Ухвала суду № 57782965, 18.05.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 травня 2016 року м. Київ К/800/47389/14

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів: Лосєва А.М., Бившевої Л.І., Шипуліної Т.М.,розглянувши в попередньому судовому засіданні

касаційну скаргу Житомирської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Житомирській області

на постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 07 липня 2014 року

та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 серпня 2014 року

у справі № 806/43/14

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фаворит Девелопмент Компані»

до Житомирської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Житомирській області

про визнання дій протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, -

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Фаворит Девелопмент Компані» (надалі - позивач) звернулось до суду з адміністративним позовом до Житомирської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Житомирській області (надалі - відповідач) про визнання протиправними дій відповідача щодо винесення податкових повідомлень-рішень від 25 грудня 2013 року № 0002272201, № 0002762201, № 0002752201 та скасування вказаних податкових повідомлень-рішень.

Постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 07 липня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 серпня 2014 року, адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення від 25 грудня 2013 року № 0002272201, № 0002762201, № 0002752201. В решті позовних вимог відмовлено.

Вважаючи, що рішення судів попередніх інстанцій прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 07 липня 2014 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 серпня 2014 року і ухвалити нове судове рішення, яким відмовити позивачу у задоволені позовних вимог.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем проведено позапланову виїзну перевірку позивача з питань правильності формування доходів, витрат, податкового кредиту та подальшого визначення податкового зобов'язання з податку на додану вартість та податку на прибуток за період з 25 травня 2011 року по 31 грудня 2012 року. За результатами перевірки складено акт від 05 грудня 2013 року № 3617/22-01/37711948.

Перевіркою встановлено порушення позивачем вимог: пп. 14.1.27 п. 14.1 ст. 14, п. 44.1 ст. 44, п. 138.1, пп.138.1.1 п.138.1, п.138.2, п.138.8, пп. 138.10.5 п.138.10 ст.138, пп.139.1.9 п.139.1, п.141.1 ст.141.1, п.144.1 ст.144, п.146.12 ст. 146 Податкового кодексу України в результаті чого занижено податок на прибуток на загальну суму 902030,00 грн. та завищено від'ємне значення об'єкта оподаткування податком на прибуток на 1802778,00 грн.; п.198.1, п.198.2, п.198.3 ст.198, п.201.1, п.201.4, п.201.6, п.201.10 ст. 201 Податкового кодексу України в результаті чого встановлено завищення суми податку на додану вартість на 139,00 грн.

Підставою для вказаних висновків відповідача, стала відсутність, на його думку, реального виконання господарських операцій позивача з його контрагентами, а також безпідставне включення до витрат відсотків за користування кредитними коштами.

У зв'язку із виявленими порушеннями, на підставі акта перевірки відповідачем винесені податкові повідомлення-рішення від 25 грудня 2013 року № 0002272201, яким позивачу зменшено суму бюджетного відшкодування з податку на додану вартість на 139,00 грн. та застосовано штрафні (фінансові) санкції у сумі 35,00 грн.; № 0002762201, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток на 902030,00 грн.; № 0002752201, яким позивачу зменшено суму від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток на 1802778,00 грн.

Переглянувши рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.

В розумінні підпункту 14.1.27 пункту 14.1. статті 14 ПК України, у редакції на час виникнення спірних правовідносин, витрати - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Одночасно, згідно підпункту 14.1.36 названої статті господарська діяльність - діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Відповідно до пункту 138.1 статті 138 ПК України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті: інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

Витрати операційної діяльності включають собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати беруться для визначення об'єкта оподаткування з урахуванням пунктів 138.2, 138.11 статті 138, пунктів 140.2 - 140.5 статті 140, статей 142 і 143 та інших статей цього Кодексу, які прямо визначають особливості формування витрат платника податку (підпункт 138.1.1 пункту 138.1 статті 138 ПК України).

Згідно абзацу 1 пункту 138.2 статті 138 названого Кодексу витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом ІІ цього Кодексу.

У той же час, підпунктом 139.1.9 пункту 139.1. статті 139 ПК України визначено, що не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Згідно з підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковим кредитом визнається сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно розділу V цього Кодексу.

Відповідно до підпункту "а" пункту 198.1 статті 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Пункт 198.2 названої статті встановлює, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг або дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Згідно з пунктом 198.3 статті 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1. статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Пунктом 198.6 статті 198 ПК України встановлено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11. статті 201 цього Кодексу.

Статтею 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", який діяв у весь період діяльності позивача, що підлягав перевірці, встановлено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Такі первинні документи повинні мати обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції: посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Системний аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що обов'язковою умовою підтвердження реальності здійснення господарських операцій є фактична наявність у платника податків первинних документів, фізичних, технічних та технологічних можливостей для здійснення відповідних операцій та зв'язку між фактом придбання товару (послуги) і подальшою господарською діяльністю.

Такий висновок відповідає позиції Верховного Суду України, викладеній, зокрема, у постанові від 27 жовтня 2015 року у справі № 826/661/14 (№ 21-1539а15).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що в перевіряємому періоді позивач здійснював закупівлю молока коров'ячого у населення. На підтвердження зазначеного позивачем надано відповідні первинні документи, які належним чином досліджено судами попередніх інстанцій. Придбаний товар в подальшому реалізовано позивачем ТОВ "Галіївський маслозавод".

В касаційній скарзі відповідач не заперечує реальність факту закупівлі позивачем молока коров'ячого. Водночас, під сумнів ставиться саме кількість придбаного товару. Колегія суддів вказані доводи до уваги не бере, оскільки кількість придбаного товару підтверджується наявними матеріалами справи, які належним чином досліджено судами попередніх інстанцій.

Крім того, в перевіряємому періоді позивачем придбано у ТОВ «Медіа-Трейд» оргтехніку на загальну суму 1252,00 грн. В касаційній скарзі відповідач зазначає, що вказаний правочин є безтоварним, однак, жодних належних обґрунтувань вказаній позиції відповідачем не наводиться.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем з ПАТ «БМ Банк» укладено договір відновлювальної кредитної лінії № 2011-005/DС-002 від 29 червня 2011 року. Пунктом 1.2 вказаного кредитного договору визначено, що метою надання кредиту є поповнення обігових коштів. Кошти по цьому договору позивачем було використано для придбання майнових прав на об'єкт нерухомості у АТЗТ "Фаворит". Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що вказаний об'єкт нерухомості використовується позивачем у власній господарській діяльності.

В обґрунтування касаційної скарги відповідач посилається на те, що отримані кредитні кошти використані позивачем не за цільовим призначенням, а тому сплачені за їх користування проценти не можуть включатись до витрат.

Підпунктом 138.10.5 п. 138.10 ст. 138 Податкового кодексу України визначено, що до складу інших витрат включаються фінансові витрати, до яких належать витрати на нарахування процентів (за користування кредитами та позиками, за випущеними облігаціями та фінансовою орендою) та інші витрати підприємства в межах норм, встановлених цим Кодексом, пов'язані із запозиченнями (крім фінансових витрат, які включені до собівартості кваліфікаційних активів відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку).

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанції щодо правомірності віднесення позивачем до витрат процентів за користування кредитними коштами, оскільки такі кошти витрачені позивачем в рамках його господарської діяльності з метою отримання прибутку. Вказана позиція узгоджується з висновками Верховного Суду України, викладеними в його постанові від 28 лютого 2011 року у справі № № 21-13а11.

Згідно з ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи викладене, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про недоведеність факту порушення позивачем податкового законодавства та про неправомірність оскаржених податкових повідомлень-рішень.

Відповідно до частини 3 статті 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись ст.ст. 210, 214, 215, 220, 220-1, 223, 224, 230, 231, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

1. Касаційну скаргу Житомирської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Житомирській області залишити без задоволення.

2. Постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 07 липня 2014 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 21 серпня 2014 року у справі № 806/43/14 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя(підпис)А.М. Лосєв Судді:(підпис)Л.І. Бившева (підпис) Т.М. Шипуліна