Постанова № 58258455, 10.06.2016, Шевченківський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Дзержинський районний суд м. Харкова)

Справа № 638/3162/16-а

Провадження № 2-а/638/157/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10.06.2016 року м. Харків

Суддя Дзержинського районного суду м. Харків В.М. Хайкін, розглянувши одноособово в порядку скороченого провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про зобов'язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Дзержинського районного суду м. Харкова з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про зобов'язання вчинити певні дії. Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що у березні 2004 року виїхав за межі України, а саме до Німеччини, де до теперішнього часу і проживає. З 01.01.2007 року перебував на обліку у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Харківській області та отримував пенсію за вислугу років, призначену відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». З 31.03.2013 року позивачу перестали нараховувати пенсію. 17.11.2015 року рідна сестра позивача - ОСОБА_3 звернулася до відповідача з письмовим запитом з проханням роз'яснити причинити, які стали підставою для завершення нарахування пенсії позивачу. У відповіді відповідачем зазначено, що у зв'язку з тим, що позивач постійно проживає у Німеччині, на підставі частини 1 статті 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та пункту 2 частини 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, тому з 01.04.2013 року виплата пенсії позивачу була припинена. Просить суд позов задовольнити, визнати дії Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області незаконними, поновити виплату пенсії та виплатити її за період з 01.04.2013 року.

Представник відповідача не погодившись з позовом надав до суду заперечення, в яких зазначив, що ОСОБА_1 перебував на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Харківській області з 01.01.2007 року по 31.03.2013 року та отримував пенсію за вислугу років, призначену відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Однією із умов призначення пенсії є наявність реєстрації на території України. За відомостями адресно-довідкового підрозділу ГУ ДМС УДМС України в Харківській області від 27.02.2013 року, позивач як зареєстрована особа не значиться. Листом Головного управління державної міграційної служби в Харківській області від 05.07.2013 року №5/9837 повідомлено, що громадянину ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, 13.02.2004 року дозволений виїзд на постійне місце проживання до Німеччини. Німеччина не входить до переліку країн, які підписали Угоду про порядок пенсійного забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей і державне страхування військовослужбовців держав-учасниць Співдружності незалежних держав. Також між Україною та Німеччиною немає будь-якого міжнародного договору щодо пенсійного забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей. 01.04.2013 року виплату пенсії позивачу припинено відповідно до вимог чинного законодавства. Також вважає, що позивачем пропущено строк звернення до суду, а тому даний позов підлягає залишенню без розгляду. Просить у задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про зобов'язання вчинити певні дії відмовити.

У відповідності до пункту 2 частини 1 статті 183-2 КАС України, суддя розглядає справу в порядку скороченого провадження одноособово, без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі.

Суддя, оцінивши повідомлені представником позивача, представником відповідача обставини, оцінивши докази, представлені в матеріалах справи, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Як встановлено матеріалами справи, з 01.01.2007 року ОСОБА_1 перебував на обліку у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Харківській області та отримував пенсію за вислугу років, призначену відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

Як вбачається із Листа Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області від 05.07.2013 року №5/9837, громадянину ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, 13.02.2004 року дозволений виїзд на постійне місце проживання до Німеччини.

Ніким із сторін не оспорюється, що з 01.04.2013 року виплата пенсії позивачу припинена.

17.11.2015 року ОСОБА_3 звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області з письмовим запитом з проханням роз'яснити причинити, які стали підставою для завершення нарахування пенсії позивачу (а. с. 7).

Із відповіді відповідача від 14.12.2015 року №2023/3-14 вбачається, що у зв'язку з тим, що позивач постійно проживає у Німеччині, на підставі частини 1 статті 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» виплата пенсії позивачу була припинена (а. с. 8).

Виключно законами України визначаються: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення (пункти 1, 6 частини 1 статті 92 Конституції України).

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», в разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 14.12.2000 року №15-рп/2000, закони, правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що відповідно до частини 2 статті 152 Конституції України втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність.

Рішенням Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року визнані такими, що не відповідають Конституції України, є неконституційними, положення пункту 2 частини 1 статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Зокрема, Конституційний Суд України зазначив, що право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел і забезпечуються частиною 2 статті 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються в зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії. Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Відповідно до частини 3 статті 25 Конституції України Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Водночас, пункт 2 частини 1 статі 49, статтю 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» конституційне право на соціальний захист поставлено в залежність від факту укладання Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів в тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи з правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні. Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні чи за її межами.

З наведених підстав, положення пункту 2 частини 1 статті 49, друге речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» щодо припинення виплати пенсій пенсіонерам на час постійного проживання, перебування за кордоном в разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір, суперечать Конституції України стосовно утвердження і забезпечення прав і свобод людини, неприпустимості обмеження конституційних прав і свобод, рівності конституційних прав громадян незалежно від місця проживання, гарантування піклування та захисту громадян України, які перебувають за її межами, права на соціальний захист у старості.

Відповідно до статті 73 Закону України «Про Конституційний Суд України» в разі якщо акти або їх окремі положення визнаються такими, що не відповідають Конституції України, вони оголошуються нечинними і втрачають чинність від дня прийняття Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Відповідно до статті 69 Закону України «Про Конституційний Суд України», рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання.

Згідно з положеннями статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на пенсійне забезпечення. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

Стаття 24 Конституції України гарантує громадянам України рівність конституційних прав незалежно від місця проживання. Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (частина 3 статті 25 Конституції України).

Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», загальнообов'язкове державне пенсійне страхування здійснюється за принципами: рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов'язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.

Таким чином, позивач, проживаючи в Німеччині, як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, так як Конституція України і пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України.

Відповідно до частини 3 статті 2 Протоколу №4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання чи місця проживання», реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Отже, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання із збереженням усіх конституційних прав.

Таким чином, після прийняття рішення Конституційним Судом України, Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області зобов'язано поновити виплату пенсій особам, яким така виплата була незаконно припинена, у відповідності до частини 2 статі 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Щодо твердження представника відповідача про пропуск позивачем строків звернення до суду, суддя зазначає наступне.

Відповідно до частини 1статті 99 КАС України, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Тобто, чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.

Згідно з частиною 2 статті 99 КАС України, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відповідач повідомив сестру позивача про припинення виплати пенсії на підставі частини 1 статті 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» листом від 14.12.2015 року №2023/3-14, до суду позивач звернувся 23.02.2016 року, отже шестимісячний строк для звернення до суду за захистом порушених прав, свобод, інтересів у даному випадку дотриманий.

Відповідно до пункту 1 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ від 06.03.2008 року №2, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень належить перевіряти, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, із якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Україна є соціальною, правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права (стаття 1 та частина перша статті 8 Основного Закону України).

У Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 Конституційний Суд України зазначив, що «верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності». Складовою верховенства права є правова визначеність, яка, зокрема, знаходить свій вияв у принципі законних (легітимних) очікувань.

У відповідності із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у справі Івонн Ван Дайн проти Міністерства внутрішніх справ (Yvonne Van Duyn v. Home Office 04.12.1974) висловив правову позицію, за якою принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію, ця держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо відступлять від такої політики чи поведінки, зокрема, щодо фізичних осіб без завчасного повідомлення про зміни в такій політиці чи поведінці, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у фізичних осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.

Відтак, обґрунтованими (легітимними) сподіваннями особи є очікування можливості ефективного здійснення певного права, як прямо гарантованого, так і опосередкованого (того, яке випливає з інших прав), у разі, якщо особа прямо не виключена з кола тих, хто є носіями цих прав.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення). У пункті 54 вказаного рішення суд зазначив, що наведених вище міркувань суду достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Аналогічна позиція висловлена у рішенні Верховного суду України від 06.10.2015 року та 12.05.2015 року, постанові Вищого адміністративного суду України від 05.09.2013 року у справі К/9991/22721/12.

Відповідно до статті 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України, висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 237 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Згідно статті 8 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Також, відповідно до статті 9 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 1, 2 статті 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Разом з тим, відповідач не надав суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування правомірності своїх дій.

На підставі вищевикладеного, суд дійшов висновку про необхідність захисту прав позивача шляхом визнання дій Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області незаконними та зобов'язання відповідача поновити ОСОБА_1 виплату пенсії, починаючи з 01.04.2013 року, що відповідає вимогам частини 2 статті 11 КАС України.

Аналізуючи сукупність усіх наведених обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про зобов'язання вчинити певні дії є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

Суд, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, прийшов до висновку, що позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про зобов'язання вчинити певні дії підлягає задоволенню.

Керуючись ст.ст. 2, 8, 9, 10, 11, 71, 86, 94, 99, 100, 158-167, 183-2, 244-2 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.

Визнати дії Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області щодо прийняття рішення про припинення виплати пенсії ОСОБА_1незаконними.

Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області поновити виплату пенсії ОСОБА_1, починаючи з 01.04.2013 року.

Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській областіза рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 551 (п'ятсот п'ятдесят одна) грн. 20 коп.

Постанова, прийнята у скороченому провадженні, крім випадків її оскарження в апеляційному порядку, є остаточною.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Харківського апеляційного адміністративного суду через Дзержинський районний суд м. Харкова шляхом подачі апеляційної скарги протягом 10-ти днів з дня її проголошення. У разі, якщо рішення ухвалено без участі особи, яка його оскаржує, апеляційна скарга подається протягом 10-ти днів з дня отримання його копії.

Постанова набирає законної сили після спливу вказаного строку на її оскарження.

У разі оскарження в апеляційному порядку постанови, прийнятої у скороченому провадженні, ухвала суду апеляційної інстанції по такій справі є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя: