного прогулу.

В судовому засіданні 13.05.2016 року позивач надав заяву про уточнення позовних вимог (а.с. 124-129), згідно якої просив: визнати нечинним та скасувати наказ №253 о/с від 06.11.2015 року в частині звільнення позивача з посади заступника начальника районного відділу - начальника міліції громадської безпеки Рахівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області на підставі п. 64 "г" (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України, зобов'язати відповідача 1 та відповідача 2 поновити позивача на службі і видати наказ про прийняття на службу до Тячівського районного відділу Головного управління Національної поліції в Закарпатській області на попередню посаду або рівнозначну тій, яку позивач обіймав проходячи службу в міліції в межах Головного управління Національної поліції в Закарпатській області, виплатити заробітну плату за час вимушеного прогулу та зобов'язати відповідача 1 виплатити 50000,00 грн. компенсації за завдану моральну шкоду.

В судовому засіданні позивач та представник позивача підтримали уточнений позов та просили задовольнити уточнені позовні вимоги з підстав, наведених у позовній заяві, мотивуючи наступним. 20.10.1998 року позивач був прийнятий на службу в органи внутрішніх справ, згідно наказу відповідача 1 за №699 від 16.10.1998 року. Позивача 25.09.2015 року наказом відповідача 1 за №200 о/с було призначено на посаду заступника начальника районного відділу - начальником міліції громадської безпеки відповідача 3. Разом з тим, позивач наголошував, що 12.11.2015 року без будь-яких пояснень йому повідомили, що наказом начальника відповідача 1 за №253о/с від 06.11.2015 року його було звільнено з посади заступника начальника районного відділу - начальника міліції громадської безпеки відповідача 3 за пунктом 64 «г» (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ. Також, позивач в судовому засіданні наголошував, що особисто він не відмовлявся від служби в поліції, жодних рапортів або заяв з цього приводу не писав, навпаки керівництво запевнило про автоматичне переведення до служби в поліції з подальшим проходженням атестування. Відтак, відповідачем 1 жодного аргументування по якій причині одних працівників міліції перевели (прийняли) на службу в поліцію, а його згідно наказу за №253о/с від 06.11.2015 року звільнено у зв'язку із скороченням штатів. Крім цього перевівши позивача 25.09.2015 року на посаду заступника начальника районного відділу - начальника міліції громадської безпеки відповідача 3 позивача про майбутнє скорочення не повідомляли. Разом з тим, позивач наголошував, що призначаючи його 25.09.2015 року наказом відповідача 1 за №200 о/с на посаду заступника начальника відповідача 3 в доповідній записці начальнику відповідача 1 від 23.09.2015 року зазначено, що за період служби в органах внутрішніх справ він зарекомендував себе з позитивної сторони. Також, позивач та представник позивача в судовому засіданні зазначали, що оскільки відповідача 2 створено на базі відповідача 1, він входить в систему МВС України, має право на використання печаток, штампів, емблем та логотипів міліції, форменного одягу, а працівник поліції, виконує по суті одні і ті ж самі функції, що і міліція, а отже відповідач 2 являється правонаступником відповідача 1, а тому повинен вирішувати питання про прийняття позивача на службу до поліції. Разом з тим, в наказі за №253о/с від 06.11.2015 року про звільнення позивача не зазначено, що відповідач 1 не має можливості подальшого використання його на службі. Відтак, позивач зазначав, що відповідачем 1 не доведено факт законності його звільнення з органів внутрішніх справ в зв'язку із скороченням штатів, не аргументовано неможливість прийняття його на службу до відповідача 2, а також не вказано якими критеріями керувався відповідач 1 звільняючи одних працівників, а інших залишаючи для служби в поліції. Також, позивач та представник позивача в судовому засіданні наголошували, що на момент звільнення позивача, а саме: станом на 06.11.2015 року продовжував діяти Закон України «Про міліцію», а тому норми Закон України «Про Національну поліцію» до останнього застосовано незаконно, оскільки ними не передбачено соціальний захист працівників міліції під час їхнього звільнення, а також, не зазначено проходження служби в міліції та системі МВС України в цілому. Зокрема, позивач в судовому засіданні зазначав, що фактично мова йде не про ліквідацію відповідача 1, а тільки про перетворення одного органу в інший, зміни назви з «міліції» на «поліцію», назві посад, організації роботи та системи МВС України, так як деякі райвідділи області об'єднані в один підрозділ управління. Також, позивач наголошував, що у зв'язку із його незаконним звільненням йому було завдано моральну шкоду, яку він оцінює в розмірі 50000,00 грн., оскільки внаслідок протиправних дій відповідача 1 останній зазнав сильних душевних переживань та погіршився його матеріальний стан. Відтак, позивач та представник позивача просили уточнені позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

В судовому засіданні представник відповідача 1 заперечив щодо задоволення позову в повному обсязі та просив відмовити в задоволенні позовних вимог, наголошуючи на тому, що позов є безпідставним, а наказ №253 о/с від 06.11.2015 року про звільнення позивача є законним та таким, що прийнятий у відповідності до вимог чинного законодавства України.

В судовому засіданні представник відповідача 2 заперечив щодо задоволення позову в повному обсязі, з підстав викладених в наданих письмових запереченнях та просив відмовити в задоволенні позовних вимог, мотивуючи наступним. Так, позивача було звільнено з органів внутрішніх справ з посади заступника начальника районного відділу-начальника міліції громадської безпеки відповідача 3 згідно з пунктами 10 та 11 розділу XI Закону України "Про Національну поліцію" та у відповідності до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом, з 06.11.2015 року у запас Збройних Сил за пунктом 64 "г" (через скорочення штатів). Зокрема, згідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 16.09.2015 року №730 "Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ", з 06.11.2015 року відповідача 1 було ліквідовано (без визначення правонаступника), у зв'язку з чим весь особовий склад останнього було звільнено. Також, відповідно до наказу Міністерства внутрішніх справ України від 06.11.2015 року за № 1388 усіх без винятку працівників органів внутрішніх справ області було скорочено. Разом з тим, подальший прийом на службу до відповідача 2, звільнених працівників відповідача 1, здійснювався після погодження кандидатури керівництвом територіального відділу, інспекцією з особового складу та відділом внутрішньої безпеки, з урахуванням наявних підстав: власного бажання продовжити службу, наявності вакантних посад відповідної категорії в тимчасових штатах та відсутності негативної інформації відносно особи. Представник відповідача 2 в судовому засіданні наголошував, що позивач має право бути прийнятим на службу до відповідача 2 на загальних підставах відповідно до вимог ст.ст.47-58 Закону України "Про Національну поліцію". Відтак, представник відповідача 2 просив відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Представник відповідача 3 та третьої особи без самостійних вимог на предмет спору в судове засідання не з'явилися, заперечення на позов не надали.

Розглянувши подані сторонами документи та матеріали справи, заслухавши пояснення позивача, представника позивача, представника відповідача 1 та представника відповідача 2, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про те, що позовна заява підлягає до задоволення частково з наступних підстав.

Судом встановлено, що позивача 20.10.1998 року було прийнято на службу в органи внутрішніх справ (а.с. 13). Як було встановлено в судовому засіданні з серпня 2013 року по грудень 2014 року позивач керував навчальним центром підготовки працівників ОВС відповідача 1, а після реорганізації працював заступником начальника міського відділу - начальником міліції громадської безпеки Мукачівського міського відділу (з обслуговування міста Мукачева та Мукачівського району) відповідача 1.

Так, 25.09.2015 року наказом відповідача 1 № 200 о/с "По особовому складу" позивача було призначено на посаду заступника начальника районного відділу - начальником міліції громадської безпеки відповідача 3 (а.с. 14).

Разом з тим, наказом відповідача 1 "По особовому складу" від 06.11.2015 року № 253 о/с, згідно із пунктами 10 та 11 розділу ХІ Закону України «Про Національну поліцію» та відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, позивача було звільнено з 06.11.2015 року у запас Збройних Сил за пунктом 64 «г» (через скорочення штатів) з посади начальника міліції громадської безпеки відповідача 3 (а.с. 12). Зі змістом наказу від 06.11.2015 року № 253 о/с позивач був ознайомлений 12.11.2015 року, про що свідчить його підпис на даному наказі (а.с. 12).

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно до ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, добросовісно.

Згідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 16.09.2015 року №730 "Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів внутрішніх справ" було ліквідовано, як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства внутрішніх справ України, в тому числі відповідача 1.

У відповідності до наказу Міністерства внутрішніх справ України від 06.11.2015 року №1388 "Про організаційно-штатні питання" було визначено такими, що втратили чинність штати органів, підрозділів, закладів, установ та підприємств МВС України згідно з переліком змін у штатах МВС, що додається (а.с. 43).

Згідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відповідач 1 з 06.11.2015 року перебуває в стані припинення, однак, відсутній запис про державну реєстрацію припинення юридичної особи.

Як вбачається з наказу від 06.11.2015 року № 253 о/с позивача було звільнено із займаної посади згідно із пунктами 10 та 11 розділу ХІ Закону України «Про Національну поліцію» та відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ.

Зокрема, в Законі України "Про Національну поліцію" визначено, що цей Закон визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України.

Так, відповідно до пункту 1 розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Національну поліцію" передбачено, що він набирає чинності через три місяці з дня, наступного за днем його опублікування, крім, пунктів 1, 2, 3, 7-13, 15, 17-18 розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону, які набирають чинності з дня, наступного за днем його опублікування.

Закон України "Про Національну поліцію" було опубліковано 06.08.2015 року в газеті "Голос України".

Відтак, у відповідності до вимог пункту 1 розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Національну поліцію" вбачається, що п. 8 розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Національну поліцію" набирає чинність з дня наступного за днем його опублікування, а саме: 07.08.2015 року.

Згідно до ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Зокрема, п. 8 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" встановлено, що з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

Так, згідно до п. 10 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів. Виходячи з вище викладеного, суд приходить висновку, що оскільки п. 8 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" набув чинності 07.08.2015 року, а відтак у відповідності до вимог ст. 58 Конституції України перебіг трьох місячного строку визначеного п. 10 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" розпочинається з 07.08.2015 року. Разом з тим, позивача було звільнено з органів внутрішніх справ з 06.11.2015 року, згідно наказу за №253 о/с від 06.11.2015 року (а.с. 12).

Також суд констатує, що чинне законодавство України, безпосередньо пов'язує виникнення права у відповідача 1 щодо звільнення працівників з органів внутрішніх справ, з моментом попередження таких про наступне вивільнення.

Пунктом 64 «г» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ передбачено, що особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Відповідно до пункту 9 Розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції.

Таким чином, вищезазначені норми Розділу ХІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» та Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, на які йдеться посилання у оскаржуваному наказі за №253 о/с від 06.11.2015 року, містять три підстави для звільнення особи зі служби через скорочення штатів, а саме: при відмові працівника міліції від проходження служби в поліції; не прийнятті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення; при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Разом з тим, п. 8 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про Національну поліцію" визначає те, що працівники вважаються попередженими саме про можливе наступне вивільнення, при цьому суд констатує, що даною нормою не передбачено обов'язкового вивільнення всіх працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ після спливу трьох місячного терміну.

Отже, при вирішенні питання щодо звільнення за скороченням штату, відповідач 1 зобов'язаний розглянути можливість подальшого використання на службі особи, що звільняється.

Однак, як було встановлено в судовому засіданні, відповідач 1, при прийнятті наказу від 06.11.2015 року № 253 о/с яким було звільнено позивача із займаної посади, не тільки жодним чином не обґрунтував відсутність можливості подальшого його використання на службі, але й не перевірив можливість реалізації його права на прийняття на службу до поліції, з врахуванням наступного.

Так, у відповідності до доповідної записки від 23.09.2015 року зазначено, що за результатами вивчення питання щодо переміщення по службі у порядку ротації, беручи до уваги професійні знання, ділові моральні якості позивача та з метою забезпечення належного контролю за процесами управлінської діяльності в підрозділах міліції громадської безпеки відповідача 3 було запропоновано призначити позивача на посаду заступника начальника районного відділу - начальника міліції громадської безпеки відповідача 3 (а.с. 15).

Також, згідно до службової характеристики від 12.11.2015 року зазначено, що позивач за час служби в органах внутрішніх справ характеризується позитивно, зарекомендував себе грамотним, ініціативним, дисциплінованим керівником, при вирішенні службових питань проявляв наполегливість та професіоналізм, сумлінно ставився до виконання службових обов'язків, вимогливий до себе та підлеглих, на належному рівні здійснював службову та фінансово-господарську діяльність, за характером спокійний, вимоги службової дисципліни розумів правильно, дотримувався їх, добре володіє вогнепальною зброєю та прийомами самозахисту, неодноразово заохочувався керівництвом ДДСО про МВС України, відповідачем 1 та УДСО при УМВС (а.с. 16).

Як вбачається з матеріалів справи, за період проходження служби в органах внутрішніх справ позивач заохочувався 45-ть разів (а.с. 13, 19-22).

Таким чином, під час розгляду справи відповідач 1 не обґрунтував неможливість подальшого використання позивача на службі, не врахував відсутність відмови позивача від проходження служби в поліції та не перевірив можливість реалізації його права на прийняття на службу до поліції.

У відповідності до ст. 18 Закону України "Про міліцію" порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 10 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ визначено, що особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ користуються всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами і свободами, виконують усі обов'язки громадян, передбачені Конституцією та іншими законодавчими актами, а їх права, обов'язки і відповідальність, що випливають з умов служби, визначаються законодавством, Присягою, статутами органів внутрішніх справ і цим Положенням.

Відповідно до ч.1 ст. 3 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Згідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

У відповідності до ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Основним законодавчим актом, що регулює трудові та пов'язані з ними відносини, є КЗпП України. Його роль як основоположного нормативного акта виявляється, насамперед, у тому, що КЗпП України відрізняється від інших нормативних актів, як акт кодифікований і відносно стабільний.

Так, у відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

У відповідності до ч. 1 ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

Зокрема, КЗпП України визначаються гарантії захисту прав працівників.

Відтак з вище викладених норм, вбачається, що Закон України "Про Національну поліцію" є спеціальним законодавчим актом. Суд приймає до уваги те, що після опублікування Закону України "Про Національну поліцію" всі працівники органів міліції вважаються попередженими про наступне вивільнення через три місяці, як загальновідомий факт. Разом з тим, у відповідності до вимог ст. 4 КЗпП України суд приходить до висновку, що застосування положень Закону України "Про Національну поліцію" не повинно суперечити основоположним засадам законодавства про працю України.

Згідно до ч. 2 ст. 161 КАС України при виборі і застосуванні правової норми до спірних правовідносин суд враховує висновки Верховного Суду України, викладені у постановах, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 237 цього Кодексу.

В Постанові Верховного Суду України №21-8а15 від 17.02.2015 року зазначено, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 3 КАС публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Так, в Постанові Верховного Суду України №21-204во08 від 18.03.2008 року зазначено, що будь-яка публічна служба є державною службою. Суспільні відносини, пов'язані зі створенням правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу, регулює Закон України від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ "Про державну службу". Згідно зі статтями 9 і 30 цього Закону правовий статус окремих категорій державних службовців регулюється Конституцією України, спеціальними законами та Кодексом законів про працю України. Спеціальним законодавством урегульовані питання, пов'язані із прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням із неї (її припиненням). До таких законодавчих актів належать, зокрема, Закон України від 20 грудня 1990 року № 565-ХІІ "Про міліцію" та Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР. У розділі IV цього Положення викладено умови призначення на посади, переміщення та просування по службі осіб начальницького складу органів внутрішніх справ, у тому числі передбачена можливість переміщення цих осіб по службі при скороченні штатів, але значення терміну "скорочення штатів" не розкрито, у зв'язку із чим при встановленні наявності такого скорочення і правомірності його проведення необхідно керуватися нормами трудового законодавства.

Зокрема, розділом IV Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (згідно якого позивача було звільнено з посади через скорочення штатів) визначено умови призначення на посади, переміщення та просування по службі осіб начальницького складу органів внутрішніх справ, у тому числі передбачена можливість переміщення цих осіб по службі при скороченні штатів. Разом з тим, враховуючи вище викладені висновки Верховного Суду України, вбачається, що оскільки Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ та Законом України "Про національну поліцію" (на які відповідач посилається в наказі "По особовому складу" від 06.11.2015 року №253 о/с) не розкрито значення терміну "скорочення штатів", відтак при встановленні наявності такого скорочення і правомірності його проведення необхідно керуватися нормами трудового законодавства, а саме: КЗпП України.

У відповідності до Розписки від 08.09.2015 року відповідач 1 попередив позивача, що його посада - заступника начальника Мукачівського МВ УМВС України в Закарпатській області підлягає скороченню 07.11.2015 року та попереджено останнього, про звільнення зі служби (роботи) з органів внутрішніх справ через скорочення штатів не пізніше, ніж за 2 місяці з дня складання Розписки (а.с. 40).

Разом з тим, суд враховує, що позивача у відповідності до наказу від 25.09.2015 року

№200 о/с "По особовому складу" з 28.09.2015 року було призначено на посаду заступника начальника районного відділу - начальника міліції громадської безпеки відповідача 3 згідно до п. 42 "б" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України та доповідної записки УМВС від 23.09.2015 року (а.с. 14).

Згідно до п. 42 "б" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України переміщення по службі осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу провадиться на рівнозначні посади - у разі службової необхідності, проведення планової заміни в місцевостях, що зазнали радіоактивного забруднення в результаті аварії на Чорнобильській АЕС, а також для доцільнішого використання з урахуванням їх ділових і особистих якостей, стану здоров'я, віку та підготовки за новою спеціальністю

Однак, відповідачем 1 не було дотримано вимоги ч. 1 ст. 49-2 КЗпП України, а саме: після переведення позивача з 28.09.2015 року на посаду заступника начальника районного відділу - начальника міліції громадської безпеки відповідача 3 його було звільнено із займаної посади 06.11.2016 року, тобто з порушенням двох місячного терміну.

Згідно з ч. 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Згідно до п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" зазначено, що розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п.1 ст.40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

На переконання суду, відповідачами, як суб'єктами владних повноважень не було надано до суду достатніх та беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, щодо правомірності оскаржуваного наказу від 06.11.2015 року за № 253 о/с.

Враховуючи вищенаведене, суд приходить висновку про необхідність задоволення позовних вимог в частині визнання незаконним та скасування наказу відповідача 1 за №253 о/с від 06.11.2015 року.

У відповідності до абз. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Враховуючи те, що станом на сьогоднішній день відповідач 1 перебуває в процесі припинення з 06.11.2015 року, однак, відсутній запис про державну реєстрацію припинення юридичної особи, відтак, з метою захисту порушених прав та інтересів позивача суд вважає за необхідне поновити останнього на займаній на час звільнення посаді заступника начальника районного відділу - начальника міліції громадської безпеки Рахівського районного відділу відповідача 1 або на рівнозначній посаді з 06.11.2015 року.

Стосовно позовних вимог про стягнення з відповідача 3 на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 06.11.2015 року по день ухвалення судовим рішенням (постанови) у цій справі, суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 24 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов'язків, але не більш як за один рік.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», цей Порядок застосовується у випадках вимушеного прогулу працівника. У відповідності до ч. 3 п. 2 даного Порядку, збереження заробітної плати «у всіх інших випадках», до яких відноситься й випадок вимушеного прогулу, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.

Відповідно до оскаржуваного наказу, позивача було звільнено із органів внутрішніх справ з 06.11.2015 року.

В матеріалах справи міститься довідка видана відповідачем 3 за №1610 від 28.03.2016 року згідно якої середньомісячне грошове забезпечення позивача складає 6578,20 грн., а середньоденний заробіток складає 212,20 грн. (а.с. 115).

Період вимушеного прогулу позивача з 06.11.2015 року по 05.06.2016 року (включно) (06.06.2016 року - день винесення судом рішення про поновлення позивача на посаді) складає 145 днів.

Відтак, загальний розмір заробітної плати за час вимушеного прогулу позивача складає 30769,00 грн., а саме: 145 (днів) х 212,20 грн. (розмір середньоденної заробітної плати).

Від розміру заробітної плати за час вимушеного прогулу слід вирахувати отримані позивачем виплати в Мукачівському міському центрі зайнятості у розмірі 22878,54 грн., у відповідності до Довідки № 2022 від 01.06.2016 року (а.с. 152).

Таким чином, сума необхідна для відшкодування позивачеві за час вимушеного прогулу за мінусом коштів відшкодованих останньому за рахунок Мукачівському міському центрі зайнятості по безробіттю становить: 30769,00 грн. - 22878,54 грн. = 7890,46 грн.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

При цьому, відповідно до пункту 2, пункту 3 частини 1 статті 256 КАС України негайно виконуються постанови суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби та присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.

Відтак, постанова суду в частині поновлення позивача на займаній на час звільнення посаді або на рівнозначній посаді та виплати заробітної плати за один місяць - підлягає негайному виконанню.

Разом з тим, не знайшла свого підтвердження в судовому засіданні вимога позивача щодо зобов'язання відповідача 2 поновити його на раніше займаній або на рівнозначній посаді.

Зокрема, як вбачається з матеріалів справи, відповідачем 2 не вчинялися жодні дії чи бездіяльність щодо позивача, останній не перебував у трудових відносинах з відповідачем 2, а також, відсутні будь-які нормативно-правові акти якими було б визначено, що відповідач 2 є правонаступником відповідача 1 або якими було б покладено на відповідача 2 обов'язок працевлаштування працівників, які були звільнені відповідачем 1. Відтак, в цій частині позовні вимоги не підлягають до задоволення.

Також, позивачем не було доведено в судовому засіданні належними та допустими доказами заявлену позовну вимогу, щодо стягнення з відповідача 1 моральної шкоди в розмірі 50000,00 грн., виходячи з наступного.

Так, завдану відповідачем 1 моральну шкоду в розмірі 50000,00 грн. позивач обґрунтовує тим, що внаслідок звільнення він зазнав сильних душевних переживань, відбулося погіршення його матеріального стану, його дружина переживала та не спала вночі, на його утриманні перебував неповнолітній син, 26.03.2016 року у позивача народився ще один син, в цей період він був змушений підробляти та отримувати тимчасовий заробіток, оскільки постійної роботи за фахом не знайшов, а також, всі його знайомі при зустрічі питали по якій причині його звільнено, однак він не мав можливості їм пояснити через що ніяковів.

Разом з тим, суд зазначає наступне. Зокрема, у відповідності до Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" зазначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Таким чином, для вирішення питання про відшкодування моральної шкоди у даній справі необхідно встановити: наявність шкоди, протиправність дій відповідача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням відповідача. Наявність кожної із цих складових є обов'язковою умовою для відшкодування шкоди. При цьому, враховуючи специфіку адміністративних правовідносин, відповідно до 1173 ЦК України вина держаного органу як обов'язкова підстава відповідальності виключається.

Зокрема суд констатує, що сам факт визнання судом протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень не може бути безумовною (автоматичною) підставою для задоволення вимоги про відшкодування моральної шкоди, оскільки така має встановлюватись на підставі наданих позивачем доказів, які б підтверджували моральні чи фізичні страждання, або інші негативні явища, заподіяні фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Разом з тим, позивачем не було надано до суду належних та допустимих доказів, щодо підтвердження наявності моральної шкоди та обґрунтованості визначення розміру такої шкоди в сумі 50000,00 грн., не доведено в чому проявились наслідки такої шкоди, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням відповідача, а отже у такому разі відсутні передбачені законом підстави для стягнення компенсації за моральну шкоду.

Враховуючи вище наведене, суд приходить висновку, що в задоволенні позовної вимоги щодо стягнення з відповідача 1 моральної шкоди в сумі 50000,00 грн. слід відмовити.

Згідно до ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд згідно ст. 86 КАС України оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

На підставі вище викладеного суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення частково.

На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 19, 94, 104-106, 160, 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

1.Позов ОСОБА_1 до Управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області, Головного управління Національної поліції у Закарпатській області, Рахівського РВ Управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області, третя особа без самостійних вимог: Тячівський РВ Головного управління Національної поліції у Закарпатській області - задовольнити частково.

2.Визнати незаконним та скасувати наказ начальника Управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області №253 о/с від 06.11.2015 року.

3.Управлінню Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області (м. Ужгород, вул. Ф. Ракоці, 13) поновити ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ідентифікаціний номер НОМЕР_1) на займаній на час звільнення посаді заступника начальника районного відділу - начальника міліції громадської безпеки Рахівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області або на рівнозначній посаді з 06.11.2015 року.

4.Зобов'язати Рахівський РВ Управління Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області (м. Рахів, вул. Шевченка, 3, код ЄДРПОУ 08672348) виплатити ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ідентифікаціний номер НОМЕР_1) заробітну плату за час вимушеного прогулу з 06.11.2015 року по 06.06.2016 року в сумі 7890,46 (сім тисяч вісімсот дев'яносто гривень сорок шість копійок) грн. з відрахуванням податків та зборів.

5.Постанова в частині поновлення ОСОБА_1 на займаній на час звільнення посаді заступника начальника районного відділу - начальника міліції громадської безпеки Рахівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області або на рівнозначній посаді та стягнення на користь ОСОБА_1 заробітної плати за один місяць в розмірі 6578,20 (шість тисяч п'ятсот сімдесят вісім гривень двадцять копійок) підлягає до негайного виконання.

6. В решті позовних вимог відмовити.

7.Постанова суду може бути оскаржена до Львівського апеляційного адміністративного суду через Закарпатський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення, а у разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

СуддяО.М. Шешеня

Відповідно до статті 160 частини 3 КАС України 6 червня 2016 року було проголошено вступну та резолютивну частини постанови. Повний текст постанови виготовлено та підписано 10 червня 2016 року.