Рішення № 58124288, 31.05.2016, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/3755/16

Головуючий у першій інстанції Середа І.В.

Доповідач Бабій А. П.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31.05.2016 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого судді Бабія А. П.

суддів Варикаші О.Д., Станкевича В. А.

при секретарі Желєзнові В. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, Управління Державної автомобільної інспекції ГУ МВС України в Одеській області, про визнання недійсним довіреності, договору купівлі-продажу, свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу, зобов'язання зняти автомобіль з державної реєстрації, визнання права власності на автомобіль та зобов'язання зареєструвати автомобіль, за апеляційною скаргою ОСОБА_5, представника ОСОБА_4 та ОСОБА_3, на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 31. 03. 2015 р.,

в с т а н о в и л а:

28. 11. 2014 р. ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, Управлінню Державної автомобільної інспекції ГУ МВС України в Одеській області з проханням:

- визнати недійсною довіреність з моменту її укладення від 19. 03. 2014 р. на автомобіль Nissan Qashqai, 2008 р. випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, видану позивачем на і'мя ОСОБА_3;

- визнати недійсним правочин купівлі-продажу цього автомобіля, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на підставі довідки-рахунку серії ВІА № 050530, виданої ТОВ «Олівія-Юг»;

- визнати недійсним свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу на цей автомобіль, який зареєстрований за ОСОБА_4;

- зобов'язати Управління Державної автомобільної інспекції ГУ МВС України в Одеській області зняти з державної реєстрації цей автомобіль зареєстрований на ім'я ОСОБА_4;

- визнати за позивачем право власності на цей автомобіль;

- зобов'язати РЕВ-1 при УДАІ ГУ МВС України в Одеській області зареєструвати цей автомобіль за позивачем.

В обґрунтування позовних вимог стверджувала, що у її власності був вказаний автомобіль, яким вона протиправно була позбавлена права володіти, користуватися та розпоряджатися, оскільки 22. 02. 2014 р. за проханням своєї мами, ОСОБА_6, знаходячись у стані сильного душевного хвилювання та психічного тиску зі сторони ОСОБА_3 була вимушена передати йому ключі, технічний паспорт та сам автомобіль, після чого її маму відпустили з відділу міліції і ніяких офіційних обвинувачень зі сторони правоохоронних органів мамі висунуто не було та ніякої кримінальної справи по відношенню до її мами ніхто не порушував, з приводу чого 06. 03. 2014 р. вона звернулася до правоохоронних органів, а 19. 03. 1014 р. під впливом психічного тиску зі сторони ОСОБА_3 вимушена була проти своєї волі підписати довіреність на його ім'я у нотаріуса.

12. 06. 2014 р. її мама отримала відповідь з прокуратури Одеської області, що її заява не містить обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення і у зв'язку з тим, що правоохоронні органи не приймали ніяких заходів на звернення позивача вона була змушена звернутися до суду з цими цивільними вимогами, щоб повернути свій автомобіль.

Послалася на положення ст. 231 ч. 1 ЦК України, якою передбачено, що визнається недійсним правочин, який вчинено особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, і вказала, що довіреність, яка вона вимушена була дати ОСОБА_3 була здійснена нею під психічним тиском, вона не отримала ніяких грошей, а отримала лише тяжкий психічний стан та проблеми зі здоров'ям її близьких, які не давали їй з мамою працювати більш ніж 3 тижнів.

Вказала, що окрім того їй стало відомо, що 21. 03. 2014 р. на підставі нотаріальної довіреності ОСОБА_3 перереєстрував вказаний автомобіль і в результаті купівлі-продажу на підставі довідки-рахунку, виданого ТОВ «Олівія-Юг» ОСОБА_4 став власником цього автомобіля.

Зазначила, що таким чином, ОСОБА_3 без її згоди продав її автомобіль своєму батькові ОСОБА_4, грошові кошти їй не повернув, чим порушив її право на відшкодування вартості проданого її майна, у зв'язку з чим у позивача виникає право вимоги на повернення цього майна, і слід вважати дії відповідача ОСОБА_3 неправомірними, оскільки у відповідності з ч. 1 ст. 321 ЦК України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності або обмежений у його здійсненні.

В подальшому в позові виклала лише зміст ст. 41 Конституції України, ст. ст. 317, 387, ст. 203 ч. 1, ст. 238 ч. 3, частин 1, 3 ст. 215, ч. 1 ст. 216, ч. 1 ст. 232 ЦК України і вказала, що 05. 09. 2014 р. вона скасувала оспорювану довіреність, однак ОСОБА_3 здійснив оспорюваний правочин до його скасування.

Ріішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 31. 03. 2015 р. частково задоволено позов ОСОБА_2

Визнано недійсною довіреність з моменту її укладання від 19. 03. 2014 р. на автомобіль марки автомобіль Nissan Qashqai, 2008 р. випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, видану ОСОБА_2 на імя ОСОБА_3

Визнано недійсним правочин купівлі-продажу цього автомобіля, укладений 21. 03. 2014 р. між ОСОБА_3, діючим за довіреністю від 19. 03. 2014 р. від імені ОСОБА_2, та ОСОБА_4 на підставі довідки - рахунку серії ВІА № 050530 виданої ТОВ «Олівія-Юг».

Визнано недійсним свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу на цей автомобіль за ОСОБА_4

Визнано за ОСОБА_2 право власності на вказаний автомобіль.

Залишено без задоволення вимоги ОСОБА_2 до УДАІ ГУМВС України в Одеській області про зобов'язання зняти з реєстрації автомобіль та зареєструвати автомобіль.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3, ОСОБА_4 в особі їх представника ОСОБА_5 ставиться питання про скасування рішення суду як незаконного та необгрунтованого і ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовному обсязі.

Вказано, що 22. 02. 2014 р. між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу, відповідно до якого він отримав у власність спірний автомобіль і сплатив позивачеві 22500 доларів США, що еквівалентно на той час 202500 грн., що підтверджується розпискою власноручно написаною і підписаною позивачем, а також техпаспортом на цей автомобіль і ксерокопією її паспорта, які вона надала ОСОБА_3 22. 02. 2014 р. при виконанні цього договору, а оформлення угоди було відкладене у зв'язку з вихідними днями і необхідністю зняття автомобіля з реєстраційного обліку і після отримання від ОСОБА_3 грошей за автомобіль позивачка видала йому ключі і техпаспорт на автомобіль, який надав йому право на управління вказаним автомобілем, і він перегнав автомобіль за своїм місцем проживання та вважав себе власником автомобіля.

Зазначено, що вказаний договір є письмовим правочином та відповідає формі, що передбачена ст. ст. 207, 655 ЦК України, оскільки позивачем було надано розписку написану та підписану нею власноручно, проте після цього позивачка відмовилась належним чином оформити угоду купівлі-продажу цього автомобіля.

Вказується, що оскільки цей договір купівлі-продажу був фактично виконаний, але позивачка ухилялась від належного оформлення переходу права власності, то ОСОБА_3 був змушений 13. 03. 2014 р. звернутися до Київського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на автомобіль на підставі вищевказаної угоди купівлі-продажу і оскільки після звернення до суду 19. 03. 2014 р. позивачка дала згоду належним чином оформити цю угоду, що було підтверджено наданою ОСОБА_3 нотаріально посвідченою довіреністю на право зняття автомобіля з реєстраційного обліку та оформлення угоди купівлі-продажу автомобіля, і 21. 03. 2014 р. автомобіль був переоформлений на ОСОБА_4, якому були видані відповідні документи і який на даний час є добросовісним власником автомобіля, то в цей же день ОСОБА_3 звернувся до суду з заявою про повернення позову до ОСОБА_2, яка добровільно виконала дії відносно угоди купівлі-продажу автомобіля.

Стверджується, що суд першої інстанції не прийняв до уваги, що на момент відкриття провадження у даній справі 01. 12. 2014 р. у цьому ж суді в провадженні іншого судді вже була справа зі спору між тими ж сторонами, про той саме предмет спору і з тих самих підстав, про що зазначалося ОСОБА_3 у запереченнях на позов, і позивач ОСОБА_2 умисно приховала від суду, що у провадженні находиться така ж справа, в якій допрошено сторони, учасників процесу, свідків, оглянуто докази, що є в матеріалах справи і суд дійшов до судових дебатів.

Зазначається, що суд першої інстанції не прийняв до уваги як доказ представлену відповідачем копію розписки від 22. 02. 2014 р., оскільки відсутній її оригінал, а посилання відповідача ОСОБА_3 на цю розписку як підтвердження вчинення угоди купівлі-продажу автомобіля суд взагалі розглядає критично, оскільки така угода повинна бути підтверджена належним доказом, але вказується, що факт написання розписки був підтверджений у судових засіданнях самою позивачкою ОСОБА_2 та допитаними за її клопотанням свідками ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8

Стверджується, що суд був повинен критично віднестися до пояснень свідків тому, що свідок ОСОБА_6 є рідною матір'ю позивача, свідок ОСОБА_7 є близьким другом сім'ї ОСОБА_6, а відносно свідка ОСОБА_8 та матері позивача, які працюють приватними маклерами, проводиться досудове розслідування, яке було порушено за фактом шахрайського заволодіння ОСОБА_6 та ОСОБА_8 грошовими коштами ОСОБА_3 шляхом укладання договору купівлі-продажу кв. АДРЕСА_1 чим було спричинено потерпілому матеріальний збиток на суму 373500 грн.

Відмічається, що під час розгляду справи була допитана в судовому засіданні в якості свідка приватний нотаріус ОСОБА_9, яка зазначила, що під час підписання довіреності ОСОБА_3 був один, а ОСОБА_2 була, як вона зрозуміла, з батьками ще з ким-то і з матір'ю ОСОБА_2 в той час була також розмова і та просила її про працевлаштування доньки, у якої вища юридична освіта і яка раніше вже працювала помічником нотаріуса, і ОСОБА_2 тоді була в доброму настрої, вона сама підписала довіреність, ніхто до неї не вчиняв тиск, після підписання довіреності ніхто не звертався з заявами або скаргами про видачу довіреності, яка була відкликана позивачкою 05. 09. 2014 р., тобто через 6 місяців після її видачі, і, що судом було встановлено, що ОСОБА_2 нікуди не зверталася з скаргами або заявами щодо видачі довіреності, що підтверджує правдивість пояснень свідка ОСОБА_9

Стверджується, що після передачі 22. 02. 2014 р. автомобіля ОСОБА_3 і до звернення до суду з позовом позивачка нікуди не зверталася на протязі 6 місяців зі скаргами або заявами щодо неправомірних його дій, що не взяв до уваги суд.

Зазнається, що суд першої інстанції вказав, що згідно з наявними у справі відповідями ОСОБА_6 (мати позивача) неодноразово зверталася до правоохоронних органів з проханням перевірки фактів порушення її прав та вимог, але суд не аналізував ці звернення, які стосуються лише кримінального провадження порушеного за фактом шахрайства відносно ОСОБА_6 та ОСОБА_8 і в яких нічого не вказано за видану позивачкою довіреність на автомобіль або розписку про продаж автомобіля.

Вказується, що позивач умисно вводила суд в оману, коли в своїх позовних вимогах від 01. 08. 2014 р., 08. 08. 2014 р., 19. 08. 2014 р. у справі № 523/11633/14-ц, які долучені до даної справи, вказувала, що видала відповідачу ОСОБА_3 довіреність на автомобіль для тимчасового виїзду за кордон і в подальшому змінила ці ствердження, а також вказується на непідтвердженість позивачем посилань на те, що вона 06. 03. 2014 р. звернулася зі скаргою до УВБ ГУМВС України в Одеській області щодо неправомірних дій працівників міліції у результаті яких ОСОБА_3 незаконно заволодів її автомобілем, після чого їй були надані відповіді 11. 03. 2014 р. з УВБ ГУМВС України в Одеській області, 21. 03. 2014 р. зі слідчого управління МВС в Одеській області та 11 квітня з прокуратури Приморського району м. Одеси, а також, що коли копія розписки від 22. 02. 2014 р. була видана суду позивач була змушена признати факт написання цієї розписки.

Зазначається, що суд першої інстанції не звернув уваги на положення ст. ст. 203, 204, 205, 207, 208, 209 ЦК України щодо правочину і залишив позв увагою те, що укладаючи договір купівлі-продажу автомобіля сторони погодились з його умовами, порушивши цим норми матеріального та процесуального права і суд не послався на жодну норму матеріального з § 2. Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону (ст. 215-236 ЦК України), відповідно до яких чинність одностороннього правочину щодо видачі ОСОБА_2 генеральної довіреності на ім'я ОСОБА_3 ставиться під сумнів, а сам правочин слід визнати недійсним та застосувати наслідки його недійсності і привів положення ст. 216 ЦК України щодо правових наслідків недійсності правочину і, що всупереч цій нормі суд у рішенні визнав недійсним правочин, але не застосував норму закону про реституцію.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 04. 06. 2015 р. відхилено апеляційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - ОСОБА_10 і рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 31. 03. 2015 р. залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ України від 10. 02. 2016 р. скасовано ухвалу апеляційного суду Одеської області від 04. 06. 2015 р. і справу передано на новий розгляд до апеляційного суду з посиланням на ст. 303 ч. ч. 1, 3 ЦПК України з зазначенням, що апеляційний суд не в повній мірі виконав вимоги ст. 303 ЦПК України та дійшов передчасних висновків щодо законності та обгрунтованості рішення суду першої інстанції, вказав, що з посиланням на позовні вимоги та ст. 231 ЦК України в даному випадку факт вільної/невільної волі позивача на видачу оспорюваної довіреності ОСОБА_3 мав бути ретельно встановлений судами і він є предметом доказування/спростування з тих підстав, що довіреність позивач могла видати поза своєю волею, а також і за власної волі з метою зменшення розміру збитків, які можливо були завдані матір'ю позивача ОСОБА_3, висновків з цього питання оспорюване в касаційному порядку рішення суду не містить, а тому наявні підстави вважати, що воно грунтується на припущеннях, а також, що позов в частині купівлі-продажу спірного транспортного засобу від 21. 03. 2014 р. ОСОБА_2 обгрунтовувала підставами, передбаченими ст. ст. 203, 215, 232, ч. 3 ст. 238 ЦК України і, що суд першої інстанції в рішенні послався на похідний характер таких позовних вимог від основного позову про визнання недійсною довіреності та його задовольнив, але при цьому рішення суду першої інстанції не містить посилання на конкретну норму матеріального права, на підставі якої вирішено спір саме у цій частині, що залишилося поза увагою апеляційного суду.

В судовому засіданні в апеляційному суді при новому розгляді справи ОСОБА_3 і ОСОБА_5, представник ОСОБА_3 та ОСОБА_4, підтримали доводи апеляційної скарги, а ОСОБА_11, представник ОСОБА_2 не визнав апеляційну скаргу і просив з урахуванням висновків Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ України змінити рішення суду першої інстанції та внести відповідні зміни в його мотивувальну частину в частині визнання недійсним правочину купівлі-продажу спірного автомобіля на підставі ст. 215 ЦК України з наданням апеляційному суду відповідної письмової заяви.

Відповідно до ст. 305 ЦПК України неявка в судове засідання осіб, які беруть участь у справі, не перешкоджає розгляду справи.

Розглянувши доводи скарги і перевіривши матеріали справи в межах заявлених позовних вимог, судова колегія приходить до наступного.

Частково задовольняючи зазначений позов суд першої інстанції при ухваленні рішення суду у даній справі виходив з того, що «довіреність яку видала позивач була проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї психологічного тиску з боку ОСОБА_3, пов'язаного з вчиненням останнім психологічного та фізичного тиску до її матері ОСОБА_6, що знайшло своє підтвердження і в поясненнях свідків ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 і в письмових доказах. Аналізуючи пояснення свідків суд вважає, що страх та побоювання позивачки за стан здоров'я рідних, і як наслідок психологічний тиск, знайшли своє підтвердження, оскільки з боку відповідача ОСОБА_3 вже були спроби застосування фізичної сили до її матері» і того, що оскільки «правочин купівлі-продажу автомобіля 21 березня 2014 року був вчинений на підставі вказаної довіреності, тому і він, і видане на підставі довідки - рахунку серії ВІА №050530 ОСОБА_4 свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, підлягають визнанню недійсними».

Що стосується вимог позивача про зобов'язання УДАІ ГУМВС України в Одеській області зареєстрований за ОСОБА_4 зняти з державної реєстрації автомобіль марки NISSAN QASHQAI, 2008 року випуску, шасі і кузов № НОМЕР_2, легковий універсал, повна маса 1800, маса без навантаження 1300, об'єм двигуна 1997, тип пального бензин, колір білий, реєстраційний номер НОМЕР_1, а також зобов'язання зареєструвати даний автомобіль за ОСОБА_2, то суд першої інстанції прийшов до висновку, що такі вимоги є передчасними, оскільки її права відповідачем не були порушені і тому в цій частині позов не підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Проте рішення суду першої інстанції у даній справі зазначеним вимогам закону не відповідає з таких підстав.

Відповідно до ст. ст. 10, 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі; цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; суд розглядає цивільні справи на підставі доказів сторін; особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд.

За ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, і доказування не може грунтуватися на припущеннях.

Частина 1 ст. 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Положення цієї статті грунтуються на нормах Конституції, які закріплюють обов'язок держави забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (ст. 13), захист прав і свобод людини і громадянина судом (ч. 1 ст. 55).

Відповідно до ч.1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

За ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч. 1 статті); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 статті); волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3 статті); правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 статті); правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ч. 6 статті).

За положеннями ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ч. 1 статті); якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним (ч. 1 статті); в инна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину (ч. 2 статті).

Згідно зі ст. 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним (ч. 1 статті); д овіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними (ч. 2 статті).

Згідно зі ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з п. 8 Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07. 09. 1998 р. № 1388, в редакції, що діяла за станом на час спірних правовідносин, довідка-рахунок за формою згідно з додатком 1 до цього Порядку, видана суб'єктом господарювання, діяльність якого пов'язана з реалізацією транспортних засобів та їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери, засвідчена підписом відповідної посадової особи, що скріплений печаткою, є документом, що підтверджує правомірність придбання транспортного засобу.

Положеннями ст. 237 ч. ч. 1, 3 ЦК України визначено, що представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє; п редставництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

За ст. 238 ЦК України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє (ч. 1 статті); п редставник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом (ч. 3 статті).

Статтею 239 ЦК України визначено, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

За ст. 244 ч. 3 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами, а ст. 249 ч. 1 ЦК України передбачено, що особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення і відмова від цього права є нікчемною.

Згідно з роз'ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України від 06. 11. 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» при вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов'язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі (п.21 постанови); для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю (п. 22 постанови).

Судом встановлено, що на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_3 від 05 січня 2012 року позивач ОСОБА_2 була власником автомобіля марки NISSAN QASHQAI, 2008 року випуску, шасі і кузов № НОМЕР_2, легковий універсал, повна маса 1800, маса без навантаження 1300, об'єм двигуна 1997, тип пального бензин, колір білий, реєстраційний номер НОМЕР_1.

Згідно з довіреністю, виданою 19 березня 2014 року на строк до 19 вересня 2014 р. та завіреною приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_9, ОСОБА_2 уповноважила ОСОБА_3 розпоряджатися (керувати, продати, обміняти, здавати в оренду, заставляти, проходити техогляд, зняти з обліку в органах ДАІ, за винятком укладення договору дарування), експлуатувати з правом тимчасового виїзду за кордон, належним їй автомобілем NISSAN QASHQAI.

21 березня 2014 року на підставі довідки - рахунку серії ВІА № 050530, виданої ТОВ «Олівія-Юг» від 21. 03. 2014 р., було вчинено правочин з купівлі-продажу за 149000 грн. належного позивачці спірного автомобіля між ОСОБА_3, який діяв на підставі довіреності від 19 березня 2014 року та в інтересах ОСОБА_2, та ОСОБА_4 і право власності на автомобіль було зареєстровано того ж дня за ОСОБА_4, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу САТ 786301.

Вказані обставини сторони у справі не не спростували і ці обставини встановлені на підставі наданих сторонами доказів та матеріалів справи.

У справі відсутні докази про наявність насильства, в тому числі психічного, з боку відповідача ОСОБА_3 стосовно позивача ОСОБА_2 щодо оформлення 19. 03. 2014 р. вказаної нотаріально посвідченої довіреності та вказаного правочину з купівлі-продажу спірного автомобіля на підставі виданої ТОВ «Олівія-Юг» довідки - рахунку серії ВІА № 050530 від 21. 03. 2014 р.

Що стосується посилань у позові на події 22. 02. 2014 р., то з пояснень сторін та матеріалів справи вбачається, що в цей день між відповідачем ОСОБА_3 та іншими громадянами, в тому числі ОСОБА_12, матір'ю позивача, і з участю позивача ОСОБА_13, між якими до того часу були нормальні відносини з урахуванням яких вони займалися спільними питаннями, пов'язаними з купівлею-продажем нерухомості (квартир), вияснялися спірні питання, пов'язані з продажем відповідачу ОСОБА_3 квартири по підробним документам, наслідком чого було його звернення до органів внутрішніх справ та порушення кримінального провадження за його заявою, прийнятою відповідним працівником правоохоронних органів 22. 02. 2014 р. (з приводу шахрайства з квартирою), що 23. 02. 2014 р. зареєстрована у відповідному реєстрі і кримінальне провадження з цього приводу ще не завершено, і в якій вказано, що 30. 12. 2013 р. приватні маклери ОСОБА_8 та ОСОБА_2 (матір позивача) за попереднім зговором з метою заволодіння його коштами в сумі 45000 доларів США, що еквівалентно 373500 грн., підговорили гр. ОСОБА_14, мешканця Донецької області, виступити продавцем АДРЕСА_1, завідомо знаючи, що ОСОБА_14 не є власником цієї квартири, внаслідок чого ОСОБА_3 завдано шкоду в розмірі 373500 грн.

З приводу вказаних обставин, які мали місце при виясненні спірних питань 22. 02. 2014 р. (в тому числі щодо передачі спірного автомобіля позивачем відповідачу та звернення відповідача до правоохоронних органів) між відповідачем ОСОБА_3 і позивачем ОСОБА_2 та ОСОБА_6, матір'ю позивача, останні відповідно заявами від 05. 03. 2014 р. та від 06. 03. 2014 р. зверталася до відповідних правоохоронних органів, якими у встановленому законом порядку не встановлено протиправних дій відповідача ОСОБА_3 та працівників правоохоронних органів.

При цьому апеляційний суд враховує, що позивач ОСОБА_2 та її мати не зверталася до відповідних правоохоронних органів з приводу дій відповідача ОСОБА_3 стосовно оформлення відповідно 19. 03. 2014 р. та 21. 03. 2014 р. зазначених нотаріально посвідченої довіреності та правочину з купівлі-продажу щодо спірного автомобіля з використанням цієї довіреності від 19. 03. 2014 р. строком дії до 19. 09. 2014 р. і дія якої була припинена лише 05. 09. 2014 р. позивачем ОСОБА_2, яка мала реальну можливість скасувати цю довіреність і раніше.

Крім того, апеляційний суд на підставі матеріалів справи враховує, що ще до подання ОСОБА_2 позову у даній справі сторони у справі вже зверталися до суду з позовами стосовно спірного автомобіля.

Так, ОСОБА_3 13. 03. 2016 р. звертався до Київського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 про визнання за ним права власності на спірний автомобіль на підставі того, що за договором купівлі-продажу 22. 02. 2014 р. він отримав спірний автомобіль, ключі від нього та технічний паспорт на нього, що підтверджується письмовою розпискою ОСОБА_2 від 22. 02. 2014 р., але ОСОБА_2 відмовляється належним чином оформити цю угоду, і ця позовна заява ОСОБА_3 була йому повернута ухвалою суду на підставі його заяви про повернення позову21. 03. 2014 р., коли був оформлений договір купівлі-продажу спірного автомобіля.

А ОСОБА_2, зокрема, 04. 08. 2014 р. зверталася до Суворовського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_3 про визнання недійсним правочину купівлі-продажу спірного автомобіля на підставі того, що 19. 03. 2014 р. нею була видана вказана довіреність на ім'я ОСОБА_3 у зв'язку його проханням позичити машину для короткочасного виїзду за кордон і вона не мала наміру продавати чи іншим шляхом відчужувати автомобіль, але в подальшому позовні вимоги змінювала на зовсім інші, і цей позов ОСОБА_2 08. 12. 2014 р. ухвалою суду було залишено без розгляду.

Що стосується пояснень сторін, в тому числі пояснень позивача, що вона не пам'ятає, що підписувала 22. 02. 2014 р. для ОСОБА_3, стосовно наявної у справі ксерокопії розписки ОСОБА_2 від 22. 02. 2015 р. щодо продажу спірної автомашини та самої ксерокопії цієї розписки, то апеляційний суд вважає, що вони не мають значення у даній справі за відсутності оригіналу цієї розписки та того, що по суті позов у даній справі стосується довіреності та договору купівлі-продажу спірного автомобіля відповідно від 19. 03. 2014 р. та 21. 03. 2014 р.

До того ж судом першої інстанції було допитано в якості свідка приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_9, з пояснень якої вбачається, що вказана довіреність від 19. 03. 2014 р. була оформлена відповідно до вимог закону на підставі вільного волевиявлення ОСОБА_2, що не спростовано у справі.

На підставі встановлених фактичних обставин у справі апеляційний суд приходить до висновку, що зазначені позовні вимоги ОСОБА_2, в тому числі щодо передчасності вимог щодо питань стосовно реєстрації спірного автомобіля, у даній справі є недоведеними, спростовуються матеріалами справи і, зокрема, у справі відсутні докази про наявність насильства з боку відповідача стосовно позивача щодо оформлення довіреності від 19. 03. 2014 р., що виключає визнання її недійсною з підстав вказаних у позові ОСОБА_2, а суперечливі позовні вимоги ОСОБА_2 у даній справі щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля 21. 03. 2014 р. з посиланням на взаємовиключні правові положення навіть з урахуванням уточнення правової позиції в письмовій заяві її представника після розгляду справи Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ з посиланням на ст. 215 ЦК України і на те, що договір купівлі-продажу має бути визнаний у зв'язку з визнанням недійсним довіреності не є підставою для задоволення позову ОСОБА_2 за вищевикладених правових положень та встановлених апеляційним судом фактичних обставин у справі.

Не спростовують за викладених обставин висновок апеляційного суду і пояснення позивача та свідків ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 стосовно подій 22. 02. 2014 р., а також пояснення зацікавлених осіб у справі - позивача ОСОБА_2 та її матері ОСОБА_6, як свідка, на які послався суд першої інстанції, стосовно дій ОСОБА_3 у березні 2014 р., з урахуванням, що ОСОБА_7 та ОСОБА_8 приймали участь у вирішенні спірних питань з ОСОБА_3 22. 02. 2014 р. з боку ОСОБА_6 (матері позивача), а ОСОБА_2 та її мати ОСОБА_6 є зацікавленими особами у справі і ці пояснення не знайшли об'єктивного підтвердження у справі в констексті позовних вимог ОСОБА_2

Тому ухвалене судом першої інстанції рішення стосовно позовних вимог ОСОБА_2 в повному обсязі є необґрунтованим та не відповідає вимогам закону.

З урахуванням викладеного колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, оскаржуване судове рішення ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому відповідно до ст. ст. 11, 303, 307, 309 ЦПК України рішення суду підлягає скасуванню в повному обсязі з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, Управління Державної автомобільної інспекції ГУ МВС України в Одеській області, про визнання недійсним довіреності, договору купівлі-продажу, свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу, зобов'язання зняти автомобіль з державної реєстрації, визнання права власності на автомобіль та зобов'язання зареєструвати автомобіль

Керуючись ст. ст. 209, 304, 307 ч. 1 п. 2, 309, 313-316, 317, 318, 319, 325, 327 ЦПК України, колегія суддів,

в и р і ш и л а:

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 31. 03. 2015 р.скасувати і ухвалити нове рішення.

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, Управління Державної автомобільної інспекції ГУ МВС України в Одеській області, про визнання недійсним довіреності, договору купівлі-продажу, свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу, зобов'язання зняти автомобіль з державної реєстрації, визнання права власності на автомобіль та зобов'язання зареєструвати автомобіль.

Судове рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Судді апеляційного суду Одеської області А. П. Бабій

О. Д. Варикаша

В. А. Станкевич