Рішення № 57846108, 24.05.2016, Апеляційний суд Полтавської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 524/11538/13-ц Номер провадження 22-ц/786/975/16Головуючий у 1-й інстанції Андрієць Д. Д. Доповідач ап. інст. Дряниця Ю. В.

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 травня 2016 року м. Полтава

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Полтавської області в складі:

головуючого - судді: Дряниці Ю.В.,

суддів: Карнауха П.М., Чумак О.В.,

при секретарі: Лимар Л.М.,

з участю: представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_3,

представника позивача ОСОБА_4 - ОСОБА_5,

відповідача ОСОБА_6,

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_2 та ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_5 на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 04 лютого 2016 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, треті особи - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Автозаводської районної ради міста Кременчука Полтавської області, Прокурор міста Кременчука, Уповноважений Президента України з прав людини, про визначення місця проживання дитини, та позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 щодо участі баби неповнолітньої особи (онука) у вихованні та спілкуванні з нею.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача апеляційного суду Полтавської області Дряниці Ю.В., -

в с т а н о в и л а :

Позивач ОСОБА_2 звернувся до місцевого суду з позовом до відповідачів ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визначення місця проживання дитини з батьком.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, щоз березня 1997 року по березень 2012 року перебував з ОСОБА_8 у зареєстрованому шлюбі. Від шлюбу мають сина ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1. З серпня 2010 року вони з ОСОБА_8 припинили шлюбно-сімейні відносини та проживають окремо, з цього часу син проживає з ним. Він створив всі необхідні умови для проживання та нормального розвитку дитини. Протягом всього часу син постійно вказує на своє бажання проживати з ним. З відповідачем ОСОБА_8 у сина склались неприязні стосунки, наслідком яких стало погіршення стану його здоров'я. Після того, як син почав проживати окремо від матері, стан його здоров'я покращився. За таких обставин просив визначити місце проживання сина ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1 з батьком.

У вересні 2015 року до Автозаводського районного суду надійшла позовна заява ОСОБА_4, як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги до ОСОБА_2 щодо участі баби неповнолітньої дитини у вихованні та спілкуванні з нею.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що вона є рідною бабою ОСОБА_9. Відповідач ОСОБА_2 в 2010 році вивіз дитину з Німеччини і протиправно залишив проживати в Україні. Близько 5 років вона систематично навідується до України з метою спілкування з онуком, проте ОСОБА_2 перешкоджає в такому спілкуванні. Просила суд зобов'язати ОСОБА_2 не чинити перешкод у спілкуванні онука з нею, встановити дні побачень з онуком та зобов'язати ОСОБА_2 надавати їй точну інформацію щодо фактичного місця проживання, навчання, перебування онука.

Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 04 лютого 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визначення місця проживання дитини - відмовлено.

В задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2 щодо участі баби неповнолітньої особи (онука) у вихованні та спілкуванні з нею - відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_5просить рішення місцевого суду скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 та ухвалити в цій частині нове про повне задоволення позовних вимог ОСОБА_4 Посилається на те, що при ухваленні рішення судом дана неправильна оцінка фактичних обставин по справі, порушені норми матеріального та процесуального права. Вважає, що той факт, що ОСОБА_9 на момент ухвалення рішення суду виповнилося 14 років не свідчить про те, що він позбавлений права спілкуватися зі своєю бабою, а баба втрачає право вживати заходи по його вихованню.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення місцевого суду скасувати в частині відмови в задоволенні його позовних вимог та ухвалити в цій частині нове про повне задоволення позовних вимог ОСОБА_2 Посилається на те, що при ухваленні рішення судом дана неправильна оцінка фактичних обставин по справі, порушені норми матеріального та процесуального права. Зазначає на те, що протягом всього часу з липня 2010 року син постійно вказує на своє бажання проживати саме з батьком. Вважає, що проживання сина з ним відповідає його інтересам, а перебування сина в сім'ї відповідачів впливатиме негативно на його виховання та здоров'я, відповідачі не можуть дати дитині ні належного виховання та розвитку, ні матеріального забезпечення. Окрім того, вказує, що відносини сина з матір'ю є вкрай неприязнені.

Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

Згідно ч. 3 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог.

Колегія суддів, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги ОСОБА_4 вважає, що вона підлягає відхиленню, а апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню з підстав, визначених п. 3, 4 ч.1 ст.309 ЦПК України - невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення або неправильне застосування норм матеріального та процесуального права.

У відповідності з ч.3 ст. 10, ч.1ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно ч.1 ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Частиною 4 статті 60 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим, ухваленим на основі повно і всебічно з'ясованих обставин.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_2 та ОСОБА_8 з 15.03.1997 року перебували в зареєстрованому шлюбі. Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука від 29.03.2012 року шлюб між ними розірвано (а.с.76-77 т.1).

У період шлюбу сторін, ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Аугсбург (Федеративна Республіка Німеччина) народився їх син, ОСОБА_9. На той час подружжя постійно проживало в Федеративній Республіці Німеччина. ОСОБА_9 перебуває на постійному консульському обліку в Генеральному консульстві України в м. Мюнхені та зареєстрований громадянином України (а.с.99-101 т. 1).

Мати ОСОБА_9 - ОСОБА_8, а також його баба - ОСОБА_4, постійно мешкають в Федеративній Республіці Німеччина.

У липні 2010 року батько дитини - ОСОБА_2 вивіз сина ОСОБА_9 до України з метою відвідування онуком бабусі ОСОБА_7 та мав повернутися з дитиною до Німеччини через два тижні, однак дитину не повернув, залишивши її з дідом та бабою - ОСОБА_6 та ОСОБА_7

На даний час дитина незаконно утримується без згоди матері на території України.

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 20 грудня 2011 року по цивільній справі № 2-2605/11 за позовом Окружного управління у справах молоді і сім'ї м. Аугсбурга Федеративної Республіка Німеччина, в інтересах якого діє Головне управління юстиції у Полтавській області, до ОСОБА_6, ОСОБА_7 про забезпечення повернення неповнолітньої дитини до Федеративної Республіка Німеччини, яке набрало законної сили 01.03.2012 року, визнано незаконним утримування на території України неповнолітньої дитини ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_6 та ОСОБА_7. Повернуто неповнолітнього ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, до Федеративної Руспубліки Німеччина за адресою: АДРЕСА_1. Рішення суду в частині повернення дитини ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, до Федеративної Республіки Німеччина допущено до негайного виконання (а.с.116-119 т.1).

Рішенням Київського районного суду м.Полтави від 19 липня 2012 року по цивільній справі № 1609/5737/12 за позовом ОСОБА_10, в інтересах якого діє Головне управління юстиції у Полтавській області до ОСОБА_2 про забезпечення повернення неповнолітньої дитини до Федеративної Республіки Німеччина та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_10 про визнання проживання неповнолітнього ОСОБА_9 на території України з батьком законним, визнання його таким, що прижився в новому середовищі в Україні задоволено позовні вимоги ОСОБА_10.

Визнано незаконним утримування на території України неповнолітньої дитини ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_2. Повернуто неповнолітнього ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, до Федеративної Руспубліки Німеччина за адресою: АДРЕСА_1.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду в частині повернення дитини ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, до Федеративної Республіки Німеччина допущено до негайного виконання (а.с.158-161 т.1).

Рішення Київського районного суду м. Полтави від 19 липня 2012 року залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 11 жовтня 2012 року (а.с.214-219 т.1). Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 січня 2013 року відмовлено у відкритті касаційного провадження в даній цивільній справі (а.с.220-221 т.1).

Зазначені вище рішення судів в силу ч.3 ст.61 ЦПК України є преюдиційними і встановлені ними обставини щодо неповнолітнього ОСОБА_9 додатковому доказуванню не підлягають. Вказаними рішеннями встановлено, що неповнолітній ОСОБА_9 постійно проживав з батьками в Німеччині за адресою: АДРЕСА_1 та по липень 2010 року навчався у Міжнародній школі Аугсбурга. Починаючи з липня 2010 року незаконно утримується на території України батьком та дідом і бабою.

Під час примусового виконання виконавчого листа № 1609/5737/12, виданого Київським районним судом м. Полтави, про передачу ОСОБА_9 до Федеративної Республіки Німеччина, протягом 2012-2015 рр. державними виконавцями здійснювались виходи за місцем проживання ОСОБА_9 - АДРЕСА_2 та до загальноосвітньої школи № 27 м. Кременчука, у якій він навчається. Державним виконавцям ОСОБА_9 пояснив, що відмовляється їхати до Німеччини (а.с.58-62 т 3).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини, місцевий суд виходив із норм національного законодавства, а саме ст. 160 ч.3 СК України, ст. 29 ч.2 ЦК України та прийшов до висновку, що оскільки ОСОБА_9 на момент розгляду справи досяг чотирнадцятирічного віку, то йому належить право самостійно обирати місце проживання.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_4 щодо участі баби неповнолітньої особи (онука) у вихованні та спілкуванні з нею, місцевий суд прийшов до висновку, що позивач не надала суду доказів, які б підтвердили факт, що ОСОБА_2 чинить їй перешкоди у спілкуванні з онуком.

Колегія суддів не може погодитися з висновками місцевого суду щодо підстав відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини, оскільки вони зроблені внаслідок невірної оцінки фактичних обставин по справі, допустивши порушення норм міжнародного права, виходячи з наступного.

У відповідності до ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» - чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України є частиною національного законодавства України та застосовується в порядку, передбаченому нормами національного законодавства.

Стаття 11 Конвенції ООН про права дитини від 20.11.1989 р. покладає на держави зобов'язання вживати заходів для боротьби з незаконним переміщенням і неповерненням дітей із-за кордону.

Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей укладена 25 жовтня 1980 року в м. Гаага (далі - Гаазька Конвенція).

Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей була підписана державами - учасницями у твердому переконанні в тому, що інтереси дітей - це найважливіше в справі турботи про них, бажаючи надати дітям захист у міжнародному масштабі від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування і створити процедури для забезпечення їхнього негайного повернення до держави постійного проживання, а також забезпечити захист прав доступу.

Гаазька Конвенція була розроблена і підписана з метою запровадження міжнародно-правового механізму мирного та впорядкованого повернення дітей, яких незаконно вивезено або які незаконно утримуються. Ця Конвенція набула чинності для України з 1 вересня 2006 року та є складовою її правової системи згідно зі статтею 9 Конституції України. Для України стороною цієї Конвенції вважається держава, що визнала приєднання України до Гаазької Конвенції або приєднання якої до Конвенції визнано Україною відповідно до ст. 38 Гаазької Конвенції. Постановою Кабінету Міністрів України від 10.07.2006р. №952 затверджено порядок виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей.

Гаазька Конвенція запроваджує процедуру для забезпечення повернення дітей, яких незаконно вивозять або утримують на території іноземної держави, до держави їх постійного місця проживання та застосовується до будь-якої дитини, яка не досягла 16 років і постійно проживає в державі - учасниці договору безпосередньо перед вчиненням порушення, у випадках, коли викрадення, як правило батьками, не створює складу злочину, передбаченого ст. 124 Кримінального кодексу України.

Гаазька Конвенція між Україною та Німеччиною набула чинності 01 січня 2008 року (офіційний сайт Гаазької конференції з міжнародного приватного права).

Судові й адміністративні органи Договірних держав без затримок здійснюють усі процедури для повернення дітей (стаття 11 Гаазької Конвенції).

Відповідно до ст. 7 Європейської Конвенції про здійснення прав дітей (25.01.1996 року), у справах, які стосуються дитини, судовий орган діє швидко, уникаючи будь - яких невиправданих зволікань, а наявні процедури мають забезпечувати швидке виконання його рішень. У термінових випадках судовий орган повинен мати повноваження ухвалювати у разі необхідності рішення, які підлягають негайному виконанню.

Негайне виконання є суттєвим, оскільки затримки можуть мати невідворотні наслідки для відносин між дитиною і тим з батьків, хто був покинутий. А тому Центральними органами або іншими компетентними органами, мають бути докладені зусилля для того щоб простежити за результатами рішень про повернення дітей та визначення у кожному конкретному випадку, чи не мало місце зволікання з виконанням, або невиконання рішення.

Європейський суд з прав людини у рішенні «Б'янки проти Швейцарії» від 22 червня 2006 року зазначив, що згідно ст. 7 Гаазької Конвенції 1980 року, компетентні органи держав, включаючи суди, мають вживати всіх заходів з метою забезпечення якнайшвидшого повернення дитини (пункт 83).

При з'ясуванні обставин, які випливають із правовідносин між сторонами при застосуванні Гаазької Конвенції, вирішальне значення стосовно дитини має відповідне рішення іноземної держави.

Швидкі дії по поверненню дитини мають також перешкодити особі, яка вивезла або утримує дитину, звернутися до суду та отримати рішення про визначення місця проживання дитини або виключне право на піклування про дитину. Адже така особа, як правило, сподівається маніпулювати законом і отримати у тій державі, в якій опинилася дитина, рішення на свою користь, тобто «узаконити» переміщення дитини. З урахуванням зазначеного, Конвенція встановлює своїм завдання відновлення статус-кво шляхом негайного повернення дітей, які були неправомірно вивезені.

Статтею 16 Гаазької Конвенції визначено, що після одержання повідомлення про незаконне переміщення або утримування дитини відповідно до статті 3, судові або адміністративні органи Договірної держави, на територію якої була переміщена дитина, або на території якої вона утримується, не буде вирішувати по суті питання про піклування доти, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції або поки заява не подана відповідно до цієї Конвенції протягом розумного періоду часу після одержання повідомлення.

Таким чином, виходячи з приписів статті 16 Гаазької Конвенції від 25 жовтня 1980 року, вбачається, що питання про визначення місця проживання дитини, її забезпечення та піклування про неї, повинно вирішуватися після повернення дитини до країни попереднього проживання.

Відповідно до цілей Гаазької Конвенції, її суть полягає в тому, що один із батьків (або будь-яка інша особа, якій належать права піклування про дитину) не має права одноосібно приймати рішення про зміну місця проживання дитини або переміщення дитини на необмежений час у інше місце, зокрема, вивозити її в іншу державу або не повертати дитину до держави її постійного проживання.

За наявності вищезазначених обставин на підставі положень Гаазької Конвенції дитину необхідно негайно повернути до держави її постійного проживання для того, щоб компетентний орган саме цієї держави прийняв рішення про визначення місця проживання дитини та участь у її вихованні батьків (інших осіб).

Згідно постанови Верховного Суду землі міста Мюнхена від 30 червня 2011 року встановлено, що повернення дитини ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, на територію Федеративної Республіки Німеччини вважається обґрунтованим. Право на визначення місця проживання дитини, згідно § 1666 абз.1 німецького цивільного укладення, повинно бути позбавлено в обох батьків та це право необхідно передати вихователю. Завданням вихователя стане повернення дитини на територію Федеративної Руспубліки Німеччини, щоб з'ясувати в подальшому розгляд справи в суді нищої інстанції города Аугсбурга щодо питання передачі батьківських прав чи їх частини обом батькам (а.с.182-190 т.1).

Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 11 жовтня 2012 року, яка насить преюдиційний характер в силу ч. 3 ст. 61 ЦПК України встановлено, що рішенням Верховного земельного суду Мюнхена від 08 листопада 2011 року опікуном ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, який у липні 2010 року був вивезений до України на строк два тижні його батьком, ОСОБА_2 і з того часу та по сьогоднішній день не повернувся до Федеративної Республіки Німеччина, призначений адвокат ОСОБА_10, який 10.05.2012 року звернувся до уповноваженого Центрального Органу України з заявою про сприяння повернення я дитини - ОСОБА_9, та, з метою сприяння поверненню дитини довіреністю від 06.06.2012 року уповноважив Центральне Відомство в Україні діяти від його імені чи призначити представника, який діятиме від його імені.

Окрім того, відповідно до наданих доказів, що містяться на а.с.93 т.2, вбачається, що Дільничим судом м. Аугсбург (сімейний суд) Федеральної землі Баварія винесено призначення опікуном від 22 червня 2012 року (реєстровий номер 455 F 1969/11), відповідно до якого опікуном ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1 призначений адвокат ОСОБА_10.

Рішення Верховного Суду землі міста Мюнхена від 30 червня 2011 року на даний момент не втратило своєї чинності та залишається невиконаним.

Європейський суд з прав людини у рішенні «Мамуссе і Вашингтон проти Франції» від 12 липня 2007 року дійшов висновку, що вирішення питань піклування, опіки над диною належить до виключної компетенції держави, в якій було постійне місце проживання дитини до протиправного переміщення.

Застосування Гаазької Конвенції припиняється, коли дитина досягає віку 16 років. Виходячи із встановлених фактичних обставин по справі вбачається, що ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_2 досяг чотирнадцятирічного віку, а тому дія положень Гаазької конвенції від 25 жовтня 1980 року є чинною щодо правовідносин, які виникли в даній справі.

При вирішенні даної справи пріоритетне значення має міжнародний договір, в даному випадку - Гаазька Конвенція 1980 року, для виконання положень якої ніякої легалізації або подібних їй формальностей не вимагається (стаття 23).

Однак, суд першої інстанції не взяв до уваги норми міжнародного права, не дав належної їм оцінки з врахуванням фактичних обставин по справі та не врахував, що при вирішенні даного спору норми національного законодавства не підлягали застосуванню.

Враховуючи вище викладене, колегія суддів вважає, що вирішення питання про визначення місця проживання дитини з батьком - ОСОБА_2, неможливе доти, доки не буле виконано як рішення Верховного Суду землі міста Мюнхена від 30 червня 2011 року, такі і рішення судів України щодо повернення дитини до попереднього місця проживання - Федеративної Республіки Німеччини.

Таким чином, за обставин викладених вище, оцінка як доводів позовної заяви, так і апеляційної скарги ОСОБА_2 щодо необхідності визначення місця проживання дитини з ним, не може бути проведена національним судом, оскільки саме до компетенції уповноваженого суду Німеччини належить питання щодо визначення місця проживання дитини.

За таких обставин, колегія суддів прийшла до висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2 саме з підстав, викладених вище.

Що стосується відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 щодо участі баби неповнолітньої особи (онука) у вихованні та спілкуванні з нею, колегія суддів в повній мірі погоджується з висновки суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень та добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки. Відповідно до принципу диспозитивності розгляду цивільної справи, суд має вирішувати справу в межах заявлених вимог та наданих сторонами доказів.

Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_4 вказувала, що відповідач ОСОБА_2 перешкоджає їй в спілкуванні з онуком ОСОБА_9.

Будь-яких беззаперечних доказів на підтвердження обставин, викладених в позові, та які б підтверджували факт, що ОСОБА_2 чинить перешкоди ОСОБА_4 в спілкуванні з онуком позивачем не надано та матеріали справи їх не містять.

Під час розгляду справи в суді першої інстанції був опитаний неповнолітній ОСОБА_9, який повідомив, що батько не забороняє йому спілкуватися з бабусею ОСОБА_4 Окрім того, ОСОБА_9 пояснив, що вони мають можливість вільно спілкуватися через інтернет та телефоном. Особисто він спілкувався з ОСОБА_4 в серпні 2015 року, під час її приїзду в Україну.

Дослідивши матеріали справи, надавши оцінку доводам, викладеним ОСОБА_4 в своєму позові, враховуючи встановлені по справі обставини та покази, опитаного під час розгляду справи неповнолітнього ОСОБА_9, колегія суддів приходить до висновку, що ОСОБА_4 не надала суду докази щодо вчинення відповідачем дій, які перешкоджають їй в спілкуванні з онуком, що в свою чергу давало б підстави для визнання її прав порушеними.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_4 не містить нових фактів чи засобів доказування, які б спростовували висновки суду першої інстанції. Наведені в апеляційній скарзі доводи фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта з висновками суду першої інстанції та з їх оцінкою, а тому не дають підстав для висновку про неправильне застосування місцевим судом норм матеріального і процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

За таких обставин, рішення місцевого суду підлягає скасуванню в частині підстав відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позову з інших підстав, а в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_4 рішення суду підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 309 ч.1 п.3,4, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_5 - відхилити.

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 04 лютого 2016 року - скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2

Ухвалити в цій частині нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визначення місця проживання дитини - відмовити за безпідставністю.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржено до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий: (підпис) Ю.В.Дряниця

Судді: (підпис) П.М.Карнаух

(підпис) О.В.Чумак

Згідно з оригіналом:

Суддя Апеляційного суду

Полтавської області Ю.В.Дряниця