Рішення № 58179294, 24.05.2016, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 445/1988/15 Головуючий у 1 інстанції: Сивак В.М.

Провадження № 22-ц/783/3042/16 Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1 Ю. Р.

Категорія:43

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 травня 2016 року колегія суддів Судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області в складі :

головуючого Мікуш Ю.Р.,

суддів Ніткевича А.В., Федоришина А.В.

секретар Юзефович Ю.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Золочівського районного суду Львівської області від 29 січня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, третьої особи ОСОБА_4 про втрату права користування будинком та виселення без надання іншого приміщення,-

в с т а н о в и л а :

В жовтні 2015 року ОСОБА_3 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном. В обгрунтування позовних вимог зазначала, що є власником бадинку, який розташований під №37 а, по вул.Пушкіна в м.Золочів Львівської області. В даному будинку проживає та зареєстрований відповідач ОСОБА_2, який був вселений у будинок №37 у 1980 році, як член сім»ї, оскільки перебував у шлюбі з її дочкою ОСОБА_4. Однак рішенням Золочівського районного суду Львівської області від 18 вересня 2014 року шлюб між ними розірваний, а тому на даний час між позивачем та відповідачем не існує жодних взаємовідносин, які б були засновані на родинних або договірних відносинах. Разом з тим, відповідач продовжує проживати у будинку та жодним чином не приймає участі в його утрманні, внаслідок чого позивач позбавлений можливості використовувати власне житло за призначенням. Посилаючись на вимоги ст.ст.316, 317, 321, 386, 387 ЦК України просила визнати відповідача ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування будинком, що належить їй на праві приватної власності та ухвалити рішення, яким усунути перешкоди у користуванні майном шляхом виселення відповідача без надання іншого приміщення.

Оскаржуваним рішенням позов задоволено.

Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування будинком, розташованого за адресою: Львівська обл., м. Золочів, вул. Пушкіна,37 а, що належить на праві приватної власності ОСОБА_3.

Виселено ОСОБА_2 без надання іншого приміщення, з будинку розташованого за адресою: Львівська обл., м. Золочів, вул. Пушкіна,37 а.

Рішення суду оскаржив відповідач ОСОБА_2. В апеляційній скарзі зазначає, що вважає рішення незаконним та необгрунтованим. Стверджує, що суд ухвалив рішення взявши до уваги суперчливі пояснення представника позивачки та третьої особи не врахувавши, що останніми не подано жодних належних та допустимих доказів, які підтверджують, що ним чиняться перешкоди позивачам у користуванні будинком. Судом не взято до уваги того, що в спірний будинок він вселився у 1980 році після одруження з дочкою позивачки як член сім»ї власника. Протягом 2008 -2015р.р. з дозволу позивачки ним проведена реконструкція будинку, а саме добудовано одну кімнату, кухню коридор та кладову, а також другий поверх. В даному будинку він зареєстрований та проживає з жовтня 2011 року. Рішенням виконкому Золочівської міської ради Львівської області №118 від 12.06.2015 року позивачу надано дозвіл на переоформлення права приватної власності та фактично розілено будинок на дві частини, у зв»язку з чим позивачка отримала два свідоцтва про право власності на будинковолодіння по вул. Пушкіна,37 та 37а. Ухвалюючи рішення, суд керувався лише нормами Цивільного кодексу не врахуваши вимог Житлового кодексу, а саме ст.156, якою передбачено, що члени сім»ї власника жилого будинку, квартири, які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. Позивачка не надала суду іншої угоди про порядок користування житловим приміщенням, оскільки вона не укладалась. Стверджує, що підстав для його виселення, передбачених ст.116 ЖК України немає, оскільки позивач не надала жодних доказів про те, що він створює їй перешкоди у користуванні та розпорядженні її майном. Суд вийшов за межі позовних вимог визначивши, що відповідач є тимчасовим мешканцем приватного будинку, хоча про це не йшлося в позовній заяві. Зазначає, що будинок в якому він проживає знаходиться у приватній власності позивачки, а тому правовідносини, які виникли регулюються Главою 6 ЖК України та зазначена глава не містить такого статусу осіб, як тимчасові мешканці. У зв»язку з наведеним вважає, що суд розглянув справу однобічно та необ»єктивно, порушив норми матеріального та процесуального права, а також вимоги Конституції України. Просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову.

Сторони у справі в судове засідання не з»яваились, тому у відповідності до ч.2 ст.197 ЦПК України фіксування судового процесу технічними засобами не здійснювалось.

Відповідно до ч.2 ст.305 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи.

Як вбачається з матеріалів справи, сторони належним чином повідомлені про розгляд, що стверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень , а відтак перешкод для розгляду справи у відсутності сторін немає.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Згідно з ч.1 ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Однак оскаржуване рішення суду вказаним вимогам не відповідає.

Матеріалами справи та судом встановлені наступні обставини.

Житловий будинок, що розташований за адресою: Львівська обл. м. Золочів, вул. Пушкіна,№37а належить на праві приватної власності позивачу ОСОБА_3 (а.с.6).

З довідки Золочівського міського виробничого житлово-комунального підприємства №515 від 08.10.2015 року вбачається, що в даному будинку зареєстровані відповідач ОСОБА_2, його дочка ОСОБА_5 та внучка ОСОБА_6 (а.с.5).

Сама позивачка зареєстрована у ІНФОРМАЦІЯ_1, що стверджується копією паспорта (а.с.9 зворот), який вона успадкувала від своєї матері ОСОБА_7

Рішенням Виконавчого комітету Золочівської міської ради №118 від 12 червня 2015 року будинок №37 розділено та присвоїно адресні номери №37 та 37а. Позивачу ОСОБА_3 надано дозвіл на реєстрацію права власності на житлові будинки №37 та 37 а, що по вул. Пушкіна в м. Золочеві, Львівської області (а.с.28).

Реєстрацію вказаних будинків позивач провела 06.07.2015 року. Підставою реєстрації стали свідоцтва про право власності на будинки видані 22 липня 2015 року (а.с.24-25).

З копії будинкової книги вбачається, що відповідач ОСОБА_2 зареєстрований у ІНФОРМАЦІЯ_2 29 липня 2015 року (а.с.7-8).

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не має жодного права на будинок, чинить перешкоди позивачу у користуванні будинком та проживає у ньому без жодних передбачених на те законом підстав чим створює неприйнятні умови для проживання позивача.

Однак такий висновок суду є помилковим виходячи з наступного.

Власник житлового будинку, квартири, згідно ст. 383 ЦК України, має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім»ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Статтею 156 Житлового кодексу України передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

При цьому, задовольняючи позовні вимоги про виселення, суд не врахував, що дана категорія справ регулюється нормами Житлового Кодексу України, а відтак не визначився з характером спірних правовідносин, що є порушенням вимог процесуального права.

Підставою даного позову є те, що відповідач чинить позивачу перешкоди у користуванні її власністю, однак необхідних безспірних доказів про те, що відповідач протиправно проживає у будинку та чинить перешкоди у користуванні ним, позивачка суду не надала, а рішення про розлучення не може бути підставою для задоволення вказаного позову на підставі вищенаведених вимог Житлового кодексу України та у зв»язку з наступними обставинами.

Як вбачається з свідоцтва про право власності на будинок №37а , таке видано позивачці 22 липня 2015 року, а відповідач зареєстрований у ньому 29 липня 2015 року, що свідчить про те, що позивач надала згоду на його реєстрацію у вказаному будинку.

Крім цього, колегією суддів приймається до уваги те, що виселення є категорією житлового законодавства, тому при розгляді справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, предметом доказування є втрата права на житло, або взагалі його відсутність, або інші передбачені ЖК України підстави для позбавлення права на житло. Однак вказаного предмету доказування позивачкою в позовній заяві не зазначено, а подано позов лише з підстав, визначених ст.386 ЦК України, за таких обставин, суд дійшов помилкового висновку про підставність заявлених позовних вимог та їх задовольнив, не врахувавши, що підстави для виселення передбачені Житловим Кодексом України .

Відповідно до ст.212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Доказами, в розумінні ст.57 ЦПК України, є будь - які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Згідно з ч.3 ст.10, ч.1 ст.60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Однак позивачем не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідач чинить їй перешкоди у користуванні власністю або порушує правила співжиття.

Стаття 16 ЦК України передбачає способи захисту цивільних прав і інтересів осіб. Виходячи з загальних положень права власності, власнику належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Захист права власності регулюється нормами Цивільного кодексу України.

На думку колегії суддів судом безпідставно застосовано до даних правовідносин ст. 391 ЦК України за відсутності підстав для виселення, передбачених Житловим кодексом України при вирішенні спорів про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення членів сімї власника.

Фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ст.ст.269, 270, 310, 311 ЦК України право на місце проживання відноситься до особистих немайнових прав фізичної особи, якими вона володіє довічно. Вона не може бути примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

На думку колегії суддів, члена сім'ї власника (у тому числі колишнього) може бути виселено у випадках, передбачених ч.1 ст.116 ЖК, а не у зв'язку з тим, що приміщення необхідне для проживання самого власника.

Крім цього, враховуючи те, що відповідач проживав та був зареєстрований у будинку протягом тридцяти п»яти років та доказів про порушенням ним правил співжиття судом не здобуто, а рішення про розлучення з членом сім»ї позивачки не може бути підставою для виселення, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного з»ясування обставин, що мають значення для вирішення даного спору, а тому підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову за безпідставністю.

Керуючись ст.ст. 307 ч.1 п.2, 309 ч.1 п.4, 314 ч.2, 316, 317, 319 ЦПК України,- колегія суддів,-

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Золочівського районного суду Львівської області від 29 січня 2016 року скасувати.

Ухвалити нове рішення.

В задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2, третьої особи ОСОБА_4 про втрату права користування будинком та виселення без надання іншого приміщення відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржене до Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ на протязі двадцяти днів з дня набрання рішенням законної сили.

Головуючий Ю.Р. Мікуш

Судді А.В. Ніткевич

ОСОБА_8