Ухвала суду № 58372979, 14.06.2016, Харківський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 червня 2016 р.Справа № 820/1331/16Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі

Головуючого судді: Дюкарєвої С.В.

Суддів: Жигилія С.П., Перцової Т.С.

за участю: секретаря судового засідання - Мороз Є.В.

представника третьої особи - ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Апеляційного суду Харківської області на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 12.05.2016р. по справі № 820/1331/16

за позовом ОСОБА_2

до Апеляційного суду Харківської області, треті особи: Державна судова адміністрація України, Державна казначейська служба України

про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИЛА:

Позивач - ОСОБА_2, звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Апеляційного суду Харківської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Державна судова адміністрація України, Державна Казначейська служба України, в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просила суд: визнати відмову у розрахунку та виплаті вихідної допомоги при виході у відставку неправомірною, а право позивача - порушеним; зобов'язати апеляційний суд Харківської області нарахувати та виплатити позивачу вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 12 травня 2016 року адміністративний позов ОСОБА_2 - задоволено частково.

Зобов'язано Апеляційний суд Харківської області (61001, м. Харків, м. Героїв Небесної Сотні, 36, ідентифікаційний код 02894131) нарахувати та виплатити ОСОБА_2 (ід.ном. НОМЕР_1, 61013, АДРЕСА_1) вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Не погодившись з постановою суду першої інстанції, відповідачем - Апеляційним судом Харківської області, подано апеляційну скаргу.

В апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом першої інстанції, при прийнятті оскаржуваної постанови, норм матеріального права, відповідач просить постанову Харківського окружного адміністративного суду від 30 березня 2016 року скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на порушення судом першої інстанції положення Закону України "Про судоустрій і статус суддів" в редакції, яка діє з 01.04.2014 року, ст.ст. 19, 58 Конституції України, що призвело до неправильного вирішення справи. Так, на думку відповідача, задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції не врахував, що на підставі Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" №1166-VII від 27 березня 2014 року, який набрав чинності з 01 квітня 2014 року, була виключена норма частини першої статті 136 Закону України "Про судоустрій і статус судів", згідно якої судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Відповідно ч. 1 ст. 195 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги в разі встановлення під час апеляційного провадження порушень, допущених судом першої інстанції, які призвели до неправильного вирішення справи.

Враховуючи, що відповідач оскаржує постанову суду першої інстанції лише в частині задоволення позовних вимог, колегія суддів не вбачає підстав для надання правової оцінки рішенню суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову, в межах розгляду даної апеляційної скарги.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника третьої особи - Державної судової адміністрації України, перевіривши, в межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_2 з 21.06.1982 по 04.11.1998 працювала на посаді судді Харківського районного суду Харківської області, а з 05.11.1998 по 17.11.2015 - суддею Апеляційного суду Харківської області.

Позивач, 16.04.2014 р. подала до Верховної Ради України заяву про звільнення її з посади судді апеляційного суду Харківської області у відставку та подала до Вищої ради юстиції заяву з проханням внесення подання про звільнення у зв'язку з відповідним зверненням до Верховної Ради України ( а.с.11-12).

Верховною радою України, 12 листопада 2015 року прийнято постанову № 788-VIII "Про звільнення суддів", якою, відповідно до п. 9 ч. 5 ст. 126 Конституції України, у зв'язку з поданням заяви про відставку , ОСОБА_2 звільнено з посади судді Апеляційного суду Харківської області.

На підставі постанови Верховної Ради України № 788-VIII від 12.11.2015 , наказом голови Апеляційного суду Харківської області № 04-03/88-ос від 17.11.2015 ОСОБА_2 відраховано зі штату Апеляційного суду Харківської області 17.11.2015 у зв'язку з поданням заяви про відставку та наданням відставки ( а.с.15).

У зв'язку з фактичною невиплатою їй передбаченої законом вихідної допомоги при виході у відставку, позивач листом від 25.03.2016 звернулась до Апеляційного суду Харківської області з вимогою нарахування та виплати вихідної допомоги, відповідно до вимог ст. 136 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" ( а.с.9).

На своє звернення отримала відповідь від відповідача, якою останній, листом від 29.02.2016 № 03-54/3934 відмовив позивачу у проведенні виплати вихідної допомоги, мотивуючи тим, що визначальною умовою для отримання суддею вихідної допомоги є дата виходу у відставку. А стаття 136 ЗУ "Про судоустрій і статус суддів", яка діяла до 01.04.2014, була виключена Законом України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання".

Дана відмова стала передумовою звернення позивача за захистом своїх порушених прав до Харківського окружного адміністративного суду.

Приймаючи рішення в частині задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що право на відставку позивач набув до набрання чинності Законом №1166, яким було виключено ст.136 Закону №2453, тому позивач має право на отримання вихідної допомоги у зв'язку із виходом у відставку відповідно до ст.136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" № 2453.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог, з таких підстав.

Згідно зі ст.22 Конституції України закріплені нею права і свободи не є вичерпними, гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законодавчих актів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Згідно статті 47 Закону № 2453 (в редакції, чинній на час подання позивачем заяви про відставку), суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання. Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права. Втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Суддя не зобов'язаний давати жодних пояснень щодо суті справ, які перебувають у його провадженні, крім випадків, установлених законом.

Суддя має право звернутися з повідомленням про загрозу його незалежності до Ради суддів України, яка зобов'язана невідкладно перевірити і розглянути таке звернення за участю судді та вжити необхідних заходів для усунення загрози.

Незалежність судді забезпечується: особливим порядком його призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення; недоторканністю та імунітетом судді; незмінюваністю судді; порядком здійснення судочинства, визначеним процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення; забороною втручання у здійснення правосуддя; відповідальністю за неповагу до суду чи судді; окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом; належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді; функціонуванням органів суддівського самоврядування; визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім'ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту; правом судді на відставку.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, а також фізичні і юридичні особи та їх об'єднання зобов'язані поважати незалежність судді і не посягати на неї.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності судді.

Відповідно до пункту 9 частини 5 статті 126 Конституції України однією з підстав звільнення судді з посади органом, що його обрав або призначив, є подання суддею заяви про відставку.

При цьому звільнення судді відбувається за наявності у судді відповідного стажу роботи, який, відповідно до частини першої статті 109 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (в редакції, чинній на час подання позивачем заяви про відставку), становить не менше двадцяти років, та подання суддею заяви, яка є підтвердженням вільного волевиявлення судді на реалізацію ним права на відставку.

Відповідно ч.1 ст.136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", в редакції, що діяла до 01.04.2014 року, судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Частиною першої статті 126 Основного Закону України передбачено, що незалежність і недоторканість суддів гарантуються Конституцією і законами України.

Зазначений конституційний принцип знайшов відображення і в положеннях Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 року №2453-VI (далі - Закон №2453-VI) у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 року № 192-VIІІ (далі - Закон № 192-VIІІ).

Так, у пунктах 8, 11 частини четвертої статті 48 цього Закону зазначено, що незалежність судді, у тому числі, забезпечується належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді та правом судді на відставку. Крім того, згідно із частиною шостою статті 48 Закону №2453-VI у редакції Закону №192-VIІІ при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законодавчих актів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності судді.

Тобто гарантії незалежності суддів не можуть бути звужені чи скасовані під час прийняття нових законів і внесення змін до чинних, про що неодноразово було наголошено у правових позиціях Конституційного Суду України (зокрема, у рішеннях від 03.06.2013 року № 3-рп/2013, від 22.05.2008 року № 10-рп/2008, від 11.10.2005 року № 8-рп/2005).

Зокрема, в абзаці третьому пункту 4, абзацах другому, третьому пункту 7 мотивувальної частини свого Рішення від 11 жовтня 2005 року N 8-рп Конституційний Суд України зазначив, що "... конституційні принципи, на яких базується здійснення прав і свобод людини і громадянина в Україні, включаючи і право на пенсійне забезпечення, передбачають за змістом статей 1, 3, 6 (частина друга), 8, 19 (частина друга), 22, 23, 24 (частина перша) Основного Закону України правові гарантії, правову визначеність і пов'язану з ними передбачуваність законодавчої політики у сфері пенсійного забезпечення, необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене.

З урахуванням вищевикладеного, надання судді за рахунок держави матеріального і соціального захисту (заробітна плата, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо), що відповідає його високому статусу, є гарантією забезпечення незалежності".

Також, Конституційний Суд України в своєму рішенні від 19 листопада 2013 року №10-рп/2013 зокрема зазначив, що аналіз розділу VІІІ Конституції України та Закону України "Про судоустрій і статус суддів" дає підстави для висновку, що відставка судді є особливою формою звільнення його з посади за власним бажанням та обумовлена наявністю в особи відповідного стажу роботи на посаді судді. Наслідком відставки є, зокрема, припинення суддею своїх повноважень з одночасним збереженням за ним звання судді і гарантій недоторканності, а також набуттям прав на виплату вихідної допомоги та отримання пенсії або щомісячного довічного грошового утримання.

Конституційним судом України зауважено, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов'язків.

Таким чином, з урахуванням правової позиції Конституційного Суду України, та матеріалів справи, колегія суддів приходить до висновку, що право позивача на отримання вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою виникає одночасно з набуттям останньою права на відставку.

Слід зазначити, що починаючи з 1992 року - з часу прийняття Закону України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 року № 2862-XI1 держава понад 20 років на конституційному (пп. 2, 9 ч. 5 статті 126 Основного закону України) та законодавчому (стаття 43 Закону України №2862-X1I, статті 136, п. 3 ч. 2 ст. 140 Закону України № 2453-УІ) рівнях гарантувала достатній рівень соціального забезпечення суддів та, зокрема, право кожного судді, за умови наявності стажу на посаді судді не менш 20 років, на відставку та на отримання при виході у відставку вихідної допомоги.

Як вбачається з матеріалів справи, станом на момент подачі заяви про відставку робота позивача на посаді судді, що дає право на відставку складала більше ніж 32 роки.

Двадцять років необхідного стажу роботи на посаді судді, а отже і право на вихід у відставку з виплатою вихідної допомоги і щомісячного довічного грошового утримання позивач набула 21 червня 2002 року, під час дії ч. 3 ст. 43 Закону України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 року № 2862 -XII, а в подальшому і ч. 1 ст. 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 № 2453-VІ.

01 квітня 2014 року набрав чинності Закон України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні", яким виключено статтю 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Колегія суддів зауважує, що зазначена обставина не є підставою для позбавлення позивача права на отримання вихідної допомоги, оскільки право на відставку ОСОБА_2 набула до набрання чинності Законом України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні".

Продовжуючи працювати на посаді судді після набуття права на відставку та на отримання вихідної допомоги, позивач мав законні правомірні очікування отримати задекларовану державою вихідну допомогу при виході у відставку, адже, вносячи певні зміни в статтю 136 Закону № 2453- У1 щодо розміру цієї виплати законодавець лише Законом № 1166-VII від 27 березня 2014 року виключив цю норму, яка існувала понад 20 років, позбавивши суддів раніше задекларованої державою гарантії на отримання вихідної допомоги.

Таким чином, позивач мав законні правомірні очікування отримати задекларовану державою у статті 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (в редакції, яка діяла до 01 квітня 2014 року) вихідну допомогу як одного із елементів гарантії незалежності суддів.

Необхідність дотримання і забезпечення принципу правомірних (законних) очікувань підтверджується практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Так, при вирішенні питань щодо порушення державами - учасницями Ради Європи положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї (далі Конвенція) велика увага акцентується на дотриманні державою принципу "правомірних або законних очікувань" та захисту прав людини через призму цього принципу.

За практикою ЄСПЛ принцип правової визначеності є складовою частиною верховенства права.

В широкому сенсі в основі принципу правової визначеності лежить ідея передбачуваності (очікуваності) суб'єктом відносин правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає існуючим в суспільстві нормативним принципам.

Таким чином стійкість (стабільність) нормативних орієнтирів має значення для створення чітких, зрозумілих та довготривалих правил поведінки.

Діючи за такими правилами особа повинна мати впевненість в реалізації цих норм у життя і повинна бути реально захищеною від негативних наслідків.

Відповідні стандарти правозастосування визначаються Конвенцією та практикою Європейського суду з прав людини.

В більшості випадків ЄСПЛ розглядає поняття "законні очікування" як елемент верховенства права й елемент "юридичної визначеності" та як об'єкт захисту, в тому числі, коли йдеться про захист законних очікувань щодо здійснення права власності.

Зокрема, у справах "Пайн Белі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії" та "Федоренко проти України" ЄСПЛ констатував, що відповідно до працездатного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності (cf., Pressos Compania Naviera S.A. v Belium, Рішення від 20 листопада 1995 року, серія А, N 332, с. 21, п. 31) (пункт 21 Рішення ЄСПЛ у справі "Федоренко проти України").

Таким чином, легітимність очікувань поєднує як елемент їх законності, так і елемент їх стабільності, тобто зумовлену законом правомірність сподівань суб'єктів суспільних відносин на реалізацію проголошених норм.

Відтак, легітимні очікування суб'єктів суспільних відносин повинні захищатися від непередбачуваних змін законодавства, яким встановлений відповідний правовий режим (зокрема власності) чи певних правил поведінки.

Зазначене виплаває також із конституційної норми частини другої статті 19 Конституції України про те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачає Конституція та закони України.

Відповідно до вироблених ЄСПЛ підходів до тлумачення поняття "майно", у контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції це поняття охоплює як "існуюче майно", так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати що має, принаймні, законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності" (пункт 74 Рішення від 2 березня 2005 року ЄСПЛ від MALTZAN and Others v/Germany).

За практикою ЄСПЛ критеріями обґрунтованості втручання держави у конвенційне право особи є, зокрема, наявність легітимної мети з урахуванням суспільних інтересів; пропорційність такого втручання та наявність справедливого балансу між вимогами відносно загальних інтересів суспільства та вимогами захисту основних прав людини; відповідність такого втручання критерію правової визначеності або законності.

Таким чином, статтю 1 Першого протоколу до Конвенції можна застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною права власності. Правомірні очікування виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мав всі підстави вважати таке рішення дійсним та розраховувати на певний стан речей. Тобто в зазначених рішеннях ЄСПЛ встановив, що наявність "правомірних (законних) очікувань" є передумовою для відповідного захисту, у свою чергу, умовою наявності "правомірних очікувань" у розумінні практики ЄСПЛ є достатні законні підстави. Іншими словами, "правомірні (законні) очікування" - очікування можливості здійснення певного права як прямо гарантованого, так і опосередкованого, у разі якщо особу прямо не виключено з кола осіб, які є носіями відповідного права.

Отже, очікувана вихідна допомога, що була гарантована державою у статті 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (у редакції до 01 квітня 2014 року), відповідно до практики ЄСПЛ є правомірними "законними" очікуваннями в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

За приписами статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини й громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Конституційний Суд України у рішеннях №8-рп/2005 від 11 жовтня 2005 року, №4-рп/2007 від 18 червня 2007 року, № 3-рп/2013 від 3 червня 2013 року наголошував, що не допускається звуження чи обмеження прав і свобод, інакше ніж у випадках, прямо передбачених Основним Законом України.

Беручи до уваги, що за суддею, який перебуває у відставці, зберігається звання судді та також гарантії недоторканості та соціального захисту, як і до виходу у відставку, скасування при виході у відставку гарантованої виплати вихідної допомоги у розмірі 10-ти місячних заробітних плат за останньою посадою є обмеженням соціальних гарантій судді, передбачених Конституцією України та іншими законами України, оскільки зміст та обсяг досягнутого суддями рівня матеріального забезпечення не може бути звужено або скасовано шляхом внесення змін до чинного законодавства.

З урахуванням наведених обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскільки ОСОБА_2 набула право на відставку до набрання чинності Законом України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні", яким із Закону України "Про судоустрій і статус суддів" № 2453-VI від 07.07.2010 року виключено статтю 136, тому наявні правові підстави для нарахування та виплати позивачці як судді у відставці вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою та реалізованого права на відставку.

У відповідності до ст. 159 КАС України судове рішення повинне бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що постанова Харківського окружного адміністративного суду від 12.05.2016 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 відповідає вимогам ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України, підстав для задоволення вимог апеляційної скарги відповідача колегією суддів не встановлено.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 198 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін.

Відповідно до ч.1 ст. 200 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову чи ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв законне і обґрунтоване рішення щодо задоволення позовних вимог, з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Апеляційного суду Харківської області - залишити без задоволення.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 12.05.2016р. по справі № 820/1331/16 в частині задоволення позовних вимог - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання ухвали у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя (підпис)Дюкарєва С.В.Судді(підпис) (підпис) Жигилій С.П. Перцова Т.С. Повний текст ухвали виготовлений 16.06.2016 р.