Постанова № 58157759, 01.06.2016, Рівненський апеляційний господарський суд

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 червня 2016 року Справа № 903/34/16

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Бучинська Г.Б., суддя Філіпова Т.Л., суддя Василишин А.Р.

при секретарі судового засідання Максютинська Д.В

за участю представників сторін:

позивача: ОСОБА_1 довіреність б/н, від 29.12.2015р.

ОСОБА_2 довіреність б/н, 29.12.2015р.

відповідача 1: представник не з'явився.

відповідача 2: представник не з'явився.

третьої особи 1: представник не з'явився.

третьої особи 2: представник не з'явився.

розглянувши апеляційна скарга відповідача 1 на рішення господарського суду Волинської області від 05.04.16 р. у справі № 903/34/16

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ОСОБА_3 Україна"

до 1.Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче підприємство "Побутрембудматеріали"

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Техно-сервіс-плюс"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача 2:

- Споживче товариство "Станіславінвест", м. Івано-Франківськ

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача 1 :

- Товариство з обмеженою відповідальністю "Будтрейд Плюс", м. Івано-Франківськ

про визнання права власності та витребування майна з незаконного володіння

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «ОСОБА_3 Україна» (надалі - Позивач) звернулося в господарський суд Волинської області з позовною заявою (том 1, а.с. 3-7) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «Побутрембудматеріали» (надалі Відповідач 1) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Техно-сервіс плюс» (надалі Відповідач 2), в якій просить:

· визнати за Позивачем право власності на комплекс обслуговування автотранспорту, загальною площею 639,2 кв.м., що розташований за адресою: Волинська область, Любомльський район, с. Старовойтове, вул.. Прикордрнників, буд. 7-А;

· витребувати комплекс обслуговування автотранспорту, загальною площею 639,2 кв.м., що розташований за адресою: Волинська область, Любомльський район, с. Старовойтове, вул.. Прикордрнників, буд. 7-А, з незаконного володіння Відповідача 1.

Ухвалою господарського суду Волинської області від 24 лютого 2016 року (том 1, а.с. 144-146), з підстав, наведених в даній ухвалі, було залучено до участі в справі в якості третьої особи на стороні Відповідача 2 без самостійних вимог на предмет спору Споживче товариство «Станіславінвест» (надалі Третя особа 1).

Ухвалою господарського суду Волинської області від 16 березня 2016 року (том 2, а.с. 8-12), з підстав, наведених в даній ухвалі, було залучено до участі в справі в якості третьої особи на стороні Відповідача 1 без самостійних вимог на предмет спору Товариство з обмеженою відповідальністю «Будтрейд Плюс» (надалі Третя особа 2).

Рішенням господарського суду Волинської області від 5 квітня 2016 року (том 3, а.с. 6-17), з підстав, наведених в даному рішенні, позов Позивача було задоволено. Визнано за Позивачем право власності на комплекс обслуговування автотранспорту, загальною площею 639,2 кв.м., що розташований за адресою: Волинська область, Любомльський район, с. Старовойтове, вул.. Прикордрнників, буд. 7-А та витребувано комплекс обслуговування автотранспорту, загальною площею 639,2 кв.м., що розташований за адресою: Волинська область, Любомльський район, с. Старовойтове, вул.. Прикордрнників, буд. 7-А, з незаконного володіння Відповідача 1. Також, даним судовим рішенням було покладено витрати по сплаті судового збору на Відповідача 1 та Відповідача 2 в розмірі по 43 177 грн 50 коп. на кожного.

Не погоджуючись з судовим рішенням Відповідач 1 подав апеляційну скаргу (том 3, а.с. 28- 37), в якій просить рішення господарського суду Волинської області від 5 квітня 2016 року по справі № 903/34/16 скасувати та постановити нове, яким повністю відмовити в задоволенні позовних вимог Позивач.

Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення винесено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Крім того, Відповідач 1 як на підставу скасування рішення суду першої інстанції посилається на те, що Верховним Судом України в справі № 903/134/13-г було скасовано лише другу позовну вимогу по справі щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між Позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Вірго-Україна ЛТД», в іншій частині, а саме щодо повернення майна законному власнику Відповідачу 2 та визнанні недійсним правочину щодо відчуження нерухомого майна, що був оформлений актом приймання-передачі між Відповідачем 2 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Вірго-Україна ЛТД» постанову Вищого господарського суду України залишено в силі. Тобто, як зауважує апелянт у відповідності до судових актів по справі № 903/134/13-г було відмовлено саме у задоволенні позову про визнання даного договору купівлі-продажу недійсним, а не вирішено питання про те, що даний Договір купівлі-продажу є діючим, а також не було встановлено обставин, що Позивач є власником нерухомого майна. Відтак, апелянт зазначає, що при наявності рішення суду, яке вступило в законну силу, про обовязок повернення нерухомого майна безспірному власнику Відповідачу 2, позовна вимога Позивача про визнання права власності та витребування майна є безпідставною. Також, апелянт звертає увагу, що нерухоме майно було продано Відповідачем 2 з дотриманням вимог чинного законодавства (як законним власником), тобто продано особою, яка мала право його відчужувати, що в свою чергу унеможливлює витребування даного майна (віндикації) Позивачем на підставі статтей 387 та 388 Цивільного кодексу України, а тому, Відповідач 1 є добросовісним набувачем.

Ухвалою суду від 6 травня 2016 року (том 3, а.с. 26) апеляційну скаргу Відповідача 1 прийнято до провадження та призначено її до розгляду на 1 червня 2016 року на 10 годину 30 хвилин.

Позивач та Відповідач 2 не скористалися правом подачі письмового відзиву на апеляційну скаргу, що у відповідності частини 2 статті 96 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду рішення суду.

Представники Відповідача 1, Відповідача 2, Третьої особи 1 та Третьої особи 2 в судове засідання від 1 червня 2016 року не зявилися. Про дату, час та місце розгляду справи належним чином повідомлені, про що свідчать повідомлення про врученя поштового відправлення (том 3, а.с. 75-76). Причини неявки своїх повноважних представників Відповідачі та Третя особа суду не повідомили. Жодних клопотань від Відповідачів та Третіх осіб щодо відкладення розгляду справи до господарського суду апеляційної інстанції не надходило. Ухвалами Рівненського апеляційного господарського суду явка сторін не була визнана обовязковою.

Водночас, рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення з ухвалою про прийняття апеляційної скарги до провадження Відповідача 2 та Третьої особи 1 повернулися до суду апеляційної інстанції з відміткою "за закінченням терміну зберігання" (том 3, а.с. 72-73).

В абз. 1, 3. п. 3.9.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" роз'яснено, що особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК. За змістом зазначеної статті 64 ГПК, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Згідно з абз. 5 п. 19 Інформаційного листа Вищого господарського суду України "Про деякі питання застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2008 року" від 13.08.2008р. N 01-8/482, водночас до повноважень господарських судів не віднесено з'ясування фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Згідно з пунктом 3.9.2 Постанови Пленуму Пленуму Вищого господарського суду № 18 від 26 грудня 2011 року: у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору; господарський суд з урахуванням обставин конкретної справи може відхилити доводи учасника судового процесу - підприємства, установи, організації, іншої юридичної особи, державного чи іншого органу щодо відкладення розгляду справи у зв'язку з відсутністю його представника (з причин, пов'язаних з відпусткою, хворобою, службовим відрядженням, участю в іншому судовому засіданні і т. п.).

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Численними рішеннями Європейського суду з прав людини у справах проти України визнано порушення пункту 1 статті 6 Право на справедливий суд Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що, зокрема, полягало у тому, що національними судами не забезпечено розгляд справи заявника в розумний строк через затримки у провадженні, в основному з вини судів.

Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

З врахуванням того, що у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору і міститься апеляційна скарга Відповідача 1, в котрій відображена його позиція, в правовому полі статтей 101, частини 1 статті 102 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників Відповідача 1, Відповідача 2, Третьої особи 1 та Третьої особи 2 , за наявними у справі матеріалами.

Водночас, на адресу Рівненського апеляційного господарського суду надійшло клопотання Відповідача 1 про зупинення провадження в справі № 903/34/16 до закінчення розгляду Вищим господарським судом України справи № 903/134/13-г та про розгляд даного клопотання в судовому засіданні без участі представника Відповідача 1.

Колегія суддів в судовому засіданні від 1 серпня 2016 року після винесення даного клопотання на обговорення та заслуховування думки представників Позивача, прийшла до висновку, що у задоволенні такого клопотання слід відмовити, з огляду на таке.

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд зупиняє провадження у справі в разі неможливості розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом.

Пунктом 3.16 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року № 18 Про деякі питання практики застосування господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції визначено, що статтею статтею 79 Господарського процесуального кодексу України встановлено вичерпний перелік підстав зупинення провадження у справі; зупинення провадження у справі з інших підстав є неправомірним.

Зокрема, відповідно до частини першої статті 79 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд зупиняє провадження у справі в разі неможливості розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом. При цьому пов'язаною з даною справою є така інша справа, у якій інший суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на подання і оцінку доказів у даній справі; в тому числі йдеться про факти, які мають преюдиціальне значення (частини третя і четверта статті 35 ГПК). Під неможливістю розгляду даної справи слід розуміти неможливість для даного господарського суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, у зв'язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи даному господарському суду, одночасністю розгляду двох пов'язаних між собою справ різними судами або з інших причин.

Колегія суду зауважує, що обставини у справі № 903/134/13-г повинні бути такими, що мають значення і унеможливлюють розгляд даної справи до вирішення її Вищим господарським судом через те, що не можуть бути встановлені колегією суддів самостійно у даній справі. З матеріалів справи вбачається, що предметом судового розгляду у даній справі є вимога Позивача до Відповідачів про визнання права власності та витребування майна, а в справі № 903/134/13-г визнання недійсним правочинів.

Окрім того, предметом дослідження в справі № 903/134/13-г не є визнання права власності на спірне майно і взагалі не вирішується питання про право власності, а лише досліджується законність укладеного правочину.

За приписами статті 101 Господарського процесуального кодексу України: в процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу; додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього; апеляційний господарський суд не звязаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого суду у повному обсязі.

Крім того, у відповідності до статті 105 Господарського процесуального кодексу України, постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

Тобто, в справі № 903/134/13-г уже наявна постанова Рівненського апеляційного господарського суду, яка набрала законної сили та на даний час не скасована.

Поряд з тим, Рівненський апеляційний господарський суд зауважує, що розгляд справи № 903/134/13-г не тягне за собою неможливість розгляду даного спору по суті, оскільки це не перешкоджає колегії суду, при здійсненні перегляду рішення у справі, самостійно надати оцінку наявним в матеріалах справи доказам та дослідити дійсність правовідносин, які склались між сторонами.

Крім того, у разі задоволення позову у справі № 903/134/13-г на користь Позивача та набраня таким рішенням законної сили, обставини, що були встановлені судовим рішенням у справі № 903/134/13-г будуть нововиявленими обставинами по відношенню до судового рішення у даній справі. Тобто, в такому випадку будь-яка із сторін спору у справі не позбавлена, з дотриманням приписів Господарського процесуального кодексу України, звернутися до суду із заявою про перегляд такого рішення за нововиявленими обставинами.

При цьому, суд звертає увагу на неможливість скасування оспорюваного рішення (законність і прийняття котрого розглядається апеляційним господарським судом на момент винесення) в апеляційній інстанції за наслідками прийняття в майбутньому іншого рішення в іншій справі, що встановить нові обставини, адже такі обставини не могли бути відомі суду першої інстанції при розгляді даної справи.

З огляду на усе вищевказане суд відхиляє дане клопотання.

В судовому засіданні від 1 червня 2016 року представники Позивача заперечили проти доводів апеляційної скарги Відповідача 1, вважають доводи Відповідача 1 необґрунтованими, рішення суду першої інстанції правомірним та законним.

Рівненський апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення представників Позивача, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши наявні матеріали справи, перевіривши повноту встановлення обставин справи та їх юридичну оцінку, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, дійшов до висновку, що рішення господарського суду Волинської області від 5 квітня 2016 року слід залишити без змін, а апеляційну скаргу Відповідача 1 - без задоволення. При цьому апеляційний господарський суд виходив з такого.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, рішенням господарського суду Волинської області від 5 лютого 2014 року у справі № 903/134/13- г (за позовом Арбітражного керуючого Відповідача 2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Вірго-Україна ЛТД», Позивача та Відповідача 2 про визнання правочинів недійсними): позов задоволено повністю; визнано недійсним правочин щодо відчуження нерухомого майна, а саме малого комплексу обслуговування автотранспорту площею 639, 2 кв.м., що розташований за адресою: Волинська область, Любомльський р-н, с.Старовойтове, вул. Прикордонників, буд. 7-А, що був оформлений Актом приймання передачі (без дати та номеру), у відповідності до якого майно було передано від Відповідача 2 до ТзОВ Вірго-Україна ЛТД; визнано недійсним Договір купівлі - проваджу від 9 липня 2013 р., що посвідчений приватним нотаріусом КМНО ОСОБА_4 9 липня 2013 року та зареєстрований в реєстрі за № 2649, та був укладений між ТзОВ Вірго-Україна ЛТД та Позивачем, у відповідності до якого майно було передано від ТзОВ Вірго-Україна ЛТД до Позивача; повернуто Відповідачу 2 комплекс обслуговування автотранспорту, розташованого в с.Старовойтове, вул. Прикордонників, буд № 7А, площа забудови 772, 40 кв.м., поверхів 1, обєм будинку 2394 куб. м., загальна площа 639, 20 кв.м., площа нежитлових приміщень 639, 20 кв.м. (том 1, а.с. 91-98).

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 25 березня 2014 року рішення господарського суду Волинської області від 5 лютого 2014 року скасовано; прийнято нове судове рішення, яким в позові відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 3 липня 2014 року постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 25 березня 2014 року та рішення господарського суду Волинської області від 5 лютого 2014 року скасовано, справу передано на новий розгляд до господарського суду Волинської області.

Рішенням господарського суду Волинської області від 26 серпня 2014 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2014 року позов задоволено повністю; визнано недійсним правочин щодо відчуження нерухомого майна, у відповідності до якого майно було передано від Відповідача 2 до ТОВ "Вірго-Україна ЛТД"; визнано недійсним договір купівлі-продажу від 9 липня 2013 року, що був укладений між ТОВ "Вірго-Україна ЛТД" та Позивачем, у відповідності до якого майно було передано від ТОВ "Вірго-Україна ЛТД" до Позивача; повернуто Відповідачу 2 нерухоме майно (том 1, а.с. 91-110).

Постановою Вищого господарського суду від 5 лютого 2015 року в справі № 903/134/13-г касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю Вірго-України ЛТД та Позивача залишено без задоволення. Рішення господарського суду Волинської області від 26 серпня 2014 року та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2014 року у справі № 903/134/13- г залишено без змін (том 1, а.с. 111-116).

Постановою Верховного Суду України від 29 квітня 2015 року № 3-62гс15 постанову Вищого господарського суду України від 5 лютого 2015 року в частині залишення без змін постанови Рівненського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2014 року та рішення господарського суду Волинської області від 26 серпня 2014 року в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 9 липня 2013 року, за яким майно було передано від Товариства з обмеженою відповідальністю Вірго-Україна ЛТД до Позивача, скасовано, а справу в цій частині передано на новий розгляд до суду касаційної інстанції. В іншій частині постанову Вищого господарського суду України від 5 лютого 2015 року у справі № 903/134/13-г залишено без змін (том 1, а.с. 117-122).

В обґрунтування постанови Верховний Суд України зазначив, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача із використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України. У разі встановлення наявності речово-правових відносин до таких відносин не застосовується зобовязальний спосіб захисту. У зобовязальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У випадку якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у звязку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до статті 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом предявлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.

В подальшому, постановою Вищого господарського суду від 8 липня 2015 року в справі № 903/134/13-г касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю ОСОБА_2 Україна ЛТД та Позивача задоволені частково. Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2014 року та рішення господарського суду Волинської області від 26 серпня 2014 року в справі № 903/134/13-г в частині визнання недійним договору купівлі продажу від 9 липня 2013 року, за яким майно передано від ТОВ ОСОБА_2 Україна ЛТД до Позивача, скасовано та передано справу в цій частині на новий розгляд до господарського суду Волинської області.

Рішенням господарського суду від 09.09.2015р.у справі № 903/134/13-г відмовлено у задоволені позову в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 09.07.2013р., укладеного між ТзОВ Вірго-Україна ЛТД та ТзОВ ОСОБА_3 Україна та повернення майна Товариству Техно-Сервіс Плюс.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 11.01.16р. рішення господарського суду Волинської області від 09.09.2015 р. у справі № 903/134/13-г скасувано в частині відмови у задоволенні позову про повернення майна Товариству з обмеженою відповідальністю Техно-Сервіс Плюс, в решті рішення залишено без змін.

Судом встановлено, що загальними зборами учасників Відповідача 2 були прийняті рішення, оформлені протоколами № 25 та № 26. (том 3, а.с. 111-112)

Згідно з протоколом № 25 вирішено реорганізувати ТзОВ "Техно-сервіс-плюс" шляхом виділення частини майна підприємства його учаснику Товариству з обмеженою відповідальністю Вірго-Україна ЛТД; виділити нерухоме майно загальною вартістю 5 757 670 грн. і частину зобовязань підприємства, а саме кредиторську заборгованість перед ТзОВ Вірго-Україна ЛТД на загальну суму 5 757 670 грн.

На виконання рішення загальних зборів № 25 було складено акт приймання-передачі без дати та номера, за яким ТзОВ "Техно-сервіс-плюс" передало у власність ТзОВ Вірго-Україна ЛТД нерухоме майно.

Згідно з протоколом № 26 вирішено вивести ТзОВ Вірго-Україна ЛТД зі складу учасників Відповідача 2.

У подальшому нерухоме майно було відчужено за договором купівлі-продажу, укладеним між ТзОВ Вірго-Україна ЛТД, як продавцем і Позивачем, як покупцем (том 1, а.с. 45-47).

Проте, як зауважує Позивач, у подальшому майно вибуло із його власності без належних правових підстав і було повернуто відповідачу 2 на зберігання, в якості забезпечення позовних вимог, на підставі ухвали господарського суду Волинськоїх області від 27 грудня 2012 року. Хоча, в подальшому майно за актом державного виконавця від 7 травня 2014 року, складеного на підставі Постанови про звільнення майна боржника з-під арешту від 23 квітня 2014 року, було повернуто Позивачу, однак, власник не має можливості володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю, оскільки фактично майно залишилося в користуванні Відповідача 2.

Позивач, вважаючи на ту обставину, що він позбавлений як власник майна здійснювати весь спектр прав власника, з метою захисту, на його думку, порушеного права, звернувся в суд з позовом до Відповідачів про визнання права власності та витребування майна з чужого володіння.

Дослідивши матеріали справи колегія суду зазначає, що предметом спору у даній справі є визнання права власності на нерухоме майно та витребування майна з незаконного володіння, а, отже, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Цивільного кодексу України та інших законодавчих актів України, котрі направленні на регулювання спірних правовідносин.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.

Згідно частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України, особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. При цьому в статті 16 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання права.

У відповідності до ст. 392 ЦК України, власник майна може пред"явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або невизнається іншою особою.

Отже позов про визнання права власності є речово-правовим, вимоги котрого звернені до суду, який повинен підтвердити наявність у позивача права власності на спірне майно.

Об'єктом такого позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально визначеного майна. Підставою ж позову є обставини, що підтверджують право власності позивача на майно.

Вирішуючи питанння про правомірність набуття права власності, суд враховує положення частини 2 статті 328 Цивільного кодексу України, якою встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.

Позивач у позові про визнання права власності є особа, яка вже є власником індивідуально визначеного майна.

Слід мати на увазі, що дії особи, спрямовані на створення штучних перешкод для власника майна, щодо користування всім спектром правомочностей права власності, є підставою для звернення такої особи з позовом до суду про визнання права власності.

Відповідачем у позові про визнання права власності є будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві або не визнає за ним права та не надає можливості здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес.

Згідно статті 43 Господарського кодексу України, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Судовими доказами слід вважати документи, які можуть підтвердити або спростувати обставини, що мають значення для правильного розгляду справи.

Аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції в площинні вищезазначених положень діючого законодавства України зазначає наступне.

Позивач, як на підставу набуття права власності, посилається на те, що 9 липня 2013 року за умовами договору купівлі-продажу (надалі Договір купівлі-продажу від 9 липня 2013 року; том 1, а.с. 45-47) придбав у Товариства з обмеженою відповідальністю "Вірго-Україна ЛТД" комплекс обслуговування автотранспорту, загальною площею 639,2 м.кв., що розташований по вул. Прикордонників, 7-А в с. Старовойтовому, Любомльського р-ну Волинської області.

Відповідно суд досліджує даний договір на предмет підставності та законності набуття права власності Позивачем на спірне майно.

Дослідивши даний договір вбачається, що пунктами 1.3 , 1.6 Договору купівлі-продажу від 9 липня 2013 року визначено, що право власності на об'єкт виникає у покупця з моменту державної реєстрації даного договору. Відчужуваний об'єкт, розташований на земельній ділянці, площею 1,0000 га, кадастровий номер 0723384900:03:002:0066, яка перебуває у користуванні продавця на підставі договору оренди землі від 25.12.2012р., зареєстрованого у Державному реєстрі земель Управлінням Держкомзему у Любомльському районі Волинської області, про що вчинено запис від 28.12.2012р. за №072338494000525.

В розділі 2 даного Договору купівлі-продажу від 9 липня 2013 року Товариством з обмеженою відповідальністю "Вірго-Україна ЛТД" засвідчено, що він має право власності на об'єкт та має право на його відчужнення. Продавець свідчить, що на момент укладення цього договору об'єкт нікому іншому не переданий, не подарований, в інший спосіб не відчужений, а також не є предметом податкової застави, а також іншого спору, не перебуває в оренді або в лізингу у третіх осіб. Об'єкт в заставі, під забороною (арештом) відчуження не перебуває, що підтверджується Витягами за результатами пошуку інформації про зареєстровані речові права, їх обтяження на об'єкт нерухомого майна у порядку доступу нотаріусів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, виданими Державним реєстратором прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 09.07.2013р. Продавець свідчить та заявляє, що продавець не знаходиться в процесі банкрутства і йому невідомі будь-які дії чи наміри здійснити будь-які дії, спрямовані на порушення справи про банкрутство.

Згідно пункту 3.1 Договору купівлі-продажу від 9 липня 2013 року за домовленістю сторін продаж об'єкту вчиняється за ціною 5 614 931 грн., з урахуванням ПДВ. Зазначена ціна відповідає волевиявленню учасників цього правочину, є остаточною і змінам після його укладення не підлягає.

У відповідності до пункту 4.1 Договору купівлі-продажу від 9 липня 2013 року, сторони домовилися, що за цим договором слід вважати символічну передачу продавцем покупцю об'єкту шляхом передачі технічного паспорту, яка здійснена в момент підписання цього договору. Сторони усвідомлюють, що цей договір підтверджує передачу об'єкту від продавця покупцеві.

З матеріалів справи вбачається, що 9 липня 2013 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі зазначеного договору було внесено запис про реєстрацію права власності на комплекс обслуговування автотранспорту, загальною площею 639,2 м.кв., що розташований по вул. Прикордонників, 7- А в с. Старовойтовому, Любомльського р-ну Волинської області за Позивачем (том 1, а.с. 48).

Договір купівлі-продажу нерухомого майна було посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 та зареєстровано в реєстрі за № 2649, а також нотаріусом, як державним реєстратором, було проведено внесення до реєстру прав на майно.

Даний договір будо підписано сторонами та скріплений відтиском печаток сторін.

Як вбачається з матеріалів справи нерухоме майно було прийнято Позивачем від продавця на підставі акту приймання-передачі (том 2, а.с. 28).

Оплата придбаного нерухомого майна була проведена шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, зокрема станом на 1 липня 2013 року, ТзОВ "Вірго-Україна ЛТД" мало кредиторську заборгованість перед Позивачем в сумі 7 768 546 грн., а продаж нерухомого майна було вчинено за 5 614 931 грн., з врахуванням ПДВ, сторонами договору було прийнято рішення про зарахування зустрічних однорідних вимог, яке оформлено актом від 09.07.13р.(том 2, а.с. 29).

Будь-які претензії в сторін щодо проведення оплати по даному договору відсутні (доказів їх наявності суду не надано).

Окрім того, з матеріалів справи вбачається, що в жовтні 2013 року Державною податковою інспекцією у Шевченківському районі Головного управління Міндоходів м. Києва було проведено зустрічну звірку ТзОВ "Вірго-Україна ЛТД" щодо документального підтвердження господарських відносин з Позивачем за період з 1 липня 2013 року по 31 липня 2013 року, результати якої відображені в довідці від 8 жовтня 2013 року № 1179/22-01/35466282. Так, звіркою документально підтверджено здійснення господарських правовідносин між ТзОВ "Вірго-Україна ЛТД" та Позивачем за період з 1 липня 2013 року по 31 липня 2013 року, їх вид, обсяг, якість та розрахунки (том 2, а.с. 30-33).

Нормами статті 328 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Згідно статті 334 Цивільного кодексу України, право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Отже договір купівлі-продажу між позивачем та ТзОВ "Вірго-Україна ЛТД" від 09.07.13р. нотаріально посвідчений, відбулася його державна реєстрація, на час розгляду справи в судовому порядку недійсним не визнавався, а тому виходячи з положень частини 2 статті 328 Цивільного кодексу України, суд вважає, що право власності на майно ТзОВ "ОСОБА_3 Україна" набуло правомірно, що включає в себе законність і добросовісність такого набуття.

Апелянт стверджує, що позивач не може вважатися особою, що набула право власності на законних підставах, оскільки правочин, на підставі якого комплекс по обслуговуванню автотранспорту вибув із власності ТОВ "Техно-сервіс-плюс" та перейшов ТОВ "Вірго-Україна ЛТД" згідно судових рішень у справі № 903/134/13-г визнано недійсним.

Суд не погоджується з даними твердження скаржника у зв"язку з наступним.

Визнання недійсним правочину щодо відчуження нерухомого майна, у відповідності до якого майно було передано від Відповідача 2 до ТОВ "Вірго-Україна ЛТД" не спрастовує факту законності і добросовісності набуття права власності позивачем.

Зокрема у відповідності до висновків судів у справі № 903/134/13-г, з якими погодився Верховний суд України, правочин щодо безоплатного відчуження нерухомого майна на користь ТОВ Вірго-Україна ЛТД, який було оформлено актом приймання-передачі без дати та номера, не відповідає вимогам статей 203, 364 ЦК України.

Разом з тим Верховний суд вказав, що не можна погодитися з висновком судів що правочин, за яким ТОВ ОСОБА_3 Україна незаконно набуло нерухоме майно від ТОВ Вірго-Україна ЛТД, підлягає визнанню недійсним у порядку статті 215 ЦК України, а безпідставно набуте майно підлягає поверненню його власнику ТОВ Техно-Сервіс Плюс.

При цьому ВСУ було вказано, що згідно з частиною 3 статті 216 ЦК України загальні наслідки недійсності правочину застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

ЦК України передбачено засади захисту права власності. Зокрема, статтею 387 ЦК України власнику надано право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Відповідно до частини 1 статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Оскільки добросовісне набуття у розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком правочину, укладеного з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна із незаконного володіння.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача із використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України.

Отже, Постановою ВСУ спростовується твердження скаржника, що у справі № 903/134/13-г було задоволено віндикаційну вимогу щодо витребування майна від ТОВ "ОСОБА_3 Україна".

У відповідності до ст. 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває права власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України передбачено, що у разі придбання майна за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У зв"язку з цим підлягає дослідженню факт вибуття майна із власності Відповідача 2.

Як неодноразово встановлено судами та підтверджено матеріалами справи майно, зокрема комплекс по обслуговуванню автотранспорту, вибув із власності ТОВ "Техно-сервіс-плюс" на підставі правочину з ТОВ "Вірго-Україна ЛТД". Разом з тим, даний правочин, оформлений актом б/н, було вчинено на виконання рішень загальних зборів учасників Відповідача 2, оформлених протоколами № 25 та № 26 (том 3, а.с. 111-112).

Згідно з рішенням, оформлених протоколом загальних зборів № 25 від 14.09.2012р., вирішено реорганізувати ТзОВ "Техно-сервіс-плюс" шляхом виділення частини майна підприємства його учаснику Товариству з обмеженою відповідальністю Вірго-Україна ЛТД; виділити нерухоме майно загальною вартістю 5 757 670 грн. і частину зобовязань підприємства, а саме кредиторську заборгованість перед ТзОВ Вірго-Україна ЛТД на загальну суму 5 757 670 грн.

На виконання рішення загальних зборів № 25 було складено акт приймання-передачі без дати та номера, за яким ТзОВ "Техно-сервіс-плюс" передало у власність ТзОВ Вірго-Україна ЛТД нерухоме майно. Дані рішення загальних зборів відповідача 2 не оскаржувалися учасниками товариства, не були визнані недійсними у встановленому законом порядку.

Згідно ст. 145 ЦК України, вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори його учасників. У відповідності до ст. 98 ЦК України, загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства.

Наявність у діях власника майна волі на передачу цього майна виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

А відтак, майно вибуло з власності Відповідача 2 на підставі рішень самого товариства, у зв"язку з чим відсутні докази на підтвердження факту вибуття комплексу по обслуговуванню автотранспорту з володіння власника Відповідача 2 не з його волі, а тому відсутні підстави для застосування п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України до ТОВ "ОСОБА_3 Україна", як добросовісного набувача.

Таким чином, колегія суддів вважає доводи апелянта, викладені у апеляційній скарзі щодо відсутності у Позивача будь-яких прав на дане нерухоме майно такими, що суперечать нормам діючого законодавства України та не відповідають обставинам справи.

З огляду на що, беручи до уваги те, що Позивачем подано належні та допустимі докази про визнання за ним права власності на нерухоме майно (з врахуванням існування преюдиційного факту щодо визнання дійсності правочину, на підставі якого було придбане дане майно) колегія суду в площинні існування спірних відносин та неврегульованих питань з приводу належності права власності на дане нерухоме майно, враховуючи існування перешкод, котрі не надають можливості Позивачу здійснювати правомочності власника майна, дійшла до висновку, що враховуючи вимоги, статті 334 Цивільного кодексу України, Позивач набув право власності на комплекс обслуговування автотранспорту, загальною площею 639,2 м.кв., що розташований по вул. Прикордонників, 7-А в с. Старовойтовому, Любомльського р-ну Волинської області на законних підставах.

Щодо позовної вимоги Позивача про витребування комплексу обслуговування автотранспорту, загальною площею 639,2 кв.м., що розташований за адресою: Волинська область, Любомльський район, с. Старовойтове, вул. Прикордрнників, буд. 7-А, з незаконного володіння Відповідача 1, то, колегія суддів розглядає дані вимоги із врахуванням позиції, яка викладена в постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2015 року по справі № 903/134/13-г в площинні норм матерального права направлених на врегулювання відносин даного виду.

Досліджуючи судові акти по справі № 903/134/13-г, колегія суддів звертає увагу на наступне. Рішенням господарського суду Волинської області від 9 вересня 2015 року та постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 11 січня 2016 року в справі № 903/134/13-г встановлено, що Позивач є добросовісним набувачем, оскільки нерухоме майно- малий комплекс обслуговування автотранспорту площею 639, 2 кв.м., що розташований за адресою: Волинська область, Любомльський район, с.Старовойтове, вул. Прикордонників, буд. 7-А був придбаний Позивачем за відплатним договором і Позивач не знав та й не міг знати про те, що ТзОВ "Вірго-Україна ЛТД" не мало права відчужувати майновий комплекс. Даним рішенням та постановою було відмовлено у задоволенні вимоги про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна від 9 липня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 9 липня 2013 року та зареєстрований в реєстрі за № 2649, укладеного між ТзОВ "Вірго-Україна ЛТД" та Позивачем, недійсним.

З огляду на вищенаведене, колегія суду зазначає, що за приписами частини 3 статті 35 Господарського процесуального кодексу України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Відповідно до пункту 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26 грудня 2011 року "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", не потребують доказування преюдиціальні факти, тобто встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) у процесі розгляду іншої справи, в якій беруть участь ті самі сторони, в тому числі і в тих випадках, коли в іншому спорі сторони мали інший процесуальний статус. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме фактам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), але не правовій оцінці таких фактів, здійсненій іншим судом чи іншим органом, який вирішує господарський спір.

Статтею 124 Конституції України визначено, що судові рішення (ухвала, постанова) є обов'язковими до виконання на всій території України.

Як вбачається з матеріалів справи, 27 грудня 2013 року господарським судом Волинської області винесено ухвалу про забезпечення позову у справі № 903/134/13-г (том 1, а.с. 160-161), якою накладено арешт на комплекс обслуговування автотранспорту площею 639,2 м.кв., розташований за адресою: Волинська область, Любомльський район, с. Старовойтове, вул. Прикордонників, буд. 7-А та заборонено користування та управління нерухомим майном шяхом передання нерухомого майна в тимчасове управління Позивача.

На підставі зазначеної ухвали, нерухоме майно було передано для Відповідача 2.

Дана ухвала господарського суду Волинської області про забезпечення позову від 27 грудня 2013 року по справі № 903/134/13-г, була прийнята на підставі заяви арбітражного керуючого ОСОБА_5 під час розгляду позовної заяви арбітражного керуючого ОСОБА_5 про визнання угод, в тому числі й Договору купівлі-продажу від 9 липня 2013 року, недійсними та повернення майна до Відповідача 2 (інтереси якого представляв арбітражний керуючий).

Водночас, дана ухвалу про забезпечення позову була скасовано 25 березня 2014 року постановою Рівненського апеляційного господарського суду по справі 903/134/13-г.

24 квітня головним державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Любомльського районного управління юстиції ОСОБА_6 було винесено постанову про звільнення з-під арешту майна: комплексу обслуговування автотранспорту площею 639,2 м.кв., розташований за адресою: Волинська область, Любомльський район, с. Старовойтове, вул. Прикордонників, буд. 7-А (том 1, а.с. 49).

Колегія суддів констатує, що актом державного виконавця від 7 травня 2014 року, складеного на підставі постанови про звільнення майна боржника з-під арешту від 23 квітня 2014 року, майно було повернуто Позивачу (том 1, а.с. 51).

Фактично майно залишилось у користуванні Відповідача 2, яке не допустило Позивача до нерухомого майна.

Зважаючи на встановлену вище обставину щодо добросовісного набуття саме Позивачем права власності на дане майно, колегія суддів зауважує, що Відповідач 2 володіє, користується та розпоряджається майном без достатніх правових підстав незважаючи на наявність судових спорів.

При цьому, з матеріалів справи вбачається, що 15 червня 2015 року (через 6 календарних днів після припинення справи про банкрутство) Відповідач 2 здійснило відчуження спірного майна на користь Третьої особи 1 (м. Івано-Франківськ, вул. Короля Данила, 20, код ЄДРПОУ 57582334).

Відчуження відбулось на підставі договору купівлі-продажу від 15 червня 2015 року (том 1, а.с. 235-237), посвідченого приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу ОСОБА_7

Пунктом 3.1 вказаного договору передбачено, що продаж об'єкту нерухомості по даному договору за домовленістю сторін вчинено за 445 764 грн. Крім того, в пункті 6.1 договору від 15 червня 2015 року зазначено, що Відповідач 2 стверджує (гарантує) про відсутність судового спору щодо об'єкту продажу.

Як вбачається з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав №39279908 від 18 червня 2015 року (том 1, а.с. 166-172), 17 червня 2015 року спірне майно було відчужено Третьою особою 1 на користь Третьої особи 2 .

При цьому, 29 серпня 2015 року спірне майно було придбано Відповідачем 1 у Третьої особи 2 на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 29 серпня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Івано-Франківського MHO ОСОБА_8 за 512 628 грн 60 коп. (том 1, а.с. 207-210).

Окрім того, судова колегія суддів звертає увагу на те, що відчуження Відповідачем 2 комплексу обслуговування автотранспорту відбулось вже після винесення постанови Верховним судом України про часткове скасування рішень господарських судів і направлення справи на новий розгляд, і призначення Вищим господарським судом України справи до розгляду. При цьому, представник Відповідача 2 був присутній на засіданні Верховного Суду України (том 1, а.с. 39), а відтак, дане свідчить про обізнаність Відповідача 2 з судовими актами та позиції судових інстанцій щодо дійсності Договору купівлі-продажу від 9 липня 2013 року (на підставі котрого й було придбане нерухоме майно Позивачем).

Дане спростовує твердження Відповідача 2, зазначене в Договорі купівлі-продажу від 29 серпня 2015 року про відсутність судового спору щодо спірного майна.

Як вбачається з матеріалів справи, для запобігання вчинення незаконних реєстраційних дій, Позивач неодноразово направляв на адресу реєстраційної служби Любомльського районного управління юстиції лист з повідомленням про наявність судового спору та проханням не вчиняти будь-яких реєстраційних дій до розгляду справи (том 2, а.с. 78; доказ направлення на а.с. 79).

Проте, Державним реєстратором реєстраційної служби Любомльського районного управління юстиції Волинської області ОСОБА_9 були вчинені протиправні, незаконні дії щодо реєстрації спірного майна, а саме державним реєстратором було взагалі видалено з державного реєстру інформацію про власність Позивача і зареєстровано спірне майно за Відповідачем 2 (том 1, а.с. 170).

Зазначені реєстраційні дії були оскаржені позивачем до адміністративного суду. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 28 січня 2016 року у справі № К/800/44090/15 (за позовом Позивача до Державного реєстратора реєстраційної служби Любомльського районного управління юстиції Волинської області ОСОБА_9 про визнання протиправними дій, визнання незаконними та скасування рішення та запису зобов'язання вчинити дії) - касаційну скаргу Державного реєстратора реєстраційної служби Любомльського РУЮ Волинської області ОСОБА_9 відхилено, постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2015 року, якою позов було задоволено, залишено без змін.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2015 року були визнані протиправними дії Державного реєстратора щодо прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та внесення запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на спірне майно за ТзОВ "Техно-Сервіс Плюс". Зобов'язано Державного реєстратора вчинити дії щодо скасування такого запису (том 2, а.с. 80-87).

Колегією суддів Київського апеляційного адміністративного суду встановлено, що на момент прийняття рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень за №22065328, тобто 15.06.2015р., рішення господарського суду Волинської області від 26.08.2014р., на підставі якого внесено запис №10032648 вже було скасовано постановою Верховного Суду України від 29.04.2015р.

Крім того, Вищим адміністративним судом України під час розгляду касаційної скарги Державного реєстратора було описані наступні обставини:

рішенням господарського суду Волинської області від 26 серпня 2014 року по справі 903/134/13-г не визнавалося право власності на спірне майно і взагалі не вирішувалося питання про право власності, тому вказане рішення не є підставою для державної реєстрації права власності відповідно вимог статті 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та п. 37 Порядку № 868;

виходячи з наведеного Державний реєстратор реєстраційної служби Любомльського РУЮ Волинської області ОСОБА_9 при проведенні вищенаведених реєстраційних дій від 15.06.2015 року діяв з грубим порушенням вищенаведених законодавчих норм та Порядку № 868, оскільки були відсутні підстави для проведення реєстрації права власності;

підсумовуючи встановлене касаційний суд адміністративної інстанції дійшов висновку, що: апеляційний суд прийшов до обґрунтованих висновків, що станом на 15.06.2015 року, у державного реєстратора були відсутні підстави для прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за № 22065328, а тому дії державного реєстратора реєстраційної служби Любомльського РУЮ Волинської області ОСОБА_9 щодо прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за №22065328 та внесення запису №10032648 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на малий комплекс обслуговування автотранспорту, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 100020207233, загальна площа 639,2 кв.м., адреса: вулиця Прикордонників, будинок 7А, с. Старовойтове, Любомльський р-н, Волинська обл., за ТзОВ "Техно-Сервіс Плюс" є незаконними, а рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за № 22065328 підлягає скасуванню;

фактично незаконними реєстраційними діями державного реєстратора заподіяна шкода правам, свободам та інтересам ТзОВ «ОСОБА_3 Україна», як власника малого комплексу обслуговування автотранспорту згідно договору купівлі-продажу від 9 липня 2013 року (том 1, а.с. 176).

Як уже було зазначено вище в даній судовій постанові дані встановлені обставини відповідно до статті 35 Господарського процесуального кодексу України є преюдиційними.

Окрім того, з матеріалів справи вбачається, що користувачем земельної ділянки, на якій розташоване спірне майно, є Товариство з обмеженою відповідальністю "Вірго-Україна ЛТД", яке виконує в повному обсязі всі обов'язки, передбачені договором оренди землі від 25 грудня 2012 року, що зареєстрований в Управлінні Держкомзему у Любомльському районі Волинської області (том 2, а.с. 93-99).

Згідно зі статтею 317 Цивільного кодексу України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

За наведених обставин колегія суддів констатує, що при розгляді спорів про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння необхідно враховувати, що позивачем за таким позовом може бути власник майна (фізичні, юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів), який на момент подання позову не володіє цим майном, а також особа, яка хоча і не є власником, але в якої майно перебувало у володінні за законом або договором, зокрема на підставі цивільно-правових договорів (зберігання, майнового найму тощо), в оперативному управлінні, на праві повного господарського відання, а також на інших підставах, встановлених законом.

Незаконним володільцем може бути і добросовісний (і недобросовісний) набувач. Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати.

В даному випадку, в матеріалах справи відсутні докази, котрі б вказували на обізнаність Позивача, при укладенні договору купівлі-продажу спірного майна, про ту обставину, що ТзОВ «Вірго-Україна ЛТД» не мала права відчужувати дане майно, при цьому, апелянтом зворотнього не доведено.

При цьому, Відповідач 2, уклавши договір купівлі-продажу від 15 червня 2015 року з Третьою особою 1 про відчуження спірного майна, усвідомлював характер та наслідки вчинення таких дій.

Відповідно, враховуючи вище встановлену обставину щодо правомірного набуття Позивачем права власності, саме як добросовісним набувачем, в правовому полі частини 3 статті 388 Цивільного кодексу України, колегія суддів зауважує, що Позивач правомірно та обґрунтовано звернувся з даною позовною вимогою про витребування майна з незаконного володіня саме до Відповідача 1 та Відповідача 2.

Відповідач 1 в своїй апеляційній скарзі стверджує, що майно не може бути витребувано від нього, оскільки він, придбавши майно за договором купівлі-продажу від 29 сепрня 2015 року (том 1, а.с. 207-208) у Третьої особи 2, не знав та й не міг знати про те, що Третя особа 2 не мала права на відчуження даного майна, а тому, на переконання Відповідача 1 він є добросовісним набувачем.

При цьому, колегія суддів відхиляє такі твердження апелянта з наступним обґрунтуванням своєї позиції.

На переконання колегія суддів, набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з'ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.

Водночас запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності відчужувача не є безспірним доказом добросовісності набувача.

Відповідно до положень частини першої статті 388 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 Цивільного кодексу України.

Досліджуючи обставини набуття права власності на спірне майно Відповідачем 1 суд звертає увагу на наступне.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, станом на 17 червня 2015 року дане майно зареєстроване за Третьою особою 2 (том 1, а.с. 166), при цьому з червня 2015 року ( 28 січня 2016 року кінцеве рішення Вищого адміністративного суду) відбувався судовий процес в окружному адміністративному суді з приводу оскарження та визнання незаконних дій державного реєстратора щодо реєстрації права власності на спірне майно за Відповідачем 2, який відчужив дане майно Третій особі 1 (договір купівлі-продажу від 15 червня 2015 року), яка в подальшому здійснила таке відчуження на користь Третьої особи 2 (договір купівлі-продажу від 17 червня 2015 року), яка продала його Відповідачу 1 (договір купівлі-продажу від 29 серпня 2015 року). Також, суд бере до уваги наявність судового спору у справі № 903/134/13-г щодо визнання недійсними правочинів.

Незважаючи на те, що дії реєстратора щодо реєстрації права власності на спірне майно за Відповідачем 2 були визнання незаконними, а такими діями було спричинено шкоду дійсному власнику такого майна як встановлено судовими інстанціями (Позивачу), Позивач не мав можливості здійснювати весь спектр прав власника з огляду на те, що дане майно постійно відчужувалося від однієї особи до іншої, при цьому, без волі та свідомого волевиявлення дійсного власника (Позивача).

Позивачем належними доказами у відповідності до ст.ст. 33-34 Господарського пророцесуального кодексу та в правовому полі діючого законодавства України доведено вибуття майна не з його волі та наявність саме у нього статусу добросовісного набувача (та на час розгляду даної справи дійсності договору купівлі-продажу згідно котрого було придбано майно) і в цілому прав власника, котрий відповідно до статті 317 Цивільного кодексу України наділений правом володіння, користування та розпорядженя майном, а відтак наділений застосовувати засоби захисту свого права відповідно до глави 29 Цивільного кодексу України (в тому числі в судовому порядку) .

Виходячи зі змісту наведених обставин справи та доказів, зважаючи на визнання права власності на спірне майно саме за Позивачем, слідує, що власник вправі витребувати своє майно від особи, у якої на момент подання позову воно фактично знаходиться у незаконному володінні.

Зазначений спосіб захисту права власності застосовується в тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти й користуватись належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває з його володіння.

Підставою даного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог Позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, зокрема це факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача поза його волею, перебування його в натурі у відповідача, тощо.

Враховуючи усе вищевстановлене в даній судовій постанові в контексті встановленої обставини щодо того, що комплекс обслуговування автотранспорту вибув з володіння власника Позивача не з його волі, внаслідок чого Позивач позбавлений можливості здійснювати фактичне володіння майном, а між Позивачем та Відповідачем 1 немає договірних відносин (зобовязального характеру), як встановлено вище в даній судовій постанові Відповідач 2 відчужив спірне нерухоме майно без достатніх правових підстав, а відтак колегія суддів дійшла висновку, що наявні законні підстави для витребування спірного майна від Відповідача.

Колегія суду оцінює всі докази в сукупності, і відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили, а тому при винесенні даного рішення апеляційний господарський суд досліджував всі обставини справи в їх сукупності та здійснював оцінку кожного доказу.

Відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Статтею 33 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

У зв"язку з наведеним, колегія суддів вважає, що посилання Відповідача 1, викладені ним в апеляційній скарзі, є необґрунтованими, документально не підтвердженими, такими, що не ґрунтуються на нормах чинного законодавства, а відтак, апелянт, в порушення вимог статтей 32,33 Господарського процесуального кодексу України, не довів тих обставин, на які він посилається як на підставу своїх заперечень.

Встановивши, що спірне майно належить саме Позивачу, відсутність ознак та доводів, які б дозволяли дійти до висновку, що на відчуження даного майна була воля Позивача, колегія суду дійшла висновку про можливість захисту прав Позивача шляхом застосування механізму, передбаченого статтями 330, 334, 388 Цивільного кодексу України, а відтак враховуючи усе вищевказане, констатує доведеність Позивачем підставності своїх позовних вимог щодо визнання за Позивачем права власності на спірне майно та витребування майна з незаконного володіння, а тому позовні вимоги Позивача підлягають до задоволення.

На підставі наведеного, Рівненський апеляційний господарський суд приходить до висновку, що рішення господарського суду Волинської області слід залишити без змін, а апеляційну скаргу Відповідача 1 без задоволення.

Судові витрати за подачу апеляційної скарги Відповідача 1, відповідно до частини 5 статті 49 Господарського процесуального кодексу України, суд покладає на Відповідача 1.

Керуючись статями 49, 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче підприємство "Побутрембудматеріали" на рішення господарського суду Волинської області від 05.04.16 р. у справі № 903/34/16 залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Волинської області від 05.04.16 р. у справі № 903/34/16 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

Справу №903/34/16 повернути господарському суду Волинської області.

Головуючий суддя Бучинська Г.Б.

Суддя Філіпова Т.Л.

СуддяВасилишин А.Р.