Ухвала суду № 58104619, 31.05.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"31" травня 2016 р. м. Київ К/800/51298/15

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого -Мойсюка М.І.,суддів:Іваненко Я.Л.,Тракало В.В.,

при секретарі - Крапивка Л.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом Національного банку України в особі Головного управління Національного банку України по м. Києву і Київській області до Міністерства юстиції України, третя особа - ОСОБА_4 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, за касаційною скаргою Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 травня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2015 року, -

у с т а н о в и л а :

У березні 2015 року Національний банк України в особі Головного управління Національного банку України по м. Києву і Київській області (далі - ГУ НБУ) звернувся з позовом до Міністерства юстиції України (далі - Міністерство), третя особа - ОСОБА_4 в якому просив: визнати протиправною бездіяльність Державної виконавчої служби України (далі - ДВС) в частині відсутності проведення виконавчих дій у виконавчому провадженні ВП № 24805869 (далі - виконавче провадження) протягом більше ніж шість місяців, а також щодо нездійснення протягом чотирьох років експертної оцінки нерухомого майна і не проведення його реалізації; зобов'язати ДВС визначити вартість нерухомого майна в межах виконавчого провадження шляхом проведення оцінки суб'єктом оціночної діяльності земельних ділянок за кадастровими номерами НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4 (площею 6,4021, 1,1500, 1,8727, 04272 га відповідно - далі нерухоме майно); зобов'язати ДВС провести реалізацію нерухомого майна в межах виконавчого провадження.

В обґрунтування позову ГУ НБУ зазначало, що ДВС не здійснило усіх передбачених законом дій стосовно примусового виконання виконавчого напису нотаріусу щодо реалізації нерухомого майна (предмету іпотеки) у встановлений строк, що свідчить про допущення протиправної бездіяльності і наявності порушення прав позивача, а тому останній просив про задоволення позову.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 травня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2015 року позов задоволено частково, визнано протиправною бездіяльність Міністерства у частині відсутності проведення виконавчих дій у виконавчому провадженні протягом більше ніж шість місяців, зобов'язано відповідача вчинити дії, передбачені Законом України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» та Інструкцією про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року № 74/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 15 грудня 1999 року за № 865/4158 (далі - Закон № 606-XIV та Інструкція, в редакції періоду спірних правовідносин) щодо проведення оцінки майна і його реалізації, в решті позову відмовлено.

У касаційній скарзі Департамент Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - Департамент), посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить ухвалені ними судові рішення, в частині задоволених позовних вимог, скасувати та відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

В запереченнях відповідач вважаючи, що суди встановили дійсні обставини справи та правильно застосували норми матеріального і процесуального права просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, в межах статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення скарги з таких підстав.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд виходив з того, що відповідач не здійснив, у строк та в порядку, встановленому законодавством, усіх виконавчих дій, спрямованих на оцінку та реалізацію нерухомого майна - предмету іпотеки, у зв'язку з чим допустив протиправну бездіяльність та порушив права позивача.

Проте, до такого висновку суди дійшли в порушення норм матеріального і процесуального права, без належного з'ясування прав та обов'язків сторін, дійсних обставин справи, з огляду на наступне.

У відповідності зі статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За змістом цієї норми процесуального права у мотивувальній частині рішення суд зобов'язаний навести дані про встановлені обставини що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У мотивувальній частині кожного рішення має бути наведено також посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках - на норми Конституції України, на підставі яких визначено права та обов'язки сторін у спірних правовідносинах, а в разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду з прав людини які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права та підлягають застосуванню в даній справі.

Так, судами встановлено, що постановою головного державного виконавця відділ примусового виконання рішень Департаменту від 24 лютого 2011 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання виконавчого напису № 2-2927, виданого 1 грудня 2010 року державним нотаріусом Першої Київської державної нотаріальної контори про звернення стягнення на нерухоме майно третьої особи у цій справі за кредитним договором № 08/09/4 (далі - виконавчий напис).

Постановою державного виконавця ДВС від 26 липня 2011 року призначено ОСОБА_5 експертом, суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання у виконавчому провадженні з примусового виконання вищезазначеного виконавчого напису.

В подальшому, для оцінки нерухомого майна, постановами державного виконавця ДВС від 3 липня 2012 року, 13 березня 2013 року і від 9 липня 2014 року до виконавчого провадження залучались інші суб'єкти оціночної діяльності - суб'єкти господарювання, а саме - Товариство з обмеженою відповідальністю «Оціночна компанія «Вега» в особі ОСОБА_6 та Приватне підприємство «Консалтингова група «Агро - Експерт» в особі директора ОСОБА_7, щодо якої постановою ДВС від 9 липня 2014 року задоволено відвід у виконавчому провадженні.

Станом на час звернення ГУ НБУ до суду першої інстанції з даним позовом виконавче провадження не завершене, нерухоме майно не реалізовано, при цьому відомості стосовно вчинення органом примусового виконання рішень будь - яких виконавчих дій починаючи з 9 липня 2014 року - відсутні.

Так, за визначенням частини 1 статті 1 Закону № 606-XIV Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).

При цьому, у відповідності до частини 8 статті 54 цього ж Закону примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку».

Як правильно встановлено судами попередніх інстанцій нерухоме майно, яке є предметом стягнення за виконавчим написом нотаріусу є предметом іпотеки згідно іпотечного договору від 13 лютого 2009 року, а тому його реалізація має здійснюватись з пріоритетним застосуванням норм спеціального законодавства, яким у даному випадку є Закон України від 5 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Строк здійснення виконавчого провадження встановлений статтею 30 Закону № 606-XIV, відповідно до частини 2 якої, державний виконавець зобов'язаний провести виконавчі дії з виконання рішення протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, а з виконання рішення немайнового характеру - у двомісячний строк. Строк здійснення виконавчого провадження не включає час відкладення провадження виконавчих дій або зупинення виконавчого провадження на період проведення експертизи чи оцінки майна, виготовлення технічної документації на майно, реалізації майна боржника, час перебування виконавчого документа на виконанні в адміністрації підприємства, установи чи організації, фізичної особи, фізичної особи - підприємця, які здійснюють відрахування із заробітної плати (заробітку), пенсії та інших доходів боржника. Строк здійснення зведеного виконавчого провадження обчислюється з моменту приєднання до такого провадження останнього виконавчого документа.

Тобто, за правилами наведеної норми Закону № 606-XIV до строку здійснення виконавчого провадження не включається, в тому числі, час зупинення виконавчого провадження на період проведення оцінки майна.

З обставин цієї справи, встановлених судами і підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні вбачається, що відділом примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства (згодом Державної виконавчої служби України), на виконанні у якого перебував виконавчий напис нотаріуса, здійснювалось виконавче провадження з 24 лютого 2011 року, постанов про зупинення виконавчого провадження на період проведення оцінки нерухомого майна не виносилось, а починаючи з 9 липня 2014 року і по день звернення позивача до суду першої інстанції взагалі не вчинилось будь - яких виконавчих дій.

Таким чином, строк здійснення виконавчого провадження, встановлений статтею 30 Закону № 606-XIV Департаментом, а згодом і ДВС дотримано не було, при цьому під час розгляду справи судом не встановлено поважних причин порушення цього строку.

Згідно з положеннями частин 1, 4 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

Також, частиною 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Здійснюючи розгляд справи, суди не встановили, а відповідач не довів правомірності допущеної ним бездіяльності.

За таких обставин, висновки судів про наявність задоволення позову, в частині визнання протиправною бездіяльності є правильними.

Разом з тим, задовольняючи частину позовних вимог щодо зобов'язання Міністерства вчинити дії, передбачені Законом № 606-XIV та Інструкцією щодо проведення оцінки майна і його реалізації суди не врахували наступного.

За правилами частин 1 статті 41 Закону № 898-IV реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

Наведене узгоджується з приписами частини 1 статті 62 Закону № 606-XIV.

В свою чергу, за приписами частини 2 статті 43 Закону № 898-IV початкова ціна продажу предмета іпотеки встановлюється рішенням суду або за згодою між іпотекодавцем та іпотекодержателем, а якщо вони не досягли згоди, - на підставі оцінки, проведеної відповідно до законодавства про оцінку майна і майнових прав та професійну оціночну діяльність, при цьому початкова ціна продажу майна не може бути нижчою за 90 відсотків його вартості, визначеної шляхом його оцінки.

Отже, з урахуванням того, що норми Закону № 898-IV є спеціальними у спірних правовідносинах, державний виконавець перед вирішенням питання щодо проведення оцінки нерухомого майна повинен був з'ясувати наявність або відсутність згоди між іпотекодавцем та іпотекодержателем стосовно початкової ціни продажу предмета іпотеки.

Водночас, суди цих обставин справи не перевірили і не звернули увагу на пункт 9 іпотечного договору, яким сторони визначили, що вартість предмета іпотеки складає 41723529,00 гривень.

Окрім цього, зобов'язання судом першої інстанції Міністерства вчинити дії, передбачені Законом № 606-XIV щодо проведення оцінки майна і його реалізації не узгоджується з вимогами частини 8 статті 54 цього ж Закону і частиною 1 статті 41 Закону № 898-IV, якими передбачено субсидіарне застосування правових норм цих Законів під час реалізації майна, що є предметом іпотеки, а не виключно із здійсненням наведеної процедури лише за правилами норм Закону № 606-XIV.

Без з'ясування цих обставин справи та надання їм належної правової оцінки висновки судів про наявність підстав для зобов'язання Міністерства провести оцінку майна з залученням суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання є передчасними.

Крім того, рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

З огляду на положення Конституції України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.

Оскільки повноваження щодо передачі на реалізацію предмета іпотеки є виключною компетенцією відповідача і початкова ціна нерухомого майна не визначена, що обов'язково передує його реалізації на прилюдних торгах, колегія суддів дійшла висновку, що суд не повинен і не може втручатись у здійснення дискреційних повноважень Міністерства, а тому висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову, в частині позовних вимог про зобов'язання відповідача здійснити дії, спрямовані на реалізацію такого майна, є передчасними, не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального і дотриманні норм процесуального права.

Враховуючи викладене, рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд, оскільки, згідно з положеннями частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Одночасно, при новому розгляді справи суду першої інстанції необхідно врахувати, що Інструкція про проведення виконавчих дій втратила чинність з 22 грудня 2015 року на підставі наказу Міністерства юстиції України № 2710/5 від тієї ж календарної дати.

За приписами частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 травня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 5 жовтня 2015 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає.

Головуючий: М.І. Мойсюк

Судді: Я.Л. Іваненко

В.В. Тракало