Рішення № 57746958, 12.05.2016, Апеляційний суд Кіровоградської області

Апеляційний суд Кіровоградської області

№ провадження 22-ц/781/743/16 Головуючий у суді І-ї інстанції ОСОБА_1

Доповідач Єгорова С. М.

РІШЕННЯ

Іменем України

12.05.2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Кіровоградської області у складі:

головуючого судді:Єгорової С.М.

суддів: Дьомич Л.М., Дуковського О.Л.

із секретарем Яковлєвою Ю.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кіровограді цивільну справу за апеляційної скаргиТОВ «Лізингова компанія «АвтоФінанс» на рішення Знамянського міськрайонного суду Кіровоградської області від 18 грудня 2015 року, у справі за позовом ОСОБА_2 до ТОВ «Лізингова компанія «АвтоФінанс» про захист прав споживачів, витребування безпідставно набутого майна,-

ВСТАНОВИЛА:

У жовтні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом, в якому просив стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «АвтоФінанс» (далі: ТОВ «ЛК «Автофінанс») безпідставно здобуте майно, а саме: грошові кошти в сумі 36000 грн., три відсотки річних за час користування безпідставно збереженими грошовими коштами в розмірі 792,99 грн., сплачену комісію банку в розмірі 360 грн., у відшкодування моральної шкоди - 4000 грн., суму одержаних доходів чи доходи, які могли бути отримані відповідачем за час користування коштами - в сумі 5000 грн. та судовий збір.

Позовні вимоги мотивував тим, що 14 лютого 2015 року між ним та відповідачем було укладено договір фінансового лізингу № 001169, згідно якого лізингодавець (відповідач) взяв на себе зобов'язання придбати предмет лізингу - транспортний засіб Fiat Linea у власність та передати предмет лізингу у користування лізингоодержувачу (позивачу) на строк та на умовах, передбачених договором. В усній формі представник відповідача роз'яснила, що позивач повинен спочатку сплатити передплату в сумі 36000 грн. шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок відповідача, після чого з ним буде укладено договір лізингу і протягом декількох днів відповідач передасть йому в користування предмет лізингу за ціною, вказаною на сайті, 180000 гривень. Позивачем був сплачений рахунок на суму 36000 грн., про що одержано квитанцію. Після ознайомлення з текстом договору позивач зрозумів, що вартість автомобіля становить в два рази більше заявленої в оголошенні, а саме 360000 грн. замість 180000 грн., а сплачена сума коштів не є частиною сплати вартості автомобіля, а є адміністративним платежем, тобто винагородою лізингодавцю за організаційні заходи, пов'язані з підготовкою та укладенням договору, з чим він не згодний.

Під час попередніх переговорів представником компанії введено його в оману щодо умов виконання договірних зобов'язань. Після підписання і вивчення змісту договору стало зрозуміло, що сплачені кошти не повернуть, та можливості розірвати договір немає, оскільки договір зовсім не передбачає можливості розірвання з ініціативи лізингоодержувача, що є порушенням прав позивача як споживача.

Відповідно до п. 8.5 вказаного договору всі планові платежі, які визначаються у додатку № 1 та № 3 до даного договору сплачуються лізингоодержувачем згідно вказаних додатків на підставі рахунків виставлених лізингодавцем. П.8.7 договору передбачено, що всі рахунки на сплату платежів які вказані у додатку № 1 та № 3 лізингоодержувач зобов`язаний самостійно завчасно отримувати у лізингодавця для їх подальшої оплати на виконання цього договору. Відповідно договору додатки № 1, № 2 та № 3 є його невід`ємною частиною. Проте, вказані додатки ним не підписувались.

На думку позивача, ТОВ «ЛК «Автофінанс» безпідставно набуті грошові кошти в сумі 36000 грн., тому що під час підписання договору фінансового лізингу не було досягнуто згоди щодо усіх істотних умов договору, оскільки визначений сторонами в якості предмету лізингу транспортний засіб Fiat Linea не має індивідуальних ознак, а визначений лише родовими ознаками, якими наділені всі речі такого ж роду, а отже, таке майно не може бути предметом лізингу за визначенням ст. 6 Закону України «Про фінансовий лізинг», ними не було підписано додатки №№ 1, 2, 3 і ця обставина свідчить про недосягнення сторонами згоди відносно умови договору, яка визначена законом як істотна для даного виду договорів, а тому такий договір вважається неукладеним й за ним у сторін не виникає жодних прав і обовязків.

Рішенням Знамянського міськрайонного суду Кіровоградської області від 18 грудня 2015 рокупозов задоволено частково.

Стягнуто з ТОВ «ЛК «Автофінанс» на користьЛаріонова В.С. безпідставно набуте майно в розмірі 36000 грн., сплачену банку комісію при вчиненні платежу 360 грн., три проценти річних в розмірі 792 грн. 99 коп. та судові витрати в розмірі 487 грн. 20 коп., а всього - 37640 грн. 19 коп. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

ТОВ «ЛК «Автофінанс» звернулось з апеляційною скаргою, в якій з підстав порушення судом норм процесуального і матеріального права просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Зазначає, що між сторонами було досягнуто згоди щодо істотних умов договору, про що свідчать підписи на кожній його сторінці та додатках № 1 та № 2. Оскільки згідно умов договору строк лізингу починається з моменту передачі предмета лізингу та підписання акту приймання-передачі предмета лізингу та закінчується через 60 календарних місяців з моменту підписання акту та в останньому місяці сплати лізингового платежу за Додатком № 3 до договору, тому сторони погодили, що цей додаток повинен бути підписаний після сплати платежів, зазначених у п. 1.8 договору та підписання акту приймання-передачі предмету лізингу. В зв`язку з наявністю низки факторів та підстав, які можуть вплинути на розміри лізингових платежів, що можуть виникнути після підписання акту приймання-передачі предмету лізингу та Додатку №3, відповідач вважає, що його укладення сторонами пізніше, а не під час підписання договору жодним чином не порушують права позивача як споживача.

Заслухавши доповідача, пояснення позивача, який заперечував проти доводів апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції у межах, передбачених ст. 303 ЦПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Ухвалюючи рішення та задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що грошові кошти в сумі 36000 грн. набуті відповідачем без достатньої правової підстави, оскільки під час укладення договору лізингу між сторонами не було досягнуто згоди щодо його предмету, не підписано додатки, які визначають графік сплати авансового платежу, спеціфікацію, графік покриття витрат на виплати лізингових платежів, що є невід'ємною частиною даного договору, як наслідок договір вважається неукладеним, а сплачені позивачем на виконання його умов грошові кошти підлягають поверненню на підставі приписів ст. ст. 1212, 1214 ЦК України. Вимоги про відшкодування витрат на проведення вказаного платежу та процентів за час користування грошовими коштами є похідними, тому за висновком суду також підлягають стягненню сплачена банку комісія - 300 грн., а також три проценти річних від суми безпідставно отриманих грошових коштів - 792,99 грн.

Проте повністю з такими висновками суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам закону не відповідає.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» фінансовий лізинг ? це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі)

Відповідно до ст. 2 цього Закону передбачено, що відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм, (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Судом установлено, що 14 лютого 2015 року між ТОВ «ЛК «Автофінанс» та ОСОБА_2 укладено договір фінансового лізингу № 001169, предметом якого був автомобіль Fiat Linea, що зазначено у п. 1.1 договору (а.с.10-16).

Відповідно до п. 1.3 Договору, лізингодавець зобов'язується придбати та передати на умовах фінансового лізингу у користування майно (надалі - предмет лізингу, визначений у п. 1.1 цього Договору), а лізингоодержувач зобов'язується прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові та інші платежі згідно з умовами цього Договору. За умовами договору лізиногоодержувач має право самостійно обирати транспортний засіб та продавця (постачальника) транспортного засобу.

Згідно пункту 1.7 договору предмет лізингу передається у користування лізингоодержувача не пізніше 120 робочих днів з моменту сплати ним на рахунок товариства адміністративного платежу, авансового платежу, комісії за передачу предмету лізингу.

Пунктом 8.2.1 цього договору визначено, що перший лізинговий платіж складається з комісійної винагороди лізингодавця за організаційні заходи, повязані з підготовкою та укладенням цього договору, що розраховується як комісія за організацію, яка визначена у додатку № 1 до даного договору та становить 10% від вартості предмету лізингу.

Позивачем сплачено відповідачу за договором № 001169 комісія за організацію (адміністративний платіж) в сумі 36000 гривень, що підтверджується квитанцією від 16.02.2015 року (а.с.17).

Відповідно до положень ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

За правилами ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Частиною 1 ст. 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно ст. 806 ЦК України, за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобовязується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуто ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Згідно ч. 2 ст. 6 Закону України «Про фінансовий лізинг» істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Заперечуючи проти позову, ТОВ «ЛК «Авофінанс» зазначало про те, що з позивачем ОСОБА_2 14 лютого 2015 року було укладено в добровільній формі цивільно-правовий договір, який оформлено в належній формі з погодженням усіх його істотних умов, зокрема зазначення у договорі такої модифікації транспортного засобу як FiatLinea є достатнім для його ідентифікації порівняно з марками та моделями транспортних засобів інших виробників, порядку сплати за предмет лізингу. Також вказувало про підписання сторонами додатку № 1 до договору, що містить інформацію щодо сплати авансових платежів у розмірі 50 %, комісії за організацію в розмірі 10 %, комісії за передачу в розмірі 3 %, а також графік сплати п'ятдесяти відсотків авансового платежу протягом одного року. Внесені позивачем гроші в сумі 36000 грн. були зараховані згідно умов, визначених п. 9.7 договору, в рахунок адміністративного платежу.

Як вбачається із змісту договору лізингу, укладеного між сторонами, адміністративний платіж першочерговий одноразовий платіж, який входить до складу першого платежу, що підлягає сплаті лізингоодержувачем на користь лізингодавця за перевірку, розгляд, та підготовку документів для укладення договору, незалежно від назви призначення платежу у квитанції на сплату. Розмір адміністративного платежу відображається у Додатку № 1 до договору та становить погоджений сторонами відсоток від вартості предмета лізингу (а.с. 65), підпис на якому не заперечується позивачем.

Відповідно до наданої позивачем копії квитанції ним було сплачено передбачений умовами договору адміністративний платіж в сумі 36000 гривень, розмір якого узгоджується з додатком № 1 до договору.

Згідно з п. 4.3 договору разом з підписаним актом приймання-передачі лізингодовець передає лізингоодержувачу графік сплати лізингових платежів (план відшкодування або додаток 3 до даного договору), який сторони зобов'язані підписати до моменту підписання акта приймання-передачі предмета лізингу.

У порушення вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України, суд першої інстанції на вищезазначені положення закону уваги не звернув; належним чином не перевірив, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення сторін, якими доказами вони підтверджуються; не врахував, що відповідно до вимог ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору; не визначився з нормами матеріального та процесуального права, які підлягали застосуванню, не встановив усіх фактичних обставин справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, унаслідок чого дійшов передчасного висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позову.

Крім того, стягуючи з відповідача, сплачені позивачем на виконання договору грошові кошти, як безпідставно отримані, суд не врахував, що у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень ст. 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно позивачу.

Така правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 03 червня 2015 року № 6-100 цс15.

За таких обставин суд дійшов помилкового висновку про необхідність задоволення позову.

Загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України, зокрема ст. 1212 ЦК України.

Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Відповідно до ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Зобов'язання з безпідставного набуття (придбання) майна виникають за наявності трьох умов: 1) має місце набуття або збереження майна; 2) вказане набуття або збереження майна здійснено за рахунок іншої особи; 3) має місце відсутність правової підстави для набуття або збереження майна за рахунок іншої особи(відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених ст. 11 ЦК України).

Об'єктивними умовами виникнення зобов'язань iз набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однiєю особою (набувачем) за рахунок iншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбiльшення майна в iншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або вiдсутностi збільшення на стороні потерпілого; 4) вiдсутнiсть правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

Вiдповiдно до ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11, ч. ч. 1, 2 ст. 509 ЦК України цивiльнi права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогiєю породжують цивiльнi права та обов'язки. До підстав виникнення цивільних прав та обовязків, зокрема, належать договори та iншi правочини. Зобов'язанням є правовiдношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися вiд певної дiї, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу.

Зобов'язання повинно виконуватися належним чином вiдповiдно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших aктiв цивільного законодавства, а за вiдсутноcтi таких умов та вимог цього Кодексу, інших aктiв цивільного законодавства вiдповiдно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із ч. 1 ст. 177 ЦК України обєктами цивільних прав є, зокрема, речі, у тому числі гроші.

Під вiдсутнiстю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказiвцi закону або суперечить меті правовiдношення i його юридичному змісту. Тобто вiдсутнiсть правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Частиною 1 ст. 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обовязків.

Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Приписами ч. 1 ст. 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Системний аналіз положень ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11, ч. 1 ст. 177, ч. 1 ст. 202, ч. ч. 1, 2 ст. 205, ч. 1 ст. 207, ч. 1 ст. 1212 ЦК України дає можливість дійти висновку про те, що наявність договору чи іншого правочину є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошей).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками вiдповiдних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обовязків. Зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені ч. 2 ст. 11 ЦК України.

Загальна умова ч. 1 ст. 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зi сторін у зобовязанні підлягає поверненню iншiй стороні на пiдставi ст. 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпiдставностi такого виконання.

Якщо ж зобов'язання не припиняється з підстав, передбачених ст. ст. 11, 600, 601, 604 607, 609 ЦК України, до моменту його виконання, таке виконання має правові підстави (підстави, за яких виникло це зобов'язання). Набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не є безпідставним.

Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна,ст. 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Між сторонами укладено договір фінансового лізингу, який згідно п. 2.1 цього договору вступає в силу з моменту його підписання.

Кошти, про стягнення яких ставить питання позивач, були сплачені ним на виконання умов цього договору, тому його посилання на те, що передбачений договором лізингу обов'язок сплатити адміністративний платіж в розмірі 10 % вартості предмета лізингу не виник через те, що не були підписані додатки № 2 та № 3 до договору лізингу є безпідставними, оскільки вказані кошти є платежем за договором лізингу.

Як вбачається з матерiалiв справи, відповідач набув майно (грошові кошти) за існування достатніх правових підстав, у спосіб, що не суперечить цивільному законодавству.

Отже, правовідносини сторін регулюються нормами зобов'язального права, які застосовуються до окремих видів угод, а не ст. 1212 ЦК України, на яку посилався позивач як на підставу позовних вимог. Таким чином, у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень ч. 1 ст. 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно потерпілому.

Зазначена правова позиція висловлена в постановах Верховного Суду України від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-88цс13 та від 24 вересня2014 року у справі № 6-122цс14, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обовязковою для судів.

Судом першої інстанції встановлено, і це не заперечується апеляційним судом, що між сторонами існують договірні відносини. Той факт, що, як вказав суд першої інстанції, договір сторонами укладено у формі, яка не відповідає вимогам закону, не свідчить про те, що він не є укладеним. Разом з тим, правила ст. 1212 ЦК України застосовуються тоді, коли майно передано на виконання юридично ще не укладеного договору.

Отже, оскільки відносини, які склалися між сторонами, є договірними, то судом помилково застосовано до них ст. 1212 ЦК України.

Відсутність у тексті договору певної умови не обовязково має означати, що цей договір не було укладено. У разі визнання договору неукладеним суду слід також враховувати, що фактичні дії сторін можуть свідчити про те, що договір все ж таки був укладений, але на інших умовах.

Фактичні дії щодо виконання договору свідчать про домовленість сторін укласти договір на відповідних умовах.

Вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину позивачем не заявлялась.

Дійшовши помилкового висновку щодо доведеності позивачем факту безпідставного набуття відповідачем грошових коштів, суд першої інстанції ухвалив рішення з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, тому рішення суду підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову через його безпідставність.

Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 309, 313, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,-

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ТОВ «Лізингова компанія «АвтоФінанс» задовольнити.

Рішення Знамянського міськрайонного суду Кіровоградської області від 18 грудня 2015 року скасувати.

В задоволенні позову ОСОБА_2 до ТОВ «Лізингова компанія «АвтоФінанс» про захист прав споживачів та витребування безпідставно набутого майна відмовити в повному обсязі.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий суддя:

Судді: