Рішення № 58384690, 14.06.2016, Апеляційний суд Донецької області (м. Маріуполь)

22-ц/775/466/2016(м)

265/8253/15-ц

Категорія 53 Головуючий у 1 інстанції Костромітіна О.О.

Доповідач Ігнатоля Т.Г.

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 червня 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Донецької області у складі:

головуючого - Ігнатоля Т.Г.,

суддів - Лопатіної М.Ю., Ткаченко Т.Б.,

за участю секретаря - Герасимової Г.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Маріуполі справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист трудових прав

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 15 квітня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом, посилаючись на те, що 22 листопада 2013 року вона уклала договір з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 та була прийнята на роботу торговим представником.На підставі рішення суду звідповідача на її користь була стягнута заборгованість по заробітній платі з січян 2014 року по грудень 2014 року включно, але з січня 2015 року по теперішній час роботодавець не сплачує їй заробітну плату, внаслідок чого виникла заборгованість. 9 січня 2015 року вона подала заяву про звільнення за власним бажанням з 16 січня 2015 року, однак, відповідач не відреагував на її заяву. 20 вересня 2015 року, а також 04 жовтня 2015 року вона направила на адресу відповідача заяви про звільнення за п.3 ст.38 КЗ П України та просила звільнити її з 07 жовтня 2015 року. 24 грудня 2015 року направила в черговий раз заяву про звільнення за п.3 ст.38 КЗ п П країни, в якій просила звільнити її з 30 грудня 2015 року, нарахувати та виплатити їй заборгованість по заробітній платі, компенсацію за невикористану відпустку, вихідну допомогу розмірі трьохмісячного заробітку та вислати їй трудову книжку. Однак, незважаючи на всі її письмові звернення, відповідач не реагував та до теперішнього часу не звільнив її та не виплатив заробітну плату.

Просила суд розірвати безстроковий трудовий договір, укладений між нею та відповідачем 22 листопада 2013 року у звязку з порушенням роботодавцем законодавства про працю; зобовязати відповідача виплатити вихідну допомогу в розмірі трьохмісячної заробітної плати, на підставі ст.44 КЗпП України, виходячи з розміру середньомісячної заробітної плати 4000 грн.; виплатити середню заробітну плату з 17 січня 2015 року по день розірвання трудового договору; нарахувати та виплатити в день розірвання договору компенсацію за невикористану щорічну відпустку та надіслати на її адресу трудову книжку.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 15 квітня 2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

В апеляційній скарзі позивачка, посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнти її вимоги в повному обсязі. Зазначала, що відповідач, незважаючи на те, що вона чотири рази зверталася з заявами про звільнення, не розглянув її заяви, не звільнив її з роботи та не нарахував і не виплатив їй заробітну плату. Вважає, що вона має право на судовий захист та розірвання трудового договору на підставі ч.3 ст.38 КЗпП України, оскільки відповідач затримує виплату заробітної плати, порушує її право на щорічну оплачувану відпустку, не розриває трудовий договір на протязі тривалого часу.

Віповідач ОСОБА_2 в судове засідання апеляційного суду не зявився, будучи належним чином повідомленим про час та місце розгляду справи, тому, відповідно до ч.2 ст.305 ЦПК України, апеляційний суд розглянув справу у його відсутність.

Заслухавши суддю доповідача, пояснення позивачки ОСОБА_1, яка просила апеляційну скаргу задовольнити, представника відповідача ОСОБА_3, яка заперечувала проти доводів апеляційної скарги та просила її відхилити, а рішення суду залишити без зміни, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду скасуванню з таких підстав.

Судом встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що 22 листопада 2013 року між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено трудовий договір, який зареєстровано в Дружківському міському центрі зайнятості за № 05171300403.

Відповідно до п. 1 договору, вказаний договір є безстроковим трудовим договором.

Згідно з п. п. 2-3 договору працівник ОСОБА_1 зобовязалася виконувати обовязки торгівельного агента, а фізична особа ОСОБА_2 - оплачувати працю працівника в розмірі 1583 гривень на місяць, час виконання робіт встановлено з 8-00 до 17-00 перерва з 12-00 до 13-00, тривалість щорічної оплачуваної відпустки визначена не менш як 24 календарних дні за графіком (а.с.4).

9 січня 2015 року ОСОБА_1 звернулася до ОСОБА_2В з заявою про звільнення за власним бажанням за ст.38 КЗ п П України з 16 січня 2015 року у звязку з доглядом за дитиною (а.с.10).

В подальшому ОСОБА_1 надсилала відповідачу заяви про звільнення від 20 вересня 2015 року та від 04 жовтня 2015 року і просила звільнити з 7 жовтня 2015 року у звязку з порушенням роботодавцем законодавства про працю, а саме у звязку з невиплатою заробітної плати та неприйняття рішення за її заявою про звільнення ( а.с. 11,12); в заяві від 23 грудня 2015 року просила звільнити з 30 грудня 2015 року у звязку з порушенням роботодавцем законодавства про оплату праці, з нарахуванням та виплатою їй заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, вихідної допомоги у розмірі тримісячної заробітної плати, що передбачено ст.44 КЗпП України (а.с.13). Про надіслання відповідачу даних заяв свідчать експрес-накладні Нової пошти (а.с.15).

Вказані заяви ОСОБА_1 відповідачем залишені без реагування, трудовий договір з позивачкою відповідач не розірвав, до Дружківського міського центру зайнятості заяву про зняття з реєстрації не подав, заробітну плату не виплатив, що стало підставою для звернення ОСОБА_1 до суду 31 грудня 2015 року. До теперішнього часу питання про звільнення позивачки ОСОБА_1 відповідачем не вирішено.

Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову, суд зазначив в рішенні, що в компетенцію суду входить вирішення питання про зобовязання роботодавця розірвати трудовий договір з працівником на його вимогу, а не розірвання даного договору, про що просила позивачка в своїх позовних вимогах.

Колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з вимогами ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати.

Оскаржуване рішення вказаним вимогам закону не відповідає.

Статтею 1 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі ст. 4 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Згідно ч.1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У відповідності з вимогами ст.ст.10,60 ЦПК України, кожна особа повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України визначення характеру спірних правовідносин, а також вирішення питання про правову норму, що підлягає застосуваннюдо них з, є обов'язком суду під час ухвалення рішення.

Сама по собі вказівка позивачем у позовній заяві конкретної норми закону та формулювання позовної вимоги, не обмежує суд керуватися тільки цією нормою з огляду на підстави позову, пояснення заявника та доведені ним обставини.

З позовної заяви ОСОБА_1 вбачається, що у звязку з затримкою виплати заробітної плати та наявністю заборгованості по заробітній платі, не вирішенням питання про розірвання трудового договору з нею за власним бажанням з 16 січня 2015 року у звязку з доглядом за дитиною та неотримання належних виплат при звільненні на протязі тривалого часу, вона просила розірвати (або припинити) трудовий договір з відповідачем та зобовязати його виплатити в день розірвання договору всі належні виплати і видати трудову книжку.

Доказом наявності порушення фізичною особою підприємцем трудових прав позивачки щодо затримки виплати заробітної плати з січня 2014 року є рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 19 січня 2016 року, яке набрало чинності на підставі рішення Апеляційного суду Донецької облдасті від 16 лютого 2016 року, яким стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості по заробітній платі з січня 2014 року по 16 січня 2015 року в розмірі 11 144,53 грв. ( а.с. 55,57-61).

Факт невиплати ОСОБА_1 заробітної плати з 16 січня 2015 року та факт невирішення відповідачем заяви позивачки про припинення трудового договору з 16 січня 2015 року по теперішній час відповідачем визнається.

З пояснень представника відповідача в судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_3 вбачається, що заробітну плату ОСОБА_2 не виплачував ОСОБА_1, оскільки відносно неї було порушено кримінальну справу за присвоєння грошових коштів, а розривати з нею трудовий договір ОСОБА_2 не бажав, оскільки не бажав втрачати її, як працівника і сподівався, що вона залишиться працювати у нього.

Як вбачається з матеріалів справи, тільки 12 квітня 2016 року ОСОБА_2 звернувся до Дружківьского міського центру зайнятості за розясненням щодо порядку розірвання та зняття з реєстрації трудового договору і 13 квітня 2016 року отримав відповідні розяснення (а.с. 76,77).Однак, до теперішнього часу це питання не вирішено.

Згідно зі ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до ст. 24 КЗпП України трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим, зокрема при укладенні трудового договору з фізичною особою.

Підставами припинення трудового договору, згідно з положеннями п. 4 ч. 1 ст. 36 КЗпП України є, зокрема, розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39).

Відповідно до ст.38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважени ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Статтею 232 КЗпП України передбачено, що безпосередньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються трудові спори за заявами, зокрема, працівників підприємств, установ, організацій, де комісії по трудових спорах не обираються.

Порядок розірвання трудового договору, укладеного між фізичною особою- підприємцем та працівником регламентується Порядком реєстрації трудового договору між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю, затвердженим наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 08 червня 2001 року № 260, та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 27 червня 2001 року за №554/5745, з наступними змінами (далі Порядок №260).

Згідно з положеннями п.п. 8-12 Порядку №260 у разі припинення трудового договору, укладеного до 1 січня 2015 року, фізична особа підприємець робить запис про підстави припинення з посиланням на відповідні статті Кодексу законів про працю України, про що сторони сповіщають центр зайнятості незалежно від місця реєстрації договору. Відповідальна особа центру протягом трьох робочих днів знімає трудовий договір з реєстрації, про що робить відповідний запис у книзі реєстрації трудових договорів. Якщо працівник до служби зайнятості не зявляється, роботодавець має право зняти договір з реєстрації самостійно, надаши інспектору служби примірник трудового договору; заяву про зняття договору з реєстрації із зазначеннм дати звільнення з роботи працівника та підстав розірвання зазначеного договлору; копії документів, що підтверджують надіслання працівникові повідомлення про розірвання трудового договору (рекомендованим листом з овідомленнм про вручення, а у разі коли неможливо вручити повідомлення копії підтверджуючих документів) та проведення передбаченого законодавством розрахунку з працівником або копію платіжної відомості із зазначеннм суми депонованої заробітної плати. У цьому випадку центр зайнятості повідомляє працівника про зняття з реєстрації трудового договору.

Відповідальна особа центу зайнятості на підставі запису про зняття трудового договору з реєстрації, зробленого у книзі реєстрації трудових договорі, робить на трьох, а у разі відсутності працівника на двох примірниках трудового договору відповідний запис про зняття з реєстрації та інформує Пенсійний фонд у встановленому порядку про зняття договору з реєстрації не пізніше наступного робочого дня після її проведення.

За зверненням працівника, який не був присутній під час зняття трудового договору з реєстраці, посадова особа центру зайнятості протягом трьох робочих днів з дня такого звернення робить відповідну відмітку у виданому йому примірнику трудового договору та засвідчує у трудовій книжці запис про звільнення з роботи, внесений фізичною особою підприємцем.

З урахуванням встановлених судом обставин справи та вимог закону, колегія суддів вважає, що оскільки факт порушення відповідачем, як роботодавцем законодавства про працю мав місце, позивачка мала право вимагати розірвання укладеного з відповідачем трудового договору, а тому, висновок суду про те, що законом не передбачено такого способу захисту прав та інтересів особи як звернення до суду за вирішенням трудового спору із заявою про розірвання трудового договору, є необгрунтованим. Вирішуючи спір, суд повинен був, з урахуванням положень ст.214 ЦПК України, виходити не з правового обґрунтування, наведеного позивачкою, а враховувати підстави позову, пояснення позивачки та доведення нею обставин, на які вона посилається.

Отримавши заяву ОСОБА_1 про розірвання трудового договору з 16 січня 2015 року у звязку з доглядом за дитиною, ОСОБА_2 зобовязаний був вирішити це питання у відповідності з вимогами ст.38 КЗпП України та Порядку №260, розірвати трудовий договір, виплатити заборгованість по заробітній платі та видати трудову книжку. Між тим, відповідач не вчинив в установлений законом строк жодних дій направлених на задоволення такої вимоги, тому, на підставі наведених норм матеріального права колегія суддів вважажє, що наявні підстави для його розірвання в судовому порядку за ч.3 ст.38 КЗ п П України.

Посилання відповідача та його представника на неможливість зняття договору з реєстрації у звязку з відсутністю ОСОБА_1 та вилучення слідчими органами документації є безпідставними, оскільки зняття договору з реєстрації у відсутність працівника передбачено Порядком №260, документи були вилучені тільки у березні 2015 року, а з заявою про розірвання договору ОСОБА_1 звернулася 9 січня 2015 року.

Відповідно до положень ст. 44 КЗпП України внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору вихідна допомога виплачується у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.

Оскільки судом встановлено факт порушення відповідачем законодавства про працю та умов трудового договору, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 підлягає стягненню вихідна допомога в розмірі тримісячного середнього заробітку, тобто 4 749 грв.(1583х3).

Таким чином, колегія суддів вважажє, що вирішуючи спір, суд дав неправильну оцінку заявленим позивачкою вимогам та встановленим обставинам справи, внаслідок чого допустив порушення норм процесуального права і неправильне застосування норм матеріального прва, що є підставою, відповідно до ст.309 ЦПК України, для ухвалення нового рішення про часткове задоволення позову.

Зокрема, про припинення трудового договору з дня ухвалення рішення за ч.3 ст.38 КЗ п П України, про зняття трпудового договору з реєстрації та про зобовязання ОСОБА_2 видати ОСОБА_1 трудову книжку.

Відповідно до ст. 235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Згідно зі ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Як вбачається з заяви позивачки про звільнення, її пояснень в судовому засіданні апеляційного суду та матеріалів справи, вона просила звільнити її з 16 січня 2015 року і з вказаного часу вона не працювала. Тому, вимушений прогул відраховується з 17 січня 2015 року по день ухвалення рішення -14 червня 2016 року, що складає 352 дні.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).

Відповідно до п. 5 розділу ІV Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплатіє середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з п. 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8 Порядку).

Згідно відомостей про застраховану особу Пенсійного фонду України та у відповідності з умовами трудового договору заробітна плата найманій особі торговому представнику ОСОБА_1 нараховувалася в розмірі 1583,00 грв. на місяць ( а.с. 4-5,6-7).

Тому, середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 становить 71,95 грв. ( 1583+1583= 3166:44).

З урахуванням 352 днів вимушеного прогулу і середньоденної заробітної плати, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу становить 25 326,40 грв. (352х71,95)

Згідно з розясненнями, які містяться у п.32 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 6 листопада 1992 року із змінами « Про практику розгляду судами трудових спорів», при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи, який працівник мав в цей час.

Як вбачається з матеріалів справи і пояснень ОСОБА_1 в судовому засіданні апеляційного суду, вона з 24 липня 2015 року працевлаштувалася за сумісництвом на роботу в ТОВ «СПРИНТ СЕРВІС» і одержала за період з вказаної дати до ухвалення рішення 3 411,65 грв. заробітної плати, з урахуванням податків та обовязкових платежів, що підтверджено довідкою ТОВ «СПРИНТ СЕРВІС» від 7 червня 2016 року.

Тому, від суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу треба відрахувати суму отриманої позивачкою заробітної плати і остаточно до виплати визначити суму в розмірі 21 914,75 грв.(25326,40 -3411,65).

Що стосується вимог позивачки про стягнення компенсації за невикористані 50 днів щорічної оплачуваної відпустки, то колегія суддів вважажє, що ці вимоги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до положень ст. ст. 74-84 КЗпП України та ст. 24 Закону України «Про відпустки» громадянам, які працюють за трудовим договором надаються щорічні відпустки, а у разі звільнення їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки.

Відповідно до ст. 75 КЗпП України та ст. 6 Закону України «Про відпустки» мінімальна тривалість оплачуваної щорічної відпустки становить 24 календарних дні на рік, що також визначено і умовами укладеного між сторонами трудового договору.

Як вбачається з матеріалів справи. на підставі рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 19 січня 2016 року, яке набрало чинності 16 лютого 2016 року на користь ОСОБА_1.С. з ОСОБА_2 стягнута компенсація за невикористану відпустку в кількості 28 днів за період з 22 листопада 2013 року по 16 січня 2015 року ( а.с. 57-61).

З матеріалів справи та пояснень сторін в судовому засіданні апеляційного суду вбачається, що починаючи з 16 січня 2015 року ОСОБА_1 відпустку не оформлювала та розрахунок суми компенсації за невикористану відпустку відповідачем з нею не здійснювався.

Відповідно до п.7 Порядку обчислення середньої заробітної плати, нарахування виплат за час щорічної відпустки або компенсації за невикористані відпустки, тривалість яких розраховується в календарних днях провадиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за менший фактично відпрацьований період на відповідну кількість календарних днів року чи меншого відпрацьованого періоду (за винятком святкових і неробочих днів, встановлених законодавством). Одержаний результат перемножується на число календарних днів відпустки.

Відповідно до п.2 зазначеного Порядку, для оплати часу щорічної відпустки, або для виплати компенсації за невикористані відпустки беруться виплати за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. Святкові та неробочі дні (стаття 73 Кодексу законів про працю України), які припадають на період відпустки, у розрахунок тривалості відпустки не включаються і не оплачуються.

Аналізуючи вказані положення Порядку, суд приходить до висновку, що сума компенсації за невикористану відпустку позивачці повинна розраховуватися, виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують виплаті компенсації за невикористану відпустку та кількості календарних днів року, за винятком святкових та неробочих днів за цей період.

Число календарних днів відпустки відповідно до трудового договору у 2015 році становить 20 днів, у 2016 році -13 днів.

Сума компенсації за невикористану відпустку позивачки за період з 17 січня 2015 року по 14 червня 2016 року становить 1795,50 грв., виходячи з розрахунку: 1583 щомісячна заробітна плата х12=18996,00 грв. : 355 календ. днів = 53,55 грв. х 33 дні відпустки.

Таким чином, з відповідача на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню середній заробіток за затримку трудової книжки з 17 січня 2015 року по 14 червня 2016 року в розмірі 21 914,75 грв., компенсація за невикористану відпустку за період з 17 січня 2015 року по 14 червня 2016 року в розмірі 1 765,50 грв., а всього 23 680,25 грв. з відрахуванням роботодавцем з вказаної суми податків та обовязкових платежів при її виплаті.

Відповідно до ст.309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або його зміни є неповне зясування судом обставин, що мають значення для справи.; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального правау.

Враховуючи, що судом неправильно застосовані норми матеріального права та порушені норми процесуального права, апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а рішення суду скасуванню, з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.

Керуючись ст. 303, 307, 309, 316 ЦПК України, колегія суддів,

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 15 квітня 2016 року скасувати.

ОСОБА_5 ОСОБА_6 задовольнити частково.

Припинити з 14 червня 2016 року дію трудового договору, укладеного 22 листопада 2013 року між фізичною особою - підприємцем, яка використовує найману працю, ОСОБА_2 та ОСОБА_1, зареєстрованого за № 05171300403 та зняти його з реєстрації у Дружківському міському центрі зайнятості Донецької області.

Зобовязати ОСОБА_2 видати ОСОБА_1 трудову книжку.

Стягнути з ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_1, паспорт серія, номер ВА 984266, виданий Дружківським ГУМВС України в Донецькій області 22 серпня 1997 року, ІНН НОМЕР_1) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 17 січня 2015 року по 14 червня 2016 року в розмірі 21914 (двадцять одна тисяча девятьсот чотирнадцять) гривень 75 копійок; компенсацію за невикористану відпустку за період з 17 січня 2015 року по 14 червня 2016 року в розмірі 1 765 (одна тисяча сімсот шістдесят пять) гривень 50 копійок, а всього - 23680 (двадцять три тисячі шістсот вісімдесят) гривень 25 копійок, з відрахуванням з вказаної суми податків та обовязкових платежів при її виплаті.

В решті частини позову відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір в розмірі 1023 гривень 12 копійок.

Рішення набирає чинності з моменту проголошення і може бути оскаржено протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий: Т.Г.Ігнатоля

Судді: М.Ю.Лопатіна

ОСОБА_7