Рішення № 57794091, 20.05.2016, Апеляційний суд Рівненської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 травня 2016 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області у складі: головуючого Буцяка З.І.,

суддів Боймиструка С.В., Максимчук З.М.;

секретар судового засідання Демчук Ю.Ю.,

з участю представника позивача,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду в м. Рівному цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю „Еталон" на рішення Рокитнівського районного суду від 24 березня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю „Еталон" про захист прав споживача,

в с т а н о в и л а :

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ТОВ „Лізингова компанія „Еталон" про захист прав споживача, в якому, посилаючись на ст. 12 Закону України „Про захист прав споживачів", просив суд стягнути з відповідача „в рахунок повернення грошових коштів у зв'язку із розірванням договору фінансового лізингу № 002781 від 28.08.2015 року" 45 000 грн.

Рішенням Рокитнівського районного суду від 24 березня 2016 року позов задоволено. З відповідача на користь позивача стягнуто 45 000 грн., сплачених за договором фінансового лізингу № 002781 від 28 серпня 2015 року у зв'язку з його розірванням.

Вирішено питання про судові витрати.

В поданій на це рішення апеляційній скарзі відповідач посилався на те, що 28 серпня 2015 року між ним і ОСОБА_1 було укладено договір фінансового лізингу № 002781, за яким відповідач узяв на себе зобов'язання придбати предмет лізингу трактор „Брансон 3520р" та передати його в користування позивача у строк та на умовах, що передбачені договором, а ОСОБА_1 зобов'язався прийняти предмет лізингу і виплатити лізингові та інші платежі згідно з умовами договору.

На виконання вимог укладеного правочину позивач 28 серпня 2015 року сплатив 45 000 грн. комісії.

Договір фінансового лізингу № 002781 був учинений сторонами у письмовій формі відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України „Про фінансовий лізинг" та підписаний ОСОБА_1

Позивач своєю заявою від 28 серпня 2015 року підтвердив, що уважно прочитав та згоден з умовами оспорюваного договору.

Суд першої інстанції прийшов до необґрунтованого висновку про реалізацію предмета договору лізингу поза торгівельними та офісними приміщеннями, оскільки відповідно до ст. 93 ЦК України місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи та здійснення управління й обліку.

Оспорюваний договір дійсно був підписаний не за місцезнаходженням головного офісу у м. Києві на вул. Кутузова, буд. 18/7, к. 613, а у приміщенні іншого офісу товариства за адресою: м. Луцьк, проспект Волі, 54, яке за договором оренди нежитлового приміщення від 25 липня 2015 року було орендовано бізнес-партнером ТОВ „Лізингова компанія „Еталон" для роботи працівників компанії. Такі відносини передбачені партнерською угодою № 4 від 1 листопада 2013 року.

Покликаючись на ці обставини, позивач рішення місцевого суду вважав незаконним та необґрунтованим і просив апеляційний суд його скасувати й ухвалити у справі нове рішення про відмову у задоволенні позову.

В запереченні на апеляційну скаргу представник позивача рішення місцевого суду вважав законним та обґрунтованим і просив апеляційний суд залишити його без змін, а подану апеляційну скаргу відхилити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі і з'явилися в судове засідання, перевіривши подані докази та доводи апелянта, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвалене місцевим судом рішення скасуванню з ухваленням у справі апеляційним судом нового рішення з таких підстав.

Частиною 1 ст. 303 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

З матеріалів справи вбачається, що задовольняючи пред'явлений позов, місцевий суд виходив з його обґрунтованості і, зокрема, вважав, що пункт 12.12. правочину сторін суперечить ст. 12 Закону України „Про захист прав споживачів" та є у зв'язку із цим нікчемним.

Проте погодитися з такими висновками суду першої інстанції не можна.

Статтею 10 ЦПК України встановлено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною 1 статті 11 ЦПК України визначено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся в суд із даним позовом до ТОВ „Лізингова компанія „Еталон" про захист прав споживача, в якому, посилаючись на ст. 12 Закону України „Про захист прав споживачів", просив „в рахунок повернення йому грошових коштів у зв'язку із розірванням договору фінансового лізингу № 002781 від 28.08.2015 року" стягнути з відповідача 45 000 грн., які були сплачені ним за цим договором (а. с. 1-3).

При цьому свої вимоги до відповідача позивач обґрунтовував тим, що:

відповідач ввів його в оману щодо марки трактора;

оспорюваний договір був укладений поза межами офісного приміщення ТОВ „Лізингова компанія „Еталон";

пункт 12.12. договору лізингу суперечить ч. 3 ст. 12 Закону України „Про захист прав споживачів" і є нікчемним (а. с. 1-3).

Однак достовірних і переконливих доказів про те, що відповідач при укладенні спірного правочину дійсно ввів його в оману щодо марки трактора, позивач суду не надав.

Зі справи видно, що договір фінансового лізингу № 002781 від 28 серпня 2015 року сторони уклали у письмовій формі. ОСОБА_1 його добровільно підписав. Своєю заявою від 28 серпня 2015 року він підтвердив, що прочитав та зрозумів усі умови цього правочину (а. с. 6-16, 26).

У зв'язку з викладеним твердження позивача ОСОБА_1 про те, що при укладенні договору фінансового лізингу № 0027781 від 28 серпня 2015 року відповідач увів його в оману не заслуговують на увагу, оскільки належними і допустимими законом доказами не підтверджені.

Висновок місцевого суду про те, що договір фінансового лізингу № 002781 від 28 серпня 2015 року був укладений сторонами поза торгівельними та офісними приміщеннями спростований відповідачем (а. с. 57-65).

Відповідно до ст.ст. 203 і 204 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Проте, як убачається з матеріалів справи, позивач позовних вимог про визнання спірного правочину чи його частини недійсними у даній справі не пред'явив.

У статті 12 Закону України „Про захист прав споживачів", якою позивач обґрунтовував свої позовні вимоги до відповідача та якою керувався суд першої інстанції, визнаючи пункт 12.12. укладеного сторонами договору фінансового лізингу № 002781 від 28 серпня 2015 року нікчемним, про нікчемність правочинів не зазначено.

Судом установлено, що 9 вересня 2015 року ОСОБА_1 надіслав ТОВ „Еталон" заяву про розірвання договору фінансового лізингу № 002781 від 28 серпня 2015 року та просив повернути йому сплачені кошти у сумі 45 000 грн. (а. с. 17).

Листом № 1133 від 29 вересня 2015 року відповідач повідомив позивача про те, що на підставі його заяви договір фінансового лізингу № 002781 від 28 серпня 2015 року вважається розірваним з 15 вересня 2015 року, а сплачені ним за цим правочином кошти у сумі 45 000 грн. є комісією за організацію договору, які відповідно до умов угоди поверненню не підлягають (а. с. 19).

Таким чином, спірний правочин лізингоодержувачем ОСОБА_1 було розірвано до підписання акта приймання-передачі предмета лізингу.

Частиною 4 ст. 653 ЦК України передбачено, що сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як вбачається з п. 8.2.1. ст. 8 договору фінансового лізингу № 002781 від 28 серпня 2015 року перший лізинговий платіж складається з: а) комісійної винагороди лізингодавця за організаційні заходи, пов'язані з підготовкою та укладенням цього договору (надалі - комісія за організацію), яка розраховується у додатку № 1 до даного договору; б) авансу ціни предмета лізингу, який розраховується як авансовий платіж, який визначений у додатку № 1 до даного договору; в) комісійної винагороди лізингодавця за передачу предмета лізингу як платіж, що покриває витрати лізингодавця, пов'язані з організацією передачі предмета лізингу на користь лізингоодержувача. Розмір комісійної винагороди лізингодавця за передачу предмета лізингу визначений у додатку № 1 до даного договору (а. с. 6-11).

З додатку № 1 до договору фінансового лізингу № 002781 від 28 серпня 2015 року та інших матеріалів справи видно, що розмір комісії за організацію становив 10% від суми договору і в абсолютних цифрах склав 45 000 грн., які позивач сплатив відповідачу (а. с. 12-14, 16). Авансових платежів позивач не вносив.

Пунктом 12.12. договору фінансового лізингу № 002781 від 28 серпня 2015 року визначено, що у випадку розірвання договору лізингоодержувачем до підписання акта приймання-передачі предмета лізингу, лізингодавець повертає сплачені кошти за вирахуванням штрафу за дострокове розірвання договору у розмірі 20 % від сплаченої суми авансових платежів. В такому випадку комісія за організацію даного договору лізингоодержувачу не повертається.

Зважаючи на наведене вище, у суду першої інстанції, на переконання колегії суддів, не було юридичних і фактичних підстав для задоволення пред'явлених позивачем позовних вимог до відповідача.

Тому рішення місцевого суду як таке, що не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України, підлягає скасуванню.

Керуючись ст.ст. 203, 204, 653 ч. 4 ЦК України, ст. 12 Закону України „Про захист прав споживачів", ст.ст. 10, 11, 60, 303, 304, 307, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „Еталон" задовольнити.

Рішення Рокитнівського районного суду від 24 березня 2016 року скасувати.

ОСОБА_1 у задоволенні позову до Товариства з обмеженою відповідальністю „Еталон" про захист прав споживача відмовити.

Рішення Апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення. Воно може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий

Судді: