Рішення № 58192038, 03.06.2016, Броварський міськрайонний суд Київської області

Справа № 361/8080/15-ц

Провадження № 2/361/477/16

03.06.2016

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

03 червня 2016 року Броварський міськрайонний суд Київської області у складі:

головуючого - судді Селезньової Т.В.,

при секретарі - Коваль А.В.,

розглянувши у судовому засіданні в м. Бровари цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи Зазимська сільська рада, приватний нотаріус Дмух Богдан Леонідович, ОСОБА_5 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку, про визнання недійсним договору купівлі - продажу земельної ділянки, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору купівлі - продажу недійсним,

встановив:

Позивач просить суд визнати недійсним свідоцтво НОМЕР_1 про право власності на земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_2, видане державним реєстратором прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Броварського МРУЮ 10.06.2015р. на ім'я ОСОБА_3, з тих підстав, що станом на час отримання ОСОБА_3 Свідоцтва про право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 вже не мав права власності на вказану ділянку, оскільки вже здійснив її відчуження за договором купівлі-продажу від 10.12.2010р. на його, позивача, користь, і тому ОСОБА_3, право власності якого на дане майно припинилось з підстав ст.346 ЦК України, не мав законних підстав для отримання даного документу; дане свідоцтво отримане відповідачем свідомо шляхом обману, нібито замість втраченого державного акту, хоча державний акт на земельну ділянку ОСОБА_3 був переданий йому, позивачу при укладенні договору купівлі - продажу і в дійсності зберігався у нього як у покупця. Наявність у ОСОБА_3 вказаного правовстановлюючого документу порушує права позивача як набувача вказаного майна, фактично нівелює державний акт як єдиний законний правовстановлюючий документ на земельну ділянку і договір купівлі-продажу, який є законним, дійсним, і за яким він, позивач, набув право на земельну ділянку. Крім того, на підставі даного незаконно отриманого і недійсного Свідоцтва продавець вчинив повторний продаж тої самої земельної ділянки, порушивши його , позивача права.

Також позивач просить суд визнати недійсним договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки, кадастровий номер НОМЕР_2, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, розташованої в селі Зазим'я Броварського району, укладений між продавцем ОСОБА_3, від імені якого за довіреністю діяв ОСОБА_5, і покупцем ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Дмух Б.Л. 26.06.2015р., з тих підстав, що даний договір укладений з порушенням вимог ч.1 та ч.3 ст.203 , ч.1 та ч.3 ст.215 ЦК України, оскільки продавцем майна була особа, яка раніше вже продала вказане майно і втратила право розпоряджатись проданим майном, в тому числі його відчужувати. Крім того послався на те, що договір купівлі-продажу був укладений внаслідок помилки та обману з боку продавця та \або його представника, що повторний продаж вже проданої земельної ділянки став можливим внаслідок обману, який полягає в отриманні продавцем шляхом обману незаконного Свідоцтва на підтвердження вже не існуючого у продавця права власності, і в обмані шляхом умовчування від нотаріуса і від покупця про суттєві обставини, що були однозначною перешкодою для укладення і посвідчення договору - тобто умовчання про вже укладений договір купівлі - продажу і про відсутність у продавця права продажу.

З приводу обставин справи позивач пояснив, що 10.12.2010р. купив у ОСОБА_3 вказану земельну ділянку, передав продавцю гроші, отримав від продавця державний акт на земельну ділянку і фактично прийняв куплену ділянку, зареєстрував свої права у сільраді, сплачував всі податки внески на благоустрій села, мав намір будувати на ділянці пізніше, і оскільки не мав наміру продавати ділянку, то не вбачав термінової необхідності реєструвати в ЄДР своє право власності на куплене майно, добросовісно вважаючи достатнім посвідчення договору купівлі-продажу нотаріусом і внесення нотаріусом до ЄДР відомостей про вчинений правочин; вважає, що закон його не обмежує у часі щодо реєстрації права власності, що відсутність реєстрації у ЄДР не скасовує його права на набуте за законним договором майно, і не припиняє дії та не скасовує даний договір. В 2015 році від працівників сільської ради дізнався про інтерес з боку ОСОБА_2 щодо вказаної земельної ділянки, яка у розмові з ним назвала себе власником ділянки; звернувшись після цього до державного реєстратора з метою здійснення реєстрації своїх прав за наявним у нього договором купівлі-продажу і державним актом, дізнався про наявність виданого ОСОБА_3 в червні 2015р. свідоцтва про право власності на вказану земельну ділянку нібито замість втраченого державного акту, і дізнався про наявність договору купівлі-продажу між ОСОБА_3 і ОСОБА_2. На захист порушених прав просить визнати недійсним свідоцтво, видане ОСОБА_3 - особі, що вже втратила право власності на відчужене майно і отримала дане свідоцтво обманним шляхом, і просить визнати недійсним договір про відчуження, укладений особою, яка не мала права його укладати після відчуження цього майна і яка уклала договір внаслідок обману, а саме шляхом подання нотаріусу і покупцю недостовірної інформації щодо дійсного власника ділянки та умовчання про обставини, що були перешкодою для укладення договору (відсутність права власності і права відчуження у продавця), і що покупець ОСОБА_2 при укладенні договору перебувала у стані обманутої з боку продавця та його повіреної особи. Вважає, що видачею даного свідоцтва і укладенням договору купівлі - продажу майна, належного йому на праві власності, без його відома і згоди, порушено його право, тому він є заінтересованою особою, яка має право звернутись до суду з позовом про визнання даного договору недійсним і про визнання недійсним свідоцтва, виданого на ім'я колишнього власника.

Відповідач ОСОБА_3 позов ОСОБА_1 визнав частково - визнав вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право власності, виданого на його ім,я з підстав, про які зазначив позивач, визнаючи той факт, що після укладення з позивачем договору купівлі-продажу даної земельної ділянки і передачі набувачу державного акту, він не мав права і законних підстав отримувати свідоцтво про право власності на відчужену ним ділянку. При цьому позовні вимоги визнав частково, посилаючись на те, що особисто він такого свідоцтва не отримував, не мав наміру його отримати, ніяких дій для цього не здійснював, нікого не уповноважував на отримання свідоцтва, в тому числі і ОСОБА_5, якому видав довіреність, нікого не вводив в оману і взагалі не знав про наявність свідоцтва і про отримання свідоцтва ОСОБА_5. Позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі- продажу між ним і ОСОБА_2 з тих підстав, які зазначені позивачем, відповідач ОСОБА_3 не визнав, посилаючись на те, що він нікого не вводив в оману чи у стан помилки, але не заперечує того факут, що даний договір (з ОСОБА_2) він не мав права укладати, і що даний договір повинен бути визнаний недійсним, але з інших підстав.

Відповідач ОСОБА_3 подав позов до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі- продажу земельної ділянки між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 від 26.06.2015р. недійсним з тих підстав, що ним, ОСОБА_3 даний договір в дійсності не укладався, договір укладено в порушення вимог закону щодо наявності вільного волевиявлення продавця, що ОСОБА_3 дану земельну ділянку ОСОБА_2 не продавав і не уповноважував ОСОБА_5 (вказаного у договорі як довірену особу з боку продавця) на укладення договору купівлі-продажу від його імені. Крім того даний договір укладений з порушення вимог закону щодо запиту згоди дружини на відчуження майна. Свої позовні вимоги мотивував тим, що він дійсно в 2010році продав належну йому земельну ділянку ОСОБА_1, визнає права ОСОБА_1 як власника проданої ділянки, визнає той факт, що вчиненням продажу він, ОСОБА_3, втратив всі права на продану земельну ділянку і не мав права повторно нею розпоряджатись та відчужувати її. Зазначив, що в 2015році він не продавав вказану земельну ділянку ОСОБА_2, нічого не знав про укладений ОСОБА_5 від його імені договір з ОСОБА_2. З приводу видачі ОСОБА_5 довіреності, на підставі якої діяв ОСОБА_5 при укладенні спірного договору купівлі-продажу, ОСОБА_3 пояснив, що ще в 2010 році від користувався послугами ОСОБА_5 при продажу земельної ділянки ОСОБА_1, але при підписанні договору приймав участь безпосередньо він; тоді ж ОСОБА_1 він віддав державний акт на вказану земельну ділянку. У подальшому, в 2015 році ОСОБА_5 попросив видати йому довіреність, пояснивши тим, що строк дії раніше виданої довіреності закінчися, а довіреність необхідна для завершення переоформлення документів на нового власника ОСОБА_1 і для отримання певних документів у відповідній земельній установі по даному договору від 2010року. Він погодився і у нотаріуса підписав довіреність на ім.,я ОСОБА_5, не заглиблюючись у зміст довіреності і довіряючи ОСОБА_5 і нотаріусу. Сам для себе він вважав, що видав довіреність на отримання певних документів по переоформленню ділянки на ОСОБА_1; підписаною довіреністю він не уповноважував ОСОБА_5 продати земельну ділянку будь - кому, і в тому числі ОСОБА_2, про яку взагалі нічного не знав, і з якою ніяких перемовин щодо продажу не вів. З приводу отримання свідоцтва про право власності на земельну ділянку пояснив, що він не подавав заяву про видачу йому свідоцтва про право власності на вказану земельну ділянку, про існування такого свідоцтва взагалі не знав, не уповноважував ОСОБА_5 на отримання свідоцтва, і погоджується з тим, що після продажу земельної ділянки ОСОБА_1 він передав покупцю державний акт і не мав права на отримання свідоцтва про право власності на своє ім'я.

Даний позов судом прийнятий і об'єднаний з первісним позовом в одне провадження.

Відповідачка ОСОБА_2 обидва позови до неї не визнала, мотивуючи тим, що земельну ділянку за даним договором купівлі-продажу вона купила законно, і підстав для визнання даного договору недійсним нема. З приводу укладення договору купівлі-продажу пояснила, що через знайомого дізналась про продаж земельної ділянки по ціні, що її влаштовувала; земельну ділянку їй показував ОСОБА_5, і з ним вона вела всі переговори стосовно купівлі - продажу даної земельної ділянки. Договір посвідчував нотаріус, який при ній перевірив всі документи, підтвердив їх достовірність, перевірив відсутність заборон, перевірив реєстрацію права власності на дану земельну ділянку за продавцем ОСОБА_3, перевірив дійсність довіреності представника, і при укладенні договору вона була впевнена у законності договору і не піддавала сумніву права продавця та його довіреної особи. Вона нічого не знала про те, що раніше ОСОБА_3 вже був укладений з ОСОБА_1 договір купівлі - продажу тої самої земельної ділянки, якби знала про даний договір, то від укладення договору вона б відмовилась. Висловлює сумнів щодо дійсного укладення договору між ОСОБА_3 і ОСОБА_1. Вважає, що навіть у разі наявності такого договору ОСОБА_1 вже втратив право вимагати визнання договору купівлі-продажу недійсним, оскільки своєчасно не зареєстрував своє право в ЄДР і не є власником цього майна; натомість вона набуте за даним договором право власності зареєструвала вчасно і тому є єдиним законним власником вказаної земельної ділянки. Так само заперечує проти визнання недійсним свідоцтва про право власності, яке було представлено нотаріусу продавцем (його представником) на підтвердження права власності продавця, вважає, що для того відсутні законні підстави.

Зазимська сільська рада, голова Спичак Л.В., зазначені третіми особами, заперечень проти позову, письмових пояснень не надали, просили розглянути справу у їх відсутності та у відсутності їх представника.

Третя особа нотаріус Дмух Богдан Леонідович письмових пояснень у даній справі не подав, будучи належним чином неодноразово повідомлений про розгляд справи, до суду не з,явився, ніяких заяв не подав, надіслав суду лише витребуваний у нього документ - копію довіреності від ОСОБА_3 на ім.,я, ОСОБА_5, про яку зазначено у договір купівлі-продажу , що є предметом спору у даній справі.

Третя особа ОСОБА_5, залучений до участі у справі судом, письмових пояснень у даній справі не подав, будучи належним чином неодноразово повідомлений про розгляд справи, до суду не з,явився, ніяких заяв не подав.

З показань сторін і наданих доказів суд встановив наступне:

Згідно договору купівлі-продажу від 10.12.2010р., посвідченого нотаріусом Сердюк Н.А., реєстровий номер №2351, ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_1 купив земельну ділянку , кадастровий номер НОМЕР_2, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, розташовану в селі Зазим,я Броварського району Київської області. З відомостей, зазначених у договорі, п.2 -дана земельна ділянка належала продавцю на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку НОМЕР_3, виданого на підставі рішення Зазимської сільської ради №1959 від 16.04.2010р., зареєстрованого 12.208.2010р. Згідно пп.10,11 на укладення договору надані згоди дружинами сторін; згідно п. 3 продавець отримав від покупця гроші до підписання договору; згідно п.6- передача нерухомого майна здійснюється 10.12.2010р.

Згідно нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_9 від 10.12.2010р., вона дала згоду на купівлю чоловіком вказаної земельної ділянки.

Згідно свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_4 від 08.09.2007 р. ОСОБА_3 зареєстрував шлюб з ОСОБА_10, після шлюбу прізвище дружини ОСОБА_10 (а.с.156).

Згідно нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_10 від 11.08.2010р., вона дала згоду на продаж чоловіком вказаної земельної ділянки.

Згідно довідки №796 від 16.08.10р. , виданої Виконкомом Зазимської сільської ради за підписом сільського голови Спичак Л.В., - ОСОБА_3 належить земельна ділянка 0,25га для будівництва та обслуговування жилого будинку в с. Зазим,є, державний акт НОМЕР_3, зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів 12.08.2010р., кадастровий номер НОМЕР_2, ділянка вільна від забудови. Довідку видано для пред'явлення до нотаріальної контори.

Згідно Висновку про наявні обмеження на використання земельної ділянки , № 3056 від 15.08.2010р., та довідки №1379 від 16.08.2010р. - дані документи видані Держкомземом України (управління у Броварському районі) ОСОБА_3, якому належить дана земельна ділянка згідно державного акту, зареєстрованого 12.08.2010р.

Згідно Витягу з Державного реєстру правочинів 10.12.2010р. о 12:12 нотаріусом Сердюк Н.А. внесено до Реєстру запис про даний договір купівлі-продажу між ОСОБА_3 і ОСОБА_1 щодо зазначеної земельної ділянки.

Згідно Державного акту серія НОМЕР_3 вказана земельна ділянка належала ОСОБА_3 на підставі рішення Зазимської сільської ради 40 сесії 05 скликання № 1959 від 16.04.2010 р., площею 0,2500 га., з цільовим призначенням: для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер НОМЕР_2. Державний акт видано та зареєстровано 12.08.2010р. Оригінал державного акту знаходиться у позивача ОСОБА_1 В державному акті є здійснений нотаріусом Сердюк Н.А. запис про посвідчений ним на реєстровим №2351 10.12.2010р. договір купівлі-продажу земельної ділянки, на підставі якого право власності на цю земельну ділянку переходить до гр. ОСОБА_1

Згідно Свідоцтва про право власності на нерухоме майно, індексний номер НОМЕР_5, бланк НОМЕР_1, від 10.06.2015р., земельна ділянка, кадастровий номер НОМЕР_2, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, площа 0,25га, розташована в селі Зазим,я Броварського району Київської області, належить ОСОБА_3 на праві приватної власності. В Свідоцтві зазначено, що воно видане замість втраченого державного акта на право власності на земельну ділянку НОМЕР_3 від 12.08.2010р., виданого управлінням Держкомзему у Броварському районі.

З Витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права, індекс.номер 38821513, видно, що даний Витяг сформований 10.06.2015р. на підставі заяви ОСОБА_3. Згідно даного Витягу - запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на зазначене майно здійснено 18.05.2015р., підстава виникнення права власності: свідоцтво про право власності на нерухоме майно номер НОМЕР_5, видане 10.06.2015р.

Згідно договору купівлі-продажу від 26.06.2015 р., посвідченого нотаріусом Дмух Б.Л., реєстровий номер НАН № 846852 , ОСОБА_5 , який діяв від імені продавця ОСОБА_3 на підставі довіреності від 29.04.2015р., посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Метелицею О.О., продав, а ОСОБА_2 купила земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_2, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, розташовану в селі Зазим,я Броварського району Київської області. З відомостей, зазначених у договорі, дана земельна ділянка належить продавцю ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно НОМЕР_1, виданого 10.06.2015р. замість втраченого державного акта НОМЕР_3 від 12.09.2010р., виданого управлінням Держкомзему у Броварському районі.

Згідно відповіді ОСОБА_1 на його звернення до Держземкадастру (ГУ в Київській області) від 12.11.2015р. № 22-28-99.2-190/15-15, згідно відомостей автоматизованої системи ведення Державного земельного кадастру Національної кадастрової системи земельна ділянка площею 0,2500 га в с. Зазим'є Броварського району з кадастровим номером НОМЕР_2 зареєстрована на праві власності за ОСОБА_2, в результаті відчуження вищевказаної земельної ділянки ОСОБА_3 26.06.2015р.

Згідно інформаційної довідки Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 4.11.2015р.- та згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №39738275, видно, що земельна ділянка, кадастровий номер НОМЕР_2, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, розташована в селі Зазим'я Броварського району Київської області, площею 0,25га зареєстрована на праві приватної власності за ОСОБА_2, дата реєстрації 26.06.2015р., реєстрацію здійснено нотаріусом Дмух Б.Л., підстава виникнення права власності : договір купівлі-продажу від 26.06.2015р., посвідчений нотаріусом Дмух Б.Л.

З довіреності від 29.04.2015р., посвідченої нотаріусом Метелицею О.О., яку суду представив третя особа нотаріус Дмух за клопотанням відповідачки ОСОБА_2, видно, що дана довіреність видана ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_5 зі строком дії на 5 років без права передоручення. Зі змісту даної довіреності ОСОБА_3 передав ОСОБА_13 такі повноваження, зокрема: представляти інтереси ОСОБА_3 з усіх без винятку питань, пов'язаних із оформленням права власності та одержанням на ім'я ОСОБА_3 Свідоцтва про право власності на нерухоме майно на земельну ділянку площею 0,2500 га, яка розташована за адресою: Київська область, Броварський район, Зазимська сільська рада, цільове призначення якої для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_2, після чого продати вищевказану земельну ділянку належну ОСОБА_3, продаж якої дозволено чинним законодавством, за ціною та на умовах визначених ОСОБА_5 самостійно, на його власний розсуд, з дотриманням при цьому вимог чинного законодавства. ОСОБА_5 також надається право вирішення від імені ОСОБА_3 усіх процедурних питань щодо наданих йому повноважень за наданою довіреністю. Продавати та одержувати будь-які документи, у тому числі Свідоцтво про право власності на нерухоме майно (земельну ділянку), дублікати та копії документів, що підтверджують право власності на земельну ділянку, в тому числі подавати від імені ОСОБА_3 заяви про те, що ОСОБА_3 в шлюбі не перебуває та про належність йому зазначеної земельної ділянки на праві особистої приватної власності, розписуватись за ОСОБА_3 на документах та їх отримані, у вищевказаної земельної ділянки на будь-яких умовах на його власний розсуд з дотриманням вимог чинного законодавства та одержати грошові кошти надані ОСОБА_3 за попереднім договором, укласти та підписати договір купівлі-продажу зазначеної в цій довіреності земельної ділянки з дотриманням вимог чинного законодавства, передавати зазначене майно за договором купівлі-продажу та одержати належні ОСОБА_3 від продажу гроші, укласти та підписати попередній договір щодо продажу в майбутньому.

Таким чином, встановлено, що між ОСОБА_3 і ОСОБА_1 укладено договір купівлі - продажу земельної ділянки, яка належала продавцю на праві власності, що виникло у продавця з законних підстав.

Даний договір відповідає всім вимогам закону щодо його укладення, за змістом, за формою, за складом його учасників та їх волевиявленням.

Договір є дійсним, враховуючи презумпцію дійсності правочину (позовних вимог про визнання даного договору недійсним ніким не заявлено в межах даної справи і відсутні відомості про наявність такого спору у іншому провадженні). Договір є існуючим (він не припинений, не розірваний). Сумніви відповідачки ОСОБА_2 щодо самого факту укладення такого договору ОСОБА_1 і ОСОБА_3 в 2010 році повністю спростовуються наведеними вище доказами, зокрема датою нотаріального посвідчення договору і своєчасним внесенням відомостей про договір до Державного реєстру правочинів.

Договір є обов'язковим для сторін, і з нього для сторін виникли певні взаємні права та зобов'язання, направлені на перехід права власності на відчужувану земельну ділянку від відчужувача до набувача. З моменту укладення даного договору змінились права сторін по відношенню до предмету договору.

Стосовно виниклих між позивачем і відповідачем ОСОБА_3 правовідносин за укладеним між ними договором, а також стосовно права позивача на судовий захист його прав на земельну ділянку, то суд, враховує наступне:

Згідно ч.1 ст. 655 ЦК - За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

З укладеного договору, зокрема, для покупця, виникли зобов'язання оплатити товар та прийняти товар, а для продавця - згідно ст.662 ЦК - передати товар покупцеві, і одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (зокрема технічний паспорт, сертифікат тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

Дані умови договору сторонами виконані, в тому числі покупцем оплачено товар (п.3 договору); продавцем виконано зобов'язання по передачі проданого товару покупцю, а покупцем куплений товар прийнятий у володіння. Передача нерухомого майна здійснена 10.12.2010р. (п.6 договору), тобто в день укладення і посвідчення договору. Крім того, на руках у покупця знаходиться оригінал державного акту, що підтверджує ту обставину, що при посвідченні договору державний акт був переданий покупцю, що також відповідає вимогам ст. 662 ЦК України та вимогам ст.126 ЗК України, в редакції, чинній на день укладення договору.

Враховуючи природу договору купівлі-продажу майна, метою і єдиним очікуваним кінцевим результатом такого договору є припинення права власності на майно у одної сторони (у відчужувача) і набуття права власності на майн у другої сторони (набувача).

Відповідно до ст. 317 ЦК України право власності складається з права розпорядження, володіння та користування майном. Під правом володіння власністю визнається юридично забезпечена можливість фактичного панування власника над майном. Під правом розпорядження розуміється юридично забезпечена можливість власника визначати долю майна за власним розсудом.

Оскільки товаром є земельна ділянка, тобто майно нерухоме, то, враховуючи специфічність товару, слід вважати, що передача такого майна за даним договором від відчужувача у законне володіння набувачу як новому власнику відбулась саме у такий спосіб - шляхом виконання сукупності зазначених вище дій: шляхом внесення пункту «6» до договору і шляхом безпосередньої передачі оригіналу правовстановлюючого документу від відчужувача набувачу. У зв'язку з виконанням договору продавцем цей правовстановлюючий документ вибув з володіння продавця і надалі стає відсутнім у продавця, і з цього часу він знаходиться у безпосередньому і законному володінні покупця. Тобто сам факт наявності правовстановлюючого документу (державного акту) у набувача і його відсутність у відчужувача свідчить про виконання відчужувачем основної умови договору: про передачу відчуженого майна набувачу у його законне володіння - як складової частини права власності. Даною подією відчужене майно вибуло остаточно із законного володіння відчужувача, і відчужувачем втрачено право подальшого розпорядження даним майном. Набувач майна, отримавши майно (разом з правовстановлюючим документом) на підставі договору, отримав його у законне і безумовне володіння (у складі набутого права власності) і набув право на захист цього майна і своїх прав на нього від порушень, в тому числі і від порушень з боку попереднього власника (відчужувача).

Щодо порядку реєстрації прав і щодо дії в часі закону, який регулює спірні правовідносини, суд виходить з наступного:

Згідно п.1 Закону України «Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" та інших законодавчих актів України» № 1878-VI від 11.02.2010р. (надалі Закон про внесення змін) - викладено в новій редакції Закон "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" (Закон про реєстрацію).

Згідно нової редакції Закону про реєстрацію, ч.4 ст.3 -права на нерухоме майно, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо реєстрація прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав діяло законодавство, що не передбачало обов'язкової реєстрації таких прав.

Згідно ч.6 Закону про реєстрацію в новій редакції - будь-які правочини щодо нерухомого майна (відчуження, тощо) укладаються, якщо право власності на таке майно зареєстровано згідно з вимогами цього Закону.

Згідно ч.1 ст.18 даного Закону - Свідоцтво про право власності на нерухоме майно, що підтверджує виникнення права власності при здійсненні державної реєстрації прав на нерухоме майно, видається у визначених у даній статті випадках, перерахованих в пп.1-8 та інших випадках, передбачених законом (п.9). Зокрема, в даній нормі закону не передбачено видачу свідоцтва про право власності замість державного акту, втраченого, і тим більше переданого набувачу майна за договором про відчуження цього майна.

Згідно ст. 19 даного Закону - державна реєстрація прав здійснюється на підставі, зокрема: п.1- договорів, укладених у порядку, встановленому законом; п.2 - свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог Закону; п.4 - державних актів на право власності на земельну ділянку у випадках, встановлених законом.

Згідно п. 3 Закону «Про внесення змін…» від 20.02.2010р. були внесені відповідні зміни до Цивільного кодексу України, зокрема, п. 1) - до ст. 182 ЦК, п.4)- до ч.4 ст.334 ЦК, п.6) - до ч.3 ст.640 ЦК України.

Згідно п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону - державна реєстрація прав на нерухоме майно в порядку, визначеному цим Законом, здійснюється з 1.01. 2012р.

Згідно п.1 Прикінцевих та перехідних положень Закону - даний Закон про реєстрацію набирає чинності з дня його опублікування, крім пунктів 3 і 5 розділу I та пункту 4 розділу II, які набирають чинності з 1 січня 2012 року. Таким чином, самим Законом «Про внесення змін» визначено, що зміни до ЦК України, внесені даним Законом набувають чинності з 1.01.2012р.

Подальшими Законами про внесення змін до Закону про реєстрацію - введення в дію зазначених вище змін до Цивільного кодексу та деяких інших норм закону про реєстрацію та інших законів було відстрочено до 1.01.2013р.

Аналізуючи норми закону, що регулювали порядок проведення державної реєстрації, а також питання щодо визначення моменту укладення правочину та моменту набуття права власності, то суд дійшов таких висновків:

Згідно ст. 657 ЦК в редакції до 1.01.2012р., тобто до внесення змін Законами № 1878-VI від 11.02.2010 та № 2756-VI від 02.12.2010 - Договір купівлі-продажу земельної ділянки укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. З внесенням змін до даної статті за вказаним Законом слова «та державної реєстрації» були виключені.

Згідно ст.631 ЦК - Договір набирає чинності з моменту його укладення.

В редакції, що існувала до внесення вказаних змін, частина 3 ст. 640 ЦК була викладена в такій редакції: «Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту його державної реєстрації». Згідно ч.3 ст. 640 ЦК України в редакції Закону № 1878-VI від 11.02.2010, - Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення Редакція чинна з 1.01.2013р.).

Згідно ч.1 ст. 334 ЦК - Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно ч.3 ст.334 ЦК - Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення. Згідно ч.4 ст.334 ЦК України в редакції зі змінами за Законом № 1878-VI від 11.02.2010 - Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Разом з тим, частина 4 статті 334 ЦК в редакції до змін, внесених даним законом від 11.02.2010р., чинній станом на день укладення договору з позивачем, була викладена в такій редакції: «якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації» (тобто реєстрації договору).

Згідно ч.2 ст.182 ЦК (в редакції, чинній на день укладення договору) - Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості здійснюється відповідним органом, в порядку, встановленому законом. Згідно ч.4 ст.182 ЦК.- Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість встановлюються законом.

Згідно ст.125 ЗК України - право власності на земельну ділянку набувається з моменту реєстрації цих прав.

Згідно ст. 126 ЗК - право власності , користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Згідно ст.126 ЗК України в чинній на той час редакції Закону від 5.03.2009р. N 1066-VI - ч.1- Право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті. Згідно ч.2 - Право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж, цільового призначення, посвідчується цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, встановленому законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою (п.а). Згідно ч. 6. - При набутті права власності на земельну ділянку на підставі документів, визначених частиною другою цієї статті, державний акт на право власності на земельну ділянку, що відчужується, долучається до документа, на підставі якого відбувся перехід права власності на земельну ділянку, в кожному такому випадку відчуження земельної ділянки. На державному акті про право власності на земельну ділянку нотаріус, який посвідчує (видає) документ, та орган, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, роблять відмітку про відчуження земельної ділянки із зазначенням документа, на підставі якого відбулося відчуження.

Згідно ст. 328 ЦК - Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Враховуючи дату укладення договору (грудень 2010р.), враховуючи зміни в законодавстві у вказаний період, що стосувались питань здійснення реєстрації правочинів і речових прав, з аналізу дії законодавства в часі, слід дійти висновку, що станом на день укладення договору між ОСОБА_3 і ОСОБА_1 існував порядок посвідчення і державної реєстрації, за яким обов'язковим було внесення до Державного реєстру відомостей про вчинений правочин (в Державний реєстр правочинів), і такий порядок існував до 1.01.2012р., у подальшому згідно внесених змін- до 1.01.2013р., а з 1.01.2013р. - стало обов'язковим внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про право власності і виключено положення щодо реєстру правочинів. Відповідно до цього - моментом укладення договору між позивачем і відповідачем станом на день його укладення був момент його нотаріального посвідчення та внесення до державного реєстру правочинів, і момент набуття права власності (за законом, чинним на той час), пов,язувався з даною подією, тобто з внесенням до реєстру відомостей про правочин, а з 1.01.2013р. - момент виникнення права власності законодавчо пов'язаний з моментом здійснення державної реєстрації безпосередньо права власності в реєстрі речових прав.

Даний правочин між сторонами посвідчений нотаріально; він своєчасно, тобто в день його посвідчення нотаріусом, зареєстрований в Державному реєстрі правочинів, що відповідало чинному на той час законодавству і порядку реєстрації правочинів.

У відповідності до вимог ст.126 ЗК України (в чинній на той час редакції), при укладенні договору по переходу права власності на земельну ділянку нотаріус вніс до державного акту всі відомості щодо відчуження земельної ділянки на користь ОСОБА_1 Сукупність договору купівлі-продажу і державного акту з відповідною відміткою , зробленою на ньому нотаріусом, становили той правовстановлюючий пакет документів, на підставі яких покупець , отримавши (за чинним на той час законом) земельну ділянку собі у власність, повинен був юридично зафіксувати за собою набуте право власності шляхом подальшої реєстрації цього права у відповідному земельному органі (до створення державного реєстраційного органу згідно закону про державну реєстрацію).

Єдиною вадою у виконанні і юридичному закріпленні набутих прав за даним договором було нездійснення покупцем державної реєстрації права власності на набуте майно шляхом внесення відомостей до державного реєстру речових прав, що обмежувало нового власника у праві розпоряджатись набутим майном, зокрема укладати щодо майна правочини по його відчуженню.

Сам той факт, що набувачем не були доведені до завершення всі дії по оформленню прав на набуте майно і не були внесені відповідні відомості до державного реєстру речових прав стосовно набутого у власність майна (у відповідності до змін в цивільному законодавстві і в законодавстві, що стосується створення єдиної реєстраційної системи в Україні) не є ознакою недійсності правочину, не є ознакою неукладення договору, не є ознакою його розірвання, припинення чи ознакою відмови позивача від правочину і від набутих за правочином прав та інших наслідків. Так само дана обставина не є свідченням того, що у відчужувача майна залишилось чи заново виникло, чи повернулось йому право розпоряджатись відчуженим майном, яке на той момент вже було предметом виконаного ним зобов'язання за дійсним договором.

Позивач, уклавши договір по набуттю майна у власність, виконавши всі умови договору, виконавши всі необхідні реєстраційні дії щодо правочину, прийнявши майно внаслідок виконання продавцем свого зобов'язання по передачі проданого товару у володіння набувачу - новому власнику, став його єдиним законним володільцем з усіма відповідними правами, що наповнюють право власності. Не зареєструвавши своє право власності в державному реєстрі речових прав, набувач майна не наповнив набуте ним право власності лише його єдиною і останньою складовою - правом розпорядження набутим майном, що не означає відсутності у нього всіх інших прав на набуте у власність майно, чи втрату ним таких прав.

При цьому суд враховує, що закон, яким внесено зміни щодо реєстрації правочинів, і яким введено обов'язкову реєстрацію права власності, не встановлює конкретні строки виконання даної вимоги про внесення до державного реєстру відомостей про речове право, і не пов'язує відсутність реєстрації права з припиненням права, яке вже набуте з законних підстав. Тобто самим фактом нездійснення державної реєстрації права власності відповідно до змін у законодавстві, що регулює дані правовідносини, позивач не втратив прав на набуте у власність майно, в тому числі не втратив права на реєстрацію цього права у майбутньому. В процесі доведення цього процесу до юридичного завершення (внесення в реєстр речових прав) позивач (набувач) є єдиною особою, хто має право бути власником цього майна з усіма правами власника, з єдиним обмеженням щодо розпорядження майном шляхом його відчуження, що у зв'язку зі змінами в законодавстві, стало неможливим без внесення до державного реєстру відомостей про набуте право.

Тому позивач має право на захист свого майна і на захист порушених прав на це майно, в тому числі і від подальших недобросовісних дій відчужувача - попереднього власника майна.

Щодо дій відповідача по відношенню до відчуженого майна, а також щодо отримання свідоцтва про право власності на таке майно, то суд дійшов таких висновків:

Відповідач, виконавши зобов'язання за договором про відчуження належного йому майна, і передавши набувачу майно у законне володіння на правах нового власника, добросовісно на той час виконав договір, і разом з таким виконанням втратив право володіти цим майном, користуватись ним на правах власника, а також втратив право надалі розпоряджатись майном, яке стало предметом вже виконаного ним зобов'язання.

Відповідно до змісту ст. 319 ЦК - лише власнику належить сукупність права володіння, користування та розпорядження своїм майном на власний розсуд і в тому числі право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно ст.346 ЦК України підставою припинення права власності є відчуження власником свого майна.

Згідно ч.1 ст. 140 ЗК України право власності на земельну ділянку припиняється у разі її відчуженням за рішенням власника (п.в).

Виконанням зобов'язання за договором про відчуження майна право власності відповідача на продане майно припинилось з підстав , передбачених ст.346 ЦК і ст.140 ЗК, і після цього він, незалежно від того, чи зареєстрував набувач майна своє право власності, вже не мав достатнього і необхідного обсягу прав для розпорядження раніше проданим майном, в тому числі не мав права повторно його відчужувати, і не мав права уповноважувати іншу особу на вчинення таких дій.

Відповідач, передавши разом з проданим майном правовстановлюючий документ на майно, втратив право і законні підстави для отримання правовстановлюючого документу на відчужене майно, не залежно від того, чи зареєстрував набувач майна своє право. Отриманням свідоцтва про право власності на майно, на яке фактично припинилось його право власності, і однозначно право законного володіння, відповідач в порушення закріпленому в ч.2 ст.319 ЦК принципу дотримання моральних засад суспільства, принципу добросовісності і незловживання своїми правами всупереч прав та законних інтересів інших осіб, скориставшись наявними реєстраційними відомостями, що залишились про нього як про власника майна в період, коли новий власник ще не зареєстрував набуте право власності, достовірно знаючи про відчуження ним майна і про передачу відчуженого майна і разом з ним правовстановлюючого документу (державного акту) у володіння набувачу майна, діяв протиправно, порушуючи права набувача майна і порушуючи умови договору купівлі-продажу, які є обов'язковими для нього як учасника договору, фактично відмовившись від укладеного ним договору та його наслідків в односторонньому порядку, без згоди і відома набувача майна.

Як видно з запису на Свідоцтві - воно видане замість втраченого державного акту. Як видно з показань ОСОБА_3 у суді, він державний акт передав ОСОБА_1 при продажі земельної ділянки, тобто ОСОБА_3 достовірно знав про те, що державний акт ним не втрачений, а переданий набувачу за умовами договору. Тобто для отримання свідоцтва відповідач свідомо надав реєстратору відомості, що не відповідають дійсності, оскільки передача документа разом з проданим майном покупцю не є втратою документу.

При цьому не має значення, хто отримав дане свідоцтво: сама особа, зазначена у свідоцтві як власник майна, чи представник цієї особи за довіреністю, оскільки згідно ч.1 ст. 239 ЦК правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Не має значення (в межах розгляду даної справи) хто саме з них діяв недобросовісно при отриманні даного свідоцтва, і хто звертався за його отриманням. В межах розгляду даної справи суд не вирішує спір між ОСОБА_3 і ОСОБА_5 і не з,ясовує правовідносини, що виникли між ними з інших підстав (з видачі довіреності), - оскільки це знаходиться поза межами даного судового розгляду, враховуючи положення ст.10,11 ЦПК України. Тому суд у даному рішенні не робить висновки щодо того, чи діяли вони добросовісно по відношенню один до одного, чи обоє з них діяли свідомо, досягаючи спільної мети, чи хтось з них помилявся стосовно дій іншого.

Також в межах даної цивільної справи суд не дає оцінку діям реєстратора при видачі свідоцтва, оскільки це не є предметом доказування і досліджування в даній цивільній справі, і, відповідно, суду не надавались докази щодо обставин, які стосуються прийняття рішення про видачу свідоцтва за зверненням особи до відповідного державного органу.

Свідоцтво про право власності є документом, який видається відповідним державним органом для підтвердження наявного (на час видачі свідоцтва) у особи права власності, виниклого с певних законних підстав. В даному випадку свідоцтво видано особі, що вже здійснила відчуження майна і втратила право власності на відчужене майно. Така дія відповідача за своєю суттю означає відібрання від покупця правовстановлюючого документу, переданого покупцю продавцем на виконання договору купівлі-продажу, разом з проданим майном, і яким набувач з того часу майна володіє з законних підстав. Отримання нового правовстановлюючого документу замість нібито втраченого дійсного правовстановлюючого документу відбулось без відома і поза волею набувача майна, такі дії відповідача є порушенням прав набувача майна і законного володільця цього правовстановлюючого документу на набуте майно.

При таких обставинах слід вважати, що оспорюване свідоцтво засвідчує недійсний (неіснуючий) стан речей, і є незаконним по своїй суті, отриманим в порушення прав набувача майна (позивача), який є і може бути єдиним законним володільцем правовстановлюючого документу на майно, набуте ним у власність за договором. В даному випадку таким єдиним достовірним правовстановлюючим документом на підтвердження права власності на земельну ділянку є державний акт, який був виданий на ім,я відчужувача з відміткою у ньому про договір купівлі-продажу і про перехід права власності на майно до покупця.

Наявність у відповідача свідоцтва про право власності на продане позивачу майно дає відповідачу формально можливість розпоряджатись майном, яке в дійсності йому вже не належить, і фактично нівелює дійсність і правову значимість законног, існуючого і дійсного державного акту (нібито втраченого) та позбавляє позивача права на завершення юридичного оформлення його прав на набуте у власність майно .

Встановивши факт порушення права, яке підлягає судовому захисту, суд повинен виходити з того, що захист порушеного права повинен бути ефективним. Тому є всі підстави для визнання зазначеного свідоцтва недійсним. Захист порушеного права у такий спосіб, як визнання недійсним правовстановлюючого документу, не суперечить вимогам ст.16, 20 ЦК України щодо способів захисту порушених прав.

Щодо підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки між ОСОБА_3 і ОСОБА_2, то суд дійшов таких висновків:

Згідно ч.1 ст. 13 ЦК України - свої цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. Згідно ч. 2 - при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Згідно ч. 3 - не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Згідно ч. 4 - при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Зі змісту ч.1 ст.317, ч.1ст.319, ч.1ст.321, ст.346 ЦК України право власності є непорушним, і лише власнику (або особі, якій власником на законній підставі передані такі права) належить право розпоряджатись своїм майном на власний розсуд. Відчуженням майна припиняється право власності на нього, і з цього часу особа, що здійснила відчуження майна, втрачає право розпоряджатись відчуженим майном.

Згідно ч.1 ст.330 ЦК України - якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК майно не може бути витребуване у нього.

Згідно ч.1 ст.656 ЦК України - предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору.

Згідно ч.1 ст. 658 ЦК - право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Згідно ч.1 ст. 659 ЦК - Продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК - підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, другою, третьою статі 203 ЦК України.

Відповідно до ч.1 ст.203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного судочинства, а також моральним засадам суспільства; відповідно до ч.2 ст.203 ЦК - особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; відповідно до ч.3 ст203 ЦК - волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ч.3 ст.215 ЦК - якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ч.1 ст.216 ЦК - недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Відповідно до ст.236 ЦК - нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його укладення.

Виходячи з аналізу норм закону, що регулює дані правовідносини, - правом розпорядження майном наділений лише власник цього майна або інша особа, якій на відповідній правовій підставі передано таке право. Не може право власності на певну річ чи її частку одночасно належати декільком особам з однакових правових підстав (в одному і тому самому обсязі прав). Виходячи з виниклої в даному випадку конкуренції договорів як підстав для виникнення прав на одне майно і з конкуренції суб'єктів щодо їх прав на одне майно, набуте ними з конкуруючих підстав, - слід вважати, що перший правочин, який є дійсний за всіма ознаками і відповідає всім вимогам закону, є юридично значимим і таким, з якого для його сторін виникли дійсні права і обов'язки. Натомість другий за послідовністю їх вчинення правочин по відчуженню майна, укладений тим самим відчужувачем і відносно того самого майна, має в собі вже в момент укладення невідповідність вимогам закону, містить у собі дефект зі сторони продавця (відчужувача), який не мав права розпоряджатись відчужуваним майном, яке є предметом вже виконаного зобов'язання за раніше укладеним договором про відчуження. І тому дійсність наслідків другого правочину (про повторне відчуження) і виникнення та зміна прав сторін у даному правочині напряму і виключно залежить від дійсності першого правочину по відчуженню.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 з підстав порушень з боку продавця, і з підстав відсутності у продавця права розпоряджатись майном, що продається, в цілому суперечить закону, моральним засадам суспільства, порушує захищені конституцією принципи непорушності права власності, зокрема він не відповідає вимогам, зазначеним в ч.1 т.203 ЦК України. Договір по відчуженню майна укладений особою, яка не є власником цього майна чи особою, якій право розпорядження передано власником на законній підставі. Відповідач повторно розпорядився майном без законних підстав, в той час, коли ні майна, ні права розпорядження майном у продавця вже не було.

Повторним продажем вже проданого майна грубо порушені права позивача як набувача майна за першим договором. Майно, належне позивачу, відчужене без його відома і волевиявлення.

При таких обставинах даний договір між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 (договір повторного продажу вже проданого майна) має бути визнаний недійсним з підстав, передбачених ст.203 та ч.1, ч.3 ст. 215 ЦПК України, наведених вище.

Щодо обраного позивачем способу захисту порушеного права, то суд, задовольняючи даний позов і визнаючи договір недійсним, виходить з наступного:

Згідно ч.3 ст.215 ЦК України договір може бути визнаний недійсним як за позовом сторони у договорі так і за позовом заінтересованої особи. Оскільки даним договором порушено права позивача, то він є заінтересованою особою, яка вправі звернутись до суду з даним позовом на захист своїх порушених прав, в тому числі і в обраний ним спосіб - шляхом визнання даного договору недійсним

Такий спосіб захисту прав відповідає вимогам закону, зокрема ст.16 ЦК України, а також ч.3 ст. 152 ЗК України, згідно якої захист прав на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання прав (п.а), визнання угоди недійсною (п.б), визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування (п.г), застосування інших, передбачених законом, способів (п.д).

Погоджуючись з обраним позивачем способом захисту своїх прав - шляхом визнання договору недійсним, - суд враховує, що позивач перебуває в договірних правовідносинах з одною із сторін оспорюваного ним договору - з продавцем; оспорюваний договір є наслідком порушень продавцем зобов'язань за раніше укладеним з позивачем договором. Підстави, з яких цей договір визнається недійсним, відносяться до сторони продавця (який є одночасно і продавцем за договором з позивачем). Суд також враховує, що договір між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 є першим правочином, який визнається недійсним, і його наслідки прямо впливають на права позивача по відношенню до майна, набутого ним і перепроданого тим самим продавцем іншій особі.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в своїй постанові №9 від 06.11.2009 « Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» , - п.5 - відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Згідно п.10 Постанови - вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

Згідно роз'яснень Пленуму в п.10 даної постанови, - не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Однак, дана правова позиція стосується випадків визнання недійсним наступного правочину, вчиненого після недійсного правочину. В даному ж випадку позивач є стороною у дійсному договорі, а договір, який він просить визнати недійсним, є першим після дійсного правочину, укладеного з ним, і не є наступним у сенсі змісту п.10 зазначеної Постанови. Тому суд дійшов висновку, що зазначені вище особливості звернення до суду за захистом прав щодо майна, яке відчужене третій особі особою, що не мала право його відчужувати, не стосується випадку з позивачем.

Той факт, що позивач не подав позову про витребування майна з володіння від відповідачки ОСОБА_2, яка набула дане майно у особи, що не мала права його відчужувати, не є підставою для відмови позивачу у позові про визнання недійсним оспорюваного ним договору.

Даним договором (між ОСОБА_3 і ОСОБА_2) порушено права позивача; порушені права підлягають судовому захисту у обраний позивачем спосіб. Позов в цій частині підлягає задоволенню, а вказаний договір має бути визнаний недійсним з підстав, зазначених позивачем і наведених вище.

Щодо додатково зазначених позивачем підстав для визнання договору недійсним - а саме - з підстав помилки та\чи обману, то суд не вбачає підстав для встановлення у межах даної справи таких наслідків визнання правочину недійсним, які передбачені в ст.229 та ст.230 ЦПК України, і відповідно - в межах даної справи і заявлених вимог - суд не вбачає підстав для визнання оспорюваного позивачем договору недійсним. При цьому суд виходить з наступного:

Позивач не заявив вимог щодо застосування наслідків недійсності правочину або про витребування майна, тому суд не вирішує за власною ініціативою ці питання, в тому числі і не розглядає наявність підстав для застосування наслідків недійсності, передбачених в ст.215 і ст.216 ЦК України.

Статтями 229 та 230 ЦК України передбачені наслідки визнання недійсним правочину, вчиненого у стані помилки та обману.

Згідно ч.1 ст.229 ЦК України - якщо особа , яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Згідно ч.1 ст. 230 ЦК якщо одна сторона навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Виходячи з аналізу норм закону, що регулюють дані правовідносини, та з принципу презумпції дійсності оспорюваного правочину, а також згідно ст.10, ст.11 ЦПК України, ст.12 та ст.20 ЦК України - безпосередньо особі надано право вирішувати, чи захищати порушені права і у який спосіб. Тому правом оспорювати укладений правочин з підстав помилки чи обману при його укладенні і правом вимагати застосування відповідних наслідків недійсності правочину з даних підстав може лише сторона цього правочину, яка знаходилась у такому стані, і яка повинна довести знаходження її у стані помилки чи обману, або особа, якій за законом надано право відстоювати права такої особи. В даному випадку ОСОБА_1 не є тою особою, яка має право оспорювати правочин з підстав обману чи помилки, у стані якої на його думку знаходилась покупець ОСОБА_2

Відповідачка ОСОБА_2 такого позову не заявила і не оспорила даний договір з підстав , передбачених ст.229 або ст.230 ЦК України, пояснивши, що не вважає себе обманутою, вважає договір дійсним і законним, та заперечує проти визнання договору недійсним, в тому числі і з підстав обману чи помилки, хоча і не оспорювала той факт, що не знала про наявність договору між ОСОБА_3 і ОСОБА_1, і аби знала про нього, то договір би не укладала.

Враховуючи, що ОСОБА_2 відповідного позову не заявлено, враховуючи, що суд розглядає справу лише в межах заявлених вимог і наданих доказів, - то при розгляді даної справи суд не встановлює фактів і обставин, що стосуються наявності чи відсутності стану обману (або помилки) у покупця при укладенні договору між ОСОБА_3 і ОСОБА_2. Тому в межах даної справи і в межах заявлених позовних вимог, суд не вбачає підстав для визнання даного договору недійсним саме з підстав , передбачених ст.229 та ст230 ЦК України.

Що стосується позову ОСОБА_3 про визнання даного договору (укладеного з ОСОБА_2) недійсним з зазначених ним підстав, то суд дійшов таких висновків:

ОСОБА_3 посилається на те, що він договір купівлі-продажу з ОСОБА_2 не укладав , не знав про укладення ОСОБА_5 даного договору від його імені, на укладення даного договору не було його волевиявлення, вчиняти даний договір від його імені він ОСОБА_5 не уповноважував, тому саме з цих підстав договір на думку відповідача і має бути визнаний недійсним.

Згідно ч.1 ст. 237 ЦК України - п редставництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Згідно ч.1 ст. 238 ЦК - представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.

Згідно ч.1 ст. 239 ЦК - правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Для розгляду даної справи слід виходити з того, що встановленим є той факт, що ОСОБА_3 видав довіреність ОСОБА_5, така довіреність наявна, нотаріально посвідчена, і оспорюваний договір укладений представником ОСОБА_3, що діяв на підставі дійсної довіреності.

Згідно дати видачі довіреності (квітень 2015р.) - вона видана значно пізніше (понад 4 роки) після укладення ним договору купівлі-продажу з ОСОБА_1 (грудень 2010р.). Зі змісту даної довіреності однозначно видно, що даною довіреністю ОСОБА_3 передав ОСОБА_5 повноваження стосовно розпорядження вказаною земельною ділянкою, в тому числі і право її продати, а також право замовити і отримати свідоцтво про право власності на його, ОСОБА_3, ім.,я, отримати гроші від продажу, та інші права. Крім того у тексті довіреності зазначено про належну ОСОБА_3 земельну ділянку. Тобто дана довіреність надавала представнику право продати вказану земельну ділянку. В довіреності не зазначено конкретне прізвище покупця, але з іншого боку і не зазначено, що довіреність видається саме для оформлення документів по продажу земельної ділянки ОСОБА_1. Тому посилання ОСОБА_3 на те, що він не продавав ОСОБА_2 дану земельну ділянку, і не уповноважував ОСОБА_5 на укладення договору купівлі-продажу даної земельної ділянки від його імені, спростовуються вказаною довіреністю (про яку зазначено в договорі купівлі-продажу).

ОСОБА_3 ні в даній справі, ні в межах іншого провадження не оспорив дану довіреність, не просив визнати її недійсною, не пред'явив ніяких вимог до ОСОБА_5. Тому в межах даної справи, розглядаючи позов лише в межах заявлених позовних вимог, суд виходить з того, що довіреність станом на день укладення договору була чинною, і що ОСОБА_3 та ОСОБА_5 разом є одною стороною у даному договорі. Для розгляду даної справи не мають значення обставини підписання довіреності ОСОБА_3 на ім'я ОСОБА_5, оскільки розглядаючи спір про визнання недійсним договору купівлі-продажу, предметом аналізу є обставини, які існували безпосередньо при укладенні договору. Таким чином встановлено, що ОСОБА_3 продав земельну ділянку ОСОБА_2, діючи через свого представника.

Ствердження ОСОБА_3, що він не укладав даний договір, що не було його волевиявлення на продаж земельної ділянки у 2015році, спростовані наданими доказами. Сам той факт, що довіреність видана без визначення конкретного покупця - значення не має і не доказує відсутності волі ОСОБА_3 на продаж майна будь-кому за вибором представника, про що зазначено у довіреності словами «на власний розсуд». При цьому суд також враховує, що довіреність видана ОСОБА_3 в квітні 2015 року, тобто в даному випадку не йдеться мова про використання представником довіреності, виданої на продаж ОСОБА_1 в 2010році.

Той факт, що при посвідченні договору був присутній і підписував договір представник продавця, а не сам продавець, для розгляду даної справи значення не має, і не означає, що ним договір не укладався, або що він не є стороною у даному договорі, укладеному від його імені представником. Посилання ОСОБА_3 на те, що при підписанні довіреності він не вглибився у її зміст, довіряючи нотаріусу і ОСОБА_5, - для вирішення даної справи значення не має.

При таких обставинах суд не вбачає підстав для задоволення позову ОСОБА_3 і не вбачає підстав для визнання укладеного від його імені договору купівлі-продажу з ОСОБА_2 недійсним саме з зазначених ним підстав.

Таким чином, підлягають задоволенню позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання свідоцтва про право власності на земельну ділянку на ім'я ОСОБА_3 недійсним.

Крім того, підлягають задоволенню позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання недійним договору купівлі-продажу між ОСОБА_3, який діяв при укладенні договору через свого представника, і ОСОБА_2

В позові ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу недійсним з підстав, зазначених ним, слід відмовити.

Керуючись ст.ст.12, 16, 20, ст.ст.239, 317, 334, 346, 655, 656, 658, 662, ч.1, ч.3 ст.203, ч.1 ч.3 ст.215 ЦК України, ст.ст.126, 140, 152 ЗК України, ст.ст.18,19 Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", п.5,10 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009р., ст.ст.10, 11, 60, 209, 213, 214, 215 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 задовольнити;

визнати недійсним свідоцтво НОМЕР_1 про право власності на земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_2, видане Реєстраційної службою Броварського МРУЮ 10.06.2015р. на ім'я ОСОБА_3;

визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,2500 га, розташованої в селі Зазим'я Броварського району Київської області, кадастровий номер НОМЕР_2, укладений між продавцем ОСОБА_3, від імені якого за довіреністю діяв ОСОБА_5, і покупцем ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Дмух Б.Л. 26 червня 2015 року, зареєстрований в реєстрі за №1004.

У позові ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору купівлі - продажу недійсним відмовити.

Рішення може бути оскаржене учасниками процесу протягом 10 днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Апеляційного суду Київської області через Броварський міськрайонний суд Київської області.

Суддя Т.В. Селезньова