Рішення № 58175670, 26.05.2016, Кальміуський районний суд міста Маріуполя (до 25.04.2025 - Іллічівський районний суд м. Маріуполя)

264/6871/15-ц

2/264/108/2016

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" травня 2016 р. Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області під головуванням судді Харитонової Г. Л. , при секретарі Алексіоглу Т.С., за участю адвокатів ОСОБА_1, ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 , що діяла в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 до ОСОБА_5 , 3-я особа : орган опіки та піклування Іллічівської рай адміністрації Маріупольської міської ради про вселення , -

В С Т А Н О В И В:

В жовтні 2015 року ОСОБА_3, що діяла в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 звернулася до Іллічівського районного суду м. Маріуполя з позовом до ОСОБА_5 , 3-я особа : орган опіки та піклування Іллічівської рай адміністрації Маріупольської міської ради про вселення. В обґрунтування позову вона зазначила, що з 2008 року разом з чоловіком ОСОБА_6 та донькою ОСОБА_4 мешкала за адресою : м. Маріуполь, вул.. Мічуріна буд. 13. Цей будинок належав ОСОБА_7, згоду на вселення та реєстрацію надавала представник ОСОБА_7 відповідачка ОСОБА_5 За час проживання у будинку, вони разом з чоловіком відремонтували будинок, привели його до житлового стану, погасили борги за комунальні послуги, утримували його весь час. В 2014 році помер її чоловік та відповідачка стала вимагати її звільнити будинок, оскільки вважала себе власницею цього будинку. 15 липня 2015 року біля 18 години, відповідачка разом зі снохою та двома незнайомими чоловіками, увірвалися до будинку та застосовуючи фізичну сили примушували її з дитиною звільнити будинок. Після повторного нападу на неї, який стався 31 липня 2015 року, вона, побоюючись за життя та здоровя доньки, вимушена була піти з будинку. Між тим, іншого житла у неї немає та їй з дитиною ніде мешкати. Вважала,що дії відповідачки відносно неї та її доньки є незаконними , оскільки до спірного будинку вони вселялися за згодою відповідачки ОСОБА_5. Вважала,що вона та її донька, як члени сімї наймача, користуються правом користування житловим приміщенням за адресою: м. Маріуполь, вул.. Мічуріна буд. 13 , просила вселити її разом з неповнолітньою донькою ОСОБА_4 до вказаного приміщення та стягнути на її користь з ОСОБА_5 понесені нею судові витрати.( а.с.5-6).

В судовому засіданні позивачка підтримала позовні вимоги та пояснила, що у 2007 році, її чоловік ОСОБА_6Х, приїхав до м. Маріуполь за запрошенням відповідачки, яка є його зведеною рідною сестрою. Відповідачка надала для проживання спірний будинок, при цьому вона знала,що цей будинок належить свекру відповідачки, а у неї є від нього довіреність та договір купівлі-продажу на імя ОСОБА_7 В 2008 році вона разом з донькою приїхала та стали мешкати за адресою: м. Маріуполь, вул.. Мічуріна буд. 13. Їм сказала відповідачка,що будете жити у цьому будинку, але у якості кого, скільки та на яких умовах не казала. За згодою відповідачки вона зареєструвалася за спірним приміщенням 28 жовтня 2008 року та в цей день отримала посвідку на постійне проживання. Вона прописувалася до чоловіка, а яким чином був зареєстрований її чоловік вона не знає. Мешкаючи у спірному домоволодінні, вони погасили борги з енергопостачання, зробили ремонт, а саме : замінили вікна, відремонтували дах , збудували кухню, підняли стелю, обладнали житло як для себе. 14 грудня 2015 року її чоловік помер. Після смерті її чоловіка, відповідачка почала вижинати її з дитиною з будинку. Вона вимушена були покинути це приміщення, але вважає, що відповідачка має дотримуватися даного нею слова , оскільки за життя ОСОБА_6 вона казала,що цей будинок вона передає їм, тому вони робили у ньому будівельні роботи, збудували кухню, між тим згоду на ці роботи вони не отримували. Вона знала,що відповідачка не є власницею домоволодіння, а власником будинку є ОСОБА_7 , який помер. Під час проживання вони витрачали кошти на покращення стану житлового будинку, про що у неї є документальне підтвердження. Іншого житла у неї немає. Її чоловік зареєструвався у домоволодінні як брат відповідачки, а вона зареєструвалася як його дружина. Просила позов задовольнити.

Представник позивачки ОСОБА_1, що діяла на підставі договору, позов підтримала та вважала,що навіть якщо у відповідачки ОСОБА_5 немає права власності на спірне домоволодіння, вона запевнила свого брата чоловіка позивачки, що це спадкове домоволодіння після смерті її свекра та позивачка разом з чоловіком вкладали гроші у його ремонт. Відповідачкою не надано даних про те,що чоловік позивачки вселився поза її волею. Відповідачка фактично прийняла спадщину та дозволила своєму брату разом з родиною мешкати у будинку. Її брат ОСОБА_6 чоловік відповідачки , вселився як член сімї відповідачки ОСОБА_5 , а позивачка з донькою вселилася до нього як член його сімї, тому вона , у відповідності до вимог ст.. 64 ЖК України , як член сімї , набула право користування житловим приміщенням. Просила позов задовольнити.

Відповідачка ОСОБА_5 в судовому засіданні позов не визнала та пояснила,що позивачка це дружина її рідного брата. У них з братом була спільна мати, яка мешкала разом з братом у Узбекистані до часу смерті, що настала у 2006 році. Після смерті матері, у 2007 році брат приїхав у м. Маріуполь та вони мешкали разом у спірному будинку, який є власністю її свекра ОСОБА_7. Фактично ОСОБА_7 у 1993 році поїхав на постійне місце мешкання до Німеччини та залишив їй довіреність на спірне домоволодіння, при цьому просив не продавати його. В подальшому вона перейшла жити у квартиру № 36-37 , що розташована за адресою : м. Маріуполь, вул.. О.Дундіча буд. 59 б , де вона є власницею частини. В 2007 році вона надавала згоду на реєстрацію її брата за спірним приміщенням, згоду на реєстрацію відповідачки вона не надавала та вона не була членом її сімї. На час приїзду брата ОСОБА_8 вже помер. Фактично ОСОБА_8 не є їй родичем, оскільки він вітчим її чоловіка, а у ОСОБА_7 є власні діти. На протязі всього часу проживання відповідачки вона не визнавала за нею право на користування житловою площею у спірному домоволодінні тому вимагала від неї покинути житлове приміщення після смерті брата .

Представник третьої особи ОСОБА_9, що діяла на підставі довіреності, вважала, що враховуючи інтереси неповнолітньої дитини ОСОБА_4, позов підлягає задоволенню.

Суд , вислухавши сторони, свідків, вивчивши надані суду письмові докази, вважає,що позов задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Судом встановлено,що на підставі договору купівлі-продажу від 4 листопада 1980 року ОСОБА_7 придбав 1\2 частку домоволодіння,що розташована за адресою: м. Маріуполь, вул.. Мічуріна буд. 13. У цьому домоволодіння з 1981 року почала мешкати родина відповідачки . У звязку з виїздом на постійне місце мешкання до Німеччини, ОСОБА_7 2 жовтня 1993 року надав на імя ОСОБА_5 довіреність щодо розпорядження належним йому на праві власності житловим будинком, що розташований за адресою : м. Маріуполь, вул.. Мічуріна буд. 13, зі строком її дії до 2 жовтня 1996 року. 24 жовтня 1997 року ОСОБА_7 помер. За даними, що містяться в Спадковому реєстрі відносно спадкових справ та виданих на їх підставі свідоцтв про спадщину, заповітів, спадкових договорів інформація відсутня . Після смерті ОСОБА_7 відповідачка з родиною користувалася спірним домоволодінням та надала дозвіл своєму брату ОСОБА_6 у 2007 році вселитися та мешкати в цьому будинку. У 2008 році до чоловіка приїхала позивачка з донькою та вселилася у спірне приміщення. Відповідачка на той час перейшла мешкати за адресою : м. Маріуполь, вул. О.Дундіча буд. 59 б кв.36-37 та з позивачкою разом у спірному домоволодіння не проживала. Після смерті ОСОБА_6, яка настала 15 грудня 2014 року, відповідачка , не визнаючи на позивачкою її права користуватися спірним домоволодінням, примусила її разом з неповнолітньою донькою, покинути домоволодіння, що розташоване за адресою: м. Маріуполь, вул. Мічуріна буд. 13, та з серпня 2015 року відповідачка разом з донькою у спірному приміщенні не проживають. Вважаючи порушеним своє право та право її неповнолітньої доньки ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 на користування житловим приміщенням,що розташоване за адресою : м. Маріуполь, вул. Мічуріна буд. 13, позивачка звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5 про вселення. ( а.с.12-13, 14, 46, 54,80,83,84, 85).

Вирішуючи питання щодо обґрунтованості позовних вимог суд приходить до наступного.

Підтримуючи позов, представник позивачки - ОСОБА_1 зазначала,що позивачка ОСОБА_3 разом з донькою набули право користування житловим приміщенням, розташованим за адресою : м. Маріуполь, вул. Мічуріна буд. 13, як члени сімї ОСОБА_6, який вселився до спірного приміщення та мешкав у ньому як член сімї відповідачки ОСОБА_5

З таким твердженням погодитись не можна.

Положення ст.ст. 64 ЖК України передбачають набуття права користування житловим приміщенням членами сімї наймача. Як вбачається з досліджених судом письмових доказів, відповідачка ОСОБА_5 ніколи не була ні наймачем ні власником спірного житлового приміщення. Вона мешкала за спірною адресою разом з родиною до дозволом власника домоволодіння - ОСОБА_7 Певний період часу , а саме з 2 жовтня 1993 року по 2 жовтня 1996 року вона за довіреністю мала право розпорядження належним ОСОБА_7 житловим будинком за адресою : м. Маріуполь, вул.. Мічуріна буд. 13. 24 жовтня 1997 року ОСОБА_7 помер , за оформленням спадщини після його смерті станом на 25 травня 2016 року ніхто не звертався, заповіту він не залишав. Відповідачка є дружиною пасинка ОСОБА_7, тому , відповідно до положень ЦК України, що діяли на час смерті ОСОБА_7, вона особисто не є спадкоємицею.

Об'єктом власності особи може бути, зокрема, житло житловий будинок, садиба, квартира (ст.. ст.379, 382 ЦК України).

Права власника житлового будинку, квартири визначені ст.383 ЦК України та ст. 150 ЖК України , які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, для проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.

Відповідно до ч. 1 ст. 156 ЖК України з урахуванням положень ч..1 ст.405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому нале-жить, користуються жилим приміщенням в обсязі, визначеному відповідно до угоди з власником.

Аналіз змісту вказаних правових норм свідчить про те, що право члена сім'ї власника будинку (квартири) користуватися цим житлом існує лише за наявності у власника права приватної власності на це майно.

Із зазначеного слід дійти висновку, що виникнення права членів сім "ї власника будинку (квартири) на користування цим будинком та обсяг цих прав залежить від виникнення у власника будинку права власності на цей будинок, а відтак припинення права власності особи на будинок припиняє право членів її сім'ї на користування цим будинком.

Таким чином, права членів сім'ї власника будинку на об'єкт власності є похідними від прав самого власника.

Частина ж 4 ст.156 ЖК України передбачає збереження права користування житлом лише для членів сімї , які припинили сімейні відносини з власником будинку, при умові збереження права власності на будинок цього ж власника, тобто при незмінності власника майна.

Зазначені висновки не суперечать нормам ст.47 Конституції України , ст.9 ЖК України , ст.311 ЦК України , враховуючи, що право на житло (користування ним, усунення перешкод у користуванні ним) підлягає захисту лише у випадку порушення прав особи.

Судом встановлено, та це не заперечується сторонами, що позивачка та її чоловік ОСОБА_6 ніколи не були членами сімї власника житла ОСОБА_7, а відповідачка ОСОБА_5 ніколи не була та не є власником спірного приміщення.

Вказані обставини були підтверджені в судовому засіданні свідками ОСОБА_5, ОСОБА_10 та письмовими доказами.

Свідок ОСОБА_11, який є рідним братом позивачки, в судовому засіданні підтвердив,що його сестра до спірного будинку вселялася на умовах тимчасового проживання до придбання нового житла. Йому та чоловіку позивачки було відомо,що відповідачка не є власницею домоволодіння та після смерті ОСОБА_6 під тиском відповідачки позивачка покинула спірне приміщення.

Свідки ОСОБА_12 та ОСОБА_13 підтвердили факт проживання позивачки з чоловіком та донькою у спірному приміщенні та проведення ними ремонту. Разом з тим, їм невідомо на підставі чого вони там мешкали та які були домовленості при їх вселенні до спірного домоволодіння.

За таких обставин, суд приходить до висновку про те,що позивачка та її донька не набули самостійного права на житло з підстав, передбачених законом (найм, оренда, вселення наймачем чи на підставі ордера тощо ст.810 ЦК України ,ст..ст.61,64 ЖК України ), тому норми ст.64 ЖК України у даному випадку на них не поширюються та порушень їх житлових прав немає.

При цьому суд зазначає, що факт проживання у спірному приміщенні, проведення в ньому ремонтних робіт , сплата боргів за комунальні послуги та сплата за надання поточних комунальних послуг не є підставою для набуття права користування житловим приміщенням.

Ст. 2 Закону України « Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні »(в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) передбачала,що громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом. Реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією , законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Таким чином, посилання позивачки та її представника на те,що її право користування житловим приміщенням підтверджується також і реєстрацією за спірною адресою суд вважає хибним та таким,що не заслуговує на увагу, оскільки обовязок позивачки , зареєструватися за місцем проживання був закріплений ст.. 6 Закону України « Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні »(в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) , де передбачалось,що громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, зобов'язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання.

У відповідності до п. 15 Постанови Пленуму Верховоного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 « Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» при розгляді спорів про право користування жилим приміщенням необхідно брати до уваги, що ст. 33 Конституції гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

За таких обставин, суд приходить до висновку про те, що законних підстав для задоволення позовних вимог саме до ОСОБА_5 , позивачкою не наведено, тому її позов задоволенню не підлягає та у позові слід відмовити.

Оскільки судом відмовлено у позові, відповідно немає підстав для стягнення з відповідачки ОСОБА_5 на користь позивачки ОСОБА_3 судових витрат.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 57, 60, 88, 209, 212, 213, 214, 215 ЦПК України, ст. 311, 383, 405 ЦК України, ст.ст. 9, 64, 156 ЖК України, суд ,-

В И Р І Ш И В:

В позові ОСОБА_3 , що діяла в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 до ОСОБА_5 , 3-я особа : орган опіки та піклування Іллічівської рай адміністрації Маріупольської міської ради про вселення відмовити.

На рішення може бути подана апеляція в Апеляційний суд Донецької області через Іллічівський районний суд м. Маріуполя.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя: Г. Л. Харитонова