Рішення № 58390760, 15.06.2016, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Кривий Ріг)

УКРАЇНА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 177/595/15-ц 22-ц/774/1078/К/16

Справа № 177/595/15-ц Головуючий в 1-й інстанції

Провадження № 22-ц/774/1078/К/16 Приміч Г.І.

Категорія - 43 (ІV) Доповідач - Михайлів Л.В.

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

15 червня 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:

головуючого судді: Михайлів Л.В.,

суддів: Барильської А.П., Ляховської І.Є.,

секретар: Чубіна А.В.

за участю: представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_3,

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3, який діє в інтересах ОСОБА_2, на рішення Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 31 березня 2016 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, треті особи: Орган опіки та піклування Лозуватської сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області, Орган опіки та піклування виконавчого комітету Центрально-Міської районної у м. Кривому Розі ради, про вселення та визначення порядку користування житловим приміщенням, -

В С Т А Н О В И Л А:

У березні 2015 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_4, про вселення та визначення порядку користування житловим приміщенням.

В обґрунтування позову зазначила, що в період часу з 19.12.1997 року по 17.09.2012 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем, від якого має малолітню доньку - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Після розірвання шлюбу відповідач чинить їй перешкоди у користуванні майном - житловим будинком по АДРЕСА_3, де вона разом з донькою зареєстровані, у зв'язку з чим вона та донька змушені проживати в іншому місці, тоді як відповідач проживає в будинку з новою сім'єю.

Вважаючи, що розірвання шлюбу між нею та відповідачем не позбавляє її та їхню малолітню дитину ОСОБА_5 права користування зазначеним вище будинком, просила суд вселити їх в домоволодіння АДРЕСА_3; визначити порядок користування вказаним житловим будинком, виділивши в користування згідно поверхового плану на будівлю під літ. «А-1» від 15.10.2009 року: ОСОБА_4 кімнату №1-7 площею 25,9 кв.м., ОСОБА_2 кімнату №1-5 площею 7,7 кв.м., а малолітній ОСОБА_5 кімнату №1-6 площею 8,7 кв.м., залишивши в спільному сумісному користуванні ванну кімнату №1-4 площею 7,3 кв.м., їдальню №1-3 площею 8,1 кв.м., кухню №1-2 площею 7,2 кв.м., веранду №1-1 площею 18,8 кв.м.

Рішенням Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 31 березня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

В апеляційній скарзі представник позивача - ОСОБА_3, який діє в інтересах ОСОБА_2, ставить питання про скасування рішення суду та ухвалення нового рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального права. Вважає, що суд зробив нічим об'єктивно не підтверджений висновок, що метою звернення позивача до суду з відповідним позовом є не захист своїх прав, а помста колишньому чоловіку й в порушення ст. 156 ЖК України безпідставно відмовив в його задоволенні, не врахувавши при цьому, що припинення сімейних відносин з власником житла не позбавляє колишнього члена сім'ї власника права користування займаним приміщенням на рівні з власником. Крім того, наявність у позивача у власності будь-якого іншого житлового приміщення не може бути правовою підставою для відмови у вселенні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 19 грудня 1997 року сторонами укладено шлюб, який розірвано рішенням Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 17 вересня 2012 року (а.с. 76, 77).

Від шлюбу сторони мають малолітню дитину - доньку ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 23).

ОСОБА_4 та ОСОБА_2, а також їхня малолітня донька значаться зареєстрованими в житловому будинку АДРЕСА_3, який належить відповідачу на праві приватної власності (а.с. 5).

Фактично у вказаному будинку мешкає відповідач, його дружина - ОСОБА_6 та дві її неповнолітні доньки - ОСОБА_7 та ОСОБА_8, в той час як позивач разом з донькою фактично проживає без реєстрації за адресою: АДРЕСА_4 (а.с. 74).

Ухвалюючи рішення щодо вимог ОСОБА_2 про вселення, суд першої інстанції виходив з доведеності факту чинення перешкод відповідачем позивачу у користуванні спірним нерухомим майном, однак встановивши, що позивач є власником нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1, де вона має можливість проживати разом зі своєю малолітньої дитиною - ОСОБА_5, а тому її конституційне право на житло не порушене, у зв'язку з чим дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині.

Проте, погодитися з такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може з огляду на наступне.

За змістом ст.ст. 64, 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать, зокрема дружина власника, їх діти та батьки. Припинення

сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

З матеріалів справи вбачається, що одноособовим власником домоволодіння за адресою: АДРЕСА_3 є ОСОБА_4, що встановлено рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 13.12.2012 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про поділ спільного сумісного майна подружжя й у відповідності з ч.3 ст. 61 ЦПК України не підлягає доведенню.

Згідно з положеннями ст.ст. 64, 156 ЖК УРСР позивач ОСОБА_2 та спільна з відповідачем малолітня дитина - ОСОБА_5 є членами сім′ї відповідача й при вселенні їх до житлового будинку, власником якого є відповідач, набули права користування ним.

Спір між сторонами виник з приводу відсутності у позивача та її малолітньої дитини можливості здійснювати право користування житлом, в якому вони зареєстровані, оскільки це право обмежується відповідачем, який чинить їм в цьому перешкоди.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п.9 Постанови «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» № 2 від 12.04.1985 року, вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції встановив, що позивач разом з дитиною зареєстрована в домоволодінні за адресою: АДРЕСА_3 зі згоди відповідача, що ним не заперечувалося, й проживала з ним у вказаному будинку в період з 1997 року по 2010 рік, спільно з відповідачем перебудувала його, однак у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин та виникнення конфліктних стосунків між ними, змушена була залишити місце свого постійного проживання й мешкати разом з донькою окремо від відповідача за адресою: АДРЕСА_4.

Також є доведеним той факт, що відповідачем чиняться дії у створенні перешкод позивачу та їхній дитині в користуванні домоволодінням: змінено замки на вхідних дверях, застосовується фізичне насильство до позивача, що стало підставою її звернення у 2010 році до правоохоронних органів.

У відповідності до ст. 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Доказів про втрату позивачем права користування спірним житлом у відповідності до вимог ст. 405 ЦК України матеріали справи не містять.

Отже, встановивши, що позивач ОСОБА_2 та малолітня дитина ОСОБА_5 мають законне право на користування домоволодінням АДРЕСА_3, яке незаконно обмежується відповідачем, колегія суддів вважає, що висновок суду про відсутність підстав для захисту порушеного права позивача та її малолітньої дитини у спосіб їх вселення до вказаного житла, не відповідає встановленим обставинам справи.

При цьому, колегія суддів наголошує, що реалізація права на користування житлом, за умови встановлення обставин, зазначених в Постанові Пленуму«Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» № 2 від 12.04.1985 року й доведеності порушення права позивача не може ставитися в залежність від наявності в нього на праві власності іншого житла.

Однак, в порушення вказаного, встановивши, що позивач ОСОБА_2 є власником двокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 64, 65), суд першої інстанції поставив реалізацію здійснення права позивача та її дитини на користування житлом - будинком АДРЕСА_3 в пряму залежність від наявності на праві власності у позивача іншого житла й саме з цих мотивів відмовив в задоволенні позову.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про скасування рішення суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про вселення з постановленням нового рішення про задоволення позову в цій частині.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги представника позивача про незаконність рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визначення порядку користування житловим приміщенням, колегія суддів зазначає наступне.

Ухвалюючи рішення в цій частині, суд першої інстанції виходив з відсутності правових підстав, передбачених ст. 358 ЦК України, для задоволення позову, оскільки правом визначити порядок користування майном наділені тільки співвласники такого майна, що є їхньою спільною частковою власністю.

Проте, повністю погодитися з таким висновком суду першої інстанції колегія суддів не може.

У відповідності до ч.1 ст. 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить,

користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Частиною 1 ст. 405 ЦК України встановлено, що житлове приміщення, яке члени сім′ї власника можуть займати, визначається безпосередньо власником.

Як встановлено судом та підтверджено представником позивача, ОСОБА_2 проживає окремо від відповідача, в спірному будинку не проживає з 2010 року, а тому користування ним не здійснює з моменту не проживання в ньому й по теперішній час, що свідчить про відсутність встановлення між сторонами будь-якого порядку на користування ним й відповідно виникнення спору, який підлягає розв'язанню в судовому порядку. У зв'язку з чим, її вимоги про встановлення такого порядку без проживання в самому житлі є передчасними.

Саме це й має бути підставою для відмови в позові ОСОБА_2 про визначення порядку користування житлом.

Враховуючи те, що суд першої інстанції відмовив в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визначення порядку користування житлом з інших підстав, однак правильно вирішив спір в цій частині, колегія суддів не вбачає підстав для його скасування.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про вселення з підстав, передбачених п.3, п.4 ч.1 ст. 309 ЦПК України у зв'язку з невідповідністю висновків суду обставинам справи, порушенням норм матеріального права з ухваленням в цій частині нового рішення про задоволення позову. В іншій частині рішення суду підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 307, п. 3,4 ч.1 ст. 309, 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів, -

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3, який діє в інтересах ОСОБА_2, задовольнити частково.

Рішення Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 31 березня 2016 року в частині відмови у задоволенні позову про вселення скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

Вселити в домоволодіння АДРЕСА_3 ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2 та її малолітню доньку ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий: Л.В. Михайлів

Судді: А.П. Барильська

І.Є. Ляховська