Постанова № 58299109, 14.06.2016, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

14 червня 2016 року № 826/887/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Іщука І.О., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1до треті особи:Головного управління МВС України в м.Києві Головне управління Національної поліції в м.Києві, Головне управління Державної казначейської служби України у м.Києвіпровизнання незаконним та скасування наказу № 1051 о/с від 06.11.2015 р., поновлення на посаді, відшкодування моральної шкоди, В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду м.Києва з позовом до Головного управління МВС України в м.Києві, треті особи: Головне управління Національної поліції в м.Києві, Головне управління Державної казначейської служби України у м.Києві, в якому просить:

1. Визнати протиправним та скасувати наказ начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м.Києві від 06.11.2015 р. № 1051 о/с «Щодо особового складу» в частині звільнення старшого лейтенанта міліції ОСОБА_1 (НОМЕР_1), яка перебуває в розпорядженні Головного управління та у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку із займаної посади та поновити старшого лейтенанта міліції ОСОБА_1 (НОМЕР_1) на посаді з 06 листопада 2015 р.

2. Стягнути з відповідача - Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м.Києві на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 20 000,00 грн.

3. Допустити негайне виконання постанови в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді.

Позовні вимоги мотивовані незаконним звільненням позивача із займаної посади.

Позивач та її представник в судовому засіданні позовні вимоги підтримали та просили суд задовольнити їх в повному обсязі, оскільки позивача було звільнено з посади через скорочення штатів під час перебування у відпустці по догляду за дитиною до досягнення трирічного віку, що вчинено всупереч чинному законодавству. Зокрема, відповідачем не виконано обов'язку щодо її подальшого працевлаштування.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позовних вимог заперечував та просив суд відмовити в їх задоволенні. Обґрунтовуючи заперечення на позовні вимоги зазначив, що позивача було звільнено правомірно, позаяк питання щодо подальшого проходження служби в органах Національної поліції не було вирішено позивачем в порядку пункту 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію». Окрім того, під час звільнення було враховано відсутність можливості використання її на службі, у зв'язку із скороченням посади, а також фактичним припиненням існування та діяльності державного органу виконавчої влади - міліції. Представник відповідача вважає необґрунтованим посилання позивача на порушення Головним управлінням окремих положень Кодексу законів про працю України, оскільки проходження служби в міліції врегульовано спеціальним законодавством, а порядок звільнення працівників міліції в процесі реформування органів внутрішніх справ чітко визначено окремими нормами Закону України «Про Національну поліцію». Вважає, що Головне управління, звільняючи з органів внутрішніх справ через скорочення штатів ОСОБА_1 діяло виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені приписами наведених вище нормативно - правових актів.

Представник третьої особи 1 в судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог з огляду на їх необґрунтованість.

Представник третьої особи 2 в судове засідання не з'явився, про час, дату та місце судового розгляду справи був повідомлений належним чином, докази чого містяться в матеріалах справи. Про причини неявки в судове засідання не повідомив. Пояснень по суті заявлених позовних вимог не надав.

Враховуючи неявку в судове засідання представника третьої особи 2, суд ухвалив подальший розгляд справи здійснювати в порядку письмового провадження, відповідно до ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 перебувала на службі в органах внутрішніх справ України з 08 липня 2002 року.

Згідно із наказом ГУ МВС України в м.Києві від 06.08.2014 р. № 460 позивач перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 28.07.2014 р. по 05.06.2017 р., відповідно до Закону України «Про відпустки», п. 49 Розділу VI Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України УРСР від 29.07.1991 р. № 114.

З пояснень позивача вбачається, що на початку грудня 2015 р. до неї зателефонували з ГУ МВС України в м.Києві та запитали чи бажає вона проходити подальшу службу в поліції на рівнозначній посаді. Надавши згоду на подальше проходження служби їй необхідно було з'явитися до ГУ МВС України у м.Києві.

21.12.2015 р. ОСОБА_1 з'явилася у ГУ МВС України в м.Києві, проте замість вирішення питань про подальше проходження служби в поліції, вона отримала Витяг із наказу начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м.Києві від 06.11.2015 р. № 1051 о/с «Щодо особового складу» про її звільнення та трудову книжку.

Так, наказом начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м.Києві від 06.11.2015 р. № 1051 о/с «Щодо особового складу», згідно з пунктами 9, 10, 11 Розділу ХІ Закону України «Про Національну поліцію» та, відповідно до Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ, ОСОБА_1 старшого лейтенанта міліції (НОМЕР_1), яка перебуває в розпорядженні Головного управління та у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, звільнено 06.11.2015 р. з органів внутрішніх справ у запас Збройних сил України (з постановкою на військовий облік) за п. 64 пп. «г» (через скорочення штатів).

Вислуга на день звільнення позивача складає 13 років 03 місяці 28 днів, у пільговому обчисленні - 13 років 08 місяців.

Позивач, вважаючи своє звільнення незаконним, а наказ начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м.Києві від 06.11.2015 р. № 1051 о/с «Щодо особового складу» таким, що порушує її законні права та інтереси, звернулась до суду із позовом.

Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.

Частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ст.18 Закону України «Про міліцію», який діяв на дату видання оскаржуваного наказу та втратив чинність 07.11.2015 р., було передбачено, що порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, затвердженим Кабінетом Міністрів.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України регламентовано Законом України «Про Національну поліцію» від 2 липня 2015 року N 580-VIII (надалі - Закон N 580-VIII).

Згідно із ст. 3 названого Закону у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст. 14 цього ж Закону структуру центрального органу управління поліції затверджує керівник поліції за погодженням з Міністром внутрішніх справ України. Штатний розпис (штат) поліції затверджує керівник поліції. Кошторис поліції затверджує керівник поліції за погодженням з Міністром внутрішніх справ України.

Призначення на посади поліцейських здійснюють посадові особи органів (закладів, установ) поліції відповідно до номенклатури посад, яку затверджує Міністерство внутрішніх справ України (ч. ст. 47 Закону N 580-VIII).

Відповідно до ст.60 Закону N 580-VIII проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Пунктами 8, 9, 10 Прикінцевих та Перехідних положень Закону N 580-VIII визначено, що з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

Працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції.

Працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.

Указані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ.

Отже, положеннями наведеного нормативно-правового акту визначено, що всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

Тобто наведеними положеннями Національну поліцію позбавлено необхідності попереджати працівників міліції про майбутнє звільнення працівників, оскільки вони вважаються автоматично попередженими про звільнення з дати опублікування названого Закону.

Разом з тим, слід зазначити, що диспозиція п. 8 Прикінцевих та Перехідних положень Закону N 580-VIII не передбачає обов'язкове звільнення всіх працівників міліції, а вказує на можливе звільнення, що зобов'язує Національну поліцію, як суб'єкта владних повноважень, отримати від особи, яку мають намір звільнити у зв'язку із скороченням штатів, згоду на подальше проходження служби в поліції або згоду на відмову від служби, зокрема, у випадку згоду на проходження служби запропонувати такій особі або рівнозначну посаду, або будь-яку іншу в новоствореній структурі поліції.

Таким чином, автоматичне звільнення з посади через скорочення штатів без отримання згоди на звільнення є дискримінаційним по відношенню до осіб, які проходили службу у структурі Міністерства внутрішніх справ України.

Як встановлено судом, на початку грудня 2015 р. до позивача зателефонували із ГУ МВС України в м.Києві та в телефонному режимі запитали, чи бажає вона проходити подальшу службу в поліції на рівнозначній посаді. Позивач в телефонній розмові надала свою згоду на подальше проходження служби.

21.12.2015 р. ОСОБА_1 з'явилася у ГУ МВС України в м.Києві, де вона отримала Витяг із наказу начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м.Києві від 06.11.2015 р. № 1051 о/с «Щодо особового складу» про її звільнення та трудову книжку.

Отже, звільняючи позивача із займаної посади, відповідачем не було з'ясовано, зокрема, шляхом отримання від позивача рапорту, ані про її подальший намір проходити службу в поліції, ані відмову у подальшому проходженні служби.

Суд приймає до уваги, що позивач висловила намір щодо подальшого проходження служби в органах поліції та прибула до ГУ МВС України в м.Києві з метою вирішення вказаного питання. Натомість в цей же день їй було вручено оскаржуваний наказ про звільнення, тобто відповідач фактично позбавив позивача можливості надати таку згоду шляхом подачі письмового рапорту.

Як вбачається з матеріалів справи, позивача було звільнено з посади за п. 64 пп. «г» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, відповідно до якого особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

Водночас, відповідачем не доведено відсутність можливості використання позивача на службі, не надано оцінки її кваліфікації, досвіду роботи, стажу роботи, можливості використання її праці на іншій посаді.

Окрім того, звільняючи позивача із займаної посади через скорочення штату, відповідачем не було враховано, що остання перебувала у декретній відпустці по догляду за дитиною по досягненню нею трирічного віку.

Обґрунтовуючи правомірність своїх дій, відповідач посилається на п. 11 Прикінцевих та Перехідних положень Закону N 580-VIII, відповідно до якого, перебування працівників міліції на лікарняному чи у відпустці не є перешкодою для їх звільнення зі служби в органах внутрішніх справ відповідно до "Прикінцевих та перехідних положень" цього Закону.

Водночас, відповідачем не враховано, що декретна відпустка - це спеціальний вид відпустки, який законодавчо наділяє жінок спеціальними пільгами та гарантіями у трудових правовідносинах, зокрема, заборону звільнення під час перебування у декретній відпустці.

Отже, звільнення позивача під час перебування у декретній відпустці порушує ст. 24 Конституції України, яка є Основним Законом України та гарантує рівність прав жінок шляхом забезпечення останнім спеціальних заходів щодо охорони праці і здоров'я, створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Згідно із ст. 43 Конституції України кожному гарантується право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Як, зазначено у постанові Верховного Суду України від 17.02.15 по справі №21-8а15 у регулювання проходження служби співробітниками органів внутрішніх справ пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться в спеціальному законі.

Окрім того, рішенням Конституційного Суду України від 07.05.2002 р. № 8-рп/202 зауважено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосовувати норми кодексу законів про працю України, у якому визначено основні трудові права працівників.

Оскільки, Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, яке затверджено постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.91 №114 та Закон України «Про Національну поліцію», не передбачають гарантій для жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), отже повинні застосовуватися норми трудового законодавства.

Відповідно до ч.3 ст.184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.

Таким чином, відповідно до вимог ч.3 ст.184 КЗпП України позивачка не може бути звільнена з займаної посади під час перебування у відпустці по догляду за дитиною без обов'язкового працевлаштування.

Обов'язок працевлаштування у цьому випадку законодавець покладає на власника або уповноважений орган, який наразі є Головне управління МВС України в м.Києві.

Посилання відповідача про відсутність відповідної згоди позивача про прийняття її до Національної поліції, суд не приймає до уваги, оскільки враховуючи гарантії, надані позивачу ст. 24 Конституції України, ст.184 КЗпП України, ініціативу з її працевлаштування повинен проявляти саме відповідач шляхом запропонування їй відповідні посади.

Крім того, також не може бути аргументом не дотримання гарантій прав жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), та обставина, що до працівників поліції висуваються додаткові вимоги, а також прийняття на службу в поліцію за конкурсом, оскільки для дотримання гарантій не обов'язкове працевлаштування лише до органів Національної поліції. Відповідач не позбавлений можливості щодо вжиття заходів по працевлаштуванню позивачки на інші посади, які не пов'язані з поліцією.

У будь-якому випадку, попереднє працевлаштування жінки, яка має дитину віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179) є обов'язковою умовою для її звільнення за скороченням штатів, навіть у разі повної ліквідації установи.

Як вбачається з матеріалів справи, поставною Кабінету Міністрів України № 730 від 16.09.2015 р. «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ» було ліквідовано як юридичну особу Головне управління Міністерства внутрішніх справ України у м. Києві та його структурні підрозділи.

На час розгляду даної справи, докази внесення запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про припинення Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м. Києві відсутні. Отже, суд приходить до висновку, що Міністерство внутрішніх справ України у м. Києві перебуває в стані ліквідації.

Як вбачається з пояснень представника відповідача, наказом МВС України від 06.11.2015 № 1388 «Про організаційно штатні зміни» вирішено вважати такими, що втратили чинність, штати органів, підрозділів, закладів, установ та підприємств МВС України згідно з Переліком змін у штатах МВС. Згідно Переліку змін у штатах МВС, затвердженого згаданим наказом МВС України, в ГУМВС України в місті Києві скасовуються всі штати, тобто 15236 посад. Натомість доказів на підтвердження вказаних обставин суду не надав.

З урахуванням наведеного, суд приходить до висновку, що звільнення старшого лейтенанта міліції ОСОБА_1 (НОМЕР_1), яка перебуває в розпорядженні Головного управління та у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку із займаної посади вчинено всупереч приписам чинного законодавства, з огляду на що наказ начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м.Києві від 06.11.2015 р. № 1051 о/с «Щодо особового складу» в частині звільнення ОСОБА_1 (НОМЕР_1) є протиправним та підлягає скасуванню, а позивач поновленню на в Головному управлінні Міністерства внутрішніх справ України у м.Києві з 07.11.2015 р.

Щодо позовних вимог позивача про стягнення на її користь моральної шкоди у розмірі 20 000,00 грн., суд відмовляє в задоволенні з огляду на наступне.

Відповідно до статті ч. 1-3 статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.95 N 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Позивачем не надано доказів на підтвердження фізичних та душевних страждань, погіршення його здібностей і т.д.

Отже, в діях відповідача відсутній склад правопорушення, який є підставою для стягнення завданої моральної шкоди позивачу.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК України розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Однак зазначений розмір моральної шкоди, а саме 20 000,00 гривень не підтверджується доказами глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування.

Таким чином суд приходить до висновку щодо необґрунтованості позовних вимог в цій частині, а відтак відмовляє в їх задоволенні.

Частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

У відповідності до приписів ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року № ETS N 005 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

Дослідивши фактичні обставини справи у їх сукупності з урахуванням положень чинного законодавства, оцінивши докази у справі за своїм внутрішнім переконанням, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в даній справі підлягають задоволенню частково.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 69-71, 94, 160-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд м. Києва,

П О С Т А Н О В И В:

1. Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м.Києві від 06.11.2015 р. № 1051 о/с «Щодо особового складу» в частині звільнення старшого лейтенанта міліції ОСОБА_1 (НОМЕР_1), яка перебуває в розпорядженні Головного управління та у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку із займаної посади.

3. Поновити старшого лейтенанта міліції ОСОБА_1 (НОМЕР_1), яка перебуває в розпорядженні Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у м.Києві та у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку на посаді з 07 листопада 2015 р.

4. В іншій частині позовних вимог відмовити.

5. Допустити до негайного виконання постанову суду в частині поновлення старшого лейтенанта міліції ОСОБА_1 (НОМЕР_1) на посаді з 07 листопада 2015 р.

Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її отримання особою, яка оскаржує постанову, за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя І.О. Іщук