Постанова № 58014893, 24.05.2016, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"24" травня 2016 р. Справа№ 910/30118/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Зубець Л.П.

суддів: Алданової С.О.

Дідиченко М.А.

секретар: Горбунова М.Є.

представники:

від позивача: не з'явився;

від відповідача: не з'явився;

від третьої особи: не з'явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Енергомашінвест"

на рішення Господарського суду міста Києва

від 19.01.2016р.

у справі №910/30118/15 (суддя: Морозов С.М.)

за позовом Приватного акціонерного товариства "Енергомашінвест"

до Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні

позивача Публічне акціонерне товариство "Івано-Франківський

арматурний завод"

про визнання недійсним договору

ВСТАНОВИВ:

Приватне акціонерне товариство "Енергомашінвест" (далі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" (далі - відповідач) про визнання недійсним договору застави від 30.04.2013р., укладеного між позивачем та відповідачем, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що спірний правочин не відповідає вимогам діючого законодавства. Зокрема, позивач зазначав, що оспорюваний договір застави був підписаний від імені позивача особою без достатнього обсягу повноважень. Окрім того, договір застави від 30.04.2013р. є похідним від Генерального договору кредитної лінії №2298 від 12.05.2006р., а за договором кредитної лінії відповідач видав позичальнику кредит в іноземній валюті, хоча у банку не було індивідуальної ліцензії НБУ на здійснення відповідних валютних операцій.

Відповідач проти позову заперечував, наголошуючи на його безпідставності та непідтвердженості. При цьому відповідач зазначав про те, що у банку була в наявності ліцензія, необхідна для здійснення валютних операцій, а особа, яка уклала оспорюваний договір, діяла в межах наданих їх повноважень.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 30.11.2015р. (том справи - 1, аркуші справи - 2-3), на підставі ст. 27 Господарського процесуального кодексу України, до участі у справі як третю особу без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача було залучено Публічне акціонерне товариство "Івано-Франківський арматурний завод" (далі - третя особа).

Третя особа явку свого представника у судові засідання не забезпечила, відзиву на позов не надала, у зв'язку з чим справа розглядалася місцевим господарським судом на підставі ст. 75 Господарського процесуального кодексу України за наявними у справі матеріалами.

Рішенням Господарського суду міста Києва у справі №910/30118/15 від 19.01.2016р. в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва у справі №910/30118/15 від 19.01.2016р. та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що місцевим господарським судом було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права. Загалом, доводи апеляційної скарги ідентичні тим, які наводилися позивачем під час розгляду справи Господарським судом міста Києва. Водночас, позивач звертав увагу суду апеляційної інстанції на те, що справу було розглянуто у відсутності представників позивача і третьої особи, що, на думку позивача, перешкодило повному, всебічному та об'єктивному з'ясуванню обставин, які мають значення для справи.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 25.03.2016р. (головуючий суддя Зубець Л.П., судді: Мартюк А.І., Шевченко Е.О.) апеляційну скаргу було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 18.04.2016р.

18.04.2016р. через Відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату у зв'язку з неможливістю забезпечити явку повноважного представника в судове засідання, призначене на 18.04.2016р.

В судове засідання 18.04.2016р. з'явився лише представник відповідача.

Представники позивача та третьої особи не з'явилися. Третя особа про поважність причин нез'явлення суд не повідомила, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 18.04.2016р., на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, клопотання позивача про відкладення розгляду справи на іншу дату було задоволено, розгляд справи відкладено на 24.05.2016р.

23.05.2016р. Протоколом автоматичної зміни складу колегії суддів у зв'язку з перебуванням судді Мартюк А.І. на лікарняному з 17.05.2016р. та припиненням повноважень судді Київського апеляційного господарського суду Шевченко Е.О., для розгляду справи №910/30118/15 було визначено наступний склад колегії суддів: головуючий суддя Зубець Л.П., судді: Дідиченко М.А., Алданова С.О.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 23.05.2016р. апеляційну скаргу було прийнято до провадження колегії суддів у складі головуючого судді Зубець Л.П., суддів: Дідиченко М.А., Алданова С.О. та призначено до розгляду в судовому засіданні на 24.05.2016р.

24.05.2016р. через Відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату у зв'язку з неможливістю забезпечити явку повноважного представника в судове засідання, призначене на 24.05.2016р.

В судове засідання 24.05.2016р. представники сторін та третьої особи не з'явилися, відповідач та третя особа про поважність причин нез'явлення суд не повідомили, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.

Колегія суддів вирішила відмовити в задоволенні клопотання позивача про відкладення розгляду справи на іншу дату, оскільки в порушення вимог ст. 77 Господарського процесуального кодексу України позивачем не наведено обставин, за наявності яких справа не може бути вирішена у даному судовому засіданні на підставі наявних у справі матеріалів. Жодних доказів, які б підтверджували неможливість участі представника позивача ОСОБА_3 в судовому засіданні Київського апеляційного господарського суду 24.05.2016р. у справі №910/30118/15 у зв'язку з участю в іншому судовому засіданні (зокрема, ухвали суду, судової повістки, тощо) та/або доказів неможливості залучення іншого представника для участі у даній справі, до клопотання не додано, що суперечить вимогам ст.ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу. До того ж, аналогічне за своїм змістом клопотання (з тією ж самою підставою для відкладення розгляду справи, як участь представника позивача ОСОБА_3 в іншому судовому засіданні) вже подавалося тим самим представником позивача у попередньому судовому засіданні і було задоволено судом.

Колегією суддів також враховано, що відповідно до ч.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

До того ж явка представників сторін та третьої особи не була визнана судом обов'язковою, а участь у судових засіданнях відповідно до ст. 22 Господарського процесуального кодексу України є правом, а не обов'язком сторони або учасника судового процесу, яким сторона (учасник судового процесу) користується на власний розсуд.

Зважаючи на наявні в матеріалах справи докази належного повідомлення сторін та третьої особи про місце і дату судового розгляду, а також те, що явка учасників судового процесу не була визнана судом обов'язковою, колегія суддів визнала за можливе розглядати справу у відсутності представників сторін та третьої особи за наявними у справі матеріалами.

В судовому засіданні 24.05.2016р. було оголошено вступну та резолютивну частини постанови суду.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

12.05.2006р. між третьою особою, як позичальником, та відповідачем, як банком, було укладено Генеральний договір кредитної лінії №2298 (далі - Генеральний кредитний договір) (том справи - 1, аркуші справи - 26-27).

За умовами Генерального кредитного договору (п.п.1.1-1.3) банк зобов'язується надавати, а позичальник зобов'язується отримувати, належним чином використовувати та повернути суму кредиту в передбачені цим Договором строки та сплатити відсотки за користування кредитом в порядку та на умовах, визначених цим Договором. Кредит надається у вигляді мультивалютної відкличної поновлювальної кредитної лінії окремими частинами (траншами) з остаточним терміном повернення не пізніше 11.05.2008р. Сторони погодили суму ліміту кредитування в доларах США та/або євро та/або російських рублях та/або українських гривнях таким чином, щоб протягом всього строку дії цього Договору розмір заборгованості позичальника за кредитом не перевищував суму, еквіваленту 10 000 000,00 грн. за офіційним обмінним курсом НБУ. Кредит надається траншами з позичкового рахунку при отриманні письмової заявки на суму траншу, в безготівковому порядку на поповнення обігових коштів (оплату ТМЦ, виплати з/п, платежі в бюджет, оплата послуг та інші витрати, пов'язані із виробництвом) з погашенням основної суми кредиту відповідно до «Графіку погашення кредиту», що є невід'ємною частиною даного договору.

30.04.2013р. між позивачем, як заставодавцем, та відповідачем, як заставодержателем, було укладено Договір застави (далі - Договір застави) (том справи - 1, аркуші справи - 18-20).

За умовами Договору застави (п.п.1.1-1.2) заставодавець передає заставодержателю в заставу основні засоби згідно з Додатком №1 та наступну заставу (далі - заставу) основні засоби згідно Додатку №2, що належать заставодавцю на праві власності, зазначений у п.1.2. цього Договору, для забезпечення повного та своєчасного виконання боргових зобов'язань, зазначених в статті цього договору. Предметом застави за цим договором є: перелік основних засобів у кількості 22 одиниць, які передаються в заставу, наведений у Додатку №1, який є невід'ємною частиною цього договору та основні засоби у кількості 435 одиниць, які передаються в наступну заставу, наведені у Додатку №2, які є невід'ємною частиною цього договору; ринкова вартість предмета застави відповідно до звіту незалежної експертної оцінки від 01.03.2013р., складеного суб'єктом оціночної діяльності ТОВ "Глобал Аппрейзел", становить 12 992 100,00 грн. Узгоджена сторонами оціночна вартість предмета застави становить 12 992 100,00 грн. Місцезнаходження (місце зберігання) предмета застави: м. Івано-Франківськ, вул. Коновальця, 229. Документом, що підтверджує правомірне знаходження предмету застави є договір оренди майна від 10.10.2000р., укладений між ПрАТ «Енергомашінвест» та ПАТ «Івано-Франківський арматурний завод». На час дії цього договору предмет застави буде знаходитися за вказаною адресою. В забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором заставодавець надає заставодержателю в заставу предмет застави, який обліковується на балансі заставодавця, що підтверджується балансовою довідкою заставодавця б/н від 01.04.2013р.

В розділі 2 Договору застави визначено боргові (забезпечені) зобов'язання, згідно з п.2.1.1 якого позичальник (третя особа) зобов'язаний повністю повернути заставодержателю суму отриманого кредиту не пізніше 29.04.2019р. включно з урахуванням строків графіку погашення заборгованості за кредитом або в інших випадках (в тому числі при зміні строків виконання зобов'язань, дострокового настання виконання зобов'язань), встановлених кредитним договором, який наданий позичальнику у вигляді не відновлювальної кредитної лінії.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначав про те, що за Генеральним кредитним договором відповідач видав третій особі, як позичальнику, кредит в іноземній валюті, хоча у відповідача була відсутня індивідуальна ліцензія Національного банку України на здійснення відповідних валютних операцій, а відтак Генеральний кредитний договір є таким, що укладений з порушенням вимог діючого законодавства і він є недійним. Оскільки Договір застави є похідним від Генерального кредитного договору, позивач вважає, що Договір застави також має бути визнаний недійним. Окрім того, позивач зазначав про відсутність у особи, яка від імені позивача підписала Договір застави, належного обсягу необхідних для цього повноважень, оскільки названа особа діяла на підставі довіреності, якою було надано право укладати правочини від імені позивача на суму, що не перевищує 1 000 000,00 грн., а сума оспорюваного правочину є значно вищою, що також є свідченням його недійсності.

З урахуванням наведеного, позивач просив суд визнати недійсними Договір застави.

Місцевий господарський суд відмовив в позові повністю, визнавши позовні вимоги необґрунтованими та документально непідтвердженими.

Колегія суддів Київського апеляційного господарського суду погоджується з висновками місцевого господарського суду, вважає їх такими, що відповідають фактичним обставинам справи, з наступних підстав.

В ст. 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до вимог ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Поряд з цим, відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ст. 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Тобто, укладаючи спірний Договір застави сторони на власний розсуд визначили умови останнього і дійшли згоди щодо цих умов.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

В ч.1, п.2 ч.2 ст. 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.

Згідно зі ст. 215 Цивільного кодексу України у разі, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Як уже зазначалося вище, однією з підстав недійсності оспорюваного правочину, за твердженням позивача, є те, що Договір застави було укладено в забезпечення виконання зобов'язань за Генеральним кредитним договором, який передбачав надання коштів в іноземній валюті, тоді як відповідна банківська ліценція у відповідача була відсутня.

З цього приводу судом було встановлено наступне.

Національна валюта - це встановлений законом платіжний засіб певної країни: грошові знаки у вигляді банкнот, монет та в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території країни, а також платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті цієї країни. Національна валюта є основою національної валютної системи.

Водночас, іноземна валюта - це грошові знаки іноземних держав, кредитні та платіжні засоби, які виражені в іноземних грошових одиницях і які використовуються в міжнародних розрахунках.

В ст. 99 Конституції України закріплено, що грошовою одиницею України є гривня. Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави - Національного банку України.

Як вірно зазначив у своєму рішенні місцевий господарський суд, визначаючи правовий статус гривні, вищезгадана норма Конституції України не встановлює сферу її обігу та будь-яких обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

В ст. ст. 192, 198 Господарського кодексу України та ст. 533 Цивільного кодексу України передбачено, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Дозволяється використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях; грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Тобто, законодавство України у сфері банківської діяльності та діяльності небанківських фінансових установ не містить приписів, які б забороняли банкам або іншим фінансовим установам надавати кредити в іноземній валюті.

Доказів, які б свідчили про протилежне ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції не надано.

Як вбачається з матеріалів справи, обґрунтовуючи свої вимоги, позивач стверджує про недійсність Генерального кредитного договору.

Визначення кредитного договору наведено в ст. 1054 Цивільного кодексу України, згідно з якою за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Структуру банківської системи, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків визначає Закон України "Про банки і банківську діяльність", метою якого, зокрема, є правове забезпечення стабільного розвитку і діяльності банків в Україні і створення належного конкурентного середовища на фінансовому ринку, а також забезпечення захисту законних інтересів вкладників і клієнтів банків.

Згідно зі ст. ст. 2, 47, 49 названого Закону коштами є гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Кредитними операціями є операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Режим здійснення валютних операцій на території України установлює Декрет Кабінету Міністрів України №15-93 від 19.02.1993р. "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", який визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.

Згідно з п.п.1, 2, 4 ст. 5 вищезгаданого Декрету Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії, зокрема, потребують такі операції, як надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Постановою Правління Національного банку України №483 від 14.10.2004р. було затверджено Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу , відповідно до п.п.1.1, 1.2, 1.5 якого це Положення розроблено Національним банком України відповідно до вимог ст. ст. 5, 11, 13 Декрету, а також ст. ст. 7, 44 Закону України "Про Національний банк України". Використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, зокрема, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями). У всіх інших випадках використання іноземної валюти як засобу платежу можливе лише за наявності ліцензії.

Як вірно зазначив у своєму рішенні місцевий господарський суд, законодавством не встановлено терміни та суми кредитів в іноземній валюті, як критерій їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування. Ця обставина, з огляду на відсилочний характер норми Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензування на валютні операції, пов'язані з наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті.

В листі №13-210/7871-22612 від 07.12.2009р. "Про правомірність укладання кредитних договорів в іноземній валюті" Національний банк України вказав про те, що операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії.

В матеріалах справи наявна як банківська ліцензія відповідача №138 від 07.10.1991р., видана Національним банком України, так і дозвіл Національного банку України №138-1 від 03.12.2001р. з додатком до нього (том справи - 1, аркуші справи - 92-94). Тобто, в даному випадку відповідач безпосередньо на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями має та мав право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті. Водночас, надання та одержання кредиту в іноземній валюті та сплата процентів за цим кредитом не потребує наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу на території України у жодної зі сторін кредитного договору.

Колегія суддів погоджується з місцевим господарським судом в тому, що відсутність у сторін індивідуальної ліцензії Національного банку України не дає підстав для визнання недійсними кредитних договорів, у яких містяться положення про видачу кредитів у іноземній валюті та сплату відсотків за користування цими кредитами іноземною валютою. Відсутність у необхідних випадках відповідних індивідуальних ліцензій може бути лише підставою для застування до учасників валютних відносин передбачених законодавством України певних заходів відповідальності.

В ст. 548 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність основного зобов'язання.

Відносно посилання позивача на недійсність Генерального кредитного договору необхідно зазначити, що останній як на час розгляду справи місцевим господарським судом, так і на час її перегляду судом апеляційної інстанції в судовому порядку недійсним не визнавався. Належних та допустимих доказів на підтвердження протилежного суду не надано.

Враховуючи, що Генеральний кредитний договір наразі є дійсним, колегія суддів вважає неправомірним твердження позивача про недійсність Договору застави, у зв'язку з похідністю правовідносин застави від кредитних правовідносин.

В обґрунтування своїх вимог позивач також посилався на те, що особа, яка підписала спірний Договір застави від імені позивача, а саме ОСОБА_4, діяла поза межами наданих їй згідно з довіреністю від 30.04.2013р. повноважень.

З цього приводу колегією суддів було встановлено наступне.

Згідно зі ст. 237 Цивільного кодексу України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

В ст. 244 Цивільного кодексу України передбачено, що представництво, яке грунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Представництво за довіреністю може грунтуватися на акті органу юридичної особи. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

В матеріалах справи наявна копія довіреності від 30.04.2013р., виданої позивачем на ім'я ОСОБА_4 (том справи - 1, аркуші справи - 87-88), в тексті якої відсутні посилання на наявність обмежень вчинення довіреною особою від імені позивача правочинів, загальна вартість (ціна) яких перевищувала б конкретно визначену суму. Доказів, які б свідчили про відкликання вищевказаної довіреності суду не надано.

Таким чином, в процесі розгляду справи не було встановлено факту підписання спірного Договору застави ОСОБА_4, що діяла на підставі довіреності від 30.04.2013р., з перевищенням наданих їй повноважень.

Відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

З вищенаведеного слідує, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки. Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами, в тому числі подавати докази на підтвердження обставин, на які вони посилаються.

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачем не доведено існування обставин, з якими законодавець пов'язує недійсність правочину (в даному випадку Договору застави).

В ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України визначено, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.

За результатами перегляду справи колегія суддів дійшла висновку про те, що позивач не довів наявності підстав, з якими законодавець пов'язує недійсність правочинів, у зв'язку з чим позов задоволенню не підлягає.

Згідно зі ст. ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на спростування висновків місцевого господарського суду.

Колегією суддів враховано посилання позивача в апеляційній скарзі на порушення місцевим господарським судом норм процесуального права, які, зокрема, полягають в тому, що рішення суду у даній справі було прийнято за відсутності в судовому засіданні представників позивача та третьої особи.

З цього приводу необхідно зазначити, що оголошення в судовому засіданні перерви чи відкладення розгляду справи на іншу дату, відповідно до норм ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, є правом, а не обов'язком суду, яке реалізується ним в залежності від того, чи наявні обставини, які унеможливлюють вирішення спору в судовому засіданні. При цьому участь у судових засіданнях відповідно до ст. 22 Господарського процесуального кодексу України є правом, а не обов'язком сторони або учасника судового процесу, яким сторона (учасник судового процесу) користується на власний розсуд.

В матеріалах справи відсутні клопотання або заяви позивача та/або третьої особи, в яких були б наведені підстави, що унеможливлюють розгляд справи без участі представників позивача та/або третьої особи, а також докази неможливості забезпечити явку в судові засідання Господарського суду міста Києва вказаних учасників судового процесу, тому суд у відповідності до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України розглянув справу за наявними у ній матеріалами.

Окрім того, посилаючись на позбавлення можливості приймати участь під час розгляду справи в суді першої інстанції, представник позивача в судові засідання Київського апеляційного господарського суду двічі не з'явився, не подав до матеріалів справи жодних документів (доказів), які б спростовували висновки місцевого господарського суду. Як уже зазначалося вище, надавши суду апеляційної інстанції два ідентичні за своїм змістом клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату, представник позивача до жодного з них не надав письмових доказів, які б свідчили про поважність його нез'явлення в судові засідання, на що містилося посилання в тексті клопотань.

Відповідно до ст. 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу.

Натомість в своїх клопотаннях про відкладення розгляду справи на іншу дату представник позивача не навів жодного обґрунтування неможливості розгляду справи у його відсутності за наявними у справі матеріалами та не повідомляв суд про можливе подання ним додаткових доказів чи пояснень, які він не мав можливості надати місцевому господарському суду, у зв'язку з чим суд апеляційної інстанції розглядав справу за наявними в ній матеріалами.

Згідно з ч.1 ст. 104 Господарського процесуального кодексу України порушення або неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.

Натомість, як уже зазначалось вище, позивач не надав доказів, які б свідчили про правомірність заявлених ним вимог, а тому твердження позивача про прийняття місцевим господарським судом незаконного рішення у даній справі є безпідставним та спростовується зібраними у справі матеріалами.

Доводи апеляційної скарги також не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи.

Враховуючи викладені обставини справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що рішення Господарського суду міста Києва від 19.01.2016р. у справі №910/30118/15 прийнято у відповідності до норм чинного законодавства, з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, у зв'язку з чим апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

У зв'язку з відмовою у задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за її подання покладаються на позивача (апелянта).

Враховуючи наведене, керуючись ст. ст. 4-2, 4-3, 32-34, 43, 49, 77, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Енергомашінвест" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 19.01.2016р. у справі №910/30118/15 - без змін.

2. Матеріали справи №910/30118/15 повернути до Господарського суду міста Києва.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у встановленому законом порядку та строки.

Головуючий суддя Л.П. Зубець

Судді С.О. Алданова

М.А. Дідиченко