Ухвала суду № 58104148, 31.05.2016, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/20417/15 Головуючий у 1-й інстанції: Мазур А.С. Суддя-доповідач: Твердохліб В.А.

У Х В А Л А

Іменем України

31 травня 2016 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Твердохліб В.А.,

суддів Бужак Н.П., Ганечко О.М.,

за участю секретаря Гуцул О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Києві апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду м.Києва від 04 лютого 2016 року у справі за адміністративним позовом громадянки Узбекистану ОСОБА_3 та громадянина Узбекистану ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов"язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

Громадянка Узбекистану ОСОБА_3 та громадянин Узбекистану ОСОБА_4 (далі - Позивачі) звернулися до Окружного адміністративного суду м.Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - Відповідач), третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Київській області (далі - Третя особа) про визнання неправомірними та скасування рішення Державної міграційної служби України №524-15 від 12 серпня 2015 року про відмову у визнанні громадянки Узбекистану ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та рішення №521-15 від 12 серпня 2015 року про відмову у визнанні громадянина Узбекистану ОСОБА_4 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання Відповідача повторно розглянути заяви Позивачів про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства.

Постановою Окружного адміністративного суду м.Києва від 04 лютого 2016 року адміністративний позов задоволено повністю.

Не погоджуючись з постановою суду першої інстанції, Відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

В апеляційній скарзі апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що є підставою для його скасування.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Відповідача та Третьої особи, заперечення представника Позивачів, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_4 є громадянином Узбекистану, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженець Киргизстану, за національністю - росіянин, за віросповіданням - християнин-протестант. До України прибув 29 січня 2013 року легально за національним паспортом.

ОСОБА_3 є громадянкою Узбекистану, ІНФОРМАЦІЯ_2, за національністю - кореянка, за віросповіданням - християнка-протестантка. До України прибула 29 січня 2013 року легально за національним паспортом.

06 лютого 2013 року Позивачі звернулись до Відповідача із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з висновками від 13 травня 2013 року та 24 травня 2013 року щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, погодженим начальником Управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України у м.Києві, рекомендовано Державній міграційній службі України відмовити Позивачам у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішеннями Відповідача від 19 червня 2013 року №375-13 та №378-13/1 Позивачам відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до абз.4 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особам, щодо яких встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 ч.1 ст.1 Закону, відсутні.

09 липня 2013 року Позивачі отримали повідомлення №125 та №129 Головного управління Державної міграційної служби України в м.Києві про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з такими рішеннями Позивачі звернулись до суду з позовом про оскарження цих рішень суб»єкта владних повновіажень.

Постановою Окружного адміністративного суду м.Києва від 18.10.2013 року №826/10890/13-а позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково, визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України «Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» від 19 червня 2013 року №375-13, визнано протиправними дії уповноваженої особи Державної міграційної служби України в частині невикладення у повідомленні «Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» від 04 липня 2013 року №125 причин відмови громадянці Узбекистану ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язано Державну міграційну службу України розглянути повторно питання щодо визнання громадянки Узбекистану ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у порядку та строки, передбачені законодавством.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 30 січня 2014 року вказане судове рішення залишено без змін.

Постановою Окружного адміністративного суду м.Києва від 11.09.2013 року №826/10892/13-а позовні вимоги громадянина Узбекистану ОСОБА_4 задоволено частково, визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України «Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» від 16 червня 2013 року №378-13/1, протиправними дії уповноваженої особи Державної міграційної служби України в частині невикладення у повідомленні «Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» від 05 липня 2013 року №129 причин відмови громадянину Узбекистану ОСОБА_4 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язано Державну міграційну службу України розглянути повторно питання щодо визнання громадянина Узбекистану ОСОБА_4 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у порядку та строки, передбачені законодавством.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 05 грудня року судове рішення залишено без змін.

Згідно з висновками від 30.04.2015 року щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, погодженим начальником Управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України у м.Києві, рекомендовано Державній міграційній службі України відмовити Позивачам у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішеннями Державної міграційної служби України від №524-15 та №521-15 від 12 серпня 2015 року Позивачам відмовлено у визнанні Позивачів біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до абз.5 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особі, щодо якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 ч.1 ст.1 Закону, відсутні.

31 серпня 2015 року Позивачі отримали повідомлення №28 та №29 від 31 серпня 2015 року Головного управління Державної міграційної служби України в м.Києві про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.

Згідно п.п.1, 4 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у п.13 ч.1 цієї статті.

Відповідно п.13 ч.1 ст.1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи з буквального тлумачення статті 1 зазначеного Закону, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.

За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Відповідно ч.2 чт.13 Закону особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, зокрема, подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно положень Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, то за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Однак, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою

Як вбачається з матеріалів справи, в поданих Позивачами заявах зазначено, що вони побоюються повертатись до Узбекистану через причини релігійного характеру, пов'язані з переслідуванням ОСОБА_4

Так, у 1993 році ОСОБА_4 прийняв протестантську віру та служив пастором у церкві м.Андижан. Згодом у церкви відібрали ліцензію та ОСОБА_4 було притягнуто до кримінальної відповідальності за свої релігійну діяльність і призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на 4 роки згідно ч.1 ст.156 Кримінального кодексу Республіки Узбекистан за вироком Обласного суду м.Андижан.

Позивачами зазначено, що вони не можуть повернутись через те, що ОСОБА_4 знову візьмуть під нагляд та не дадуть вільно сповідувати свою віру, а їх будуть переслідувати.

Також, в протоколі співбесіди від 20 лютого 2013 року зазначено, що до ОСОБА_4 застосовані покарання у вигляді позбавлення волі та застосовано жорстокі методи, а оскільки і ОСОБА_3 є віруючою протестанткою, то і до неї також можуть бути застосовані певні покарання.

Крім того, в протоколі співбесіди зазначено, що в кінці відбування ОСОБА_4 строку покарання, з ним було проведено бесіду співробітниками Служби національної безпеки та попереджено, що, якщо він буде продовжувати служити Богу, то його знову засудять до відбування покарання.

ОСОБА_4 призначено нагляд після звільнення, згідно з яким він повинен відмічатися 6 раз на тиждень та виходити з дому лише у встановлений час.

З матеріалів справи вбачається, що Позивачі повідомляли Державну міграційну службу України, що підставою для залишення країни громадянської належності є побоювання переслідувань через релігійні переконання, а саме, через те, що ОСОБА_4 є пастором протестантської церкви, а ОСОБА_3 є віруючою протестанткою.

Інформація щодо обмеження урядом Узбекистану громадян у виборі віросповідання є загальновідомою (з доповіді уряду США, витяги з доповідей УВКБ ООН, інформаційні довідки, інші офіційні та неофіційні джерела та Інтернет видання), оскільки останнім утискаються ті релігійні групи, які функціонують поза контролем уряду.

Так, в доповіді Уряду США про свободу віросповідання в країнах світу за 2012 рік зазначено, що «Свобода вероисповедования предусмотрена Конституцией и некоторыми законами; однако, другие законы и приложения ограничивают свободу вероисповедания, и, на практике, правительство в целом вводило в действие эти ограничения…», «…Поступали сообщения о дискриминации со стороны общественности по признаку религиозной принадлежности, верований или отправления религиозных обрядов…», «…Законодательство также ограничивает религиозные права, которые расцениваются как противоречащие национальной безопасности, … и требует от религиозных общин получение лицензии на публикацию и распространение своих материалов…».

Колегія суддів звертає увагу, що матеріали особової справи, а також наявні в матеріалах адміністративної справи відомості, свідчать про те, що Відповідачем не надано належної оцінки доводам Позивачів про наявність у них обґрунтованих побоювань стати жертвами переслідувань на релігійному ґрунті в Узбекистані, незважаючи на те, що попередніми постановами Окружного адміністративного суду м.Києва від 11.09.2013 року №826/10892/13-а та 18.10.2013 року №826/10890/13-а зверталася увага на необхідність додаткового дослідження обставин, пов'язаних з кримінальним переслідуванням ОСОБА_4 через його релігійну належність.

Відповідачем не було поставлено вимоги щодо надання додаткових відомостей ні від Позивачів, ні від органів державної влади для уточнення інформації щодо ситуації у країні громадянської належності Позивачів станом на час прийняття оскаржуваного рішення.

Згідно ч.ч.3 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

З врахуванням наведених правових норм та обставин, колегія суддів вважає, що Відповідачем порушено вимоги чинного законодавства, оскільки не було всебічно вивчено та оцінено всіх доказів наявності умов для набуття Позивачами статусу біженця, а саме Відповідач не звертався із запитами до відповідних органів, зокрема Міністерства закордонних справ України для встановлення справжніх фактів стосовно осіб та ситуації в країні перебування та не вимагав від Управління міграційної служби в м.Києві додаткову інформацію про Позивачів.

Згідно ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З огляду на вказане, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо протиправності рішень Відповідача №524-15 від 12 серпня 2015 року та №521-15 від 12 серпня 2015 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому оскаржувані рішення суб'єкта владних повноважень підлягають скасуванню.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 198, ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які передбачені ст.ст. 201, 202 КАС України.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст.198, 200, 205, 206, 211, 212, 254 КАС України, суд,-

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м.Києва від 04 лютого 2016 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядку та строки, передбачені ст. 212 КАС України.

Головуючий суддя Твердохліб В.А.

Судді Бужак Н.П.

Ганечко О.М.

Ухвала складена в повному обсязі 02 червня 2016 року.

Головуючий суддя Твердохліб В.А.

Судді: Бужак Н.П.

Ганечко О.М.