Рішення № 58226788, 07.06.2016, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 червня 2016 року м. Мукачево Справа №303/2542/16-ц

2/303/1363/16

Номер рядка стат. звіту 26

Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

в особі: головуючого судді Кость В.В.

при секретарі Немеш Г.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Мукачево цивільну справу

за позовом ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2

до відповідача (1) ОСОБА_3

до відповідача (2) ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК»

про визнання правочину недійсним,

За участю:

представника позивача ОСОБА_4;

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1, в особі представника ОСОБА_2, звернулася до суду з позовом до відповідачів про визнання недійсним, з моменту укладення, договору про відступлення права вимоги від 10.04.2015 року між публічним акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк» та ОСОБА_3.

Як на підставу для задоволення вищевказаних позовних вимог, позивач посилається на те, що положення оспорюваного правочину не відповідають вимогам чинного законодавства, зокрема приписам ст.ст. 1077, 1079 Цивільного кодексу України та Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Прийнявши участь у судовому розгляді справи, представник позивача просив позов задоволити з підстав наведених у позовній заяві, додатково вказавши на те, що внаслідок укладення оспорюваного договору були порушені майнові права його довірительки, оскільки, за наслідками ухвалення судами ряду судових рішень, які набрали законної сили, вона мала можливість проживати у будинку на вул. Підгородській, 21 в м. Мукачево, а за результатами цивільно правової реалізації договору про відступлення права вимоги, вищевказане житло було відчужено на користь відповідача (1).

Відповідач (1), за умов належного повідомлення про час і розгляду справи (а.с. 30, 31), у судове засідання повторно не зявився, про причину неявки суд не повідомив.

Уповноважений представник відповідача (2) у судове засідання також повторно не зявився, про причину неявки суд не повідомив, тому за згодою представника позивача, суд ухвалює рішення при заочному розгляді справи.

Заслухавши пояснення представника позивача та дослідивши подані по справі доказові матеріали та матеріали цивільної справи №303/1763/14-ц суд констатує наступне.

Згідно зі ст. 1 Цивільного процесуального кодексу України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під способом захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається уст. 16 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 20 Цивільного кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

За змістом п. 2 частини другої ст. 16 Цивільного кодексу України, одним із способів захисту порушеного права є визнання правочину недійсним.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення субєктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

В п.п. 1, 2, 7, 8, 24 постанові Пленуму Верховного Суду України від 6.11.2009р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» (далі Постанова №9) зазначено, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмету і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину.

Відповідно до частини першої статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з частиною першою ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

На підставі оспорюваного за предметом позову договору (а.с. -11), ПАТ КБ «ПриватБанк» відступило фізичній особі - ОСОБА_3 право вимоги на суму 231000,00 грн. кредитної заборгованості (надалі - Договір), яка виникла за результатами цивільно правової реалізації укладеного 18 січня 2006 року між відповідачем (2) та позивачем кредитного договору №МКZ0GK00000227, на підставі якого банк надав у кредит ОСОБА_5 суму 23493,00 Євро на купівлю житла (а.с. 9-12, справа №303/1763/14-ц).

В забезпечення виконання зобовязань за вищевказаним кредитним договором, між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_5 було укладено договір іпотеки від 18.01.2006 року, за умовами якого, остання надала Банку в іпотеку належні на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 17.01.2006 року житловий будинок з господарськими будівлями, які розташовані в м. Мукачево на вул. Підгородській, 21 (надалі Предмет іпотеки) (справа №303/1763/14-ц, а.с. 13-16).

На підставі заочного рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 13.03.2009 по справі №2-173/09 (а.с. 68-70, справа №303/1763/14-ц), в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 18.01.2006 №МКZ0GK00000227 в розмірі 203550,97 грн. було звернуто стягнення на Предмет іпотеки.

Згідно з даними рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 28.07.2014, залишеного в силі ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 28.11.2014(справа №303/1763/14-ц, а.с. 94-97, 98-99), призупинено дії ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» на звернення стягнення на предмет іпотеки до втрати чинності Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Вищевказане рішення суду набрало законної сили.

В подальшому, на підставі заочного рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 квітня 2014 року (а.с. 6-7) ОСОБА_5 було виселено із предмету іпотеки (а.с. 6-7).

Виконання вищевказаного рішення було відстрочено ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 23.12.2014 (а.с. 8), яка залишена в силі ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 28.09.2016 (а.с. 168-171 справа №303/1763/14-ц), до втрати чинності Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Фактичний аналіз змісту оспорюваного за предметом позову договору свідчить про те, що вказаний правочин містить ознаки договору факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

Зокрема, Договором передбачено, що грошова вимога до боржника уступається кредитором (ПАТ КБ «ПриватБанк») в обмін на грошові кошти, які новий кредитор (ОСОБА_3В.) сплатив на користь банківської установи. Тобто за умовами Договору фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останньому грошової вимоги цієї особи до третьої особи (боржника (ОСОБА_5І.).

Відповідно до п. 1.2. Договору наслідком відступлення права вимоги є перехід від первісного кредитора (ПАТ КБ «ПриватБанк») до нового кредитора (ОСОБА_3В.) права вимоги на частину заборгованості за основним зобовязанням, при якому до нового кредитора переходять всі права первісного кредитора, передбачені основним зобовязанням.

По відношенню до цього слід зазначити, що правовідносини стосовно фінансування під відступлення права грошової вимоги урегульовано главою 73 Цивільного кодексу України.

Так, частиною першою статті 1077 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобовязується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобовязується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові (частина перша статті 1084 ЦК України).

Разом із тим щодо субєктного складу таких правовідносин частина третя статті 1079 Цивільного кодексу України визначає, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі Закон) встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг.

Зокрема, у пункті 1 частини першої статті 1 Закону визначено, що фінансова установа юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), повязані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, інші послуги (операції), повязані з наданням фінансових послуг.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону фінансова послуга це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

За пуктом 11 частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою.

У частині першій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобовязана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.

Таким чином, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до державного реєстру фінансових установ.

За результатами судового розгляду справи судом встановлено, що відповідач (1), який за Договором виступає фактично виступає фактором, не може вважатися фінансовою установою у розумінні Закону, яка може надавати фінансові послуги у формі факторингу, тому правові підстави для укладення відповідачем (2) із фізичною особою ОСОБА_3 оспорюваного за предметом позову договору були відсутніми.

Саме така правова позиція зазначена в постанові Верховного Суду України 13 квітня 2016 року у справі №3-238гс16, і вказана, в силу правових приписів, зазначених у ст. 214, ст. 3607 Цивільного процесуального кодексу України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Таким чином, оспорюваний за предметом позову Договір підлягає визнанню недійсним, оскільки положення вказаного правочину не відповідають вимогам чинного законодавства (частина перша статті 203 Цивільного кодексу України).

Крім того, доведеним є той факт, що вказаним правочином, в однозначній мірі, були порушені права позивача, оскільки за наслідками укладення спірного Договору приватним нотаріусом ОСОБА_6 було вчинено виконавчий напис про звернення стягнення на Предмет іпотеки (копія Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, а.с. 13), незважаючи на наявність судових рішень, якими було призупинено дію рішення суду про звернення стягнення на Предмет іпотеки до втрати чинності Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та відстрочено дію іншого рішення суду про виселення позивача з Предмету іпотеки з аналогічних підстав.

Враховуючи вищевказані обставини справи, позовні вимоги про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 10.04.2015 підлягають задоволенню.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 8, 41, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 1, 2, 8, 10, 11, 14, 57-60, 212-215, 223, 224-228, 294 Цивільного процесуального кодексу України, суд,

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 - задоволити.

2. Визнати недійсним договір про відступлення права вимоги, укладений 10.04.2015 року між публічним акціонерним товариством комерційний банк «ПРИВАТБАНК» (м. Дніпропетровськ, вул. Набережна Перемоги, 50, код 14360570) та ОСОБА_3 (м. Мукачево, вул. Генерала Петрова, 25/36, код НОМЕР_1).

3. Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Суддя В.В. Кость

Повний текст рішення суду виготовлено та підписано 09.06.2016.