Ухвала суду № 58104537, 31.05.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"31" травня 2016 р. м. Київ К/800/13759/15

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого -Мойсюка М.І.,суддів:Іваненко Я.Л.,Тракало В.В.,

при секретарі - Крапивка Л.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_4 до Міністерства культури України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 7 листопада 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 4 березня 2015 року, -

у с т а н о в и л а :

У серпні 2014 року ОСОБА_4 звернувся з позовом до Міністерства культури України (далі - Міністерство) в якому просив: визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства від 26 червня 2014 року № 20-14 про його звільнення; поновити його на посаді; стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу починаючи з 19 липня 2014 року до дня поновлення на роботі.

В обґрунтування позову зазначав, що наказ Міністерства не узгоджується з вимогами закону, порушує його права, а тому ОСОБА_4 просив про задоволення позову.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 7 листопада 2014 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 4 березня 2015 року в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить ухвалені ними судові рішення скасувати та задовольнити позов.

В запереченнях відповідач вважаючи, що суди встановили дійсні обставини справи та правильно застосували норми матеріального і процесуального права просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, в межах статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення скарги з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд виходив з того, що Міністерство, видаючи спірний наказ про звільнення позивача, діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, при цьому прав ОСОБА_4 не порушило.

Проте, до такого висновку суди дійшли в порушення норм матеріального і процесуального права, з огляду на наступне.

У відповідності зі статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За змістом цієї норми процесуального права у мотивувальній частині рішення суд зобов'язаний навести дані про встановлені обставини що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У мотивувальній частині кожного рішення має бути наведено також посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках - на норми Конституції України, на підставі яких визначено права та обов'язки сторін у спірних правовідносинах, а в разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду з прав людини які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права та підлягають застосуванню в даній справі.

Так, судами встановлено, що позивач працював на посаді заступника директора Департаменту культурної спадщини та культурних цінностей центрального апарату Міністерства культури України.

Наказом відповідача від 18 липня 2014 року № 436/0/17-14 ОСОБА_4 звільнено з посади на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України у зв'язку із скороченням чисельності та штату працівників.

Відповідно до частин 1, 6 статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Порядок реалізації громадянами права на працю, зокрема і щодо підстав та порядку звільнення з роботи, врегульовано Кодексом законів про працю України.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 Кодексу законів про працю України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною 2 статті 40 цього Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

В свою чергу, згідно з частинами 1, 3 статті 49-2 Кодексу законів про працю України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 19 постанови від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» (далі - постанова пленуму ВСУ) розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Таким чином, виходячи з нормативного тлумачення частини 1 статті 40, частин 1 і 3 статті 49-2 Кодексу законів про працю України колегія суддів дійшла висновку, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Як встановлено судами, у Міністерстві мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, скорочення чисельності штату працівників, в тому числі і посада позивача, яке відбулось на підставі наказу Міністерства від 16 квітня 2014 року № 201/0/17-14, виданого згідно постанови Кабінету Міністрів України від 5 квітня 2014 року № 85 «Деякі питання затвердження граничної чисельності працівників апарату та територіальних органів центральних органів виконавчої влади, інших державних органів», постанови Кабінету Міністрів України від 12 березня 2005 року № 179 «Про упорядкування структури апарату центральних органів виконавчої влади, їх територіальних підрозділів та місцевих державних адміністрацій», яким внесено зміни до структури центрального апарату Міністерства, затвердженої наказом Міністерства культури України від 21 вересня 2011 року № 421/1/17-11 «Про структуру центрального апарату Міністерства культури України».

При цьому, суди встановили і те, що позивач попереджувався за 2 місяці про наступне вивільнення, а також правильно зазначили про дотримання Міністерством вимог статті 43 Кодексу законів про працю України щодо надання попередньої згоди виборного органу первинної профспілкової організації на звільнення ОСОБА_4

Разом з тим, суди не з'ясували, чи були запропоновані позивачу всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації, а також те, чи мав можливість відповідач перевести ОСОБА_4 з його згоди на іншу роботу у Міністерстві.

Пропозиція відповідача щодо переведення ОСОБА_4 на посаду головного спеціаліста відділу музейної справи управління музейної справи та нормативно - методичного забезпечення переміщення культурних цінностей (на час відпустки по догляду за дитиною ОСОБА_5), в контексті встановлених обставин справи, не може свідчити про додержання Міністерством норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, оскільки судами не з'ясовано чи була така посада єдиною, яка могла бути запропонована позивачу, а також не перевірили, чи відповідала остання його кваліфікації.

Окрім цього, вирішуючи спір по суті позовних вимог, суди не звернули своєї уваги на те, що ОСОБА_4 просив визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства від 26 червня 2014 року № 20-14, тоді як фактично його звільнено іншим наказом від 18 липня 2014 року № 436/0/17-14.

Враховуючи викладене, рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд, оскільки, згідно з положеннями частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

За приписами частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 7 листопада 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 4 березня 2015 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає.

Головуючий: М.І. Мойсюк

Судді: Я.Л. Іваненко

В.В. Тракало