Постанова № 58216755, 08.06.2016, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"08" червня 2016 р. Справа№ 910/3676/16

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Калатай Н.Ф.

суддів: Рябухи В.І.

Ропій Л.М.

при секретарі Рибчич А. В.

За участю представників:

від позивача: не з'явились

від відповідача: Случак О. О. - представник за довіреністю від 24.04.2016

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу Фірми «Т.М.М.» - Товариства з обмеженою відповідальністю

на рішення Господарського суду міста Києва від 23.03.2016

у справі № 910/3676/16 (суддя Сташків Р.Б.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Мега Торг ЛТД»

до Фірми «Т.М.М.» - Товариства з обмеженою відповідальністю

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача

Товариство з обмеженою відповідальністю «Ласка Лізинг»

про стягнення 247 139,26 грн.

ВСТАНОВИВ:

Позов заявлено про стягнення з відповідача неустойки в сумі 247 139,26 грн. у зв'язку з несвоєчасним (неповерненням) предмету лізингу за договором фінансового лізингу № 1287/04/2008 від 11.04.2008, укладеним між відповідачем та третьою особою, права вимоги за яким позивач набув за укладеним з третьою особою договором уступки права вимоги (заміни сторони у зобов'язанні) № 209/11-2013 від 05.12.2013.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.03.2016, повний текст якого складений 30.03.2016, у справі № 910/3676/16 позов задоволено повністю.

Рішення суду першої інстанції ґрунтується на тому, що матеріалами справи підтверджений факт невиконання відповідачем обов'язку по поверненню предмету лізингу.

При цьому щодо заперечень відповідача, викладених у відзиві на позовну заяву (а.с. 57-59) щодо можливості нарахування неустойки за порушення не грошового зобов'язання (ст. 549 ЦК України) та щодо розміру неустойки, яка є більшою за встановлений Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», суд першої інстанції зазначив про те, що сторони правомірно відступили від положень цивільного законодавства та врегулювали свої правовідносини згідно норм Господарського кодексу України, передбачивши за невиконання господарського зобов'язання - неповернення предмету лізингу, договірну штрафну санкцію у розмір 0,5% від суми іншого невиконаного грошового зобов'язання (несплата чергового лізингового платежу за 59й період, «поточний борг лізингоодержувача»).

Не погоджуючись з вказаним рішенням, Фірма «Т.М.М.» - Товариство з обмеженою відповідальністю звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 23.03.2016 по справі № 910/3676/16 та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог позивачу відмовити повністю.

В апеляційній скарзі відповідач послався на те, що при винесенні оспорюваного рішення судом першої інстанції не було досліджено всіх доказів та встановлено всіх обставин, необхідних для правильного вирішення спору, що призвело до порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права у вигляді неправомірного визначення виду та розміру неустойки, яка підлягає стягненню, чим грубо порушено ст.ст. 32, 43 ГПК України .

В обґрунтування вказаних позовних вимог відповідач послався на ті саме обставини, що й під час розгляду справи судом першої інстанції.

Ухвалою від 17.05.2016 колегії суддів Київського апеляційного господарського суду в складі: головуючий суддя - Калатай Н.Ф., судді Ропій Л. М., Рябуха В. І. відновлено строк подання апеляційної скарги, апеляційну скаргу Фірми «Т.М.М.» - Товариства з обмеженою відповідальністю прийнято до розгляду та порушене апеляційне провадження.

Позивач та третя особа представників в судове засідання не направили, про причини неявки суду не повідомили.

Враховуючи належне повідомлення всіх учасників про час і місце судового розгляду апеляційної скарги, а також те, що явка представників сторін в судове засідання не визнана обов'язковою, колегія суддів дійшла висновку про розгляд апеляційної скарги у відсутність представників позивача та третьої особи за наявними матеріалами апеляційного провадження.

07.06.2016 до канцелярії суду від відповідача надійшло клопотання, в якому відповідач, з посиланням на те, що між сторонами досягнуто домовленостей, згідно яких одна одиниця техніки, яка є предметом спірного договору лізингу, передана третій особі, а чотири викуплено позивачем, просить залишити позов без розгляду, оскільки відсутня необхідність у стягненні штрафних санкцій з відповідача. До вказаного клопотання додано докази на підтвердження зазначених обставин, з яких слідує, що вказані дії сторонами було вчинено після винесення судом першої інстанції рішення у цій справі.

Під час розгляду справи представник відповідача клопотання про залишення позову без розгляду та апеляційну скаргу підтримав у повному обсязі.

Щодо вказаного клопотання слід зазначити таке.

Підстави залишення позову без розгляду визначені в ч. 1 ст. 81 ГПК України, зі змісту якої слідує, що такої підстави для залишення позову без розгляду, як досягнення між сторонами справи будь-яких домовленостей щодо предмету спору, не встановлено.

За таких обставин, вказане клопотання відповідача задоволенню не підлягає.

Щодо поданих відповідачем під час апеляційного перегляду додаткових доказів слід зазначити, що з їх змісту слідує, що всі вони стосуються вищевказаних домовленостей сторін, до яких, як було встановлено вище, сторони дійшли згоди після винесення судом першої інстанції рішення у цій справі, тобто такі докази не існували станом на дату винесення оспорюваного рішення, а відтак, такі докази відповідно до приписів ГПК України не можуть бути підставою для скасування рішення у цій справі.

Дослідивши матеріали апеляційної скарги, матеріали справи, заслухавши пояснення представника відповідача, з урахуванням правил ст. ст. 99, 101 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якими апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення господарського суду у повному обсязі, колегія суддів встановила таке.

11.04.2008 третя особа як лізингодавець та відповідач, як лізингоодержувач уклали договір фінансового лізингу № 1287/04/2008 (далі Договір) (а.с. 17-25) відповідно до умов якого третя особа прийняла на себе зобов'язання набути у свою власність транспортний засіб (характеристики якого встановлені в п. 1.1 Договору - примітка суду) та передати його без надання послуг по управлінню та технічній експлуатації відповідачу в якості предмету лізингу у тимчасове володіння та користування за плату, а відповідача - прийняти вказаний транспортний засіб на умовах зазначеного договору.

05.12.2013 позивач як набувач та третя особа як кредитор уклали договір відступлення права вимоги (заміни сторони у зобов'язанні) № 209/11-2013 (а.с. 28), в якому погодили, що третя особа передає, а позивач набуває право вимоги виконання зобов'язань, які виникли на підставі Договору.

Згідно з п. 1.2 вказаного договору позивач за цим договором набуває всі права та обов'язки, які належать третій особі по відношенню до відповідача, а саме право вимоги від відповідача належного виконання зобов'язань за Договором, в тому числі: оплат лізингових платежів, пені, штрафів, викупної вартості, інших платежів, які підлягають сплаті на підставі умов Договору та законодавства України, а згідно з п. 1.5 - всі майнові права (у тому числі право власності) на предмет (-ти) лізингу, переданий (-ні) по договору лізингу, а також права вимоги виконання зобов'язань, які виникли на підставі договорів поруки, укладених (якщо такі були укладені) в забезпечення виконання зобов'язань за договором лізингу.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 514 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з ч. 1 ст. 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Про заміну кредитора у зобов'язанні по Договору відповідача повідомлено листом від 09.12.2013 (а.с. 29), на доказ направлення якого до матеріалів справи долучені належним чином засвідчені копії описів вкладення, фіскальних чеків № 5536 та № 5565 від 10.01.2014, а також рекомендованих повідомлень № 0303909560309 та № 0303909560945 з відміткою відповідача про отримання 13.01.2014 та 14.01.2014 відповідно (а.с. 30-32).

Отже, підписанням 05.12.2013 договору відступлення права вимоги (заміни сторони у зобов'язанні) № 209/11-2013 26.02.2015 сторони фактично здійснили заміну кредитора у зобов'язанні за Договором.

В пункті 3.1 Договору погоджено, що передача третьою особою майна, а також необхідних комплектуючих та документів, які є невід'ємною частиною майна, і прийняття його відповідачем на правах володіння і користування здійснюється шляхом підписання акту здачі-прийняття майна.

Відповідно до п. 3.7 Договору з моменту підписання акту здачі-прийняття майна права володіння і користування майном переходять до відповідача, а зобов'язання третьої особи з передачі майна у фінансовий лізинг вважаються виконаними.

13.05.2008 відповідачем та третьою особою підписаний акт здачі-приймання майна (а.с. 35), в якому встановлений факт передачі відповідачу за Договором предмета лізингу.

Згідно з п. 2.3 Договору вартість предмету лізингу, що його передано відповідачу за Договором, становить суму, еквівалентну 680 000 умовних одиниць (з ПДВ), визначену в гривнях України, і складається з суми авансу, внесеного відповідно до п. 7.4 Договору, загальної суми платежів в погашення вартості Предмету лізингу і викупної вартості Предмету лізингу, вказаних в графі 4 графіку внесення платежів (Додатку № 1 до Договору) (далі Графік внесення платежів), по Курсу 1.

Під умовною одиницею (далі у.о.), яку сторони визначили як валюту Договору, згідно п. 7.1 Договору розуміється сума, виражена у гривнях України, яка дорівнює 1 євро по курсу згідно з п. 7.1.1 Договору.

Згідно п. 7.1.1 Договору, Курс 1 - це курс, встановлений НБУ для одного євро на 21.04.2008, Курс 2 - курс, встановлений НБУ для одного євро на дату, встановлену для проведення чергового лізингового платежу згідно Графіку внесення платежів.

Згідно з п. 5.2 Договору строк фінансового лізингу складається з періодів, які вказані в графі 1 Графіку внесення платежів.

Графіком внесення платежів, з урахуванням змін, внесених додатковою угодою № 1287/04/2008-ДС/1 від 01.10.2008, строк фінансового лізингу встановлений сторонами з 22.04.2008 по 21.04.2013 і поділений на 60 періодів із зазначенням дати початку, дати закінчення відповідного періоду та дати сплати кожного лізингового платежу.

Згідно з п. 7.5 Договору за кожний період строку фінансового лізингу нараховуються лізингові платежі в розмірі, вказаному в Графіку внесення платежів.

Згідно з п. 7.1.2 Договору, поточний лізинговий платіж, що підлягає оплаті в гривнях, розраховується як добуток суми лізингового платежу в у.о. згідно графи 3 Графіку погашення платежів на відповідну дату проведення платежів і Курсу 2. При цьому, в погашення вартості Предмету лізингу відноситься сума, виражена у гривнях і розрахована як добуток відповідної суми в у.о., вказаної в графі 4 Графіку внесення платежів, і Курсу 1.

Згідно з п. 7.7 Договору відповідач зобов'язаний вносити всі грошові суми в рахунок оплати лізингових платежів в обсязі і в строки, встановлені в Графіку внесення платежів, незалежно від виставлення або отримання рахунків позивача, а також незалежно від фактичного користування Предметом лізингу, в тому числі, в період технічного обслуговування ремонту, втрати Предмету лізингу, протягом строку фінансового лізингу або до моменту дострокового припинення Договору.

Укладений сторонами Договір за своєю правовою природою є договором фінансового лізингу, відносини, що виникають у зв'язку з укладенням якого, відповідно до ст. 2 Закону України «Про фінансовий лізинг», регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Відповідно до ст. 806 Цивільного кодексу України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Згідно з ч. 2 ст. 1 ЗУ «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Згідно зі ст.ст. 525, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

За правилами ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.

Відповідач свої договірні зобов'язання в частині сплати поточних лізингових платежів виконував неналежним чином, що, зокрема, підтверджено рішенням Господарського суду міста Києва від 10.06.2013, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.01.2014 у справі № 910/9558/13 за позовом Товариство з обмеженою відповідальністю «Ласка Лізинг» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Т.М.М.» про стягнення 456 140,75 грн.

Вказаним судовим рішення встановлений факт наявності у відповідача заборгованості по сплаті на користь лізингодавця лізингових платежів (56-58 періоди) в розмірі 432 149,37 грн., а відтак, в силу приписів ч. 3 ст. 35 ГПК України, згідно з якою обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, факт несвоєчасного та не у повному обсязі виконання відповідачем своїх обов'язків за Договором.

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до п. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору.

Пунктом 13.1.3 Договору встановлено, що права відповідача на володіння та використання майном можуть бути припинені лізингодавцем, зокрема, у випадку якщо відповідач більше двох разів поспіль допустив затримку платежу більш, ніж на 10 банківських днів.

Згідно з п. 13.2 Договору відповідач зобов'язаний в строк, вказаний у вимозі лізингодавця, передати йому майно, а також документи та приналежності, які є невід'ємною частиною майна.

Відповідно до п. 13.3 Договору у випадку, якщо у встановлений лізингодавцем строк майно, документи та приналежності, які є невід'ємною частиною майна, не передані лізингодавцю, то лізингодавець має право вилучити майно в примусовому порядку, а також вимагати сплати неустойки в розмірі 0,5% від поточного боргу відповідача за кожен день прострочення передачі майна та/або документів та приналежності, які є невід'ємною частиною майна.

Згідно з п. 8.1 Договору поточний борг відповідача на кожний період строку фінансового лізингу змінюється згідно Додатку № 1 до Договору при умові внесення відповідачем наступного лізингового платежу.

Отже, за правилами, які погоджені у Договорі, та які в силу приписів ст. 529 ЦК України є обов'язковими для його сторін, у випадку, якщо відповідач більше двох разів поспіль допустив затримку платежу більш, ніж на 10 банківських днів, лізингодавець має право витребувати, а відповідач, відповідно, - обов'язок повернути спірний предмет лізингу, документи та приналежності, у встановлений лізингодавцем строк, в той час як порушення такого обов'язку надає лізингодавцю право стягнути з відповідача неустойку у розмірі 0,5% від поточного боргу відповідача за кожен день прострочення передачі.

З матеріалів справи слідує, що як третя особа, так і позивач (в періоди, коли вказані особи мали права лізингодавця за Договором - примітка суду) звертались до відповідача з відповідними вимогами щодо повернення предмету лізингу № 187-07/13 від 15.07.2013 та № 150-11/15 від 26.11.2015 відповідно (а.с. 36, 49), на доказ направлення яких до матеріалів справи долучені належним засвідчені копії описів вкладення (а.с. 37, 38, 50), фіскального чеку № 5490 від 01.12.2015 та рекомендованих повідомлень про вручення поштового відправлення № 0411609718412, № 0303906009130 та № 0420910303480 з відмітками про отримання їх відповідачем (а.с. 39, 51).

В матеріалах справи відсутні докази направлення відповідачем відповідей на вказані вимоги, сплати лізингових платежів у повному обсязі та/або повернення спірного майна, з огляду на що колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності у позивача правових підстав для нарахування встановленої п. 13.3 Договору неустойки.

Щодо розміру неустойки слід зазначити таке.

На виконання вищезгаданого рішення Господарського суду міста Києва від 10.06.2013, залишеного без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.01.2014 у справі № 910/9558/13, відповідач 20.02.2015 отримав від державної виконавчої служби грошові кошти в сумі 432 149,37 грн., тобто за 56-58 періоди, що підтверджується наявною в матеріалах справи випискою з банківського рахунку позивача (а.с. 48).

Водночас неоплаченими залишились 59 та 60 періоди згідно з Графіком внесення платежів.

Відповідно до вказаного графіка сума поточного боргу після сплати 58 платежу (тобто сума, виходячи з розміру якої нараховується неустойка - примітка суду) становить 64 238,89 у.е. (тобто євро - примітка суду).

Факт неоплати відповідачем 59 то 60 платежів підтверджується відомостями, які містяться у вимозі позивача, жодних доказів іншого відповідачем до матеріалів справи надано не було.

Щодо посилань відповідача на неможливість нарахування неустойки за порушення не грошового зобов'язання та на те, що розмір неустойки в будь-якому випадку має бути обмежений розміром, встановленим Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», слід зазначити таке.

Відповідно до ст. 549 ЦК України, яка встановлює, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання, а пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання, - пеня, яка є різновидом неустойки, може нараховуватись лише за порушення грошового зобов'язання.

Водночас стаття 1 Господарського кодексу України встановлює, що цей Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності (ст. 2 ГК України).

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 3 ГК України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Правовідносини сторін за Договором є господарськими відносинами, а отже, норми ГК України регулюють вказані правовідносини.

Частина 1 ст. 230 ГК України встановлює, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Отже ГК України не встановлює обмежень в нарахуванні штрафних санкцій в залежності від виду порушеного господарського зобов'язання (грошове, не грошове - примітка суду), а відтак, посилання відповідача на неможливість нарахування неустойки за порушення не грошового зобов'язання колегією суддів до уваги не приймаються.

Щодо розміру неустойки, слід зазначити таке.

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 231 ГК України законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.

У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг) (ч. 4 ст. 231 ГК України).

Також колегія суддів вважає помилковими посилання відповідача на положення Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», оскільки вказаний закон встановлює розмір пені за порушення саме грошових зобов'язань, в той час як у спірному випадку порушеним є негрошове зобов'язання, а відтак, за відсутності відповідного нормативного акту, який би обмежував розмір штрафних санкцій за порушення негрошового зобов'язання, відповідно до приписів ч. 4 ст. 231 ГК України розмір штрафних санкцій має бути погоджений сторонами у Договорі.

За таких обставин, суд першої інстанції вірно задовольнив позовні вимоги про стягнення з відповідача неустойки в сумі 247 139,26 грн.

Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга Фірми «Т.М.М.» - Товариства з обмеженою відповідальністю задоволенню не підлягає, рішення Господарського суду міста Києва від 23.03.2016 у справі № 910/3676/16 відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи, підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст.ст. 44, 49 ГПК України судові витрати за подачу апеляційної скарги покладаються на відповідача.

Керуючись ст. 99, ст.ст. 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Фірми «Т.М.М.» - Товариства з обмеженою відповідальністю на рішення Господарського суду міста Києва від 23.03.2016 у справі № 910/3676/16 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 23.03.2016 у справі № 910/3676/16 залишити без змін.

3. Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/3676/16.

Головуючий суддя Н.Ф. Калатай

Судді В.І. Рябуха

Л.М. Ропій