Рішення № 58129534, 01.06.2016, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01.06.2016Справа №910/4749/16

За позовом Заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Міністерства культури України, Київської міської ради, Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

до 1) Малого приватного підприємства "Аквадон"

2) Комунального підприємства "Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт"

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивачів Державна архітектурно-будівельна інспекція України

провизнання недійсною додаткової угоди та повернення майна

Суддя Пукшин Л.Г.

Представники:

від прокуратури Вакулюк Д.С. - представник за посвідченням від 03.02.16

від позивача-1 Олексієнко В.М. - представник за довіреністю № 1435/11/13-16 від 29.04.16

від позивача-2 Друцька О.Г. - представник за довіреністю № 225-КМГ-874 від 21.03.16

від позивача-3 Друцька О.Г. - представник за довіреністю № 062/01/10-4 від 04.01.16

від відповідача-1 Салазський О.С. - представник за договором від 09.02.15

від відповідача-2 Громницький С.П. - представник за довіреністю № 068/01-19 від 14.03.16

від третьої особи не з'явились

В судовому засіданні 01.06.2016 в порядку ст. 85 ГПК України, було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передані позовні вимоги Заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі: 1) Міністерства культури України, 2) Київської міської ради, 3) Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) до Малого приватного підприємства "АКВАДОН" та Комунального підприємства "Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт" про визнання недійною додаткової угоди та повернення майна.

В обґрунтування позовних вимог прокуратура зазначає, що Додаткова угода № 3 до інвестиційного договору № 9 від 07.04.2006 про реконструкцію нежитлового будинку з надбудовою та прибудовою по вул. П. Сагайдачного, 20/2 (садиба) в місті Києві, укладена 25.12.2008 між Головним управлінням комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), Малим приватним підприємством "АКВАДОН" та Комунальним підприємством "Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт" до інвестиційного договору № 9 від 07.04.2006 суперечить вимогам приватизаційного законодавства, законодавства про охорону культурної спадщини та порядку проведення інвестиційних конкурсів для будівництва, реконструкції нежитлових будинків, встановленого Київрадою, а підстава її укладення - рішення Київради від 28.08.2008 № 95/95, є незаконними та визнано недійсним в судовому порядку. Враховуючи викладене, Прокуратура міста Києва відповідно до ст. 215, 216 ЦК України просить визнати недійсною Додаткову угоду № 3 від 25.12.2008 та повернути спірне нерухоме майно Департаменту комунальної власності м. Києва.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 21.03.2016 за вказаною позовною заявою порушено провадження у справі №910/4749/16, залучено до участі у справі в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Департамент державної архітектурно-будівельної інспекції у місті Києві, призначено розгляд справи в судовому засіданні 13.04.2016.

13.04.2016 через загальний відділ діловодства господарського суду надійшла заява відповідача про застосування строків позовної давності, відповідно до якої останній зазначає, що позивачами по справі стало або могло бути відомо про порушення своїх прав або про особу, яка їх порушила з моменту укладення спірної додаткової угоди, а саме з 25.12.2008, що свідчить про пропущення строку позовної давності передбаченої ст. 257 ЦК України та відсутність поважних причин такого пропущення.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.04.2016 у зв'язку із неявкою представників відповідача та третьої особи розгляд справи відкладено до 18.05.2016.

17.05.2016 через загальний відділ діловодства господарського суду надійшли письмові пояснення третьої особи та клопотання про заміну Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у місті Києві на Державну архітектурно-будівельну інспекцію України.

У судове засідання, призначене на 18.05.2016, з'явились прокурор, представники позивачів, відповідача-2 та третьої особи.

Відповідач-2 в судове засідання явку уповноваженого представника не забезпечив, про поважні причини неявки суд не повідомив, обґрунтованих клопотань щодо своєї неявки не направляв, хоча про дату, час і місце судового засідання був повідомлений належним чином.

У судовому засіданні представник прокуратури надав письмові пояснення для долучення до матеріалів справи та підтримав подану 18.03.2016 заяву про вжиття заходів забезпечення позову, на підставі якої прокурор просить суд накласти арешт на нежитловий будинок площею 1979,80 кв. м. по вулиці Петра Сагайдачного, 20/2 (літ А) та нежитловий будинок площею 500,80 кв. м. по вул. П. Сагайдачного, 20/2 (літ. Б) загальною вартістю 15 159 840,00 грн.

Судом в задоволенні заяви про вжиття заходів до забезпечення позову відмовлено, оскільки прокурором не надано доказів існування обставин з якими приписи ст. 66 Господарського процесуального кодексу України пов'язують можливість вжиття відповідних заходів до забезпечення позову.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.05.2016 замінено третю особу - Інспекцію державного архітектурно-будівельного контролю у місті Києві на Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, продовжено строк розгляду спору у справі №910/4749/16 на 15 днів, відкладено розгляд справи на 25.05.2016.

24.05.2016 через канцелярію суду представником відповідача 1 подано відзив на позовну заяву за змістом якого в задоволенні позову просив відмовити повністю, вказував на відсутність порушень приписів чинного законодавства при укладенні спірної угоди з огляду на те, що спірне майно на момент її укладення не було внесено до реєстру пам'яток архітектури національного значення.

В судовому засіданні 25.05.2016 оголошено перерву до 01.06.2016.

01.06.2016 через канцелярію суду представником відповідача 1 було подано доповнення до відзиву на позовну заяву за змістом якого вказував на відсутність будь-яких порушень з його боку взятих на себе зобов'язань за спірним інвестиційним договором та сплатою коштів у визначеному розмірі за передачу в його власність спірного майна, що з огляду на практику Європейського суду з права людини виключає можливість позбавлення його правомірно набутого майна.

У судове засідання, призначене на 01.06.2016, з'явилися представники прокуратури позивачів та відповідачів.

Представники позивачів та прокуратури позовні вимоги підтримали та просили суд задовольнити у повному обсязі. Представник відповідача-1 заперечував проти позовних вимог. Представник відповідача-2 надав пояснення по суті спору.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, встановив.

Рішенням Київської міської ради від 24.06.2004 №322/1532 "Про затвердження переліку нежилих будинків комунальної власності територіальної громади міста Києва, які підлягають реконструкції або реставрації за залучені кошти" нежитлові приміщення площею 2 575,8 кв.м. по вул. П. Сагайдачного, 20/2 у м. Києві (садиба) включено до переліку об'єктів, які підлягають реконструкції або реставрації за залучені кошти.

За результатами проведеного конкурсу із залучення інвесторів до реконструкції нежилих будинків по вул. Сагайдачного, 20/2 літ. "А" та літ. "Б", переможцем якого визначено Мале приватне підприємство "Аквадон", між Головним управлінням комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), як замовником, Комунальним підприємством "Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт", як службою замовника, та Малим приватним підприємством "Аквадон", як інвестором, 07.04.2006 укладено інвестиційний договір № 9 про реконструкцію нежилого будинку з надбудовою та прибудовою по вул. Петра Сагайдачного, 20/2 (садиба) в м. Києві (надалі - "Інвестиційний договір").

Предметом Інвестиційного договору є реалізація інвестиційного проекту з реконструкції нежилого будинку за адресою: м. Київ, вул. Петра Сагайдачного, 20/2 (садиба) на умовах визначених конкурсом по залученню інвесторів для реконструкції будинку, затвердженого протоколом конкурсної комісії від 23.12.2005 № 17, та Інвестиційного договору.

Відповідно до п. 2.6 Інвестиційного договору інвестор зобов'язався розробити концепцію реконструкції та будівництва, для чого замовити передпроектні роботи, за власний рахунок забезпечити фінансування всіх витрат, пов'язаних з реконструкцією та будівництвом об'єкту інвестування, погодити та підписати графік фінансування реконструкції та будівництва об'єкту інвестування та загальні строки виконання всього комплексу робіт, і після введення об'єкта інвестування в експлуатацію передати до комунальної власності територіальної громади міста Києва 3 500 (три тисячі п'ятсот) кв.м. нежилих приміщень в будинку, забезпечити належне утримання майна, що передається у власність інвестору.

Згідно із п. 4.1 Інвестиційного договору сторони визначають наступний порядок використання результатів реконструкції та будівництва об'єкту інвестування: площа нежилих приміщень в обсязі 3 500 кв.м. передається до комунальної власності територіальної громади м. Києва; решта площі нежилих та житлових приміщень передається інвестору. Право власності інвестора на майно виникає після введення об'єкту інвестування в експлуатацію і оформлюється у відповідності до діючого законодавства.

Рішенням Київської міської ради від 28.08.2008 №95/95 "Про передачу малому приватному підприємству "Аквадон" під реконструкцію нежилих будинків на вулиці Петра Сагайдачного, 20/2 літ. А та на вулиці Петра Сагайдачного, 20/2 літ. Б (садиба) у Подільському районі міста Києва" відповідно до ст. 327 ЦК України, п. 30 ч. 1 ст. 26, ч. 5 ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", враховуючи що МПП "Аквадон" є переможцем конкурсу із залучення інвесторів до реконструкції або реставрації нежилих будинків, що належать до комунальної власності територіальної громади м. Києва та звернення МПП "Аквадон", Київською міською радою вирішено: передати Малому приватному підприємству "Аквадон" під реконструкцію нежилі будинки комунальної власності територіальної громади міста Києва на вулиці Петра Сагайдачного, 20/2 літ. А площею 2 075,4 кв.м. та на вулиці Петра Сагайдачного, 20/2 літ. Б площею 495,9 кв. м. (садиба) у Подільському районі міста Києва за умови компенсації вартості, визначеної звітом про оцінку вартості згаданих нежилих будинків; Головному управлінню комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) забезпечити проведення незалежної оцінки вартості нежилих будинків, зазначених у пункті 1 цього рішення; Малому приватному підприємству "Аквадон" перерахувати кошти до міського бюджету за нежилі будинки на вулиці Петра Сагайдачного, 20/2 літ. А та на вулиці Петра Сагайдачного, 20/2 літ. Б (садиба) у Подільському районі міста Києва; після виконання пункту 3 цього рішення Головному управлінню комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) підписати акти приймання-передачі у власність Малому приватному підприємству "Аквадон" нежилих будинків на вулиці Петра Сагайдачного, 20/2 літ. А та на вулиці Петра Сагайдачного, 20/2 літ. Б (садиба) у Подільському районі міста Києва.

25.12.2008 між сторонами інвестиційного договору було укладено додаткову угоду № 3 до Інвестиційного договору (надалі - "Додаткова угода №3") відповідно до умов якої вирішено викласти останній абзац п. 4.1 Інвестиційного договору в наступні редакції: "За умови компенсації інвестором вартості Об'єкта інвестування, визначеної звітом про оцінку вартості цього об'єкта та підписання акта приймання-передачі у власність, інвестор набуває право власності на це об'єкт.

На підставі п. 4.1 Інвестиційного договору в редакції Додаткової угоди №3 МПП "Аквадон" було перераховано до міського бюджету грошові кошти у загальному розмірі 15 159 840,00 грн. в якості компенсації вартості спірного об'єкта інвестування, що підтверджується платіжними дорученнями №2 від 26.02.2009 та №1 від 15.10.2009.

На виконання умов Інвестиційного договору та Додаткової угоди №3 03.11.2009 замовник передав, а інвестор прийняв у власність нежилі будинки на вулиці Петра Сагайдачного, 20/2, літ. А площею 1 979,8 кв.м. та літ. Б площею 500,8 кв.м., що підтверджується актом приймання-передачі №552 від 03.11.2009.

04.11.2009 згідно наказу Головного управління комунальної власності м. Києва від 04.11.2009 №916-В МПП "Аквадон" було видано свідоцтва про право власності серії САС № 741870, та серії САС № 741871, що посвідчують належність нежилого будинку площею 1 979,8 кв.м., який розташований в м. Києві по вул. Сагайдачного Петра № 20/2 (літера А) та нежилого будинку площею 500,8 кв.м., який розташований в м. Києві по вул. Сагайдачного Петра № 20/2 (літера Б), відповідно, МПП "Аквадон".

Спір у справі стосується законності Додаткової угоди №3 та наявності правових підстав для зобов'язання МПП "Аквадон" повернути спірне майно у власність територіальної громади міста Києва.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Як на підставу визнання Додаткової угоди №3 недійсною прокурор вказує на те, що відчуження за такою угодою спірного майна на користь відповідача 1 суперечить вимогам приватизаційного законодавства, законодавства про охорону культурної спадщини та порядку проведення інвестиційних конкурсів для будівництва, реконструкції нежилих будинків, встановленого Київрадою, а підстава її укладення - рішення Київради від 28.08.2008 №95/955, визнано незаконним в судовому порядку.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для їх розгляду, господарський суд міста Києва дійшов висновку, що позов прокурора не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до ст.ст. 140, 142, 143 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

У відповідності до ч. 5 ст. 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

За змістом ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання: прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначення доцільності, порядку та умов приватизації об'єктів права комунальної власності; вирішення питань про придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, про включення до об'єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано недійсним, про надання у концесію об'єктів права комунальної власності, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади; прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення.

Положеннями частин 1, 5, 6 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) встановлено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правоможності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду. Доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об'єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку.

З огляду на викладені приписи законодавства вбачається, що в даному випадку саме Київську міську раду було наділено правом володіння, користування та розпорядження спірним майном від імені територіальної громади міста Києва, в т.ч. встановлення умов його відчуження та уповноваження на це відповідні органи.

В даному випадку спірне майно було об'єктом інвестування.

Загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України визначаються Законом України "Про інвестиційну діяльність".

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України "Про інвестиційну діяльність" інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону України "Про інвестиційну діяльність" об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди в усіх галузях економіки та об'єкти власності.

Частиною 1 ст. 5 Закону України "Про інвестиційну діяльність" передбачено, що суб'єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави.

Згідно із ст. 9 Закону України "Про інвестиційну діяльність" основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода). Укладання договорів, вибір партнерів, визначення зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб'єктів інвестиційної діяльності.

З огляду на викладені положення вбачається, що визначення умовами Інвестиційного договору, в редакції Додаткової угоди №3, механізму набуття інвестором права власності на об'єкт інвестування відповідає приписам чинного законодавства України, що регулює інвестиційну діяльність, адже здійснено виключно суб'єктами інвестиційної діяльності, в т.ч. уповноваженим Київською міською радою органом на підставі його рішення, як особи, наділеної правом розпорядження комунальним майном.

Посилання прокурора на те, що передача спірного об'єкту інвестування у власність відповідачу 1 за умови компенсації останнім його вартості до закінчення реалізації інвестиційного проекту та введення об'єкту в експлуатацію суперечить приписам Положення про порядок проведення інвестиційних конкурсів для будівництва, реконструкції, реставрації тощо об'єктів житлового та нежитлового призначення, незавершеного будівництва, інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва, затвердженим рішення Київської міської ради від 24.05.2007 №528/1189, судом відхиляється з огляду на наступне.

Так, з метою створення сприятливих умов для впровадження інвестиційної діяльності та забезпечення збалансованого економічного та соціального розвитку міста Києва, запровадження відкритих економічних методів залучення додаткових коштів для виконання програм соціально-економічного розвитку міста рішенням Київської міської ради від 24.05.2007 №528/1189 було затверджено Положення про порядок проведення інвестиційних конкурсів для будівництва, реконструкції, реставрації тощо об'єктів житлового та нежитлового призначення, незавершеного будівництва, інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва (надалі - "Положення").

Відповідно до п. 4.1 Положення при проведенні інвестиційного конкурсу питання набуття права власності на майно (будинки, споруди, приміщення, горища тощо), що належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва (у т. ч. району) може вирішуватись шляхом надання цього майна у власність або довгострокову оренду переможцеві інвестиційного конкурсу у відповідності до даного Положення після реалізації інвестиційного проекту та прийняття об'єкта інвестування в експлуатацію у встановленому порядку. Підставою оформлення права власності або довгострокової оренди на майно є акт державної комісії щодо прийняття об'єкта в експлуатацію. При цьому переможець конкурсу відповідно до рішення Комісії та умов інвестиційного конкурсу зобов'язаний, після введення об'єкта в експлуатацію, повернути до комунальної власності територіальної громади м. Києва (та/або району) частину об'єкта інвестування площею не меншою за існуючу на початок передінвестиційної роботи, або здійснити грошову компенсацію цієї частки відповідно до грошової оцінки її вартості відповідно до умов інвестиційного конкурсу.

Згідно із п. 4.2 Положення комісія своїм рішенням може дозволити переможцю конкурсу передати до комунальної власності територіальної громади м. Києва (та або району) майно (будинки, споруди, приміщення, горища тощо) або його частину, яке не обов'язково може бути територіально розташоване у межах інвестиційного проекту або запропонувати переможцю конкурсу здійснити грошову компенсацію та викупити об'єкт відповідно до грошової оцінки вартості майна. Вибір експертів-оцінювачів об'єкта здійснюється на конкурсних засадах у порядку, встановленому Головним управлінням економіки та інвестицій м. Києва.

Тобто, Київською міською радою, як органом уповноваженим на розпорядження спірним майном, в приписах Положення було встановлено можливість та порядок набуття інвестором (переможцем відповідного конкурсу) права власності на об'єкт інвестування, що належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва, уповноваживши на вирішення даного питання відповідну комісію - постійно діючий колегіальний орган, який створюється для організації, підготовки та проведення конкурсу.

В той же час, відповідне рішення про передачу спірного майна у власність відповідачу 1 приймалося не відповідною комісією, а самою Київською міською радою, як органом уповноваженим на розпорядження спірним майном.

Більш того, на відміну від п. 4.1 Положення приписи п. 4.2 Положення не ставлять дозвіл на викуп інвестором об'єкту інвестицій в залежність від стадії реалізації інвестиційного проекту.

Доказів оскарження наведеного Положення чи визнання його не чинним матеріали справи не містять.

Отже, посилання прокурора на порушення приписів Положення при реалізації механізму передачі у власність відповідача 1 спірного майна є безпідставними.

Стосовно тверджень прокурора про неможливість набуття відповідачем 1 у власність спірного майна за відсутності дозволу органу охорону культурної спадщини, оскільки останнє є пам'яткою національного значення, суд відзначає наступне.

Статтею 13 Закону України "Про охорону культурної спадщини" визначено, що об'єкти культурної спадщини незалежно форм власності відповідно до їхньої археологічної, естетичної, етнологічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення пам'ятки до Реєстру за категоріями національного та місцевого значення. Порядок визначення категорій пам'яток встановлюється Кабінетом Міністрів України. Із занесенням до Реєстру на об'єкт культурної спадщини, на всі його складові елементи, що становлять предмет його охорони, поширюється правовий статус пам'ятки.

Отже, об'єкт нерухомого майна набуває правового статусу пам'ятки тільки із занесенням його до відповідного Реєстру.

Пунктом 3 Прикінцевих положень Закону України "Про охорону культурної спадщини" передбачено, що об'єкти, включені до списків (переліків) пам'яток історії та культури відповідно до Закону УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури" визнаються пам'ятками відповідно до цього Закону.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 №1760, прийнятою на виконання Закону України "Про охорону культурної спадщини", затверджено Порядок визначення категорій пам'яток для занесення об'єктів культурної спадщини до Реєстру.

16.12.2004 прийнято Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про охорону культурної спадщини" відповідно до пункту 4 Прикінцевих положень якого об'єкти, включені до списків (переліків) пам'яток історії та культури республіканського чи місцевого значення відповідно до Закону УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури", до вирішення питання про їх включення (виключення) до Реєстру вважаються пам'ятками відповідно національного чи місцевого значення.

Відповідно до пункту 5 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про охорону культурної спадщини" Кабінет Міністрів України був зобов'язаний протягом шести місяців з дня опублікування цього Закону внести на розгляд Верховної Ради України пропозиції про приведення Законів України у відповідність із цим Законом та забезпечити прийняття нормативно-правових актів, спрямованих на його виконання.

Статтею 1 Закону України "Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини" заборонено приватизацію пам'яток культурної спадщини до затвердження Верховною Радою України переліку пам'яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації, водночас згідно із пунктом 2 Прикінцевих положень із дня набрання чинності цим Законом протягом шести місяців Кабінет Міністрів України був зобов'язаний подати до Верховної Ради України проект Закону України про затвердження переліку пам'яток культурної спадщини, які не підлягають приватизації.

Упродовж шестимісячного строку, визначеного Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про охорону культурної спадщини" і Законом України "Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини", Кабінет Міністрів України не подав на розгляд Верховної Ради України законопроектів (пропозицій) про приведення законів України у відповідність із зазначеними Законами щодо включення чи не включення об'єктів до списків (переліків) пам'яток історії та культури згідно із Закону УРСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури" і до Реєстру нерухомих пам'яток України та затвердження переліку пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, а отже, спірне майно не набуло статусу пам'ятки.

Аналогічні висновки містяться в постанові Верховного Суду України від 11.02.2015 у справі №3-1гс15, від 09.09.2014 у справі №3-66гс14, що силу приписів ст.00 111

Законом України "Про перелік пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації" затверджено перелік пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, доказів внесення до якого спірного майна матеріали справи не містять, а пунктом 3 Прикінцевих положень зазначеного Закону визнано таким, що втратив чинність Закон України "Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини".

Лише згідно постанови Кабінету Міністрів України від 10.10.2012 №929 "Про внесення об'єктів культурної спадщини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України" спірне майно було внесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України як пам'ятку архітектури національного значення.

З огляду на викладене вбачається, що на момент вирішення питання про передачу у власність відповідача 1 спірного майна останнє не було зареєстровано в установленому законодавством порядку як пам'ятка архітектури національного значення, а тому, посилання прокурора на порушення законодавства, що регулює відносини охорони культурної спадщини, є необґрунтованим.

Враховуючи вищевикладене, прокурором та позивачами не доведено невідповідності Додаткової угоди №3 вимогам чинного на момент її прийняття законодавства та наявності підстав для визнання її недійсною.

Посилання прокурора на визнання недійсним в судовому порядку рішення Київської міської ради від 28.08.2008 №95/95, на підставі якого і було укладено Додаткову угоду №3, не може бути підставою для визнання такої угоди недійсною та зобов'язання відповідача 1 повернути спірне майно з огляду на наступне.

Відповідно до частини п'ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.

За змістом статей 1, 8 Конституції України Україна є правова держава. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (надалі - "Конвенція") та Перший протокол до Конвенції, а відтак в силу ст. 9 Конституції України вони є частиною національного законодавства України.

Відносини, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України регулюється Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

Згідно із ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Рішенням Європейського суду з права людини від 24.06.2003 №44277/98 "Стретч проти Сполученого Королівства" встановлено, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції", отже визнання недійсним договору, згідно якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим.

Виходячи із змісту пунктів 32-35 рішення Європейського суду з прав людини "Стретч проти Сполученого Королівства" від 24.06.2003 майном у значенні статті 1 Першого протоколу до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади.

Судом встановлено, що МПП "Аквадон" набуло у власність спірне майно на підставі відповідної волі Київської міської ради, як уповноваженої особи на розпорядження спірним майном, Інвестиційного договору, Додаткової угоди №3, акту приймання-передачі №552 від 03.11.2009 сплативши до міського бюджету 15 159 840,00 грн., тобто, з вчиненням наведених дій правомірно очікувало набуття спірного майна у власність та вільне розпорядження ним в подальшому.

Доказів того, що МПП "Аквадон" було вчинено незаконні дії з метою заволодіння спірним майном матеріали справи не містять.

З огляду на викладе вбачається, що звернення прокурором з позовом до відповідача 1 з метою позбавлення останнього права власності на спірне майно свідчить про непропорційне втручання у право на мирне володіння своїм майном відповідно до статті 1 Першого протоколу Конвенції, а тому, правові підстави для його задоволення відсутні.

Аналогічні висновки, за наслідками застосування наведених приписів законодавства та практики Європейського суду з права людини, містяться в постановах Вищого господарського суду України від 04.03.2014 у справі №5011-40/1455-2012, від 31.07.2014 у справі №910/1354/13.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно із ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Ні прокурором, ні позивачами не доведено, а судом не встановлено існування правових підстав для визнання Додаткової угоди №3 недійсною.

Оскільки, судом не встановлено наявності підстав для задоволення позову в частині визнання недійсною Додаткової угоди №3, то підстави для задоволення позову в частині зобов'язання відповідача-1 повернути нежитловий будинок у комунальну власність територіальної громади міста Києва також відсутні.

Крім того, суд з метою повного та всебічного встановлення обставин справи вважає за необхідне дослідити твердження відповідача 1 про пропущення прокурором строку позовної давності та відсутність поважних причин його пропуску.

Згідно із ст.ст. 256, 257 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ст. 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Як на підставу позову прокурор вказує на скасування рішення Київської міської ради від 28.08.2008 №95/95, що мало місце 23.02.2015, а тому, вважає, що саме з вказаної дати розпочався перебіг позовної давності за спірним зобов'язанням, оскільки останній не був учасником спірних правовідносин і йому не було відомо про їх існування.

По-перше, в даному випадку прокурор не наділяється статусом самостійного позивача, а лише здійснює представництво уповноважених органів (процесуальне представництво), а відтак, в силу приписів чинного законодавства початок перебігу позовної давності обчислюється не з моменту отримання прокурором інформації про наявність можливих порушень, а з моменту можливості або реальної обізнаності відповідного органу, від імені якого подається позовна заява, про порушене право.

Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду України від 01.07.2015 у справі №6-178цс15, від 23.12.2014 у справі №3-194гс14, від 25.03.2015 у справі №3-21гс15.

Отже, обчислення строку позовної давності на звернення з даним позовом до суду має здійснюватися саме з моменту виникнення спірних правовідносин - укладення оскаржуваної Додаткової угоди №3 - 25.12.2008.

При цьому, посилання прокурора на те, що про допущені порушення не було і не могло бути відомо Міністерству культури України, оскільки останній не був учасником спірних відносин судом відхиляється з огляду на встановлені обставини того, що на момент укладення оскаржуваної угоди спірне майно не відносилося до пам'яток архітектури національного значення, а відтак, і не вбачається порушень прав і інтересів відповідного органу.

По-друге, із наявних в матеріалах справи документів вбачається, що в травні 2011 року прокуратурою міста Києва вчинялися дії щодо опротестування рішення Київської міської ради від 28.08.2008 №95/95 (протест №07/2-409-вих-11 від 30.05.2011), а відтак, останньому було відомо про існування спірних правовідносин ще з 30.05.2011.

Позовна заява подана до суду 17.03.2016 році, тобто, після спливу встановленого законодавством трирічного строку.

Представником відповідача 1 у поданій до суду заяві заявлено про застосування строку позовної давності.

Пунктами 3 та 4 статті 267 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України від 01.12.2004 N 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено, що поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

З урахуванням наведеного, оскільки прав та охоронюваних законом інтересів позивачів щодо спірного майна, про захист яких він просить суд у позові, відповідачами не порушено, і суд відмовляє позивачам у позові по суті в зв'язку з безпідставністю позовних вимог, питання порушення строку позовної давності (за даних обставин) не впливає на суть винесеного рішення і відповідно, строк позовної давності, як спосіб захисту саме порушеного права, при вирішенні даного спору застосуванню не підлягає.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 33, 34, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Міністерства культури України, Київської міської ради, Департаменту комунальної власності м.Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 06.06.2016.

Суддя Пукшин Л.Г.