Ухвала суду № 58199330, 06.06.2016, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 345/3280/15-ц

Провадження № 22-ц/779/1201/2016

Категорія 20

Головуючий у 1 інстанції Онушканич В. В.

Суддя-доповідач ОСОБА_1

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 червня 2016 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючої Горейко М.Д.

суддів: Вакарук В.М., Меленко О.Є.

секретаря Шемрай Н.Б.

з участю апелянта ОСОБА_2, її представника ОСОБА_3, відповідача ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5, ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та довіреності за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 на рішення Калуського міськрайонного суду від 05 квітня 2016 року, -

в с т а н о в и л а :

Рішенням Калуського міськрайонного суду від 05 квітня 2016 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_5, ОСОБА_4 про визнання недійсними доручення від 31.05.1994 року та договору купівлі-продажу від 13.01.1995 року із застосуванням наслідків недійсності правочину.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 судові витрати у виді витрат на правову допомогу у розмірі 1500 грн.

Не погодившись з рішенням суду, представник ОСОБА_2 ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій посилається на неповне зясування судом обставин справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

Зокрема апелянт зазначає, що постановляючи оскаржуване рішення суд першої інстанції не взяв до уваги її пояснення про те, що договору доручення на право розпоряджатися її майном 31.05.1994 року вона не укладала. Також вона не знала про те, що державним нотаріусом Калуської районної державної нотаріальної контори був посвідчений договір купівлі-продажу жилого будинку з господарськими спорудами та земельної ділянки, що знаходяться по вул. Шевченка, 13 в с. Мостище Калуського району Івано-Франківської області. Безпосередньої участі в укладенні вказаного договору купівлі-продажу вона не брала, жодних коштів від продажу житла не отримувала. Вона повинна була повернути ОСОБА_5 борг в розмірі 510 доларів США, натомість ОСОБА_5 31.05.1994 року написав розписку про те, що до 31.08.1994 року зобовязується не розпоряджатися її майном. З цього слідує, що спірний договір купівлі-продажу був укладений в якості забезпечення її боргу перед ОСОБА_5, тобто з метою приховати інший правочин. Також, укладаючи вказаний договір, відповідач ОСОБА_5 усвідомлював, що діє всупереч інтересам довірителя та допускав настання негативних наслідків для довірителя. Наведене свідчить про факт укладення удаваного правочину, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони ОСОБА_5 з іншою стороною ОСОБА_4 для приховання іншого правочину.

Також апелянт вказує, що судом взято до уваги копію договору найму житла від 22.03.2005 року, зі змісту якого вбачається, що вона, як наймач, прийняла у найм на невизначений термін житло, що по вул. Шевченка, 13 в с. Мостище Калуського району Івано-Франківської області. Однак такий договір вона не підписувала, а запис сільського голови Мостищенської сільської ради від 08.04.2005 року, який міститься на вказаному договорі, вчинений без її участі та відома. Крім того, неналежними та недопустимими доказами є і так звані угоди і договори, укладені нібито між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, оскільки вони складені не за відповідною формою, їх зміст не відповідає дійсним обставинам справи, вона також їх не підписувала.

Апелянт стверджує і про те, що під час розгляду справи вона пояснювала, що не укладала договору доручення від 31.05.1994 року та не ставила свого підпису в журналі реєстрації нотаріальних дій Калуської районної державної нотаріальної контори за 1994 рік під №878. З метою встановлення ким саме виконаний даний підпис стороною позивача заявлялося клопотання про призначення почеркознавчої експертизи, яка не була проведена тільки через те, що вона не могла надати експерту не менше 15 документів з її особистими підписами за 1993-1994 роки, оскільки такі документи у неї відсутні, хоча не відмовлялася та готова була оплатити проведення експертизи.

Крім того, апелянт зауважує, що судом так і не було допитано відповідача ОСОБА_5, який був безпосереднім учасником оспорюваних правочинів, що ставить під сумнів обєктивність та правдивість тверджень відповідача ОСОБА_4 щодо дійсності оспорюваних правочинів.

З цих підстав апелянт просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким її позов задовольнити.

В засіданні апеляційного суду апелянт та її представник доводи апеляційної скарги підтримали з наведених у ній мотивів.

Відповідач ОСОБА_4 в судовому засіданні доводи апеляційної скарги заперечив, просив її відхилити. Рішення суду першої інстанції вважав законним та обґрунтованим.

Відповідач ОСОБА_5 в судове засідання не з'явився, про час та день розгляду справи повідомлений у встановленому законом порядку. Причину неявки суду не повідомив.

З урахуванням положень ст. 305 ЦПК України колегія суддів ухвалила про розгляд справи за його відсутності.

Заслухавши доповідача, пояснення апелянта та її представника, відповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків суду фактичним обставинам справи та правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права у вирішенні даного спору, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід відхилити з наступних підстав.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, що викладені в п. 2 Постанови від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до ст. 2 ЦПК України, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми.

Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність і допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Рішення суду першої інстанції таким вимогам відповідає.

Судом першої інстанції установлено та вбачається з матеріалів справи, що позивачу ОСОБА_2 на праві власності належав житловий будинок та земельна ділянка, що знаходяться по вул. Шевченка, 13 в с. Мостище Калуського району Івано-Франківської області (а.с. 159, 160 в т. 1).

Згідно доручення від 31.05.1994 року ОСОБА_2 уповноважила ОСОБА_5 управляти і розпоряджатися всім її майном, з чого б воно не складалося і де б не знаходилось, укладати всі передбачені законом угоди по управлінню і розпорядженню майном: купувати, продавати, дарувати, приймати вдар, обмінювати, закладати і приймати в заклад жилі будинки та інше майно. Дане доручення посвідчене державним нотаріусом Калуської районної державної нотаріальної контори ОСОБА_6 31.05.1994 року і зареєстроване в реєстрі за №878 (а.с. 6, 122-123 в т. 1).

Також встановлено, що 13.01.1995 року між ОСОБА_5, який діяв на підставі доручення, посвідченого Калуською районною державною нотаріальною конторою 31.05.1994 року за реєстром №878, від імені ОСОБА_2 та ОСОБА_4 був укладений договір купівлі-продажу жилого будинку з господарською спорудою та земельної ділянки, що знаходяться в с. Мостище по вул. Шевченка, 13, Калуського району Івано-Франківської області. Вказаний договір посвідчений державним нотаріусом Калуської районної державної нотаріальної контори ОСОБА_6 13.01.1995 року за реєстровим №Д-5 (а.с. 4-5, 154-155 в т. 1).

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання недійсними доручення від 31.05.1994 року та договору купівлі-продажу від 13.01.1995 року із застосуванням наслідків недійсності правочину, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено належними та обєктивними доказами її твердження про те, що вона не підписувала доручення від 31.05.1994 року, а також що підпис в Реєстрі для реєстрації нотаріальних дій Калуської районної державної нотаріальної контори за 1994 рік в графі «Розписка про одержання оформленого документу» навпроти реєстрових записів №№878, 879 їй не належить. Також позивачем не доведено недійсність договору купівлі-продажу від 13.01.1995 року, у звязку з чим в задоволенні позову слід відмовити за його недоведеністю та безпідставністю.

Такий висновок суду першої інстанції відповідає встановленим обставинам справи та узгоджується з нормами матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.

Частиною 1 ст. 3 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 10, ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом установлено, що за даними доручення, яким ОСОБА_2 уповноважила ОСОБА_5 управляти і розпоряджатися всім її майном, з чого б воно не складалося і де б не знаходилось, таке оформлене 31.05.1994 року і цього ж дня воно посвідчене державним нотаріусом Калуської районної державної нотаріальної контори ОСОБА_6 та зареєстроване в реєстрі за №878 (а.с. 6, 122-123 в т. 1).

Отже спірні правовідносини про визнання доручення недійсним врегульовуються нормами Цивільного кодексу Української РСР від 1963 року в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин.

За змістом ч. 1 ст. 64 ЦК УРСР довіреністю визнається письмове уповноваження, яке видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Визначення договору доручення надано в ст. 386 ЦК УРСР, відповідно до якої за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені й за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.

Норми ЦК УРСР не містять поняття недійсність угод (довіреності, договору доручення) та не врегульовують питання їх недійсності. Натомість ст. 69 ЦК УРСР встановлено випадки припинення довіреності та ст. 392 випадки припинення договору доручення, на наявність яких апелянт не вказала. Більше того нею і не ставилось питання про скасування доручення, а нормами наведених статей передбачено, що довіреність, договір доручення припиняється у випадку скасування його довірителем.

Питання недійсності правочину врегульовані нормами ЦК України, в редакції, чинній на час вирішення спору.

В силу дії ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За змістом позовної заяви та як ствердила апелянт в суді, вона не підписувала доручення і волевиявлення на укладення такого правочину в неї не було.

Судом першої інстанції досліджені обставини та докази, на які вона зіслалась в обґрунтування такої вимоги, дано їм оцінку і суд правильно дійшов висновку про безпідставність такої позовної вимоги.

Вирішуючи позов ОСОБА_2 в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 13.01.1995 року, суд першої інстанції вірно керувався положеннями чинного на час укладення вказаного договору Цивільного кодексу Української РСР 1963 року та розясненнями Пленуму Верховного Суду України, які містяться в постанові від 28 квітня 1978 року №3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», що також була чинною на час виникнення спірних правовідносин.

Згідно положень ч. 1 ст. 57 ЦК УРСР, угода, укладена внаслідок зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною може бути визнана недійсною за позовом потерпілого або за позовом державної чи громадської організації.

Як розяснив Пленум Верховного Суду України в п. 2 постанови від 28 квітня 1978 року №3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому, в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Згідно п. 12 вказаної постанови Пленуму при вирішенні позовів про визнання угоди недійсною на підставі ст. 57 ЦК, суди повинні мати на увазі, що такі вимоги можуть бути задоволені при доведеності, зокрема, факту зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною.

При цьому, необхідно встановити, що представник, укладаючи угоду від імені свого довірителя, вступив у зловмисний зговір з іншої стороною (наприклад, з корисних мотивів). Для чого важливо встановити саме факт зговору з метою спричинити шкоду довірителю і що вказана шкода дійсно була спричинена. В протилежному випадку відсутні підстави для застосування ст. 57 ЦК УРСР.

Суд, оцінивши встановлені обставини справи та докази, надані сторонами в обґрунтування та заперечення позовних вимог, дійшов правильного висновку, що позивачем всупереч ст. 60 ЦПК України не доведено факту зловмисної домовленості ОСОБА_5 та ОСОБА_4 під час укладення спірного договору купівлі-продажу від 13.01.1995 року.

Крім того, як вбачається з позовної заяви ОСОБА_2 та заяв про уточнення позовних вимог від 24.09.2015 року та 27.10.2015 року, позивач, як на підставу для визнання договору купівлі-продажу від 13.01.1994 року недійсним, посилалась на удаваність вказаного правочину, та вказувала на існування розписки від 31.05.1994 року, згідно якої ОСОБА_5 зобовязався не розпоряджатися майном ОСОБА_2 згідно доручення від 31.05.1994 року протягом трьох місяців (включно по 31.08.1994 року). Після закінчення цього строку в разі, якщо ОСОБА_2 не поверне йому кошти в сумі 510 доларів США, він продасть майно ОСОБА_2

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР, якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі. Удавана угода своєю формою прикриває реальну угоду, яку мали на меті укласти сторони. Тобто, укладаючи удавану угоду, обидві сторони діють умисно, усвідомлюючи, що укладають саме таку угоду.

Відповідно до розяснень, які містяться в п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року №3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», встановивши, що угода укладена з метою приховати іншу угоду, суд відповідно до ч. 2 ст. 58 ЦК визнає, що сторонами укладена та угода, яку вони дійсно мали на увазі.

У тому разі, коли така угода суперечить законові, суд постановляє рішення про визнання недійсною укладеної сторонами угоди із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності угоди, яку вони мали на увазі.

Суд першої інстанції дав оцінку посиланням позивача на те, що договір купівлі-продажу нерухомого майна від 13.01.1995 року був укладений в якості забезпечення боргу ОСОБА_2 перед ОСОБА_5, тобто з метою приховати інший правочин - договір застави нерухомого майна, та вірно дійшов висновку, що такі не заслуговують на увагу, оскільки сторонами договору купівлі-продажу були не ОСОБА_2 і ОСОБА_5, а ОСОБА_2 і ОСОБА_4

При цьому суд дав оцінку і наявним в матеріалах справи договорам і угодам найму житлового будинку, що по вул. Шевченка, 13 в с. Мостище Калуського району Івано-Франківської області, укладеним між ОСОБА_2 та ОСОБА_4

Посилання апелянта, що вказані договори і угоди вона не підписувала не підтверджені належними доказами та спростовуються копіями таких угод і договорів, які містяться в матеріалах справи (а.с. 50-61, 83 в т. 1).

Суд першої інстанції вказав і на те, що позивач, одночасно посилається на декілька підстав недійсності договору купівлі-продажу нерухомого майна від 13.01.1995 року: і зловмисну домовленість, і удаваність правочину, які по суті є самостійними та взаємовиключними підставами недійсності договору. Адже у разі зловмисної домовленості фактично укладається реальна угода, що по суті виключає її можливу удаваність.

В силу дії ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Однак, позивач скориставшись своїм процесуальним правом, визначеним ч. 2 ст. 11 ЦПК України, відповідно до якої особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, в процесі розгляду справи, уточнивши та доповнивши позовні вимоги, просила визнати недійсним договір купівлі-продажу з двох підстав.

Відтак, суд в силу ч. 1 ст. 11 ЦПК України розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив спірні правовідносини та застосував норми матеріального права, які підлягають застосуванню до таких правовідносин.

Посилання апелянта на те, що суд не повно дослідив та встановив обставини справи у звязку з тим, що справа розглянута без заслухання пояснень відповідача ОСОБА_5, не узгоджуються з положеннями абз. 1 ч. 1 ст.60 ЦПК України щодо обов'язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Більше того, сторони ствердили, що ОСОБА_5 за місцем проживання відсутній у звязку з прийняттям участі в АТО.

Доводи апеляційної скарги в основному зводяться до переоцінки доказів, що не узгоджується з положеннями ч. 2 ст. 303 ЦПК України, за змістом якої суд апеляційної інстанції не вправі переоцінювати докази, які судом першої інстанції досліджені у встановленому законом порядку, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновки суду першої інстанції, та не містять підстав для скасування або зміни судового рішення.

З огляду на викладене та з урахуванням положень ст. 308 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 слід відхилити, а оскаржуване рішення суду залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 313- 315, 317 ЦПК України, колегія суддів,-

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Калуського міськрайонного суду від 05 квітня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з часу проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів з часу набрання законної сили.

Головуюча Горейко М.Д.

Судді: Вакарук В.М.

ОСОБА_7