Рішення № 58385056, 14.06.2016, Апеляційний суд Закарпатської області

Справа № 307/3360/15-ц

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

14 червня 2016 року м. Ужгород

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Закарпатської області в складі:

головуючої судді Кожух О.А.,

суддів Готри Т.Ю., Джуги С.Д.,

при секретарі Волощук В.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тячівського районного суду від 21 квітня 2016 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, -

в с т а н о в и л а :

У жовтні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що з 28.03.1981 він перебував з відповідачкою у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Тячівського районного суду від 15.05.2003. Вказував, що 04.07.1982 рішенням зборів уповноважених колгоспників ім. ХХІІ зїзду КПРС позивачу було надано земельну ділянку для будівництва житлового будинку в с. Грушово, вул. Комарова, в огороді його батька.

За час шлюбу на цій ділянці сторонами протягом трьох років за спільні кошти побудовано житловий будинок з надвірними спорудами у с. Грушово, вул. Комарова, 89, у якому вони проживали з 1985 року.

Однак відповідачка у травні 2015 року зареєструвала право приватної власності на вказаний будинок в цілому за собою.

На думку позивача, оскільки будинок набуто подружжям за час шлюбу, він є їх спільною сумісною власністю. Посилаючись на дані обставини, норми сімейного законодавства, просив поділити будинок по 1/2 частині кожному в ідеальній долі.

Рішенням Тячівського районного суду від 21.04.2016 позов задоволено. Ухвалено визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину житлового будинку та надвірних споруд в ідеальній долі, що розташований в с. Грушово по вул. Комарова 89, Тячівського району, а іншу половину (1/2 частину) цього будинку та надвірних споруд залишити у власності ОСОБА_1 Вирішено питання розподілу судових витрат.

На це рішення подала апеляційну скаргу ОСОБА_1 В обґрунтування апеляційної скарги посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування судом норм матеріального і процесуального права, в звязку з чим просить рішення місцевого суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2

ОСОБА_3, який представляв інтереси ОСОБА_1 під час розгляду справи судом першої інстанції, не надав документів, які підтверджують його повноваження на ведення справи в суді апеляційної інстанції. До апеляційного надійшла телеграма з проханням відкласти розгляд справи у звязку з хворобою представника Кохман (представник позивача). Проте, неявка в судове засідання представника сторони не є поважною причиною неявки самого позивача. Зважаючи на те, що доводи сторін апеляційному суду відомі, оскільки викладені у позовній заяві та апеляційній скарзі, судова колегія, відповідно до ч. 2 ст. 305 ЦПК України, розглянула справу у відсутності сторін та їх представників, які належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи, що підтверджується повідомленнями про вручення поштових відправлень (а.с.80-82).

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Відповідно до ст. ст. 10, 11, 59, 60 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, доказування не може ґрунтуватись на припущеннях, а обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції (ст. 303 ЦПК України).

Згідно ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішить справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (попущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону ухвалене рішення у справі не відповідає.

Встановлено та вбачається з матеріалів справи, що сторони з 28.03.1981 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Тячівського районного суду від 15.05.2003. Із цього рішення вбачається, що із позовом про розірвання шлюбу звертався ОСОБА_2, на обґрунтування якого вказував, що не проживає з ОСОБА_1 з 1997 року, оскільки він проживає у фактичних шлюбних відносинах з іншою жінкою (а.с. 37).

Позивач просив задовольнити даний позов, посилаючись на положення Сімейного кодексу України. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 року. До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов'язки визначаються на підставах, передбачених СК України.

Зазначаючи про задоволення позову, суд першої інстанції також керувався нормами Сімейного кодексу України і виходив з того, що спірний будинок, збудований на належній позивачу земельній ділянці, набуто сторонами за час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу в рівних частках. В той же час, в порушення принципу диспозитивності, ухвалив рішення, яким визнав за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину спірного житлового будинку та надвірних споруд, а іншу половину (1/2 частину) цього будинку та надвірних споруд залишити у власності ОСОБА_1, тоді як позивач просив поділити будинок по 1/2 частині кожному в ідеальній долі.

З такими висновками суду погодитися не можна, оскільки суд дійшов їх без повного та всебічного зясування дійсних обставин справи, прав сторін та з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Так, як зазначалось вище, сторони з 28.03.1981 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Тячівського районного суду від 15.05.2003, фактичні шлюбні відносини припинилися з 1997 року.

04.07.1982 рішенням зборів уповноважених колгоспників ім. ХХІІ зїзду КПРС позивачу було надано земельну ділянку для будівництва житлового будинку в с. Грушово, вул. Комарова, в огороді його батька (а.с.9).

Згідно довідки виконкому Грушівської сільської ради від 02.03.2016 житловий будинок в с. Грушово по вул. Комарова, 89, власником якого на даний момент є ОСОБА_1, згідно записів погосподарських книг 1982-2000 рр. зареєстровано за адресою ІНФОРМАЦІЯ_1/а; згідно запису погосподарської книги з 2001-2010 адреса с. Грушово, вул. Комарова № 94; з 2011 по 2015 адреса с. Грушово, вул. Комарова № 89 (а.с.41).

Згідно ст. 22 КпШС України (що діяв до 01.01.2004 року) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Відповідно до ч. 1 ст. 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Аналогічно ці питання регулює ст. 60 СК України, у відповідності до якої, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частиною 1 ст. 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно з роз'ясненнями, що містяться в пп. 23, 30 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року N 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.

Відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Встановлено, що житловий будинок у с. Грушово, вул. Комарова, 89 загальною площею 167,7 кв.м., житловою 85,1 кв.м., належить на праві приватної власності в цілому ОСОБА_1 Державну реєстрацію права власності цього майна здійснено 23.05.2015 на підставі свідоцтва про право власності № 37969825, виданого 23.05.2015 ( а.с. 10-11).

Будь-яких доказів щодо стану готовності будинку на час фактичного припинення шлюбних відносин сторін позивачем не надано.

Судова колегія критично оцінює надану позивачем характеристику будівель і споруд (а.с.15), у якій рік побудови житлового будинку зазначено 1981, оскільки площу такого будинку вказано 113,1 кв.м., яка відрізняється від площі спірного будинку, право власності на який зареєстровано за ОСОБА_1 (167,7 кв.м).

Довідку виконкому Грушівської сільської ради від 14.01.2015, у якій зазначено, що житловий будинок побудовано у 1981 році (а.с.16) судова колегія оцінює також критично, оскільки вона не підтверджує ті обставини, на які позивач посилався як на підставу своїх вимог, зокрема, що будинок сторони почали будувати після надання позивачу земельної ділянки для будівництва (рішення зборів уповноважених колгоспників ім. ХХІІ зїзду КПРС від 04.07.1982) та завершили будівництво протягом трьох років у 1985 році.

Отже, право власності ОСОБА_1 на спірний будинок виникло 23.05.2015, тобто через 12 років після розірвання шлюбу між сторонами та через 18 років після фактичного припинення шлюбних відносин. Саме з часу державної реєстрації такого права відповідний обєкт набув статусу майна, у звязку з чим щодо цього майна не діє презумпція спільної сумісної власності подружжя і будинок не є обєктом права спільної сумісної власності подружжя.

Вимог про визнання спірного будинку обєктом права спільної сумісної власності подружжя позивач не заявляв.

Відповідачем також була подана заява про застосування строків позовної давності. Проте зважаючи на безпідставність матеріально-правової вимоги позивача, у позові слід відмовити саме по суті позовних вимог.

Оскільки судом першої інстанції було неповно зясовано обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, судом неправильно застосовано норми матеріального та порушено норми процесуального права, рішення підлягає скасуванню з підстав, передбачених п.п. 1, 3, 4 ст. 309 ЦПК України, з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.

В матеріалах справи документально підтверджено витрати відповідача на оплату судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції у сумі 1312 грн. (а.с. 68)

Керуючись ст. 304, п.2 ч.1 ст. 307, п.п.1,3,4 ст. 309, ст. ст. 313, 314, 316, 317, 319 колегія суддів, -

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Рішення Тячівського районного суду від 21 квітня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1312 (одну тисячу триста дванадцять) гривень судового збору, сплаченого нею за подання апеляційної скарги.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, однак протягом двадцяти днів може бути оскаржене шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуюча:

Судді: