Постанова № 58243885, 08.06.2016, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

08 червня 2016 року № 826/28087/15

Окружний адміністративний суд м. Києва у складі колегії суддів під головуванням судді Добрянської Я.І., суддів - Кузьменко В.А., Федорчука А.Б., розглянув відповідно до вимог ч. 6 ст. 128 КАС України в порядку письмового провадження адміністративну справу:

за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2

до Адміністрації Державної прикордонної служби України

третя особа - Державна прикордонна служба України

про визнання дій протиправними,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися в Окружний адміністративний суд міста Києва з позовом до відповідача Державної прикордонної служби України, в якому просили:

- визнати протиправною дислокацію Державної прикордонної служби України на адміністративній межі Херсонської області та визнати протиправним вчинення нею дій із прикордонного контролю на даній адміністративній межі;

- визнати протиправними вимоги Державної прикордонної служби України щодо затребування закордонного паспорта дитини від будь-кого з осіб, з ким слідує/слідують дитина/діти віком до 16 років з материкової України у Крим чи з Криму на материкову Україну.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 04.02.2016 р. суддею Добрянською Я.І. відкрито провадження в адміністративній справі та призначено попереднє судове засідання.

Ухвалою суд від 23.02.2016 р. судом було замінено неналежного відповідача по справі, а саме Державну прикордонну службу України на Адміністрацію Державної прикордонної служби України та залучено до участі у справі в якості третьої особи Державну прикордонну службу України.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.02.2016 р. закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 6 ст. 128 КАС України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

В силу ч. 1 ст. 41 КАС України суд під час судового розгляду адміністративної справи здійснює повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. У разі неявки у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності осіб, які беруть участь у справі (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Відтак, проаналізувавши матеріали справи, суд прийшов до висновку про можливість продовження розгляду даної справи у порядку письмового провадження.

Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, а також з'ясувавши позицію судів вищих інстанцій з приводу вирішення аналогічних спірних правовідносин, Окружний адміністративний суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

Як зазначено у позовній заяві, до 15.03.2014 р. сім'я позивачів із двома малолітніми дітьми ІНФОРМАЦІЯ_2 та ІНФОРМАЦІЯ_1 проживала у Криму, спочатку у м. Керчі, потім у м. Сімферополі.

В той же час з огляду на російську інтервенцію на територію Кримського півострову, позивачі прийняли рішення тимчасово покинути територію півострову приблизно на 3 місяці до заспокоєння ситуації в регіоні.

Так, 15.03.2014 р. напередодні референдуму про приєднання Криму до Росії, як йдеться у позові, позивачі виїхали на власному автомобілі з м. Сімферополя у м. Трускавець до родичів. На своєму шляху перетинали блок-пост за м. Армянськом (Крим), облаштованим невідомими озброєними особами у камуфляжній формі із балаклавами на обличчях, біля якого майорів прапор РФ. В той же час, як пояснили позивачі, приблизно через 5 км їх зупинили вже українські військові, зокрема, прикордонники, в місці зупинки теж було облаштовано блок-пост. Тобто, за переконанням позивачів, всі автомобілі, які виїжджали із Криму підлягали огляду Державною прикордонною службою України.

Згодом по дорозі на території Херсонської області, позивачам, за їх словами, на зустріч виїхала колона автомобілів Державної прикордонної служби України, яка теж повинна була бути розташованою в районі українського блок-поста.

Таким чином, станом на 15.03.2014 р. і на час звернення до суду, на думку позивачів, на адміністративній межі Херсонської області і АР Крим перебувають підрозділи відповідача.

Водночас розташування підрозділів Державної прикордонної служби на адміністративній межі Херсонської області і АР Крим, за переконанням позивачів, є антиконституційним і протизаконним, обмежує право кримчан, сім'ї позивачів на вільне пересування по території України, відвідання малої Батьківщини, покинутого дому, рідних і близьких людей, оскільки пов'язане ще й з вимогами відповідача, що суперечать статусу громадянина України і резидента.

Окрім цього, позивачі стверджують, що розташування прикордонної служби, здійснення прикордонного контролю на адміністративних межах регіонів України, зокрема, між Херсонською областю і Кримом є антиконституційним і незаконним, через що такі дії підлягають припиненню судом.

01.07.2015 р. позивач звернувся на адресу Голови Державної прикордонної служби України із зверненням, в якому просив надати правове обґрунтування вимог проїзного документу дитини (чи закордонного паспорту на дитину з 01.04.2015 р.) при слідуванні дитини з обома батьками чи наявності нотаріальної довіреності одного чи обох батьків для в»їзду/виїзду в/з Крим(у) із неповнолітніми дітьми.

У відповідь листом від 06.08.2015 р. №23-Т-3580 Адміністрацією Прикордонної служби України повідомлено, що відповідно до постанови КМУ від 04.06.2015 р. №367 «Про затвердження Порядку в'їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї» в'їзд на тимчасово окуповану територію України та виїзд з неї здійснюються через контрольні пункти громадян України - за умови пред'явлення будь-якого документа, визначеного статтею 5 Закону України "Про громадянство України" або статтею 2 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України".

Також позивачі зазначають, що не можуть реалізувати право і свободу вільного пересування по території України, оскільки з боку Державної прикордонної служби для них існує реальна небезпека непропущення у Крим, що підтверджується, на їх переконання, сотнями аналогічних фактів. Так, згідно до змісту позову, Державна прикордонна служба вчиняє перешкоди громадянам України, дітям громадян України вільно переміщуватись по території України, а саме з одної області країни в іншу.

Разом з тим, як встановлено судом із наявної у справі копії довідки від 10.11.2014 р. №1331000110, ОСОБА_2, а також діти ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_2 р.н.) та ОСОБА_4 (17.12.2012 р.) взяті на облік як внутрішньо переміщені особи відповідно до Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України, району проведення антитерористичної операції чи населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 р. №509, тобто фактично набули статусу внутрішньо переміщених осіб.

Відтак, вважаючи дії відповідача протиправними та такими, що порушують законні права та інтереси, за їх захистом позивачі звернулися із цим позовом до Окружного адміністративного суду м. Києва.

Дослідивши наявні у справі докази, проаналізувавши матеріали справи та норми чинного законодавства з приводу даного спору, а також заслухавши пояснення представника відповідача та оглянувши позицію судів вищих інстанцій з приводу аналогічних спорів, суд дійшов до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, зважаючи на наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до п. 1 Положення про Адміністрацію Державної прикордонної служби України, затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011 р. №399/2011 Адміністрація Державної прикордонної служби України є центральним органом виконавчої влади, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері захисту державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні.

27.04.2014 р. набув чинності Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».

Цим Законом, а саме розділом 5 Прикінцевих та перехідних положень, внесено зміни до Закону України «Про Державну прикордонну службу України», згідно з якими на Держприкордонслужбу покладено обов»язок щодо здійснення прикордонного контролю і пропуску в установленому порядку осіб, транспортних засобів, вантажів в разі наявності належно оформлених документів після проходження ними митного та за потреби інших видів контролю, а також реєстрація іноземців та осіб без громадянства, які в установленому порядку прибувають в Україну, та їх паспортних документів у пунктах пропуску через державний кордон та у контрольних пунктах в'їзду - виїзду, а також здійснення фіксації біометричних даних іноземців та осіб без громадянства під час здійснення прикордонного контролю в пунктах пропуску через державний кордон та у контрольних пунктах в'їзду - виїзду (п. 6 ст. 19).

Варто відмітити, що право на свободу пересування на тимчасово окупованих територіях частково врегульовано наступними законодавчими актами:

- Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», яким ч. 1 ст. 12 встановлено, що свободу пересування відповідно до закону може бути обмежено на тимчасово окупованих територіях;

- Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», яким у ч. 1 ст. 4 встановлено, що на тимчасово окупованій території на строк дії цього Закону поширюється особливий правовий режим перетину меж тимчасово окупованої території, реалізації інших прав і свобод людини і громадянина.

В той же час відповідно до ст. 2 Закону України від 03.04.2003 р. №661-IV «Про Державну прикордонну службу України» (далі - Закон №661) основними функціями Державної прикордонної служби України є, зокрема, здійснення в установленому порядку прикордонного контролю і пропуску через державний кордон України та до тимчасово окупованої території і з неї осіб, транспортних засобів, вантажів, а також виявлення і припинення випадків незаконного їх переміщення.

Пунктом 6 ч. 1 ст. 19 Закону №661 органи Держприкордонслужби покладається здійснення прикордонного контролю і пропуску в установленому порядку осіб, транспортних засобів, вантажів в разі наявності належно оформлених документів після проходження ними митного та за потреби інших видів контролю, а також реєстрація іноземців та осіб без громадянства, які в установленому порядку прибувають в Україну, та їх паспортних документів у пунктах пропуску через державний кордон та у контрольних пунктах в'їзду - виїзду.

Згідно до ст. 20 Закону №661 органам, підрозділам, військовослужбовцям, а також працівникам Державної прикордонної служби України, які відповідно до їх службових обов'язків можуть залучатися до оперативно-службової діяльності, для виконання покладених на Державну прикордонну службу України завдань надається право:

2) відповідно до законів та інших нормативно-правових актів виключно в інтересах кримінального судочинства, міжнародного співробітництва в боротьбі з організованою злочинністю, а також з метою забезпечення національної безпеки України здійснювати контрольований (під оперативним контролем) пропуск через державний кордон України осіб у пунктах пропуску або поза ними. Рішення на такий пропуск приймає Голова Державної прикордонної служби України;

3) перевіряти в осіб, які прямують через державний кордон України, документи на право в'їзду в Україну або виїзду з України, робити в них відповідні відмітки і у випадках, передбачених законодавством, тимчасово їх затримувати або вилучати;

4) шляхом опитування осіб з'ясовувати підстави перетинання державного кордону України, в'їзду на тимчасово окуповану територію або виїзду з неї, не пропускати через державний кордон України, на тимчасово окуповану територію або з неї осіб без дійсних документів на право перетинання кордону або для в'їзду на тимчасово окуповану територію та виїзду з неї, осіб, які надали завідомо неправдиві відомості під час одержання зазначених документів, осіб, яким Державною прикордонною службою України за порушення законодавства з прикордонних питань та про правовий статус іноземців чи за мотивованим письмовим рішенням суду та правоохоронних органів не дозволяється в'їзд в Україну або тимчасово обмежено право виїзду з України; робити в документах зазначених осіб відповідні відмітки;

Як зазначено ст. 2 Закон України 15.04.2014 р. №1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (далі - Закон №1207) цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Статтею 3 цього Закону тимчасово окупованою територією визначається:

1) сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій;

2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України;

3) повітряний простір над територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини.

Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону №1207 громадяни України мають право на вільний та безперешкодний в'їзд на тимчасово окуповану територію і виїзд з неї через контрольні пункти в'їзду - виїзду за умови пред'явлення документа, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України.

Згідно ч. 1 ст. 12 Закону України від 11.12.2003 р. №1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (далі - Закон №1382) свободу пересування відповідно до закону може бути обмежено на тимчасово окупованих територіях.

Відповідно до п. 3 Порядку в'їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 04.06.2015 р. №367, визначено, що в'їзд на тимчасово окуповану територію України та виїзд з неї громадян України здійснюються через контрольні пункти - за умови пред'явлення будь-якого документа, визначеного статтею 5 Закону України «Про громадянство України» або ст. 2 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України».

В'їзд на тимчасово окуповану територію України громадян України, які не досягли 16- річного віку, здійснюється через контрольні пункти за умови пред'явлення паспорта громадянина України, або паспорта громадянина України для виїзду за кордон, або проїзного документа дитини з дотриманням вимог, передбачених для таких осіб пунктами 3-6 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 р. №57.

Виїзд з тимчасово окупованої території України громадян України, які не досягли 16-річного віку, здійснюється через контрольні пункти за умови пред'явлення паспорта громадянина України, або паспорта громадянина України для виїзду за кордон, або проїзного документа дитини у супроводі одного з батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників або інших законних представників чи в супроводі інших осіб, уповноважених одним із батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників або інших законних представників.

В той же час суд зауважує, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.11.2015 р., залишеною без змін судом апеляційної інстанції, в задоволенні позову про визнання незаконною та нечинною Постанови від 04.06.2015 р. №367 в частині (в тому числі в частині оскарження п. 3 даної постанови) відмовлено у повному обсязі.

Між тим, як передбачено п. 4 Порядку №367, виїзд з тимчасово окупованої території України громадян України, які не досягли 16-річного віку, здійснюється через контрольні пункти за умови пред'явлення паспорта громадянина України, або паспорта громадянина України для виїзду за кордон, або проїзного документа дитини у супроводі одного з батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників або інших законних представників чи в супроводі інших осіб, уповноважених одним із батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників або інших законних представників.

Контрольні пункти працюють цілодобово. Робота контрольних пунктів може тимчасово припинятися за рішенням Голови Держприкордонслужби (п. 5).

Порядок взаємодії контрольних органів і служб, загальний порядок та послідовність проведення всіх видів контролю в контрольних пунктах визначаються технологічною схемою пропуску осіб, що в'їжджають на тимчасово окуповану територію України або виїжджають з неї, транспортних засобів та вантажів, яка затверджується окремо для кожного такого пункту керівником органу охорони державного кордону, в зоні відповідальності якого розташовано контрольний пункт, за погодженням з керівником відповідного територіального органу ДФС, що діє в контрольному пункті (п. 6).

Так, в свою чергу, ст. 5 Закону України від 18.01.2001 №2235-ІІІ «Про громадянство України» визначено, що документами, які підтверджують громадянство України, є: 1) паспорт громадянина України; 3) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 4) тимчасове посвідчення громадянина України; 6) дипломатичний паспорт; 7) службовий паспорт; 8) посвідчення особи моряка; 9) посвідчення члена екіпажу; 10) посвідчення особи на повернення в Україну.

В той же час ст. 2 Закону України від 21.01.1994 р. №3857-ХІІ «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» визначено, що документами, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну та посвідчують особу громадянина України під час перебування за її межами, є: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; проїзний документ дитини; дипломатичний паспорт; службовий паспорт; посвідчення особи моряка.

Абзацом 1 п. 2 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 р. №57 (далі - Правила №57), встановлено, що перетинання громадянами України (далі - громадяни) державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю (далі - пункти пропуску), якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну: 1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 2) дипломатичний паспорт; 3) службовий паспорт; 4) проїзний документ дитини; 5) посвідчення особи моряка; 6) посвідчення члена екіпажу.

У передбачених міжнародними договорами або законодавством України випадках перетинання громадянином державного кордону здійснюється також за іншими документами. У такому разі прикордонний контроль здійснюється у порядку, який застосовується під час надання громадянином паспортних документів (абз. 9 п. 2 Правил).

У випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи (абз. 3 п. 2 Правил).

Пунктом 3 Правил перетинання державного кордону громадянами України передбачено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) (далі - батьки) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.

Згідно до п. 4 цих Правил виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється:

1) за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску;

2) без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків: якщо другий з батьків є іноземцем або особою без громадянства, що підтверджується записом про батька у свідоцтві про народження дитини, та який (яка) відсутній у пункті пропуску; якщо у паспорті громадянина України для виїзду за кордон, з яким перетинає державний кордон громадянин, який не досяг 16-річного віку, або проїзному документі дитини є запис про вибуття на постійне місце проживання за межі України чи відмітка про взяття на консульський облік у дипломатичному представництві або консульській установі України за кордоном; у разі пред'явлення документів або їх нотаріально засвідчених копій: свідоцтва про смерть другого з батьків; рішення суду про позбавлення батьківських прав другого з батьків; рішення суду про визнання другого з батьків безвісно відсутнім; рішення суду про визнання другого з батьків недієздатним; рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків; довідки про народження дитини, виданої відділом реєстрації актів цивільного стану, із зазначенням підстав внесення відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України (під час виїзду дитини за кордон у супроводі одинокої матері).

Положеннями п. 5 Правил виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі осіб, які уповноважені обома батьками, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою обох батьків із зазначенням держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі.

Пунктом 6 Правил передбачено, що виїзд з України дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, які не досягли 16-річного віку, здійснюється:

1) які проживають (перебувають) у закладах охорони здоров'я, навчальному або іншому дитячому закладі, - у разі пред'явлення нотаріально посвідченої згоди керівника цього закладу та у супроводі уповноваженої ним особи;

2) які влаштовані на виховання та спільне проживання до прийомної сім'ї, - у разі пред'явлення оригіналу договору про влаштування дитини до прийомної сім'ї або його нотаріально засвідченої копії та у супроводі прийомних батьків або одного з них;

3) які влаштовані на виховання та спільне проживання до дитячого будинку сімейного типу, - у разі пред'явлення оригіналу договору про організацію діяльності дитячого будинку сімейного типу або його нотаріально засвідченої копії та у супроводі батьків-вихователів або одного з них;

4) які перебувають під опікою, піклуванням за рішенням органів опіки та піклування, - у разі пред'явлення оригіналу рішення про встановлення опіки (піклування) або його нотаріально засвідченої копії та у супроводі опікуна або піклувальника;

5) які перебувають під опікою, піклуванням за рішенням суду, - у разі пред'явлення рішення суду про встановлення опіки (піклування) або його нотаріально засвідченої копії та у супроводі опікуна або піклувальника;

6) які відповідно до договору про патронат передані органом опіки і піклування на виховання в сім'ю іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття - у разі пред'явлення оригіналу зазначеного договору, посвідченого підписом уповноваженої особи відповідної місцевої держадміністрації або міської (за винятком міст районного значення) ради, скріпленим гербовою печаткою, або його нотаріально засвідченої копії та у супроводі патронатного вихователя.

При цьому виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з прийомних батьків, батьків-вихователів здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з них відсутній у пункті пропуску через державний кордон.

Виїзд з України дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, які не досягли 16-річного віку, зокрема тих, що проживають (перебувають) у районах проведення антитерористичної операції, попередньо повинен бути погоджений із службою у справах дітей відповідної місцевої держадміністрації або міської (за винятком міст районного значення) ради у порядку, визначеному Мінсоцполітики.

Виїзд з України дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, які не досягли 16-річного віку, після їх усиновлення іноземцями здійснюється у супроводі батьків-усиновлювачів у разі пред'явлення рішення суду про усиновлення або його нотаріально засвідченої копії.

Вирішуючи даний спір по суті, суд вважає за доцільне здійснити посилання на положення ст. 2 протоколу №4 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Так, згідно даної норми, кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території (п. 1). Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною (п. 2). На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб (п. 3).

В той же час, як передбачено п. 4, права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдані суспільними інтересами в демократичному суспільстві.

Тобто, вказаними положеннями Конвенції передбачено можливість запровадження обмежень вільного пересування на території держави виключно законами, якщо це є необхідним в демократичному суспільствів інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Також, Конвенція передбачає можливість встановлення законами певних обмежень у певних місцевостях.

Таким чином, проаналізувавши наведені законодавчі положення, суд приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог, що свідчить про відсутність підстав для їх задоволення, враховуючи при цьому, що фактично позивачам як громадянам України, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, в той же час запровадження обмежень в частині декларованого права, які встановлені законом, на переконання суду, не є свідченням позбавлення такого права, гарантованого державою, адже вагому роль при цьому відіграє факт тимчасової окупації Російською Федерацією, зокрема, сухопутної території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.

Окрі цього, суд зауважує, що, заявляючи позовні вимоги про визнання протиправними вимог Державної прикордонної служби України щодо затребування закордонного паспорта дитини від будь-кого з осіб, з ким слідує/слідують дитина/діти віком до 16 років з материкової України у Крим чи з Криму на материкову Україну, позивачі фактично діють в інтересах невизначеного кола інших осіб, на звернення до суду в інтересах яких позивачів уповноважено не було.

Згідно ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин саме від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Що ж до доводів позивачів стосовно існування у них наміру повернення на територію Автономної Республіки Крим, то з приводу цього суд вважає зауважує наступне.

Зі змісту ч. 1 ст. 2 КАС України вбачається, що під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав позивача станом на час розгляду такої справи, адже без цього не можливим є виконання завдання судочинства. В той же час звернення до суду є способом захисту порушених суб'єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах. Тобто, виходячи із наведеного, звернення до суду із захистом законних прав та/або інтересів у майбутньому не допускається, адже невід»ємною рисою порушеного права та/або інтересу є фактичне існування такого порушення, а не ймовірність його настання в майбутньому. При цьому, варто зауважити, якщо позивач не довів факту порушення особисто своїх прав, то навіть у разі, якщо дії суб'єкта владних повноважень є протиправними, підстав для задоволення позову немає.

Отже, враховуючи наведене, а також виходячи із наявних у справі наданих сторонами доказів в їх сукупності, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення даного позову.

Відповідно до вимог ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Також згідно з ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КАС України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

Водночас якщо судове рішення ухвалене на користь сторони - суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз (ч. 2).

Враховуючи вищенаведене в сукупності та керуючись ст.ст. 2, 71, 86, 94, 97, 158-163 КАС України, Окружний адміністративний суд м. Києва, -

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити у задоволенні позову.

Строк і порядок набрання судовим рішенням законної сили встановлені у статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України.

\

Головуючий суддя Я.І. Добрянська

Судді А.Б. Федорчук

В.А. Кузьменко