Ухвала суду № 58300580, 02.06.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"02" червня 2016 р. м. Київ К/800/9652/16

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Суддів:Черпіцької Л.Т. Розваляєвої Т.С. Маслія В.І.розглянувши у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами адміністративну справу за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Дніпровського районного суду м. Києва від 17 грудня 2015 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2016 року у справі № 755/18359/15-а за позовом ОСОБА_4 до Управління Пенсійного фонду України у Дніпровському районі м. Києва про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання поновити виплату пенсії, -

ВСТАНОВИЛА:

У вересні 2015 року ОСОБА_4 звернулась з позовом до Управління Пенсійного фонду України у Дніпровському районі м. Києва, в якому просила:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача у здійсненні перерахунку та поновлення виплати їй пенсії за віком, починаючи з 07 жовтня 2009 року;

- зобов'язати відповідача відновити виплату раніше призначеної пенсії, з проведенням усіх перерахунків та індексації пенсії, з урахуванням індексу інфляції, відповідно до статей 27, 28, 40, 42, 43, 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», у розмірі, визначеному законодавством на момент проведення перерахунку та поновлення виплати пенсії, не менше прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, як непрацюючому пенсіонеру, з урахуванням матеріалів пенсійної справи і додатково наданих документів про страховий стаж за період з 07 липня 1989 року по 10 січня 1994 року, що не врахований в пенсійній справі та довідок про заробітну плату, і виплачувати пенсію на банківський рахунок, починаючи з 07 жовтня 2009 року;

- зобов'язати відповідача встановити і виплачувати їй підвищення до пенсії у розмірі надбавки, встановленої для дітей війни, згідно Закону України «Про соціальний захист дітей війни» та постанови Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2011 року № 1381, починаючи з 07 жовтня 2009 року;

- зобов'язати відповідача виплатити їй компенсацію втрати частини доходу, у зв'язку з несвоєчасною виплатою пенсії та підвищення до пенсії як дитині війни, за період з 07 жовтня 2009 року на день фактичної виплати.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач проживала в Україні та отримував пенсію за віком до травня 1994 року, а після виїзду на постійне місце проживання до Ізраїлю виплату пенсії їй було припинено. На звернення до Управління ПФУ про поновлення виплати пенсії їй було відмовлено через відсутність міжнародного договору між Україною та Ізраїлем.

Постановою Дніпровського районного суду м. Києва від 17 грудня 2015 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Управління Пенсійного фонду України в Дніпровському районі м. Києва у поновленні виплати позивачу пенсії за віком, починаючи з 08 вересня 2015 року. Зобов'язано відповідача відновити виплату раніше призначеної пенсії позивачу, починаючи з 08 вересня 2015 року.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2016 року скасовано постанову суду першої інстанції в частині залишення без задоволення вимог за період з 07 жовтня 2009 року по 28 березня 2015 року включно. Адміністративний позов ОСОБА_4 у вказаній частині залишено без розгляду. В частині задоволених позовних вимог постанову Дніпровського районного суду м. Києва від 17 грудня 2015 року змінено. Викладено абзаци другий і третій резолютивної частини постанови в наступній редакції: «Визнати протиправною бездіяльність Управління Пенсійного фонду України у Дніпровському районі м. Києва у поновленні виплати ОСОБА_4 пенсії за віком, починаючи з 29 березня 2015 року. Зобов'язати Управління Пенсійного фонду України у Дніпровському районі м. Києва поновити виплату раніше призначеної пенсії ОСОБА_4, починаючи з 29 березня 2015 року». В решті постанову Дніпровського районного суду м. Києва від 17 грудня 2015 року залишено без змін.

Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями, ОСОБА_4 звернулась з касаційною скаргою, у якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_4 перебувала на обліку в Управлінні ПФУ та отримувала пенсію за віком. З травня 1994 року виплата пенсії була припинена у зв'язку з її виїздом на постійне місце проживання до Ізраїлю.

08 вересня 2015 року представник позивача звернувся до УПФУ в Дніпровському районі м. Києва із заявою про перерахунок та виплату пенсії за віком, починаючи з 07 жовтня 2009 року, до якої долучила, зокрема, заяву від 03 вересня 2015 року ОСОБА_4 до УПФУ в Дніпровському районі м. Києва про призначення/перерахунок пенсії, згідно якої просила перерахувати та поновити виплату пенсії з 07 жовтня 2009 року.

У вказаній заяві позивач крім зазначеного також просила відповідно до ст.ст. 40, 42, 43 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» здійснити їй перерахунок і виплачувати надбавки, як непрацюючому пенсіонеру; заробітну плату для обчислення пенсії визначити згідно довідки про заробіток за період з 1983 по 1987 роки, із застосуванням при розрахунку її розміру середньої заробітної плати працівників, занятих в галузях економіки України за 2014 рік, за документами, наявними в пенсійній справі, з урахуванням додатково наданих документів про неврахований страховий стаж (за період з 07 липня 1989 року по 10 січня 1994 року), в розмірі не менше прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність; установити й виплачувати підвищення до пенсії в розмірі надбавки, встановленої для дітей війни, відповідно до Закону України «Про соціальний захист дітей війни» та постанови Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2011 року №1381; виплатити компенсацію втрати частини доходу, у зв'язку з несвоєчасною виплатою пенсії й указаного підвищення до пенсії, за період з 08 жовтня 2009 року по день фактичної виплати.

Відповідно до листа-відповіді УПФУ в Дніпровському районі м. Києва від 14 вересня 2015 року позивачу повідомлено, що відсутні підстави для поновлення їй виплати пенсії, оскільки Верховною Радою України не ратифіковано Угоду між Україною та Державою Ізраїль про соціальне забезпечення.

Не погоджуючись з відмовою відповідача, ОСОБА_4 звернулась до суду з даним позовом.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що позов про поновлення виплати пенсії за період з 07 жовтня 2009 року по 07 вересня 2015 року підлягає залишенню без розгляду, оскільки нарахування пенсійних виплат здійснюється з дня звернення особи до органу Пенсійного фонду України, а тому, оскільки позивач звернувся до відповідача 08 вересня 2015 року, то його право підлягає захисту саме з вказаної дати. Стосовно решти вимог, залишених без задоволення, суд дійшов висновку, що вони не можуть бути задоволені, оскільки мають вирішуватися в порядку розгляду окремого позову у разі неправомірного нарахування пенсії на виконання цього судового рішення.

Скасовуючи постанову суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що оскільки виплата пенсії носить щомісячний регулярний характер, позивач дізналась про порушення своїх прав після нездійснення пенсійним органом вказаних виплат, тобто в жовтні 2009 року. Враховуючи те, що позивач звернулась до суду 29 вересня 2015 року, за період вимог з 07 жовтня 2009 року по 28 березня 2015 року (включно) нею пропущено строк звернення за захистом своїх прав та інтересів. Поважних причин пропуску даного строку позивачем не наведено, і судом не встановлено.

Колегія суддів вважає передчасними такі висновки судів, з огляду на наступне.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» №1058-ІV від 09 липня 2003 року, виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 51 цього Закону у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону №1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні №25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону №1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право насоціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповіднодо конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, депроживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лишена тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

Упункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону №1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу управління ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Правова позиція щодо застосування норм матеріального права у спорах цієї категорії у подібних правовідносинах вже була висловлена Верховним Судом України у постановах від 12 травня 2015 року та від 06 жовтня 2015 року у справах №№ 21-180а15, 308/1088/14-а відповідно.

Поряд з цим, у постановах від 08 грудня 2015 року (справи №№ 21-5440а15,

21-5653а15) Верховний Суд України вказав на те, що ці спори мають вирішуватися з урахуванням вимог статей 99 та 100 КАС.

За таких обставин, висновок суду першої інстанції про те, що поновлення призначеної пенсії позивачу підлягає не з дати ухвалення Рішення № 25-рп/2009, а з дати звернення до відповідача із заявою про поновлення раніше призначеної пенсії, є помилковим та не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права.

Так само, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою вище зазначені положення закону та не встановив обставини пропуску звернення до адміністративного суду для застосування передбачених статтею 100 КАС наслідків пропуску цього строку.

З огляду на це, судова колегія дійшла висновку, що рішення судів вимогам ст.159 КАС України не відповідають. Неповнота у встановленні фактичних обставин справи не дає можливості суду касаційної інстанції визначитись в правильності правової оцінки позовних вимог, проведеної судами попередніх інстанцій. Відповідно до приписів ст. 220 КАС України допущені порушення не можуть бути перевірені і усунуті судом касаційної інстанції.

З огляду на викладене, судові рішення у цій частині підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду справи суду належить врахувати недоліки, викладені у мотивувальній частині ухвали і правильно застосувати до спірних правовідносин норми матеріального права.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України, -

УХВАЛИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського районного суду м. Києва від 17 грудня 2015 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15 березня 2016 року скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення копії особам, які беруть участь у справі та може бути переглянута в порядку ст.ст.235-2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді: