Рішення № 58374160, 16.05.2016, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/2978/16 Справа № 0417/14063/2012 Головуючий у 1 й інстанції - Зосименко С. Г. Доповідач - Черненкова Л.А.

Категорія 27

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 травня 2016 року м. Дніпропетровськ Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:

головуючого судді - Черненкової Л.А.

суддів - Петешенкової М.Ю., Пономарь З.М.

при секретарі - Черкас Є.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 26 січня 2016 року по справі за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк», ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, -

В С Т А Н О В И Л А :

10 жовтня 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі: ПАТ КБ «ПриватБанк») звернувся до суду з позовом, за яким просив суд стягнути з ОСОБА_2, ОСОБА_3 на його користь заборгованість за кредитним договором № HECFSE00000307 від 03.11.2006 року у розмірі 79506,89 грн., сплачений судовий збір, стягнути солідарно з відповідачів суму у розмірі 10000 грн. В обґрунтування своїх позовних вимог в позовній заяві позивач посилався на те, що 03.11.2006 року між ним та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № HECFSE00000307, згідно якого останній отримав кредит у розмірі 15 000 грн., зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами у розмірі 24,00% на рік з кінцевим терміном повернення - 03.11.2009 року. Вимоги до відповідача, що випливають із вказаного кредитного договору, були забезпечені шляхом укладання з відповідачкою ОСОБА_3 та відповідачем ПАТ «А-Банк» договорів поруки. Позичальник ОСОБА_2 зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконував, у зв'язку з чим виникла заборгованість станом на 27.09.2012 року у розмірі 89 506,89 грн., що складається з: 7 740,90 грн. - заборгованість за кредитом, 34 706,85 грн. - заборгованість по процентам за користування кредитом, 3 939,65 грн. - заборгованість по комісії за користування кредитом, 43 119,49 грн. - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором.

Справа неодноразово розглядалась судом першої інстанції.

Останнім рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 26 січня 2016 року в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.

В апеляційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк» просить рішення суду скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 і в цій частині ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов, залишити без змін рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» до ПАТ «Акцент-Банк», стягнути солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» судові витрати понесені по оплаті судового збору за апеляційну скаргу у сумі 984,58 грн., посилаючись на невідповідність висновків суду наявним у матеріалах справи доказам і порушення судом норм матеріального права.

В запереченнях на апеляційну скаргу ОСОБА_3 просить відхилити апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк», рішення суду - залишити без змін, посилаючись на те, що рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, що з'явилися, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги в її межах та межах позовних вимог, вважає за необхідне її задовольнити частково з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду в повному обсязі не відповідає.

Судом першої інстанції встановлено, що 03 листопада 2006 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № HECFSE00000307, згідно якого останній отримав споживчий кредит у розмірі 15 000 грн., зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами у розмірі 24,00% на рік з кінцевим терміном повернення - 03.11.2009 року. Позивачем заявлено, що відповідач ОСОБА_2 зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконав, у зв'язку з чим виникла заборгованість станом на 27.09.2012 року у розмірі 89 506,89 грн., що складається з: 7 740,90 грн. - заборгованість за кредитом, 34 706,85 грн. - заборгованість по процентам за користування кредитом, 3 939,65 грн. - заборгованість по комісії за користування кредитом, 43 119,49 грн. - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № HECFSE00000307 від 03.11.2006 року між позивачем та відповідачкою ОСОБА_3 було укладено договір поруки № HECFSE00000307 від 03.11.2006 року. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № HECFSE00000307 від 03.11.2006 року між позивачем та відповідачем ПАТ «Акцент-Банк» був укладений договір поруки № 167 від 20.10.2010 року.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції посилався на те, що згідно п. 1.1. кредитного договору № HECFSE00000307 від 03.11.2006 року відповідач повинен сплачувати щомісячні платежі у розмірі 816,12 грн. з 1 по 10 число кожного місяця. Згідно розрахунку заборгованості, наданого позивачем, відповідачем з серпня 2008 року порушено зобов'язання щодо повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, тому підлягає застосуванню строк позовної давності, про що було заявлено відповідачем ОСОБА_3 суду. Позивач не направляв досудову вимогу до відповідачів, а звернувся із даним позовом до суду 10.10.2012 року. Позивач із заявою про поновлення строку позовної давності не звертався. Тому суд застосовує до спірних правовідносин Закон України «Про захист прав споживачів» та приходить до висновку, що позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк» про стягнення заборгованості за кредитним договором є безпідставними, оскільки п. 7 ч. 13 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув. Оскільки в договорі поруки не встановлено строку, після якого порука припиняється, до цих правовідносин застосовується ч. 4 ст. 559 ЦК України, відповідно до якої порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги по поручителя. З урахуванням того, що строк виконання зобов'язань за кредитним договором настав 03.11.2009 року, позивач звернувся з даним позовом до суду тільки 10.10.2012 року, суд вважає, що відсутні правові підстави для стягнення заборгованості за кредитним договором № HECFSE00000307 від 03.11.2006 року з ОСОБА_3 як з поручителя. Оскільки порука є забезпеченням виконання основного зобов'язання , строк дії кредитного договору закінчився 03.11.2009 року, а договір поруки був укладений 20.10.2010 року, суд вважає що договір поруки, укладений з ПАТ «Акцент-Банк» є нікчемним правочином та у суду відсутні правові підстави для стягнення заборгованості за кредитним договором № HECFSE00000307 від 03.11.2006 року з ПАТ «Акцент-Банк» як з поручителя.

Колегія суддів не може погодитись з рішенням суду першої інстанції в частині правового обґрунтування, оскільки суд першої інстанції всупереч вимогам ст.ст. 212-214 ЦПК України не визначився з характером спірних правовідносин, які виникли у сторін та не надано їм оцінку в частині оскаржуємого рішення суду, і не з'ясував яким законом вони регулюються; суд неправильно застосував норми матеріального права.

Висновки суду не відповідають обставинам справи, неповно суд з'ясував обставини, що мають значення для справи, недоведені обставини, що мають значення для справи, які суд вважає встановленими, суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального та процесуального права.

При ухваленні рішення суд зобов'язаний прийняти рішення, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов'язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Проте зазначеним вимогам ухвалене судом рішення не відповідає.

Застосовуючи до спірних правовідносин строк позовної давності за заявою сторони у справі, суд повністю не з'ясував з якого часу порушено право банку та з урахуванням того, що за спірними правовідносинами строк позовної давності становить три роки, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що банк звернувся до суду 10.10.2012 року, термін повернення кредиту обумовлений сторонами договору - 03.11.2009 року, тобто, суд не з'ясував, яке право банку підлягає захисту в межах строку позовної давності.

Застосовуючи до спірних правовідносин ч. 4 ст. 559 ЦК України щодо припинення поруки ОСОБА_3, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що в договорі поруки HECFSE00000307/1 від 03.11.2006 року, укладеного між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 визначено п.12, що порука за цим договором припиняється після закінчення 5 років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором.

Таким чином, суд першої інстанції неправильно встановив обставини справи, оскільки зазначив про те, що в договорі поруки, укладеного між позивачем та відповідачкою ОСОБА_3 не встановлено строку, після якого порука припиняється.

Згідно з частиною 4 статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції у порушення вимог ст. ст. 213, 214, 215 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернув, неправильно визначив коло обставин, які підлягають встановленню, не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення спору, не перевірив належним чином виконання позивачем зобов'язань за кредитним договором.

Судом першої інстанції у порушення вимог ст.215 ЦПК України не зазначено у рішенні суду мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, з яких бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти.

Аналізуючи матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про те, що судом першої інстанції правильно відмовлено у задоволенні позовних вимог, однак правове обґрунтування рішення суду не відповідає вимогам закону.

Колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду підлягає зміні в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позову на підставі п.п.1-4 ч.1 ст. 309 ЦПК України за наступними підставами.

Спірні правовідносини виникли між сторонами щодо стягнення заборгованості за кредитним договором з позичальника та поручителя.

Відповідно до положень частини 1 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК Українизобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Колегія суддів встановила і це підтверджується матеріалами справи, що 03 листопада 2006 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № HECFSE00000307, згідно якого останній отримав споживчий кредит у розмірі 15000 грн. на придбання автомобіля, зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами у розмірі 24,00% на рік з кінцевим терміном повернення - 03.11.2009 року.

Згідно п. 1.1. кредитного договору № HECFSE00000307 від 03.11.2006 року відповідач повинен сплачувати щомісячні платежі у розмірі 816,12 грн. для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди, комісії - з 3 по 10 число кожного місяця (а.с.9-11).

Таким чином, кредитним договором обумовлене погашення кредитних коштів періодичними щомісячними платежами.

Згідно розрахунку позивача позичальник має перед банком заборгованість станом на 27.09.2012 року у розмірі 89 506,89 грн., що складається з: 7 740,90 грн. - заборгованість за кредитом, 34 706,85 грн. - заборгованість по процентам за користування кредитом, 3 939,65 грн. - заборгованість по комісії за користування кредитом, 43 119,49 грн. - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором (а.с.4).

З цього розрахунку та виписки з особового рахунку позичальника вбачається, що остання сплата кредитних коштів позичальником була здійснена 03 березня 2008 року (а.с.94-99).

У разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 3 червня 2015 р. у справі N 6-31цс15).

Таким чином, колегія суддів встановила, що право банку на повернення щомісячного платежу по кредитному договору порушено з 11 квітня 2008 року (щомісячна сплата з 03 по 10 число кожного місяця), з чим погодився представник позивача в судовому засіданні суду апеляційної інстанції та ці обставини також підтверджуються випискою з особового рахунку позичальника.

Банк звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором 10.10.2012 року. Поновити строк позовної давності позивач не просив суд.

ОСОБА_3, як сторона у справі, заявила суду першої інстанції в своїх запереченнях на позов про застосування до спірних правовідносин строку позовної давності і за цих підстав відмовити у задоволенні позову (а.с.110-111, 117).

У відповідності до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

У відповідності до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно статті 261 ЦК України ч.5 - за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Відповідно до вимог статті 266 ЦК України, - зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно, тощо).

Відповідно до статті 267 ЦК України ч.4 - сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Колегія суддів встановила та це підтверджується матеріалами справи, що згідно кредитного договору строк позовної давності сторонами договору не був обумовлений, як це зазначено у ст. 259 ЦК України, тому до спірних правовідносин застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки, що не заперечується стороною позивача.

Виходячи з того, що порушене право банку на отримання щомісячних періодичних платежів порушено з 11 квітня 2008 року то банку належало звернутися до суду в межах строку позовної давності в строк до 11 квітня 2011 року для повернення всієї суми заборгованості за кредитом, оскільки позивач в цей строк не звернувся то до спірних правовідносин суд застосовує строк позовної давності.

Колегія суддів вважає правильним висновок суду щодо пропуску позивачем строку позовної давності за заявленими позовними вимогами.

Право вимоги позивача за спірними правовідносинами виникло з 11 квітня 2008 року та строк позовної давності сплив 11 квітня 2011 року. ПАТ КБ «ПриватБанк» звернувся до суду з позовною заявою про захист свого порушеного права лише 10 жовтня 2012 року.

Таким чином, позов було пред'явлено після спливу строку позовної давності щодо вимог до жовтня 2009 року.

Позивач - банк не заявив суду щодо поновлення строку позовної давності. З матеріалів справи не вбачається підстав для визнання пропуску строку банком з поважних причин. Позивач - банк продовжував щомісячно нараховувати проценти та штрафні санкції за прострочення зобов'язання по поверненню кредитних коштів після припинення відповідачем здійснення операцій по сплаті кредиту, що свідчить про обізнаність позивача про порушення свого права.

Отже, вимоги про стягнення заборгованості банку за період з 11 квітня 2008 року по вересень 2009 року задоволенню не підлягають, оскільки заявлені за межами строку позовної давності, а тому колегія суддів в цій частині позову відмовляє у задоволенні позовних вимог за спливом строку позовної давності про застосування якої заявлено стороною у справі до суду першої інстанції.

Ці висновки суду узгоджуються з правовою позицією Європейського суду з прав людини, висвітленої в рішенні «Стаббініс та інші проти Сполученого Королівства» від 22.10.1996 року, строк позовної давності переслідує кілька важливих цілей, а саме забезпечує правову визначеність і остаточність, захищає потенційних відповідачів від застарілих вимог, які було б важко спростувати, і дозволяє уникнути несправедливості, яка може виникнути при прийнятті судами рішень щодо подій, що мали місце в далекому минулому на підставі доказів, які з часом можуть стати недійсними і недостатніми.

Рішення Європейського суду з прав людини є джерелом права, які повинні застосовувати суди України в судовій практиці.

Доводи апелянта - позивача про те, що згідно кредитного договору термін виконання зобов'язання встановлений 03.11.2009 року та банк звернувся до суду в межах строку позовної давності - 10 жовтня 2012 року, колегія суддів приймає до уваги та вважає ці обставини стосуються часу порушеного права позивача щодо щомісячного платежу позичальником кредитних коштів за жовтень 2009 року станом на 27.09.2012 року, у зв'язку з чим колегія суддів запропонувала позивачу надати розрахунок заборгованості за кредитним договором саме за час порушеного права, а саме: з жовтня 2009 року виходячи із суми щомісячного платежу по 27.09.2012 року, тобто на час зазначений у позові (а.с.196-198,199).

Виходячи з того, що ПАТ КБ «ПриватБанк» надав апеляційному суду 13.05.2016 року витребувані документи і здійснив розрахунок заборгованості за кредитним договором за вказаний період часу, однак всупереч вимогам апеляційного суду розрахунок зроблений не із порушеного права позивача щодо несплати позичальником щомісячного платежу у розмірі 816,12 грн. в жовтні 2009 року, а із суми заборгованості за весь період дії кредитного договору, тобто за вказаний період часу заборгованість складає ту ж саму суму, що і на момент подачі позову до суду, таким чином, без урахування того, що позивач втратив права вимоги повернення частини кредитних коштів у зв'язку з пропуском строку позовної давності до жовтня 2009 року, тому колегія суддів не може прийняти цей доказ для захисту порушеного права позивача.

Враховуючи, що погашення кредиту передбачено кредитним договором щомісячним платежем у розмірі 816,12 грн., який складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороді, комісії (п.1.1 договору - а.с.9), та відсутність графіку погашення заборгованості за кредитним договором в кредитній справі, колегія суддів дійшла висновку про те, що ці обставини унеможливлюють провести розрахунок заборгованості по кредитному договору за період часу порушеного права позивача саме судом, оскільки сторонами договору не узгоджено з яких конкретно сум складається щомісячний платіж по кредиту окремо, а саме: на погашення тіла кредиту, на погашення відсотків за користування кредитом, на погашення винагороди та на погашення комісії.

Колегія суддів роз'яснила сторонам право заявити клопотання про призначення експертизи для здійснення розрахунку заборгованості по кредитному договору за спірний період часу, однак сторони таке процесуальне право не використали.

Аналізуючи докази у справі, колегія суддів дійшла висновку про те, що необхідно відмовити у задоволенні позову до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором до жовтня 2009 року на підставі пропуску строку позовної давності позивачем за наявністю заяви про застосування до спірних правовідносин стороною у справі, та відмовити у задоволенні позову до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за період з жовтня 2009 року по 27.09.2012 року за недоведеністю та безпідставністю позову в цій частині, оскільки позивачем не надано доказів щодо розміру заборгованості за кредитним договором за вказаний період часу порушеного права позивача на отримання кредитних коштів від позичальника.

Доводи апелянта - позивача про те, що заява про застосування строку позовної давності подана суду не позичальником, а поручителем стосовно своїх прав, то колегія суддів вважає такі доводи неспроможними, оскільки частиною 4 статті 267 ЦК України передбачено подання такої заяви стороною у спорі, якою є поручитель ОСОБА_3 і до якої пред'явлено позов щодо солідарної відповідальності за порушення умов кредитного договору.

Статтею 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

З матеріалів справи вбачається, що зобов'язання за даним кредитним договором було забезпечено договорами поруки, укладеним з ПАТ «Акцент-Банк» № 167 від 20.10.2010 року в межах 10 000 грн. та ОСОБА_3 № HECFSE00000307/1 від 03.11.2006 року в межах відповідальності позичальника (а.с.5-6, 12).

Апелянт погодився з рішенням суду стосовно відмови у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» до поручителя ПАТ «Акцент-Банк», а тому в цій частині рішення суду першої інстанції апеляційний суд не переглядає у відповідності до вимог ч.1 ст.303 ЦПК України.

Колегія суддів встановила і це підтверджується матеріалами справи, що згідно договору поруки HECFSE00000307/1 від 03.11.2006 року, укладеного між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 (а.с.12), за яким остання зобов'язалася солідарно відповідати перед банком у повному обсязі за своєчасне та повне виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором; згідно п.12 цього договору поруки обумовлено сторонами договору, що порука за цим договором припиняється після закінчення 5 років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором, тобто договір поруки діє до 03.11.2014 року (03.11.2009 + 5 = 03.11.2014).

Суд першої інстанції не звернув на це уваги, зазначивши, що порука припинена, оскільки протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання кредитор не пред'явив вимоги до поручителя.

Зазначене правове обґрунтування відмови у задоволенні позову до поручителя ОСОБА_3, - колегія суддів вважає неправильним.

За змістом статті 553 ЦК України ч.1 - за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Відповідно до вимог статті 554 ЦК України, ч 1 - у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя; ч.2 - поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Згідно зі ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.

Відповідно до вимог ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняються виконанням, проведеним належним чином. Загальні умови виконання зобов'язання зазначені у ст. 526 цього Кодексу.

Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого у договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Регулюючи правовідносини з припинення поруки у зв'язку із закінченням строку її чинності частина четверта статті 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки (перше речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання, якщо кредитор не пред'явить вимоги до поручителя (друге речення частини четвертої статті 559 ЦК України); протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов'язання не встановлено або встановлено моментом пред'явлення вимоги), якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя (третє речення частини четвертої статті 559 ЦК України).

Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у частині четвертій статті 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб'єктивного права кредитора й суб'єктивного обов'язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються.

Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред'явлення позову), кредитор вчиняти не може.

Таким чином, закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов'язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя.

Зазначений правовий висновок відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року № 6-53цс14, який відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Колегія суддів враховуючи положення ч. 1 ст. 553 ЦК України щодо пред'явлення позову до поручителя ОСОБА_3 та виходячи з акцесорного характеру поруки як способу забезпечення зобов'язань відповідно до вимог ст. 548 ЦК України, приймаючи до уваги наявність юридичних фактів, які можуть вплинути на звільнення від виконання, а також і від відповідальності боржника, дійшла висновку про те, що при виникненні обставин, за яких боржник звільняється від виконання зобов'язання, то поручителя теж слід звільняти від виконання договору поруки.

Якщо немає підстав притягувати до відповідальності боржника, то не повинен виконувати зобов'язання за договором поруки і поручитель.

Аналізуючи докази у справі, колегія суддів дійшла висновку про те, що необхідно відмовити у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» до відповідача поручителя ОСОБА_3, оскільки судом не встановлено підстав для притягнення до відповідальності позичальника ОСОБА_2 щодо стягнення з нього заборгованості за кредитним договором.

Згідно ч. 5 ст. 88 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Зважаючи на те, що зміна рішення суду в частині правового обґрунтування не впливає на розподіл судових витрат, то колегія суддів не вбачає підстав для нового розподілу судових витрат у відповідності до вимог статті 88 ЦПК України.

Керуючись ст.ст.303,307, п.п.1-4 ч.1 ст.309, ст.316, ч.1 ст.218 ЦПК України, колегія суддів, -

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» - задовольнити частково.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 26 січня 2016 року - змінити в частині відмови у задоволенні позову публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором в частині правового обґрунтування рішення суду.

В іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 26 січня 2016 року - залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржено шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий суддя Л.А. Черненкова

Судді М.Ю. Петешенкова

З.М. Пономарь