Рішення № 57930579, 26.05.2016, Господарський суд Житомирської області

УКРАЇНА

Господарський суд

Житомирської області

___________

_______________

10002, м. Житомир, майдан Путятинський, 3/65, тел. (0412) 48-16-20,

E-mail: inbox@zt.arbitr.gov.ua, веб-сайт: http://zt.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Від "26" травня 2016 р. Справа № 906/219/16

Господарський суд Житомирської області у складі:

судді Гансецького В.П.

за участю представників сторін:

від позивача: Грінчук Н.А., дов. № 05/1170 від 29.03.16р.

від відповідача: Евін А.К., дов. № 5 від 09.12.15р.

прокурор: Шевчук М.М., посв. від 11.01.16р. № 038611

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі справу

за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Житомирській області (м.Житомир)

до Публічного акціонерного товариства "Головинський Граніт" (смт.Головине Черняхівського району Житомирської області)

за участю прокуратури Житомирської області (м.Житомир)

про стягнення 153380,75 грн.

Позивач звернувся з позовом про стягнення в доход державного бюджету з відповідача 153380,75 грн. різниці суборендної плати згідно договорів суборенди: від 10.06.13р., від 01.04.14р., від 30.05.14р., від 01.08.14р.

Клопотанням від 14.04.16р. № 05/1450 позивач зменшив розмір позовних вимог, просить стягнути з відповідача 76603,44 грн. різниці суборендної плати до державного бюджету згідно договорів суборенди: від 10.06.13р., від 01.04.14р., від 30.05.14р., від 01.08.14р. Також, згідно цього ж клопотання, позивач просить припинити провадження у справі в частині стягнення з відповідача 76777,31 грн., сплачених останнім після порушення провадження у справі. Згідно цього ж клопотання, суборендар ОСОБА_3 перерахувала до державного бюджету 13,13 грн.

Згідно заяви від 22.04.16р. № 05/2-259вих16 прокуратура Житомирської області вступила у справу для представництва інтересів держави в особі позивача.

Представник позивача в судовому засіданні позов підтримала в сумі 76603,44 грн. з підстав, викладених у позовній заяві та додаткових поясненнях від 28.03.16р., від 13.04.16р., від 27.04.16р. № 05/1621 та від 25.05.16р. № 05/1903. Зокрема, зазначила, що відповідно до Закону України "Про оренду державного та комунального майна", а також договору оренди № 22 від 21.12.2001р. (з подальшими змінами) відповідач був зобов'язаний контролювати своєчасність та повноту перерахування до державного бюджету України різниці між суборендною платою суборендарів та частиною орендної плати орендаря. Також зазначила, що правовідносини між сторонами спору з приводу сплати та перерахування до державного бюджету суборендних платежів по орендованому відповідачем цілісному майновому комплексу (далі - ЦМК) регулюються спеціальним законом, яким є Закон України "Про оренду державного та комунального майна", а не Цивільним Кодексом України.

Представник позивача також вважає, що договори між сторонами спору від 20.02.2006р. та від 20.12.2010р. (а.с.24, 25), якими продовжена чинність основного договору оренди № 22 від 21.12.2001р., не повинні нотаріально посвідчуватись та мати державну реєстрацію, оскільки статті 793 та 794 ЦК України не стосуються оренди (найму) ЦМК. Зазначила також, що оскільки відповідно до ч.3 ст.774 ЦК України до договору піднайму застосовуються положення про договір найму, то позивач має право в судовому порядку вимагати стягнення від відповідача сум різниці по договорах суборенди, незалежно від здійснення платежів за користування річчю суборендарями.

Прокурор у письмових поясненнях від 25.05.16р. № 05/2-259вих-16 та в судовому засіданні підтримав позицію представника позивача та просив задовольнити заявлені позовні вимоги. Також вважає, що договори від 20.02.2006р. та від 20.12.2010р. оренди між позивачем і відповідачем є укладеними належним чином та не потребують нотаріального посвідчення і державної реєстрації. (а.с.155-158).

Відповідач у відзиві від 28.03.16р. на позовну заяву, у поясненнях від 12.04.16р., від 26.04.16р. та його представник в судовому засіданні проти позову заперечили, просили відмовити у його задоволенні у зв'язку з безпідставністю. Зокрема, зазначили, що договір про внесення змін та доповнень до договору оренди № 22 від 20.02.2006р. та додатковий договір № 6 від 20.12.2010р. не були зареєстровані у встановленому законом порядку, їх не можна вважати укладеними, а тому вони є нікчемними відповідно до ч.1 ст.220 ЦК України (а.с.97,98, 115-117, 137,138).

Заслухавши учасників процесу, дослідивши матеріали справи, господарський суд,-

ВСТАНОВИВ:

21 грудня 2001 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Житомирській області (позивач/орендодавець) та Закритим акціонерним товариством "Головинський граніт", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "Головинський граніт" (відповідач/орендар) був укладений договір № 22 оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства "Головинський кар'єр" (а.с.21-23".

Відповідно до пп.1.1 даного договору, орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування цілісний майновий комплекс державного підприємства "Головинський кар'єр".

Згідно пп.10.1 договору, він укладений на строк до 21.12.2006р. включно.

Договором від 20.02.2006р. про внесення змін та доповнень до договору оренди №22 цілісного майнового комплексу державного підприємства "Головинський кар'єр" від 21 грудня 2001 року було, зокрема, продовжено чинність договору до 21 грудня 2010 року (а.с.24).

Додатковим договором № 6 від 20.12.2010р. про продовження дії договору оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства "Головинський кар'єр" від 21.12.2001 № 22 з врахуванням змін та доповнень від 15.12.2003, від 30.03.2004, від 20.02.2006, від 18.03.2008 та від 06.11.2009 було, зокрема, продовжено чинність договору до 21 грудня 2015 року (а.с.25).

Користуючись своїм правом та дозволом орендодавця (позивача), відповідач уклав ряд договорів суборенди індивідуально визначеного нерухомого майна, що належить до державної власності, тобто відповідних приміщень в орендованому ним ЦМК:

- 10.06.13р. з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 (а.с.26-29);

- 10.06.13р. з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_5 (а.с.30-33);

- 01.04.14р. з ТОВ "Інтернаціональні телекомунікації" (ТОВ "Інтертелеком") (а.с.42-45);

- 30.05.14р. з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_6 (а.с.34-37);

- 30.05.14р. з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_7 (а.с.38-41);

- 01.08.14р. з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 (а.с.46-49).

Заявлені позовні вимоги позивач обґрунтував посиланням на наступне законодавство.

Відповідно до частин 2 та 3 ст.22 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.92р. № 2269-ХІІ, орендар має право передати в суборенду нерухоме та інше окреме індивідуально визначене майно (окремі верстати, обладнання, транспортні засоби, нежилі приміщення тощо), якщо інше не передбачено договором оренди. При цьому строк надання майна у суборенду не може перевищувати терміну дії договору оренди. Плата за суборенду цього майна, яку отримує орендар, не повинна перевищувати орендної плати орендаря за майно, що передається в суборенду. Різниця між нарахованою платою за суборенду і тією її частиною, яку отримує орендар, спрямовується до державного або місцевого бюджету. Контроль за визначенням розміру плати за суборенду та спрямуванням її (в частині, що перевищує суму орендної плати за майно, яке передається в суборенду) до відповідного бюджету покладається на орендодавців, зазначених у статті 5 цього Закону.

Згідно п.18 Постанови Кабінету Міністрів України від 04.10.1995р. № 786 "Про Методику розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу", розмір плати за суборенду нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного майна розраховується в порядку, встановленому цією Методикою для розрахунку розміру плати за оренду зазначеного майна.

Орендна плата за нерухоме майно, що передається в суборенду, визначається з урахуванням частки вартості такого майна у загальній вартості орендованого майна у цінах, застосованих при визначенні розміру орендної плати, і погоджується з орендодавцем.

У разі суборенди приміщення у будівлі, що входить до складу цілісного майнового комплексу, орендна плата за таке приміщення визначається з урахуванням частки вартості такого приміщення у загальній вартості відповідної будівлі та частки вартості зазначеної будівлі у загальній вартості орендованих основних засобів цілісного майнового комплексу.

Плата за суборенду майна у частині, що не перевищує орендної плати за майно, що передається в суборенду, сплачується орендарю, який передає в суборенду орендоване ним майно.

Різниця між нарахованою платою за перший місяць суборенди та тією її частиною, що отримує орендар, погоджується з орендодавцем і перераховується орендарем до державного бюджету.

Різниця між нарахованою платою за кожний наступний місяць суборенди і тією її частиною, що отримує орендар, визначається шляхом коригування різниці за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць.

Контроль за перерахуванням зазначеної різниці до державного бюджету здійснюється орендодавцем.

Крім зазначених нормативних актів позивач в обґрунтування свої позовних вимог посилається також на умови вищезазначених договорів суборенди, оскільки вважає, що ними передбачений обов'язок саме відповідача контролювати своєчасність та повноту перерахування суборендної плати та спрямовувати до державного бюджету України вказану різницю.

Також позивач зазначив, зокрема, що:

- договір оренди від 21.12.2001р. № 22 був укладений до набрання чинності діючим ЦК України, відповідно, на момент його укладення нотаріальне посвідчення та державна реєстрація такого договору не були передбачені чинним на той час законодавством;

- додаткові договори про внесення змін та доповнень до договору оренди ЦМК були укладені в такій же формі, що й договір оренди, на підставі ст.654 ЦК України, де зазначено, що зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту;

- у спеціальному законодавстві, що регулює оренду цілісних майнових комплексів, відсутня пряма вимога щодо нотаріального посвідчення договорів оренди ЦМК. Діючі правові норми не прирівнюють найм майнового комплексу до найму будівель та іншої капітальної споруди та також не передбачають, що договори оренди ЦМК, які є об'єктами нерухомості, підлягають нотаріальному посвідченню. Визнання майнового комплексу нерухомістю згідно ч.3 ст.191 ЦК України не встановлює безумовного обов'язку дотримуватись ст.793 та ст.794 ЦК України;

- стаття 793 ЦК України встановлює обов'язок нотаріального посвідчення договорів оренди будівель або іншої капітальної споруди, а не договорів оренди ЦМК. Положення ст.793 ЦК України поширюється лише на ті договори оренди, де об'єктом оренди виступає саме будівля або інша капітальна споруда;

- питання оренди цілісних майнових комплексів, які належали Державі Україна було врегульовано спеціальним законом - "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.92р. № 2269-ХІІ. Згідно ст.12 цього Закону договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору. Дана норма є нормою прямої дії.

В обґрунтування свого права звертатись до суду про стягнення в доход Державного бюджету заборгованості по різниці між орендною та суборендною платами, позивач зазначив, що відповідно до ст.22 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" контроль за визначенням розміру плати за суборенду та спрямуванням її (в частині, що перевищує суму орендної плати за майно, яке передається в суборенду) до відповідного бюджету покладається на орендодавців державного майна. Тому, на позивача, як орендодавця державного майна, покладено обов'язок контролювати надходження орендної (суборендної) плати як по основному договору оренди, укладеному з ПАТ "Головинський граніт" так і по укладених ним договорах суборенди, а також з врахуванням ч.3 ст.774 ЦК України звертатись з вимогами щодо стягнення суборендної плати.

Господарський суд вважає, що позов задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Як вже зазначалось, первісний договір оренди № 22 від 21.12.2001р. було укладено до 21.12.2006р.

Підпунктом 10.6 даного договору сторони передбачили, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір підлягає продовженню на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором, з урахуванням змін у законодавстві на дату продовження цього договору.

Тобто, при укладенні даного договору сторонами була передбачена така умова продовження його дії, як "з урахуванням змін у законодавстві на дату продовження цього договору".

Як загальновідомо, станом на момент укладення вищезазначених договорів від 2006р. та від 2010р. про продовження чинності основного договору оренди діяв Цивільний кодекс України 2004 року, в якому містяться норми, які передбачають, зокрема, обов'язковість нотаріального посвідчення таких договорів.

Так, зазначений первісний договір припинив свою дію 21.12.2006р., тому договір про внесення змін та доповнень до нього від 20.02.2006р. та договір від 20.12.2010р. є неукладеними.

Такий висновок суду ґрунтується на наступному.

Згідно ст. 654 ЦК України, зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Відповідно до ст.210 ЦК України, правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Відповідно до ст.ст.793, 794 ЦК України, договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений строком на три роки і більше років підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Відповідно до ст.640 ЦК України, договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації (в редакції ст.640 ЦК України чинній на час укладення додаткових угод на продовження терміну дії Основного договору)

Відповідно до ч.2 ст.180 Господарського кодексу України, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даною виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Відповідно до ч.6 п.8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають відмовляти в позові з такою вимогою. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п'ятої ЦК.

Таким чином, вказані договори від 20.02.2006р. та від 20.12.2010р. не були нотаріально посвідчені та не були зареєстровані у встановленому законом порядку, а тому їх не можна вважати укладеними.

Як наслідок, правовідносини між сторонами після 21.12.2006р. у зв'язку з припиненням дії договору № 22 від 21.12.2001р. мають регулюватися нормами глави 83 книги п'ятої ЦК України.

Враховуючи викладене та відповідно до ч.2 ст.631 ЦК України, згідно якої договір набирає чинності з моменту його укладення, вищезазначені додаткові договори не є укладеними, а відтак не набрали чинності та не створюють прав і обов'язків для сторін, як і основний договір № 22 від 21.12.2001р. після припинення його дії - з 21.12.2006р.

Така правова позиція викладена, зокрема, в постанові Вищого господарського суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 908/962/14 (а.с.139-143).

Крім того, відповідно до ч.1 ст.220 ЦК України, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Відповідно до ст.236 ЦК України, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

У зв'язку з цим, всі вищезазначені договори суборенди, укладені відповідачем щодо окремих приміщень орендованого ним ЦМК, також не створюють прав і обов'язків для сторін, які їх уклали, оскільки ці договори є похідними від договорів № 22 від 21.12.2001р., від 20.02.2006р. та від 20.12.2010р.

Крім того, суд вважає за необхідне також зазначити, що позивач не довів належними доказами, що він має право, як орган стягнення, звертатись до господарського суду з позовними вимогами про стягнення з свого орендаря в доход державного бюджету України заборгованої різниці між орендною та суборендною платами.

Господарський суд вважає, що таке право має лише орендар (відповідач), який уклав договори суборенди, оскільки з підпунктів 7.2 договорів суборенди, зокрема, з ОСОБА_6, ОСОБА_7, ТОВ "Інтертелеком", ОСОБА_3 видно, що на відповідача покладений обов'язок контролювати своєчасність та повноту перерахування суборендної плати та в терміни до 15 числа місяця, наступного за звітним, спрямовувати до державного бюджету України різницю між суборендною платою суборендаря та частиною орендної плати орендаря, що припадає на об'єкт суборенди.

Що стосується договорів суборенди з фізичними особами - підприємцями ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (а.с.26-33), то з даних договорів не вбачається ні прав ні обов'язків як позивача так і відповідача звертатись до господарського суду з позовними вимогами про стягнення в доход державного бюджету України заборгованої різниці між орендною та суборендною платами.

Таким чином, встановлені судом факти, а також наведене законодавство дають суду підстави лише для єдиного висновку - позовні вимоги є безпідставними та такими, що задоволенню не підлягають.

Судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 49, 82-85 ГПК України, господарський суд,-

ВИРІШИВ:

У позові відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Апеляційна скарга подається на рішення місцевого господарського суду протягом десяти днів з дня його оголошення. У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення, зазначений строк обчислюється з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено: 27.05.16

Суддя Гансецький В.П.

Друк: 2 прим.

1 - у справу,

2 - прокуратурі Житомирської області.