Ухвала суду № 57977660, 26.05.2016, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/3591/16

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Панасенков В. О.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26.05.2016 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого - судді Панасенкова В.О.

суддів: Парапана В.Ф.

ОСОБА_2,

при секретарі: Томашевській К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами представника ОСОБА_3 ОСОБА_4, та ОСОБА_5 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 березня 2016 року за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, ОСОБА_3, про вселення та відшкодування моральної шкоди, за позовом представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4, до ОСОБА_6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, ОСОБА_5, про визнання особи, такою що втратила право користування житловим приміщенням,

в с т а н о в и л а:

01 жовтня 2015 року ОСОБА_6 звернулася до суду з вказаним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що їй на праві приватної власності належала трикімнатна квартира АДРЕСА_1, житловою площею 35,5 кв.м., загальною площею 52,4 кв.м. на підставі свідоцтва про право власності на квартиру у ЖБК «Ленінський-14» №10610 від 19 березня 2002 року, право власності зареєстровано в КП «ОМТІ та РОН» 04 квітня 2002 року, вона зареєстрована за цією адресою з 21 грудня 1970 року, виплатила пай в ЖБК в сумі 5018 крб., та продовжує сплачувати житлово-комунальні послуги. 04 липня 2007 року вона подарувала належну їй квартиру дочці ОСОБА_7, яка 26 липня 2010 року зареєструвала у спірній квартирі свого сина, її онука, відповідача ОСОБА_5 Відповідач чинить їй перешкоди в проживанні у цій квартирі, вигнав з квартири та викинув її речі. Їй 79 років, вона хворіє на серцеві захворювання, на серце стоїть кардіостимулятор та перехвилювалась від такого поводження онука і не може жити в чужих квартирах, що завдало їй моральну шкоду, яку вона оцінює в 10000 грн.

Посилаючись на ці обставини, та ст. ст. 150, 156 161 ЖК України, позивачка ОСОБА_6 просила суд позов задовольнити (а.с. 2-3).

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 11 листопада 2015 року до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, було залучено власника спірної квартири ОСОБА_3 (а.с. 34).

14 січня 2016 року представник ОСОБА_3 (до реєстрації шлюбу ОСОБА_5) І.В. ОСОБА_4, звернувся до суду з самостійним позовом про визнання особи такою, що втратила право користування житлом, обґрунтовуючи вимоги тим, що ОСОБА_3 на праві власності належить квартира АДРЕСА_2 на підставі договору дарування від 04 липня 2007 року. У вказаній квартирі зареєстровані вона, її син ОСОБА_5 та відповідачка ОСОБА_8, яка є членом сімї позивачки, та з квітня 2014 року у квартирі не мешкає, що підтверджується актом про не проживання від 26 жовтня 2015 року, складеним мешканцями квартир №11, №12 та №1. На теперішній час з вини відповідачки ОСОБА_6 позивачка позбавлена права користування квартирою №10, вона не бажає у добровільному порядку знятися з реєстраційного обліку з вказаною адресою, тому позивачка вимушена звернутись до суду за захистом порушеного права.

Посилаючись на ці обставини та на ст. ст. 319, 405, 386, 405 ЦК України представник позивачки ОСОБА_3 ОСОБА_4, просив суд позов задовольнити (а.с. 57).

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 14 січня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_6 та ОСОБА_3 обєднані в одне провадження (а.с. 70).

Позивачка ОСОБА_6 звернулась до суду з запереченнями проти позову ОСОБА_3, у яких зазначала, що її дочка ОСОБА_3 постійно проживає в Норвегії за невідомою адресою, тому їй невідомо з яких підстав її інтереси представляє ОСОБА_4, на момент укладання договору дарування вона домовилась з дочкою про те, що протягом останнього життя залишиться проживати у квартирі. Після укладання договору дарування і до 15 липня 2015 року вона проживала у спірній квартирі, доки її внук не впустив її до квартири, де залишились документи, речі, гроші та особисте майно, придбане за 45 років (а.с. 71).

Представник відповідача ОСОБА_5 та позички ОСОБА_3 ОСОБА_4 проти позову ОСОБА_6 заперечував і в своїх поясненнях зазначав, що ОСОБА_6 не проживала в спірній квартирі більше одного року, тому втратила право на користування квартирою. ОСОБА_6 мала на праві власності квартиру АДРЕСА_3 в Одесі, яку 28 вересня 2015 року подарувала своєму синові ОСОБА_9.

Рішенням суду першої інстанції позов ОСОБА_6 задоволено частково. Суд вселив ОСОБА_6 до квартири АДРЕСА_1, в решті позову відмовлено. У задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено (а.с. 115-118).

В апеляційній скарзі представник позивачки ОСОБА_3 ОСОБА_4 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про задоволення позову ОСОБА_3 та відмову у задоволенні позову ОСОБА_6, мотивуючи тим, що суд першої інстанції порушив норми процесуального і матеріального права (а.с. 123-124).

Під час розгляду апеляційної скарги представника позивачки ОСОБА_3 ОСОБА_4, відповідач ОСОБА_5 з метою затягування строку розгляду справи подав через суд першої інстанції апеляційну скаргу, у якій також просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про задоволення позову ОСОБА_3 та відмову у задоволенні позову ОСОБА_6, з аналогічних підстав зазначених у апеляційній скарзі представника позивачки ОСОБА_3

В запереченні на апеляційну скаргу представника позивачки ОСОБА_3 ОСОБА_4, позивачка ОСОБА_6 просить скаргу відхилити у звязку з безпідставністю її доводів.

Сторони у справі та представник позивачки ОСОБА_3 та відповідача ОСОБА_5 ОСОБА_4 в судове засідання не з'явилися, в судове засідання на 26 травня 2016 року були викликані у встановленому законом порядку. Представник позивачки ОСОБА_3 та відповідача ОСОБА_5 ОСОБА_4, звернувся до апеляційного суду з клопотанням про відкладення розгляду справи у звязку з виїздом за межі України, але у підтвердження поважності причини неявки представника та відповідача в суд не надано належних доказів, тому законних підстав для задоволення клопотання немає.

За змістом ст. ст. 11, 27 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд.

Тому у відповідності до ч. 2 ст. 305 ЦПК України у даному випадку їх неявка в суд не перешкоджає розглядові справи і не порушує право на доступ до суду апеляційної інстанції.

Заслухавши доповідача, доводи апеляційних скарг представника позивачки ОСОБА_3 ОСОБА_4, та відповідача ОСОБА_5, пояснення на апеляцію, надані суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги представника позивачки ОСОБА_3 та відповідача ОСОБА_5 задоволенню не підлягають, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права.

Згідно із ст. 396 ЦК України, особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Частиною 1 та 4 ст. 156 ЖК України передбачено, що члени сімї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сімї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно із ст. 405 ЦК України члени сімї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сімї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сімї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Судом першої інстанції встановлено, що позивачці ОСОБА_6 на праві приватної власності належала трикімнатна квартира АДРЕСА_1, житловою площею 35,5 кв.м., загальною площею 52,4 кв.м. на підставі свідоцтва про право власності на квартиру у ЖБК «Ленінський-14» №10610 від 19 березня 2002 року, право власності зареєстровано в КП «ОМТІ та РОН» 04 квітня 2002 року (а.с. 7, 8, 10-11).

Позивачка ОСОБА_6 виплатила пай у ЖБК «Ленінський-14» в сумі 5018 крб., що підтверджується довідкою ЖБК від 21 вересня 2015 року (а.с. 9).

04 липня 2007 року позивачка ОСОБА_6 подарувала належну їй квартиру дочці ОСОБА_7 (а.с. 5), яка зареєструвала право власності 03 серпня 2007 року, та 26 липня 2010 року у квартирі за цією адресою був зареєстрований її син, онук позивачки, відповідач ОСОБА_5 (а.с. 6).

На теперішній час у спірній квартирі зареєстровані три особи: позивачка ОСОБА_6 з 21 грудня 1970 року, її дочка ОСОБА_3 з 16 листопада 1984 року та онук позивачки, відповідач ОСОБА_5 з 26 липня 2010 року, що підтверджується довідкою про склад сімї №98 від 21 вересня 2015 року, виданою ЖБК «Ленінський-14» (а.с. 6).

ОСОБА_3 постійно проживає за межами України і у спірній квартирі фактично проживали ОСОБА_6 та її онук, відповідач ОСОБА_5

З липня 2015 року відповідач ОСОБА_5 перешкоджає своєї бабусі похилого віку, 03 жовтня 1936 року (79 років), яка є хворою людиною (а.с. 4), користуватись квартирою, зокрема приміщеннями загального користування санвузлом, кухнею, вона не могла потрапити до квартири й залишалась ночувати у сусідів, у наслідок чого вона вимушена була 15 липня 2015 року та 30 серпня 2015 року звертатись до Суворовського РВ щодо неправомірних дій онука, що підтверджується відповіддю Суворовського відділу поліції в м. Одесі ГУНП в Одеській області від 25 листопада 2015 року № 39/164 (а.с. 45-46) та свідченнями свідків ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, допитаних у судовому засіданні 29 січня 2016 року (а.с. 78-80, 81-88).

Позивачці ОСОБА_6 до 28 вересня 2015 року належала на праві власності квартира АДРЕСА_4, яку вона подарувала своєму сину ОСОБА_9 (а.с, 75-76), тому іноді тимчасово залишались в цій квартирі для надання допомоги своєму сину.

За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 3 ЦПК України).

За таких обставин, вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивачка ОСОБА_6 довела в судовому засіданні належними й переконливими доказами те, що відповідач ОСОБА_5Д порушив її право на користування спірною квартирою, та не встановлено, що вона була відсутня у цій квартирі понад один рік без поважних причин. Тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України право позивачки ОСОБА_6 підлягає захисту судом.

Посилання представника позивачки ОСОБА_3 ОСОБА_4, та відповідача ОСОБА_5 в апеляційних скаргах про те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, оскільки судом не враховано, що ОСОБА_6 не проживала у спірній квартирі з квітня 2014 року, тобто понад один рік, й втратила право користування цією квартира, та не надав належної оцінки наявним у справі доказам.

Дійсно, виходячи з положень статей 16, 391, 386 ЦК, власник має право звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що є адекватним змісту порушеного права, який ураховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право й припинення права власності особи на будинок (квартиру) у звязку припиненням права членів її сім'ї на користування цим житлом.

У пунктах 33, 39 постанови №5 Пленуму «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07 лютого 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, застосовуючи положення статті 391 ЦК, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не повязані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого.

Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК позов про усунення порушень права, не повязаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не повязаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. При цьому суди повинні брати до уваги будь-які фактичні дані (статті 5759 ЦПК), на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки.

Члени сімї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, частина перша статті 405 ЦК). Суди повинні мати на увазі, що таким законом не може бути ЖК УРСР, а застосуванню підлягають норми, передбачені главою 32 ЦК.

З урахуванням зазначеного суди повинні виходити з того, що стосовно права членів сімї власника житлового приміщення на користування ним підлягають застосуванню положення статті 405 ЦК.

Відповідно до ст. ст. 10, 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 179 ЦПК України встановлено, що предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Відповідно до ч. 1 ст. 64 ЦПК України письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу позивачка ОСОБА_3 була зобовязана довести в судовому засіданні ті обставини, на які вона посилалась як на підставу своїх вимог, а саме те, що її матір ОСОБА_13 з квітня 2014 року не проживала в спірній квартирі без поважних причин.

Таким чином, згідно із ст. 179 ЦПК України до предмету доказування у даному випадку входить встановлення обставин відсутності ОСОБА_6 в спірній квартирі понад один рік без поважних причин.

Обґрунтовуючи вимоги позивачка ОСОБА_3 послалась на акт від 26 жовтня 2015 року, складений мешканцями квартир №11, 12, 1 ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, у якому зазначено, що ОСОБА_6 не проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1 з квітня 2014 року до теперішнього часу (а.с. 62) та свідчення свідка ОСОБА_15, допитаного в судовому засіданні від 03 березня 2016 року, якій засвідчив, що він не зустрічався з ОСОБА_17 останній рік (а.с. 99-102).

Обґрунтовуючи свої вимоги позивачка ОСОБА_6 послалась на свідчення свідків ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_12, допитаних в судовому засідання від 29 січня 2016 року, які засвідчили, що останнім часом відповідач ОСОБА_5 перешкоджає своєї бабусі користуватись квартирою, та матеріали, які перебувають у Суворовському відділі поліції, які підтверджують, що 15 липня 2015 року та 30 серпня 2015 року ОСОБА_6 зверталась до Суворовського ВП щодо неправомірних дій онука, який не впускає її до квартири.

Згідно із частинами 3, 4 ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний звязок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводить мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Аналізуючи зазначені норми права, розяснення Пленум Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ, зясовуючи обставини, які мають значення для справи та оцінюючи наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивачка ОСОБА_3 не довела в судовому засіданні належними та допустимими докази те, що її матір не проживала у спірній квартирі понад один рік без поважних причин.

Навпаки судом першої інстанції з достовірністю встановлено, що відповідач ОСОБА_5 останній рік перешкоджав ОСОБА_6 користуватися спірною квартирою, а саме приміщеннями загального користування санвузлом, кухнею, та не впускав її до квартири. Самі по собі обставини, що ОСОБА_6 на праві власності належала інша квартира, яку вона в подальшому подарувала своєму сину ОСОБА_9, не можуть служити підставою для задоволення позову ОСОБА_3

Твердження представника позивачки ОСОБА_3 ОСОБА_4, та відповідача ОСОБА_5 в апеляційних скаргах про те, що рішення суду першої інстанції є незаконним, оскільки судом не враховано, що відповідач ОСОБА_5 є неналежним відповідачем у справі, не приймаються до уваги за таких підстав.

Як вже зазначалось, за загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 3 ЦПК України).

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси (ст. ст. 45, 46 ЦПК України).

У абзаці 2 п. 11 постанови № 14 Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України розяснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Аналізуючи зазначені норми права, розяснення Пленуму Верховного Суду України, зясовуючи вказані обставини та оцінюючи наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що позивачкою ОСОБА_6 в судовому засіданні доведено, що саме відповідач ОСОБА_5, а не власник спірної квартири ОСОБА_18, порушив її права на користування спірною квартирою, тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України це право підлягає захисту судом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14, яка у відповідності до ч. 1 ст. 360-1 ЦПК України є обовязковою для всіх судів України.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції всебічно та повно з'ясував обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку та з правильно виходив з того, що є законні підстави для задоволення позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК Украйни під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Інших правових доводів апеляційні скарги не містять.

Таким чином, наведені в апеляційних скаргах доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Отже, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову немає.

Відповідно до ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІУ "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 та ст. 13 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обовязків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь якого висунутого проти нього кримінального судочинства.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Одним з елементів здійснення принципу справедливого судочинства є принцип "рівності вихідних умов", дотримання балансу сторін при розгляді справи в суді.

У статті 8 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоровя чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Термін «житло» в тлумачення Європейського суду з прав людини означає переважно місце, де особа мешкає на постійній основі, проте, цей термін може поширюватись і на місце, де особа мала твердий намір мешкати.

Таким чином, у даному випадку рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням принципу справедливого судочинства - дотримання справедливої рівноваги між інтересами сторін у справі і в наслідок згідно із положеннями ч. 1 ст. 6, ст. ст. 8, 13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини та ст. 1 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 303, 307 ч. 1 п. 1, 308, 313, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області,

у х в а л и л а:

Апеляційні скарги представником ОСОБА_3 ОСОБА_4, та ОСОБА_5 відхилити, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 березня 2016 року залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили ухвалою.

Судді апеляційного суду Одеської області: В.О. Панасенков

ОСОБА_19

ОСОБА_2