Постанова № 58370996, 15.06.2016, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" червня 2016 р. Справа№ 910/3716/16

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Чорної Л.В.

суддів: Кропивної Л.В.

Смірнової Л.Г.

при секретарі судового засідання Громак В.О.

за участю представників сторін:

від позивача - Сич Є.Ю.,

від відповідача - Мосійчук Д.Б.,

від третьої особи - не з'явився,

розглянувши апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Євромейл»

на рішення господарського суду міста Києва від 11.05.2016 р.

по справі №910/3716/16 (суддя - Пригунова А.Б.)

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Техноторг-Плюс»

до товариства з обмеженою відповідальністю «Євромейл»

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача товариство з обмеженою відповідальністю «Бізнес Парк»

про визнання договору недійсним

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду міста Києва від 11.05.2016р. у задоволені позову відмовлено.

Не погодившись із прийнятим рішенням, товариство з обмеженою відповідальністю «Євромейл» звернулось до Київського апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 11.05.2016р. по справі №910/3716/16 та прийняти нову постанову, якою позов задовольнити. Визнати недійсним договір фінансового лізингу від 15.08.2000р., укладений між командитним товариством «Копорорація «Веда», як лізингодавець, та товариством з обмеженою відповідальністю «Євромейл», як лізингоодержувач, предметом якого є нежиле приміщення корпус №2, літера «Р», розташоване вздовж вул. Металістів за адресою: м. Київ, вул. Смоленська, 31-33, загальною площею 4 705,50 кв.м.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 03.06.2016р. апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Євромейл».

Товариство з обмеженою відповідальністю «Бізнес Парк» своїх представників в судове засідання не направило, про причини неявки суд не повідомило.

Відповідно до п. 3.9.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК. За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

При цьому слід зазначити, що законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України, не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно зі статтею 93 Цивільного кодексу України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

Відповідно до п. 3.9.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Неявка учасника судового процесу в судове засідання не є підставою для скасування судового рішення, якщо ухвалу, в якій зазначено час і місце такого засідання, надіслано йому в порядку, зазначеному в підпункті 3.9.1 підпункту 3.9 цього пункту постанови.

За таких обставин, справа розглядається за відсутності представників третьої особи, яка належним чином повідомлена.

Відповідно до ст. 99 Господарського процесуального кодексу України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Відповідно до ч. 2 ст. 101 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються доводи та заперечення сторін, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, апеляційний господарський суд встановив наступне.

15.08.2000р. між командитним товариством «Корпорація «Веда» (лізингодавець), правонаступником якого є командитне товариство «Д-Груп», та товариством з обмеженою відповідальністю «Євромейл» (лізингоодержувач), укладено договір фінансового лізингу, за умовами якого лізингодавець зобов'язався передати, а лізингоодержувач прийняти у платне користування нежиле приміщення, а саме - корпус № 2, літера «Р», площею 4 705,00 кв.м. разом з земельною ділянкою, на якій розташований корпус, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Смоленська, 31-33, яке належить командитному товариству «Корпорація «Веда» на праві власності відповідно до свідоцтва серії МК № 010001750 від 22.12.1998р. /а.с. 19, т. 1, а.с. 173, т.2/.

Як вбачається з позовної заяви, 29.12.2002р. командитне товариство «Д-Груп» внесло до статутного фонду ТОВ «Бізнес парк» нежитловий будинок №2, літера «Р», що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Смоленська, 31-33, яке є його власністю на підставі свідоцтва про право власності НБ №010004597.

Частина нежилого будинку - виробничої будівлі № 2. літера «Р» по вул. Смоленській, 31-33 у місті Києві загальною площею 4 242, 4 кв.м. (яка утворилась в результаті виділення приміщення підвалу № 1 площею 40,3 кв.м., приміщення цоколю № 2 площею 42, 6 кв.м., № 3 площею 106, 0 кв.м., № 4 площею 26,2 кв.м.) передано до статутного фонду товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес парк» за актом приймання-передачі від 29.12.2002р.

11.03.2011р. між товариством з обмеженою відповідальністю «Бізнес парк» (продавець) та товариством з обмеженою відповідальністю «Техноторг-Плюс» (покупець) укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого продавець продав, а покупець купив нежиле приміщення (літ. Р), загальною площею 4242,4 кв.м., яке знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Смоленська, 31-33. /а.с. 25, т.1/.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, товариство з обмеженою відповідальністю «Техноторг-Плюс» посилається на те, що спірний договір суперечить вимогам чинного законодавства.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватись судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до ст. 41 Цивільного кодексу Української РСР угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 42 Цивільного кодексу Української РСР угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній). Угода, для якої законом не встановлена певна форма, вважається також укладеною, якщо з поведінки особи видно її волю укласти угоду.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про лізинг» (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) лізинг - це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Лізинг здійснюється за договором лізингу, який регулює правовідносини між суб'єктами лізингу, і, залежно від особливостей здійснення лізингових операцій, може бути двох видів - фінансовий чи оперативний.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про лізинг» (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) об'єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основних фондів відповідно до законодавства, в тому числі продукція, вироблена державними підприємствами (машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи телекомунікацій тощо), не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг (оренду).

Відповідно до ч. 3 ст. 2 Закону України «Про лізинг» (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) не можуть бути об'єктами лізингу за цим Законом, зокрема, земельні ділянки та інші природні об'єкти.

Відповідно до листа Вищого арбітражного суду України від 23.03.1998р. № 01-8/104 «Про Закон України «Про лізинг» не можуть бути об'єктами лізингу об'єкти оренди державного майна, зазначені у ст. 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», крім окремого індивідуально визначеного майна державних підприємств, земельні ділянки та інші природні об'єкти. Договір лізингу, укладений з порушенням вимог згаданої норми Закону, може бути визнаний недійсним з урахуванням конкретних обставин справи на підставі ст.ст. 48, 49 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 48 Цивільного кодексу РСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Відповідно до ст. 49 Цивільного кодексу РСР якщо угода укладена з метою, завідомо суперечною інтересам соціалістичної держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання угоди обома сторонами - в доход держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності ж умислу лише у однієї з сторін все одержане нею за угодою повинно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в доход держави.

Разом з цим, відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією із сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. (п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 р. № 9).

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Спірний договір укладено 15.08.2000р., а договір купівлі-продажу за яким позивач придбав майно 11.03.2011р., що виключає можливість порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача.

Щодо різниці у площі згідно свідоцтва серія НБ №010004597 від 22.11.2001р., то у договорі фінансового лізингу зазначено свідоцтво серії МК №010001750 від 22.12.1998р., в якому розмір площі перевищує площу, яка визначена у спірному договорі.

Посилання апелянта на те, що лізингоотримувачем не сплачувались платежі як винагорода лізингодавцю за отримане майно, не відшкодовувались платежі за договором страхування об'єкта лізингу та інші платежі, що являються обов'язковою ознакою фінансового лізингу, то виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має лише значення для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним.

За таких обставин, відсутні підстави для задоволення позову.

Дослідивши матеріали справи, Київський апеляційний господарський суд приходить до висновку, що господарським судом міста Києва правильно застосовано норми матеріального та процесуального права, повно з'ясовано та доведено обставини, що мають значення для справи, зроблені висновки відповідають дійсним обставинам справи.

Доводи наведені в апеляційній скарзі колегією суддів до уваги не приймаються з огляду на те, що вони є необґрунтованими та такими, що спростовуються матеріалами справи.

За наведених у даній постанові обставин, колегія суддів дійшла висновку, що відсутні підстави для зміни чи скасування рішення господарського суду міста Києва від 11.05.2016р. у справі №910/3716/16.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 99, 101 - 105 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Рішення господарського суду міста Києва від 11.05.2016р. у справі №910/3716/16 залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

2. Матеріали справи №910/3716/16 повернути до господарського суду міста Києва.

3. Копію постанови надіслати сторонам у справі.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня її прийняття.

Головуючий суддя Л.В. Чорна

Судді Л.В. Кропивна

Л.Г. Смірнова