Рішення № 58370000, 07.06.2016, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.06.2016Справа №910/6281/15-г

За позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк»

до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерготехпром»

2) Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Мега-поліс»

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача

Публічне акціонерне товариство «Криворізький турбінний завод «Констар»

про визнання недійсним договору

Суддя Сівакова В.В.

Представники сторін:

від позивача Івасів Ю.О. - по дов. № 5197,5198 від 15.12.2014

від відповідача-1 Тарнавська О.В. - по дов. № 2 від 11.01.2016

від відповідача-2 Харабет О.І. - по дов. № 10/16 від 06.05.2016

від третьої особи не з'явився

СУТЬ СПОРУ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передані вимоги Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Енерготехпром» та Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Мега-поліс» про визнання недійсним з моменту укладення договору відступлення права вимоги № 1106 від 11.06.2014.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилається на те, що укладений між відповідачами договір сторонами було вчинено з порушенням ст.ст. 2, 31 Закону України «Про страхування», тобто з недотриманням ст. 203 Цивільного кодексу України, що є підставою для визнання його недійсним. При цьому, позивач просив врахувати, що останній хоч і не є стороною оспорюваного правочину, проте є заінтересованою особою контексті ст.ст. 215, 216 Цивільного кодексу України, оскільки укладення спірного правочину спрямовано на невиконання кредиторських вимог позивача.

Відповідач-1 у відзиві на позовну заяву проти позовних вимог заперечував посилаючись на те, що позивач не є стороною договору і не є заінтересованою особою, оскільки ніяких прав та/або законних інтересів позивача укладенням договору відступлення права вимоги не було порушено, то відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України позивач не має законних підстав для звернення до суду з заявленими вище позовними вимогами.

Відповідач-2 проти задоволення позовних вимог також заперечував з тих підстав, що позивач не є стороною договору і не є заінтересованою особою, оскільки ніяких прав та/або законних інтересів позивача укладенням договору відступлення права вимоги не було порушено, то відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України позивач не має законних підстав для звернення до суду з заявленими вище позовними вимогами.

Рішенням Господарського суду міста Києва № 910/6281/15-г від 24.04.2015 в задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду № 910/6281/15-г від 01.07.2015 рішення Господарського суду міста Києва № 910/6281/15-г від 24.04.2015 залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України № 910/6281/15-г від 05.10.2015 рішення Господарського суду міста Києва від 24.04.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 01.07.2015 у справі № 910/6281/15-г залишено без змін.

Постановою Верховного Суду України від 13.04.2016 постанову Вищого господарського суду України від 05.10.2015, постанову Київського апеляційного господарського суду від 01.07.2015 та рішення Господарського суду міста Києва від 24.04.2015 у справі № 910/6281/15-г скасовано, справу передано на розгляд до Господарського суду міста Києва.

Матеріали справи № 910/6281/15-г були отримані Господарським судом міста Києва 25.04.2016 та за наслідками повторного автоматичного розподілу передані на розгляд судді Сіваковій В.В.

Ухвалою Господарського суду міста Києва № 910/6281/15-г від 26.04.2016 розгляд справи призначено на 17.05.2016.

Ухвалою Господарського суду міста Києва № 910/6281/15-г від 17.05.2016 розгляд справи був відкладений на 31.05.2016.

Відповідач-1 у поданих 30.05.2016 до відділу діловодства суду поясненнях просить в позові відмовити повністю.

Відповідач-2 у поданих 30.05.2016 до відділу діловодства суду поясненнях просить в позові відмовити повністю.

Позивач в судовому засіданні 31.05.2016 позовні вимоги підтримав повністю.

Відповідач-1 в судовому засіданні 31.05.2016 проти задоволення позовних вимог заперечував.

Відповідач-2 в судовому засіданні 31.05.2016 проти задоволення позовних вимог заперечував.

В судовому засіданні 31.05.2016 на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України було оголошено перерву до 07.06.2016.

Третя особа в судове засідання 07.06.2016 не з'явилась.

В судовому засіданні 07.06.2016, відповідно до ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представників позивача і відповідача, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

11.06.2014 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Енерготехпром» (кредитор) та Приватним акціонерним товариством «Страхова компанія «Мега-поліс» (новий кредитор) укладено договір відступлення права вимоги № 1106 (далі - договір).

Відповідно до п.2.1 договору кредитор зобов'язався відступити (передати) новому кредитору за цим договором право вимоги до боржника, а новий кредитор зобов'язався сплатити кредитору грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору, яка визначена в п.3.9 договору, та набути означене право вимоги за договором оренди нежитлового приміщення.

В розділі 1 договору визначено, що під договором оренди слід розуміти договір оренди нежитлового приміщення № 6-128/90 від 14.05.2013, укладений між первісним кредитором (орендодавець за договором оренди нежитлового приміщення) та боржником (орендар за договором оренди нежитлового приміщення), згідно якого орендодавець зобов'язався передати в тимчасове платне користування без права передачі в суборенду нежитлове приміщення за адресою: м. Київ, провулок Рильський, 6, розташованого на четвертому поверсі будівлі, загальною площею 37,5 кв. м. орендарю, а орендар зобов'язався прийняти та щомісячно оплатити орендну плату згідно виставлених рахунків та актів про надання послуг по оренді приміщення.

Відповідно до п. 2.2 договору загальний розмір заборгованості боржника, право вимоги якої відступається згідно цього договору становить 323 372,90 грн.

За змістом п. 5.1 договору новий кредитор (відповідач-2) гарантував, що:

останній є юридичною особою, яка належним чином створена та існує за законодавством України і має необхідну правоздатність для укладення та виконання положень цього договору;

має право укладати цей договір і виконувати свої зобов'язання по ньому та має усі необхідні для цього повноваження від співвласників (учасників, акціонерів) у разі необхідності їх надання, будь-яких інших третіх осіб і відсутні будь-які інші законодавчі, договірні обставини, що обмежують його право укласти і виконати цей договір та те, що він ознайомлений зі всіма пунктами цього договору, повністю з ними згоден та підтверджує те, що вони відповідають його волевиявленню.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилається на те, що оспорюваний правочин було укладено з порушенням норм чинного законодавства України, зокрема, положень Закону України «Про страхування», оскільки відповідач-2, як страхова компанія має обмежену цивільну дієздатність.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України).

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.

Стаття 627 Цивільного кодексу України встановлює, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Стаття 513 Цивільного кодексу України встановлює, що правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до ст. 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого старий кредитор передає свої права новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права і зобов'язується або не зобов'язується їх оплатити. Договір відступлення права вимоги може бути оплатним, якщо в ньому передбачений обов'язок нового кредитора надати старому кредитору якесь майнове надання замість отриманого права вимоги. В такому випадку на відносини цесії розповсюджують положення про договір купівлі-продажу, оскільки ст. 656 Цивільного кодексу України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Норми цивільного права не встановлюють суб'єктних обмежень як щодо договору купівлі-продажу права вимоги, так і до договору відступлення права вимоги, адже ці договори за своєю правовою суттю є цивільно-правовими зобов'язаннями сторін та не мають відношення до спеціальних галузей права, тож регулюються цивільним законодавством.

Що стосується факторингу, то відповідно до ст. 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором.

Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Сам же договір факторингу у нормі згаданої статті ЦК України визначено як фінансування під відступлення права грошової вимоги та вже передбачає, що відступлення права вимоги є наслідком та лише складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов'язання під фінансування.

За наведеним визначенням договору факторингу цей договір спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Виходячи з наведеного, можна зробити висновок, що укладений між сторонами (відповідачами 1 та 2) договір про відступлення права вимоги не є договором факторингу, оскільки за вказаним договором жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, тому відсутні підстави вважати, що метою укладення між відповідачами 1 та 2 договору відступлення права вимоги є отримання прибутку.

Таким чином, відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладеного між ними правочину, при цьому заміна кредитора саме у зобов'язанні допускається протягом усього часу існування зобов'язання, якщо інше не суперечить договору та не заборонено законом.

Крім того, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» як кредитні у цій статті розглядаються операції, зазначені в пункті 3 частини третьої ст. 47 Закону, а також придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг). В цій нормі Закону факторинг класифікується як кредитна операція, що підтверджує суть факторингу - фінансування під відстрочення права вимоги, надання коштів в розпорядження за плату.

Таким чином, між договором про відступлення права вимоги та договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) є лише одна спільна риса: вони базуються на заміні кредитора у зобов'язанні (відступлення права вимоги).

Важливою відмінністю цих двох договорів є те, що при відступленні права вимоги первісний кредитор передає новому кредитору боргові зобов'язання боржника і більше взаємовідносин не має, а ні з боржником, а ні з новим кредитором щодо перерахування коштів первісному кредитору, тож по суті відбувається купівля-продаж права вимоги боргових зобов'язань. А в договорі факторингу фактор може отримувати кошти і від клієнта, і від боржника, вони розраховуються із фактором, це передбачено ст.1084 ЦК України.

З норм Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» випливає, що вказаний закон є нормативно-правовим актом спеціальної дії, який регулює відносини, пов'язані з функціонуванням фінансових ринків та надання фінансових послуг. Сфера дії цього закону за суб'єктним складом обмежується: фінансовими установами, особами, які здійснюють діяльність з посередницьких послуг на ринках фінансових послуг, об'єднаннями фінансових установ, включених до реєстру саморегулівних організацій.

У зв'язку з цим відсутні правові підстави для застосування до суб'єктів господарювання, що не є фінансовими установами, та набувають на платній основі право вимоги до третіх осіб на підставі договорів відступлення права вимоги, незалежно від умов такого набуття (з дисконтом, премією або без) норм Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Таким чином відсутні підстави вважати що спірний договір є договором факторингу.

Згідно з п. 3.8. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» цивільна правоздатність юридичної особи, за загальним правилом, є універсальною, тобто відповідна особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (частина перша статті 91 ЦК України), а відтак вправі вчиняти будь-які не заборонені законом правочини. Здійснення певних видів підприємницької діяльності потребує відповідного ліцензування.

Закон України «Про страхування» регулює відносини у сфері страхування і спрямований на створення ринку страхових послуг, посилення страхового захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій та фізичних осіб.

Відповідно до Закону України «Про страхування» страхова діяльність підлягає ліцензуванню.

У відповідності до ст. 2 Закону України «Про страхування» предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням.

Закон України «Про страхування» є спеціальним законом, який регламентує страхові послуги як окремий вид фінансових послуг, що надаються страховиками та особливості здійснення ними кредитної діяльності як фінансової послуги, проте цей закон не регламентує здійснення страховиками іншої діяльності, яка не є фінансовими послугами, і не забороняє її здійснення.

Стаття 6 Господарського кодексу України визначає загальні принципи господарювання, якими є свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом, а згідно зі ст. 43 Господарського кодексу України підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.

Оспорюваний правочин є договором відступлення права вимоги, який регулюється нормами ст.ст. 512, 514 Цивільного кодексу України і не є ані договором факторингу ані фінансовою послугою, не є предметом безпосередньої фінансової діяльності страховика, обмеження щодо здійснення якої визначено ст. 2 Закону України «Про страхування». Також, договір не містить жодних ознак кредитної діяльності, забороненої ст. 31 Закону України «Про страхування».

Чинне законодавство України не містить заборон чи обмежень щодо укладення відповідачем-2 спірного договору.

Посилання позивача на те, що права вимоги за договором були передані підприємству, яке підконтрольне голові наглядової ради Публічного акціонерного товариства «Криворізький турбінний завод «Констар» є припущеннями позивача, які не підтверджені належними та допустимими доказами у справі.

Відповідно до частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту цивільного права може бути зокрема, визнання правочину недійсним.

У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Підставою недійсності правочину, у відповідності до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначаються загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Так, частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Позивач не надав до суду доказів, які б підтверджували той факт, що умови договору суперечать нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; не довів відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин; відсутність вільного волевиявлення та невідповідність його внутрішній волі учасника спірного правочину; не спрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином.

Згідно з п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Судом встановлено, що правові підстави для визнання недійсним договору відступлення права вимоги № 1106 від 11.06.2014 відсутні.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами.

Зважаючи на вищенаведене, позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню повністю.

Витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

Керуючись ст. 49, ст.ст. 82-85 ГПК України,-

В И Р І Ш И В:

В позові відмовити повністю.

Повне рішення складено 10.06.2016.

СуддяВ.В. Сівакова