Постанова № 57955305, 19.05.2016, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 травня 2016 р. Справа № 804/395/16 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: Турової О.М.,

за участю секретаря судового засідання: Бузякова М.Р.,

позивача: ОСОБА_1

представників відповідача: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпропетровську адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Прокуратури Дніпропетровської області

про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на публічній службі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Прокуратури Дніпропетровської області, в якому просив визнати протиправним та скасувати наказ прокурора Дніпропетровської області №2242к від 14.12.2015р. про звільнення з 14 грудня 2015 року молодшого радника юстиції ОСОБА_1 з посади старшого прокурора прокуратури м. Дніпропетровська Дніпропетровської області за власним бажанням (п.7 ч.1 ст.51 Закону України «Про прокуратуру»); поновити ОСОБА_1 на публічній службі в органах прокуратури Дніпропетровської області відповідно до рейтингового списку кандидатів для зайняття посад прокурорів Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 Дніпропетровської області з виплатою середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 14.12.2015р. і до моменту фактичного поновлення на публічній службі.

В обґрунтування позовних вимог зазначалося, що первинно 14.12.2015р. на офіційну електронну адресу Дніпропетровської місцевої прокуратури надійшов наказ прокурора Дніпропетровської області №2242к від 14.12.2015р., яким позивача на підставі його заяви та рейтингового списку кандидатів для зайняття посад прокурорів Дніпропетровської місцевої прокуратури призначено на посаду прокурора Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 Дніпропетровської області з 15.12.2015р., звільнивши його з посади старшого прокурора прокуратури м. Дніпропетровська Дніпропетровської області. На підставі зазначеного наказу з 15.12.2015р. по 18.12.2015р. включно позивач виконував свої посадові обовязки, в тому числі, з підтримання державного обвинувачення в суді по кримінальним провадженням та здійснення нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва у кримінальному провадженні, про що свідчать відповідні записи у журналах судових засідань та відмітки про роботу в Єдиному реєстрі досудових розслідувань. Проте, 18.12.2015р. позивача викликали до керівництва прокуратури Дніпропетровської області, де під психологічним тиском та впливом змусили власноручно написати заяву про звільнення з органів прокуратури за власним бажанням та вказати дату на заяві 14.12.2015р. А 21.12.2015р. факсимільним звязком до Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 Дніпропетровської області надійшов наказ прокурора Дніпропетровської області №2242к від 14.12.2015р., яким позивача вже було звільнено з посади старшого прокурора прокуратури м. Дніпропетровська Дніпропетровської області за власним бажанням (п.7 ч.1 ст.51 Закону України «Про прокуратуру»). Отже, оскаржуваний наказ про звільнення має номер та дату такі самі, як і наказ про призначення ОСОБА_1 на посаду прокурора Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 Дніпропетровської області з 15.12.2015р. Вищенаведені обставини та виконання позивачем своїх посадових обовязків в період з 14.12.2015р. по 18.12.2015р. включно підтверджують те, що написання заяви про звільнення за власним бажанням не було власним та добровільним рішенням ОСОБА_1 Таким чином, звільнення позивача відбулося з грубим порушенням норм чинного законодавства. Крім того, відповідач не видав позивачу у день звільнення трудову книжку та не здійснив виплату всіх належних йому сум. У звязку із звільненням позивача без законної підстави останній має бути поновлений на публічній службі в органах прокуратури Дніпропетровської області відповідно до рейтингового списку кандидатів для зайняття посад прокурорів Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 Дніпропетровської області з виплатою середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 14.12.2015р. і до моменту фактичного поновлення на публічній службі.

Позивач у судовому засіданні підтримав адміністративний позов та просив його задовольнити у повному обсязі.

Відповідач предявлений позов не визнав, подав на нього письмові заперечення, в яких, з урахуванням додаткових пояснень, просив повністю відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що оскаржуваний наказ прокурора Дніпропетровської області №2242к від 14.12.2015р. про звільнення позивача з займаної посади є правомірним та виданим згідно з вимогами чинного законодавства на підставі заяви ОСОБА_1 про звільнення з органів прокуратури за власним бажанням з 14 грудня 2015 року, яка цієї ж дати була передана до відділу роботи з кадрами прокуратури Дніпропетровської області з резолюцією прокурора Дніпропетровської області. Наказ про призначення ОСОБА_1 на посаду прокурора Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 за №2242к від 14.12.2015р. у книзі обліку наказів не реєструвався. Відповідач також зазначав, що позовна вимога про поновлення ОСОБА_1 саме на посаді прокурора Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 не підлягає задоволення, окрім вищевказаних підстав, також з тієї підстави, що на час звільнення позивач ніколи не працював у Дніпропетровській місцевій прокуратурі №3 і до відділу роботи з кадрами щодо видачі нового посвідчення на посаду прокурора Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 у звязку із реформуванням органів прокуратури не звертався, а відтак і не може бути поновлений на відповідній посаді. Крім того, відповідач вказував на те, що відповідно до пояснень керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 письмові накази ОСОБА_1 щодо підтримання державного обвинувачення в судах після 14.12.2015р. ним не видавались і чи приймав позивач участь у будь-яких судових засіданнях або підтримував державне обвинувачення у кримінальних провадженнях після 14.12.2015р. йому не відомо.

Представники відповідача у судовому засіданні також заперечували проти задоволення адміністративного позову, посилаючись на доводи, викладені у письмових запереченнях на нього.

Заслухавши пояснення позивача та представників відповідача, дослідивши матеріали справи та надані сторонами докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального та процесуального права, що регулюють спірні правовідносини, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні адміністративного позову, з огляду на наступне.

Судом встановлено, що згідно з відомостями трудової книжки ОСОБА_1 працював в органах прокуратури в період з січня 2001 року по листопад 2007 року та був звільнений за власним бажанням, а також в період з листопада 2011 року по грудень 2015 року (а.с.17-18).

Наказом прокурора Дніпропетровської області №2242к від 14.12.2015р. молодшого радника юстиції ОСОБА_1 було звільнено з 14 грудня 2015 року з посади старшого прокурора прокуратури м. Дніпропетровська Дніпропетровської області за власним бажанням (п.7 ч.1 ст.51 Закону України «Про прокуратуру») на підставі заяви ОСОБА_1 (а.с.39).

Так, п.4 ч.1 ст.36 КЗпП України передбачено, що підставою припинення трудового договору, зокрема, є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39).

Згідно з ч.1, ч.2 ст.38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

При цьому ст.222 КЗпП України визначено, що особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством.

Відповідно до п.7 ч.1 ст.51 Закону України «Про прокуратуру» прокурор звільняється з посади у разі подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням.

Згідно з п.2 ч.2 ст.51 Закону України «Про прокуратуру» особою, яка в установленому цим Законом порядку приймає рішення про звільнення прокурора з посади, зокрема, є керівник регіональної прокуратури - щодо прокурорів відповідної регіональної прокуратури та прокурорів місцевих прокуратур, які розташовані у межах адміністративно-територіальної одиниці, що підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної регіональної прокуратури.

За змістом приписів ст.58 Закону України «Про прокуратуру» прокурор незалежно від мотивів має право подати заяву про звільнення з посади за власним бажанням у будь-який час свого перебування на посаді. Заява про звільнення з посади за власним бажанням подається особі, уповноваженій цим Законом приймати рішення про звільнення прокурора. Заява Генерального прокурора України про звільнення за власним бажанням подається Президенту України. Прокурор продовжує здійснювати свої повноваження до прийняття рішення про його звільнення.

Пунктом 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992р. №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» (з відповідними змінами та доповненнями) встановлено, що по справах про звільнення за ст.38 КЗпП суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 написано заяву від 14 грудня 2015 року на імя прокурора Дніпропетровської області, в якій позивач просив звільнити його з органів прокуратури Дніпропетровської області за власним бажанням з 14.12.2015р. відповідно до ст.38 КЗпП України. На цій заяві міститься резолюція прокурора Дніпропетровської області від 14.12.2015р. «До наказу» (а.с.38).

Судом оглянуто оригінал цієї заяви у судовому засіданні та предявлено його до огляду позивачу, який підтвердив, що він дійсно писав цю заяву.

На питання суду відносно того чи дійсно на позивача здійснювався психологічний тиск та вплив з метою примусити його написати вищеозначену заяву про звільнення, як це вказано у позові, ОСОБА_1 пояснив, що він написав цю заяву під диктовку, не розуміючи що саме він пише та за якою статтею КЗпП України просить його звільнити, оскільки на роботі був каламбур через реорганізацію органів прокуратури, тому всі писали якісь заяви з цього приводу і він написав, але звільнятися з органів прокуратури він не бажав.

Разом з тим, доказів здійснення на нього будь-якого психологічного тиску та впливу з боку роботодавця з метою примусити написати заяву про звільнення позивач не надав, а також не зміг пояснити що саме за вплив та тиск на нього здійснювався та яким чином.

Судом також встановлено, що оскаржуваний наказ прокурора Дніпропетровської області №2242к від 14.12.2015р. про звільнення позивача відповідно до вимог Інструкції з діловодства в органах прокуратури України, затвердженої наказом Генерального прокурора України від 15.01.2013р. №3, зареєстрований у Книзі обліку наказів керівника прокуратури Дніпропетровської області, витяг з якої міститься в матеріалах справи (а.с.40-41).

Водночас, під №2242к та від дати « 14.12.2015р.» наказ прокурора Дніпропетровської області про призначення ОСОБА_1 на посаду прокурора Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 Дніпропетровської області з 15.12.2015р. в Книзі обліку наказів керівника прокуратури Дніпропетровської області не зареєстрований.

При цьому представники відповідача суду пояснили, що позивач заяви про призначення його на посаду прокурора Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 до відділу роботи з кадрами прокуратури Дніпропетровської області не подавав, тому і наказ про його призначення на таку посаду не виносився. Також позивач не звертався до відділу роботи з кадрами і з заявою про видачу нового посвідчення на посаду прокурора Дніпропетровської місцевої прокуратури №3.

Відносно доводів позивача про те, що він в період з 15.12.2015р. по 18.12.2015р. включно виконував свої посадові обовязки, в тому числі, з підтримання державного обвинувачення в суді по кримінальним провадженням, судом встановлено, що згідно з наданою Ленінським районним судом м. Дніпропетровська копією журналу судового засідання у кримінальній справі №1-кп/205/414/15р. за обвинуваченням ОСОБА_4 у скоєнні кримінального правопорушення за ч.1 ст.204 КК України, а також згідно з наданою Дніпропетровським районним судом Дніпропетровської області копією ухвали у кримінальній справі №175/1548/13-к (провадження №1-кп/175/47/13) за обвинуваченням ОСОБА_5 у скоєнні кримінального правопорушення за ч.2 ст.367 КК України від 18.12.2015р., ОСОБА_1 брав участь у цих судових засіданнях у якості прокурора (а.с.59-61,67-68).

Відповідно до ч.1 ст.17 Закону України «Про прокуратуру» прокурори здійснюють свої повноваження у межах, визначених законом, і підпорядковуються керівникам виключно в частині виконання письмових наказів адміністративного характеру, пов'язаних з організаційними питаннями діяльності прокурорів та органів прокуратури.

Згідно з абз.1 ч.3 ст.17 цього Закону під час здійснення повноважень, пов'язаних з реалізацією функцій прокуратури, прокурори є незалежними, самостійно приймають рішення про порядок здійснення таких повноважень, керуючись при цьому положеннями закону, а також зобов'язані виконувати лише такі вказівки прокурора вищого рівня, що були надані з дотриманням вимог цієї статті.

Абзацом 1 ч.4 ст.17 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що накази адміністративного характеру, а також вказівки, що прямо стосуються реалізації прокурором функцій прокуратури, видані (віддані) в письмовій формі в межах повноважень, визначених законом, є обов'язковими до виконання відповідним прокурором.

Як вбачається з письмових пояснень керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури №3 ОСОБА_6 письмові накази ОСОБА_1 щодо підтримання державного обвинувачення в судах після 14.12.2015р. ним не видавались і чи приймав позивач участь у будь-яких судових засіданнях або підтримував державне обвинувачення у кримінальних провадженнях після 14.12.2015р. йому не відомо (а.с.91).

Доказів надання ОСОБА_1 вказівок (доручень) на підтримання державного обвинувачення у кримінальних справах №1-кп/205/414/15р. та №175/1548/13-к (провадження №1-кп/175/47/13) позивачем суду не надано.

Крім того, судом встановлено, що позивачем було підписано обхідний лист у відповідальних осіб структурних підрозділів та здано службове посвідчення працівника органу прокуратури, що посвідчується записом в Журналі обліку виданих посвідчень, витяг з якого міститься в матеріалах справи (а.с.107-110).

Позивач підтвердив, що він дійсно підписував обхідний лист та здавав службове посвідчення.

Також позивачем 14.12.2015р. було складено та подано декларацію про майно, доходи, витрати і зобовязання фінансового характеру за 2015 рік у звязку із звільненням з органів прокуратури.

Наведене спростовує доводи позивача відносно того, що у нього не було бажання звільнятися з органів прокуратури.

Щодо доводів позивача про те, що йому не було видано трудову книжку у день звільнення, а саме: 14.12.2015р. суд зазначає, що листами прокуратури Дніпропетровської області від 15.12.2015р. за вих.№11-7391вих15 та від 28.12.2015р. за вих.№11-7487вих15 ОСОБА_1 повідомлявся про те, що у звязку із звільненням з органів прокуратури відповідно до наказу від 14.12.2015р. №2294к йому слід прибути до відділу роботи з кадрами прокуратури Дніпропетровської області для отримання трудової книжки (а.с.34-35).

При цьому представник відповідача суду пояснив, що позивач ухилявся від отримання трудової книжки і не зявлявся з невідомих причин для її одержання до прокуратури Дніпропетровської області, проте, в подальшому все ж таки отримав трудову книжку, про що розписався в Книзі обліку трудових книжок при звільненні працівників з органів прокуратури, що підтверджується витягом з цієї Книги, який міститься в матеріалах справи (а.с.36-37).

За таких обставин, викладені у позовній заяві доводи не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи та спростовані вищенаведеним.

Таким чином, підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

Окремо, суд зазначає, що не можуть бути задоволені позовні вимоги ОСОБА_1 щодо його поновлення на посаді прокурора Дніпропетровської місцевої прокуратури №3, оскільки позивач у цьому органі не працював і ніколи у трудових відносинах з ним не перебував.

Керуючись ст. ст. 122, 160-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Прокуратури Дніпропетровської області про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на публічній службі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовити у повному обсязі.

Постанова суду набирає законної сили відповідно до вимог ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в порядку та у строки, встановлені ст. 186 цього Кодексу до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Дніпропетровський окружний адміністративний суд з одночасним направленням копії апеляційної скарги особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Суддя ОСОБА_7