Постанова № 58058506, 31.05.2016, Дубенський міськрайонний суд Рівненської області

Справа № 568/337/16-а

№ 2-а/559/54/2016

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 травня 2016 року Дубенський міськрайонний суд Рівненської області

в особі головуючого судді Кічатої О.Ю.,

розглянувши у порядку скороченого провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України у Радивилівському районі Рівненської області про визнання дій протиправними та зобовязання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

позивачка звернулася до суду з позовом до управління Пенсійного фонду України у Радивилівському районі Рівненської області, в якому просить визнати протиправними дії управління Пенсійного фонду України в Радивилівському районі Рівненської області щодо припинення виплати їй пенсії по віку як державному службовцю з 01.04.2015 року; зобовязати Управління Пенсійного фонду України в Радивилівському районі Рівненської області поновити їй виплату пенсії з квітня 2015 року у попередньому розмірі.

В обґрунтування своїх вимог позивачка посилається на те, що 07.04.2009 року їй була призначена пенсія по віку, як державному службовцю, згідно ЗУ «Про державну службу» при досягненні 50 років, як матері, яка виховала сина ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, інваліда з дитинства, із зниженням пенсійного віку на 5 років.

Вона працює суддею Радивилівського районного суду Рівненської області з 08.12.1995 року по даний час.

Починаючи з 01.04.2015 року позивачу припинено виплату пенсії на підставі ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 № 213-УІІІ та ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» 911-VIII від 24.12.2015року, якими були внесені зміни до ст.47 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та запроваджено тимчасове обмеження щодо виплати пенсій для певної категорії громадян, а зокрема для осіб, які працюють на посаді судді.

18.02.2016 року позивач отримала відповідь за № 4-Д/05-06 з УПФ в Радивилівському районі та дізналась, що виплата пенсії була припинена відповідно до ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення від 02.03.2015 року №213- VIII» у період з 01.04.2015 року по 31.12.2016 рік. Таким чином відповідач вважає, що тимчасово припинивши їй виплату пенсії виконав, норму ст. 47 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Вважає дії відповідача щодо припинення виплати їй пенсії такими, що грубо порушують її права, суперечать вимогам Конституції України та практиці Європейського суду з прав людини, рішення якого є обов'язковими для застосуванні судами України.

Відповідно до ст.1 Конституції Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Згідно з ч.2 ст.3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Відповідач, застосовуючи до спірних правовідносин ЗУ № 213 від 02.03.2015 року, фактично допустив звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод шляхом скасування та обмеження наданих державою соціальних прав, гарантій, пільг, компенсацій, які були встановлені Законами України.

Зазначене дає підстави вважати, що цим порушено приписи ч.2 та ч.3 ст.22 Конституції України та ч.1 ст. 58,ст. 21 та 24 Конституції України.

Хоча Закон №213 від 02.03.2015 року та інші законодавчі акти, якими запроваджено обмеження щодо виплати пенсії не визнані в установленому порядку неконституційними, слід врахувати, що рішення Конституційного Суду України, за наслідками розгляду справи про конституційність певних положень закону, набирає чинності з моменту його постановлення та не поширюється на спірні правовідносини, що виникли до моменту його прийняття.

В даному ж випадку, просить захистити її права за період у якому відповідне рішення Конституційного Суду України про неконституційність зазначених положень закону відсутнє.

Стосовно викладеного у відповіді на звернення позивачки від 18.02.2016 року з приводу правомірності тимчасового зупинення виплати їй пенсії з 01.04.2015 року по 31.12.2015 рік та з 01.01.2016 року на підставі ЗУ«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 № 213- УІІІ та ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» 911- VIII від 24.12.2015 року, якими були внесені зміни до абзацу 2 ч.1 ст.47 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та запроваджені тимчасові обмеження щодо виплати пенсій, то зазначає наступне.

Так, дійсно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Однак, ст. 22 Конституції України передбачено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Ст. 46 Конституції України закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Ст. 7 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» закріплено основоположні принципи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, серед яких є рівноправність застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат.

Відповідно до ст. 68 Конституції України, кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи інших людей.

Позивачка зазначає, що її позбавлено пенсії у порушення вимог та положень:

- ст. 2 Загальної Декларації Прав Людини (прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948);

- п. 2 ст. 2 та ст. 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року (ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VIII ( 2148-08 ) від 19.10.73року);

- ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим. 4.ХІ.1950 (Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини) (далі - Конвенція) в поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу з огляду на наступне.

Всупереч вищезазначеним вимогам та положенням, які гарантують рівність у здійсненні основних свобод, позивачу з огляду на її рід занять, припинено виплату пенсії, в той час як без будь-якого об'єктивного і розумного обґрунтування виплата такої ж пенсії проводиться іншим особам, які перебувають в однаковому із позивачем положенні, однак мають інший рід занять. Виплата такої пенсії не зупинена іншим особам, які працюють в інших сферах та секторах державного впливу та економіки.

Таким чином, має місце наявне запровадження дискримінації відносно позивача при здійсненні останньою права на мирне володіння майном та отримання призначеної пенсії.

Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Пічкур проти України» № 10441/06 від 7 лютого 2014 року (пункти 48-49) зазначив, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування (див. рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства» (Willis v. the United Kingdom), заява № 36042/97, n. 48, ECHR 2002-IV).

Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (див. рішення від 21 лютого 1997 року у справі «ОСОБА_3 проти Нідерландів» (Van Raalte v. the Netherlands), n. 39, Reports 1997-1).

Також Європейський суд з прав людини в даному рішенні зазначив, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь- якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Ст. 1 Першого протоколу Конвенції (Париж, 20.111.1952) передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст.18 Конвенції обмеження, які дозволяються нею щодо згаданих прав та свобод, можуть застосовуватися тільки з тією метою, з якою вони передбачені.

Надбавки, доплати та пенсії є майном в контексті тлумачення Європейським Судом з прав людини ст. 1 Протоколу 1 до Європейської конвенції з прав людини поняття майно, оскільки існує у вигляді вимог, стосовно яких позивач наводить доводи, що він має принаймні законні сподівання (яке ґрунтується на законодавчій нормі) на набуття права володіння. Таке сподівання виникло у позивача з моменту призначення пенсії.

За правовою позицією Європейського Суду з прав людини, право на соціальні виплати є майновим правом, передбаченим ст.Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (рішення у справі «Хонякіна проти Грузії» (Khoniakina v. Georgia), № 17767/08, пункт 72, від 19 червня 2012 року). Бездіяльність держави щодо прийняття нормативного акту, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших, актах, тримання громадян у невизначеності є невиправданим втручанням у права, передбачені ст. 1 Першого протоколу (рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine), № 68385/10 та 71378/10), від 26 вересня 2014 року).

Відповідно до роз'яснень, наведених у Постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі, коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткове і регламентації її положень законом.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав проблему, пов'язану з реалізацією права на соціальний захист, неприпустимістю обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція та закони України виокремлюють певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. У рішеннях Конституційного Суду України зазначалося, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за ст. 22 Конституції України не допускається (Рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року N 8-рп/99, від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002, від 17 березня 2004 року N 7-рп/2004, від 1 грудня 2004 року N 20-рп/2004).

Згідно ст. 8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Зокрема, Європейський Суд з прав людини розкриває принцип верховенства права через принцип юридичної визначеності, згідно якого остаточне рішення суду у справі не може піддаватися сумніву, навіть у разі зміни законодавства (п. 51, 52 рішення у справі «Рябих проти Росії» від 24 липня 2003 року). Крім цього, відповідно до роз'яснення Верховного Суду України № 1-5/400 від 14 липня 2006 року, наданого на підставі листа Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у справі «Качко проти України», реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена в залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів як причину невиконання своїх зобов'язань, судами не повинні прийматися до уваги.

Враховуючи викладене, вважає, що діями відповідача та положеннями ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 № 213-УІІІ та ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» 911-VIII від 24.12.2015 року, якими були запроваджені тимчасові обмеження до абзацу другого ч. 1 ст. 47 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» щодо виплати пенсій, особам які працюють на посаді судді безпосередньо порушено право позивача на соціальний захист, гарантоване ст.ст. 22,46, 58 Конституції України, ст. 14, ст.1 Першого протоколу Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод», ст.2 Загальної Декларації Прав Людини, п. 2 ст. 2 та ст. 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права обмеження якого неможливе, враховуючи положення норм вище проаналізованого чинного законодавства.

Необхідно звернути увагу, що законодавцем запроваджуються заходи реагування щодо ухвалення рішень з допущенням порушень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, про що свідчать положення ч. 2 ст. З Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні».

Із системного аналізу ч. 1 ст. 7 ЗУ «Про загальнообовязкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року №1058-ІУ вбачається рівноправність застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов'язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообовязкове державне пенсійне страхування.

Враховуючи наведене, і те, що із заробітної плати позивачки роботодавцями постійно утримувалися та сплачувалися до Пенсійного фонду України страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, дії відповідача є прямим втручанням у її право на мирне володіння особистим майном (пенсією).

За наведених обставин вважає, що її порушені права підлягають захисту шляхом винесення судом постанови про визнання протиправними дій відповідача щодо припинення виплати позивачу пенсії та покладення зобов'язання поновити її виплату із квітня 2015 року у попередньому розмірі.

Відповідно до вимог ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а в адміністративних справах про протиправність рішень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення та надання відповідних доказів покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Отже, в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості. Презумпція винуватості покладає на суб'єкта владних повноважень обов'язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів. Такий обов'язок відсутній, якщо відповідач визнає позов.

З урахуванням листа-відповіді відповідачем не надано жодних доказів стосовно правомірності прийнятого ним рішення та дій, які полягають у припиненні та виплаті позивачу пенсії.

Такі дії відповідача підпадають під порушення усіх міжнародних договорів, практики Європейського суду з прав людини та конституційних принципів Основного Закону.

Таким чином, в системі аналізу спірних правовідносин, порушене право позивача підлягає захисту шляхом визнання протиправними дій управління ПФУ в Радивилівському районі із одночасним відновленням такого права, шляхом зобов'язання відповідача поновити виплату пенсії з квітня 2015 року у попередньому розмірі.

Позивач у судове засідання не викликалася, оскільки, справу просить розглядати за її відсутності в скороченому провадженні.

Відповідач у суд не викликався, подав до суду заперечення проти позову, в якому вважає позовні вимоги необґрунтованими та просить залишити без розгляду позовні вимоги в частині зобовязання УПФ в Радивилівському районі поновити виплату пенсії ОСОБА_1 з 01.04.2015 року у попередньому розмірі у звязку з пропуском строку звернення до адміністративного суду, згідно ст.ст.99-100 КАС України і відмовити у задоволенні решти позовних вимог у повному обсязі. Просить взяти до уваги, що ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» є чинним, а позивака працює на посаді та на умовах, передбачених цим законом, а тому на неї поширюється дія обмежень, встановлених чинним законодавством (а.с.28-32).

Відповідно до ст. 183-2 КАС України, скорочене провадження застосовується в адміністративних справах щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.

Вивчивши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності та з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, суд дійшов висновку, що позов підлягає до задоволення частково.

Судом встановлено, що 07.04.2009 року позивачу була призначена пенсія по віку, як державному службовцю, згідно ЗУ «Про державну службу» при досягненні 50 років, як матері, яка виховала сина ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, інваліда з дитинства, із зниженням пенсійного віку на 5 років (пенсійне посвідчення а.с. 9).

Позивач працює суддею Радивилівського районного суду Рівненської області з 08.12.1995 року по даний час (цей факт визнається відповідачем і в силу ч.3 ст.72 КАС України може не доказуватись перед судом).

Починаючи з 01.04.2015 року позивачу припинено виплату пенсії на підставі ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 № 213-УІІІ та ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» 911-VIII від 24.12.2015року, якими внесено зміни до ст.47 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та запроваджено тимчасове обмеження щодо виплати пенсій для певної категорії громадян, зокрема, для осіб, які працюють на посаді судді.

18.02.2016 року отримала відповідь за № 4-Д/05-06 з УПФ України в Радивилівському районі та дізналась, що виплата пенсії була припинена відповідно до ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення від 02.03.2015 року №213- VIII» у період з 01.04.2015 року по 31.12.2016 рік (а.с.5-6), згідно якої відповідач. тимчасово припинивши виплату пенсії позивачу, вважає, що виконав норму ст. 47 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Відповідно до ст.1 Конституції Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Згідно з ч. 2 ст. 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Відповідач, застосовуючи до спірних правовідносин ЗУ № 213 від 02.03.2015 року, фактично, допустив звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод шляхом скасування та обмеження наданих державою соціальних прав, гарантій, пільг, компенсацій, які були встановлені Законами України.

Зазначене дає підстави вважати, цим порушено приписи ч.2 та ч.3 ст.22 Конституції України та ч.1 ст. 58,ст. 21 та 24 Конституції України.

Хоча Закон №213 від 02.03.2015 року та інші законодавчі акти, якими запроваджено обмеження щодо виплати пенсії не визнані в установленому порядку неконституційними, слід врахувати, що рішення Конституційного Суду України, за наслідками розгляду справи про конституційність певних положень закону, набирає чинності з моменту його постановлення та не поширюється на спірні правовідносини, що виникли до моменту його прийняття.

В даному ж випадку, позивач просить захистити її права за період у якому відповідне рішення Конституційного Суду України про неконституційність зазначених положень закону відсутнє.

За таких обставин, суд при прийнятті рішення повинен керуватися принципом законності, закріпленим у ст.9 КАС України (ч. 1, 4 та 6 якої передбачає, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною радою. У разі невідповідності нормативно-правового акту Конституції України, закону України, міжнародному договору, або іншому акту суд застосовує правовий акт, що має вищу юридичну силу. Якщо міжнародним договором, згода якого надана Верховної Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору).

Відповідно до ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства.

Згідно ст. 5 КАС України адміністративне судочинство здійснюється відповідно де Конституції, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

При вирішенні справи суд керується принципом верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визначаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (ст. 8 КАС України).

З наведеного вбачається, що не залежно від відсутності відповідного рішення Конституційного Суду України, саме суд повинен дати правову оцінку спірним правовідносинам на основі законодавства та здійснити захист порушеного права позивача з врахуванням положень ст. ст. 3,5, 8, 9, 11 КАС України, норм міжнародного права та урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

01 квітня 2015 року набув чинності ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02 березня 2015 № 213-VIII.

До абзацу 2 ч.1 ст. 47 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» були внесені зміїш, якими з 01 квітня 2015 року встановлено, що 'Тимчасово, у період з 1 квітня 2015 року по 31 грудня 2015 року, у період роботи особи (крім інвалідів І та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту») на посадах, які дають право на призначення пенсії або щомісячного довічного грошового утримання у порядку та на умовах, передбачених законами України «Про статус народного депутата України», «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», пенсії, призначені відповідно до цього Закону, не виплачуються. Після звільнення з роботи виплата пенсії відповідно до цього Закону поновлюється.

На цій підставі УПФ України в Радивилівському районі Рівненської області з 01 квітня 2015 року тимчасово припинено виплату пенсії позивачу, як державному службовцю, призначену за нормами Закону України «Про державну службу», у зв'язку із тим, що вона працює на посаді судді Радивилівського районного суду Рівненської області.

Поряд із зазначеним, відповідно до пункту 5 розділу III «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02 березня 2015 року № 213-VIII (далі - Закон № 213), у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах, з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до законів України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», «Про статус народного депутата України», «Про Кабінет Міністрів України», «Про судову експертизу», «Про Національний банк України», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про дипломатичну службу», Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника - консультанта народного депутата України.

Вказаний в пункті 5 розділу III «Прикінцеві положення» Закону № 213 закон щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах до 1 червня 2015 року не прийнятий, у зв'язку з чим з вказаної дати втратили чинність, зокрема, норми Закону України «Про державну службу» та Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо пенсійного забезпечення і відповідно пенсії/щомісячне довічне грошове утримання за цими Законами не призначаються.

На теперішній час особам, які підпадають під дію ЗУ "Про державну службу" пенсія призначається відповідно до ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Таким чином, з 1 червня 2015 року посада, на якій працює позивач, не дає права на призначення пенсії в порядку та на умовах, передбачених ЗУ "Про державну службу", у зв'язку з чим, передбачені ч.1 ст.54 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» підстави для невиплати пенсії, призначеної відповідно до цього Закону, відпали.

Відтак, з 1 червня 2015 року перешкоди для виплати ОСОБА_1 вказаної пенсії відсутні, починаючи з вказаного періоду право позивача на отримання пенсії порушено.

01 січня 2016 року набув чинності Закон України «Про внесення зміїі до деяких законодавчих актів України» № 911-УІІІ від 24 грудня 2015 року.

До абзацу 2 ч.1 ст. 47 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» були внесені зміни, якими з 01 січня 2016 року встановлено, що тимчасово, у період з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року особам (крім інвалідів І та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»), які працюють на посадах та на умовах, передбачених законами України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», призначені пенсії/щомісячне довічне грошове утримання не виплачуються.

У зв'язку з зазначеними змінами відповідач припинив виплату призначеної позивачу пенсії з 1 січня 2016 року.

Однак, статтею 22 Конституції України передбачено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Ст. 46 Конституції України закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Ст. 7 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» закріплено основоположні принципи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування серед яких є рівноправність застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат.

Відповідно до ст. 68 Конституції України, кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи інших людей.

Позивача позбавлено пенсії у порушення вимог та положень:

- ст.2 Загальної Декларації Прав Людини (прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948);

- п. 2 ст. 2 та ст. 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року (ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VIII ( 2148-08 ) від 19.10.73року);

- ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим. 4.ХІ.1950 (Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини) (далі - Конвенція) в поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу з огляду на наступне.

Відповідно до ст.2 Загальної Декларації Прав Людини кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища.

Пункт 2 ст. 2 та ст. 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права передбачають, що Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов'язуються гарантувати, що права, проголошені в цьому Пакті, здійснюватимуться без будь якої дискримінації щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування.

Відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Високі Договірні Сторони гарантують кожній людині, яка знаходиться під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі 1 цієї Конвенції.

Ст. 14 Конвенції передбачає, що здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин майнового стану, народження або інших обставин.

Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дискримінація - рішення, дії або бездіяльність, спрямовані на обмеження або привілеї стосовно особи та/або групи осіб за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, сімейного та майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (далі - певні ознаки), якщо вони унеможливлюють визнання і реалізацію на рівних підставах прав і свобод людини та громадянина; непряма дискримінація - рішення, дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика, які формально є однаковими, але під час здійснення чи застосування яких виникають чи можуть виникнути обмеження або привілеї стосовно особи та/або групи осіб за їх певними ознаками, крім випадків, якщо такі дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика об'єктивно виправдані метою забезпечення рівних можливостей для окремих осіб чи груп осіб реалізовувати рівні права і свободи, надані їм Конституцією і законами України.

Дискримінація - це порушення прав людини, заборонене цілою низкою обов'язкових для виконання документів в області прав людини. Термін «дискримінація» має точне визначення і стале значення в міжнародному праві. Комітет ООН з прав людини - незалежний експертний орган, що спостерігає за виконанням Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права, роз'яснив, що в пакті цей термін включає: «будь-яку відмінність, виключення, обмеження або перевагу, за ознакою раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних або інших поглядів, національного або соціального походження, майнового положення, народження або іншої обставини, і яка має на меті або як наслідок, знищення або применшення визнання, використання або здійснення всіма особами, на рівних можливостях, всіх прав і свобод».

Водночас, всупереч ст.2 Загальної Декларації Прав Людини, п. 2 ст. 2 та ст. 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, ст. 14 Конвенції, які гарантує рівність у здійсненні основних свобод, позивачу з огляду на її рід занять припинено виплату пенсії в той час як без будь-якого об'єктивного і розумного обґрунтування виплата такої ж пенсії проводиться іншим особам, які перебувають в однаковому із позивачем положенні, однак мають інший рід занять. Виплата такої пенсії не зупинена іншим особам, які працюють в інших сферах та секторах державного впливу та економіки.

Таким чином, має місце вочевидь наявне запровадження дискримінації відносно позивача при здійсненні останньою права на мирне володіння майном та отримання призначеної пенсії.

Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Пічкур проти України» № 10441/06 від 7 лютого 2014 року (пункти 48-49) зазначив, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування (див. рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства» (Willis v. the United Kingdom), заява № 36042/97, n. 48, ECHR 2002-IV).

Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (див. рішення від 21 лютого 1997 року у справі «ОСОБА_3 проти Нідерландів» (Van Raalte v. the Netherlands), n. 39, Reports 1997-1).

Також Європейський суд з прав людини в даному рішенні зазначив, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь- якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Ст. 1 Першого протоколу Конвенції (Париж, 20.111.1952) передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст.18 Конвенції обмеження, які дозволяються нею щодо згаданих прав та свобод, можуть застосовуватися тільки з тією метою, з якою вони передбачені.

Надбавки, доплати та пенсії є майном в контексті тлумачення Європейським Судом з прав людини ст. 1 Протоколу 1 до Європейської конвенції з прав людини поняття майно, оскільки існує у вигляді вимог, стосовно яких позивач наводить доводи, що він має принаймні законні сподівання (яке ґрунтується на законодавчій нормі) на набуття права володіння. Таке сподівання виникло у позивача з моменту призначення пенсії.

За правовою позицією Європейського Суду з прав людини, право на соціальні виплати є майновим правом, передбаченим ст.Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (рішення у справі «Хонякіна проти Грузії» (Khoniakina v. Georgia), № 17767/08, пункт 72, від 19 червня 2012 року). Бездіяльність держави щодо прийняття нормативного акту, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших, актах, тримання громадян у невизначеності є невиправданим втручанням у права, передбачені ст. 1 Першого протоколу (рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine), № 68385/10 та 71378/10), від 26 вересня 2014 року).

Таким чином, запроваджені вищевказвеими законами тимчасові обмеження щодо виплати пенсії особам, що працюють на посадах та на умовах, передбачених законами України «Про судоустрій і статус суддів» суперечать:

- ст.2 Загальної Декларації Прав Людини;

- пункту 2 ст. 2 та ст. 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права;

- статті 14, статті 1 Першого протоколу Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» щодо дискримінації при виплаті пенсії в залежності від роду занять та позбавленні права на належне майно у формі призначених пенсійних виплат;

- статтям 22, 46, 58 Конституції України щодо недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод в тому числі і в сфері соціального захисту та пенсійних виплат;

- основоположним принципам, закріпленим у Законі України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» щодо рівноправності застрахованих осіб при отриманні пенсійних виплат;

- ст. 1 ЗУ «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні».

Відповідно до роз'яснень, наведених у Постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі, коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткове і регламентації її положень законом.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав проблему, пов'язану з реалізацією права на соціальний захист, неприпустимістю обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція та закони України виокремлюють певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. У рішеннях Конституційного Суду України зазначалося, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за ст. 22 Конституції України не допускається (Рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року N 8-рп/99, від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002, від 17 березня 2004 року N 7-рп/2004, від 1 грудня 2004 року N 20-рп/2004).

Згідно ст. 8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Зокрема, Європейський Суд з прав людини розкриває принцип верховенства права через принцип юридичної визначеності, згідно якого остаточне рішення суду у справі не може піддаватися сумніву, навіть у разі зміни законодавства (п. 51, 52 рішення у справі «Рябих проти Росії» від 24 липня 2003 року). Крім цього, відповідно до роз'яснення Верховного Суду України № 1-5/400 від 14 липня 2006 року, наданого на підставі листа Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у справі «Качко проти України», реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена в залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів як причину невиконання своїх зобов'язань, судами не повинні прийматися до уваги.

Враховуючи викладене, суд вважає, що діями відповідача та положеннями ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 № 213-УІІІ та ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» 911-VIII від 24.12.2015 року, якими були запроваджені тимчасові обмеження до абзацу 2 ч. 1 ст. 47 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» щодо виплати пенсій, особам, які працюють на посаді судді, безпосередньо порушено право позивача на соціальний захист, гарантоване ст.ст. 22,46, 58 Конституції України, ст. 14, ст.1 Першого протоколу Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод», ст.2 Загальної Декларації Прав Людини, п. 2 ст. 2 та ст. 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права обмеження якого неможливе, враховуючи положення норм вище проаналізованого чинного законодавства.

Із системного аналізу ч. 1 ст. 7 ЗУ «Про загальнообовязкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року №1058-ІУ вбачається рівноправність застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов'язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообовязкове державне пенсійне страхування.

Враховуючи наведене, і те, що із заробітної плати позивачки роботодавцями постійно утримувалися та сплачувалися до Пенсійного фонду України страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, дії відповідача є прямим втручанням у її право на мирне володіння особистим майном (пенсією).

За наведених обставин, суд вважає, що порушені права позивача підлягають захисту шляхом винесення судом постанови про визнання протиправними дій відповідача щодо припинення виплати їй пенсії.

Клопотання відповідача, викладене у запереченнях на позов про залишення без розгляду позовних вимог ОСОБА_1 у частині зобовязання УПФ України в Радивилівському районі поновити виплату пенсії останній з 01 квітня 2015 року у попередньому розміру у звязку з пропуском строку звернення до адміністративного суду, - не підлягає до задоволення, оскільки про порушення свого права позивачка дізналася, отримавши відповідь на своє звернення 18 лютого 2016 року (а.с.5-6).

Ч. 2 ст. 99 КАС України визначено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, а позивачка звернулася до суду 20.04.2016 року.

З огляду на вказане, суд дійшов висновку, що з 20 жовтня 2015 року (з урахуванням позовних вимог та строку звернення позивачки до суду, а саме: 20.04.2016 року та приписів ст.99 КАС України) та з 01 січня 2016 року виплата пенсії, призначеної ОСОБА_1, як держслужбовцю, відповідно до ЗУ «Про державну службу», підлягає відновленню в звязку з відсутністю підстав для її невиплати.

Відповідно до вимог ст. 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа. Отже, сплачений позивачем судовий збір при подачі позовної заяви у розмірі 551 грн.20 коп. підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань УПФ України в Радивилівському районі Рівненської області.

Керуючись ст.ст.2, 7-12, 17, 94, 158-163, 183-2, 254 КАС України, ст. ст.1, 3, 8, 19, 21-22, 24, 46, 55, 58, 64 Конституції України, ст.14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, ратифікованою Верховною Радою України 17 липня 1997 року, ст.2 Загальної Декларації Прав Людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року, суд

ПОСТАНОВИВ:

позов задоволити частково:

-визнати протиправними дії управління Пенсійного фонду України в Радивилівському районі Рівненської області щодо припинення виплат пенсій ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, з 20 жовтня 2015 року по 31 грудня 2015 року та з 01 січня 2016 року;

- зобовязати управління Пенсійного фонду України в Радивилівському районі Рівненської області поновити ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, виплату пенсії як державному службовцю, призначену відповідно до Закону України «Про державну службу» з 20 жовтня 2015 року по 31 грудня 2015 року та з 01 січня 2016 року.

У задоволенні решти вимог відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 551 (п'ятсот пятдесяти одної) грн. 20 коп. за рахунок бюджетних асигнувань управління Пенсійного фонду України в Радивилівському районі Рівненської області

На постанову може бути подана апеляційна скарга до Житомирського апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня з дня отримання копії постанови через Дубенський міськрайонний суд.

Суддя: