Рішення № 57733394, 12.05.2016, Апеляційний суд Волинської області

Справа № 159/6104/15-ц Провадження № 22-ц/773/782/16 Головуючий у 1 інстанції: Бойчук П.Ю. Категорія: 27 Доповідач: Русинчук М. М.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 травня 2016 року місто Луцьк

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:

головуючого - судді Русинчука М.М.,

суддів - Осіпука В.В., Мудренко Л.І.,

з участю: секретаря - Лимар Р.С.,

представника відповідача - Місюри І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про визнання недійсною умови кредитного договору за апеляційною скаргою позивача на заочне рішення Ковельського міськрайонного суду від 17 березня 2016 року,

В С Т А Н О В И Л А:

ОСОБА_2 звернулась в суд з даним позовом до публічного акціонерного товариства комерційного банку (далі - ПАТ КБ) «ПриватБанк», який обґрунтований тим, що 18.01.2008 року між нею та банком було укладено кредитний договір № VO00GA00000101. За умовами вказаного договору банк, як кредитор, зобов'язувався надати їй, як позичальнику, кредитні кошти шляхом видачі через касу на строк з 18.01.2008 р. по 18.01.2028 р. включно, у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 140 000,00 доларів США на споживчі потреби або перерахувати на рахунок, зазначений в п. 7.1. цього договору, а вона доручає банку провадити погашення заборгованості по договору в передбачені договором строки за рахунок коштів, розміщених на рахунку відповідача, що підлягає платіжній картці, емітованої відповідачем.

Банк передбачені кредитним договором кошти надав, а вона розпочала виплати за кредитним зобов'язанням. Проте, під час укладення договору, зважаючи на те, що він є досить об'ємним та викладений дрібним шрифтом, вона не звертала особливої уваги на умови договору та, не будучи юристом, не мала можливості розібратись у всіх тонкощах договірних умов. Однак згодом, коли за браком коштів допустила заборгованість за кредитними зобов'язаннями, зрозуміла, що сума заборгованості, незважаючи на невелику прострочку платежу, зростає дуже швидко.

Зазначає, що кредитний договір укладений із порушенням норм Закону України «Про захист прав споживачів» (далі - Закон) і тому є недійсним з моменту його укладення, оскільки розмір пені за порушення позичальником зобов'язання - 3% від суми простроченої заборгованості по кредиту за кожний день прострочки, встановлений п. 7.4 договору, фактично становить 1095% річних від суми заборгованості, що перевищує розумну межу плати за послуги, встановлену ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів", яка встановлена в розмірі до 50% суми простроченої заборгованості по кредиту.

Просила суд визнати недійсними з моменту укладення договору умови п. 7.4. кредитного договору № VO00GA00000101 від 18.01.2008 року: "При порушені позичальником зобов'язання із погашення кредиту, позичальник сплачує банку пеню у розмірі 3% від суми простроченої заборгованості по кредиту за кожен день прострочки, але не менше 1 гривні".

Рішенням Ковельського міськрайонного суду від 17.03.2016 року в задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_2 просила скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволенні позову, з підстав неповного з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, а також через порушення норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, а оскаржуване рішення суду скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові з інших підстав, виходячи з такого.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що права позивача, як споживача фінансових послуг, оспорюваним кредитним договором та його окремими пунктами не порушено, а тому підстав для визнання його умов недійсним відсутні.

Однак погодитися з такими висновками не можна, оскільки до них місцевий суд прийшов без повного з'ясування обставин, що мають значення для справи, а також із порушенням норм матеріального права та процесуального права.

Так судом першої інстанції встановлено, що 18.01.2008 року між ОСОБА_2 та ПАТ КБ "ПриватБанк" було укладено кредитний договір № VO00GA00000101, за умовами якого банк, як кредитор, зобов'язався надати позивачу грошові кошти в сумі 140 000,00 доларів США на споживчі потреби, а також у розмірі: 34 000,00 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених договором; 1703,37 доларів США на оплату страхових платежів згідно договорів особистого страхування та страхування нерухомості VO00LК00066649 від 18.01.2008 року та VO00G066651 від 18.01.2007року; 2805,56 доларів США на оплату винагороди за надання фінансового інструменту у момент надання кредиту, зі сплатою за користування кредитом відсотків 0,92% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі суми 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати та 2% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, відсотки за дострокове погашення кредиту згідно з умовами договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно умов даного договору. Строк повернення кредитних коштів до 18.01.2028 року (п. 7.1 Договору) (а.с.4-6).

Відповідно до рішення Конституційного Суду України № 15-рп/2011 від 10 листопада 2011 року, дія Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Отже, з умов кредитного договору вбачається, що кошти були надані в споживчих цілях, а тому зазначений кредитний договір є договором споживчого кредиту.

Пунктом 7.4. даного договору передбачено, що при порушенні позичальником зобов'язань із погашення кредиту, позичальник сплачує банку пеню у розмірі 3% від суми простроченої заборгованості по кредиту за кожний день прострочки, але не менше 1 гривні.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач вказувала на те, що згаданий пункт 7.4. кредитного договору є недійсним з моменту укладення, оскільки ним передбачено розмір пені за порушення позичальником зобов'язання в розмірі 3% від суми простроченої заборгованості по кредиту за кожний день прострочки, що становить фактично 1095% річних від суми заборгованості, а тому перевищує розумну межу плати за послуги, встановлену ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів", яка встановлена в розмірі до 50% суми простроченої заборгованості по кредиту.

Згідно зі ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

У відповідності до п. 6 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Частиною 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Згідно із п. 1 ч. 5 ст. 11 Закону до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах.

Відповідно до п. 5 ч. 3, ч. 7 ст. 18 Закону несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Якщо до положення вносяться зміни, такі зміни вважаються чинними з моменту їх внесення.

Частиною 1 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно із ч. 1 ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Верховний Суд України у постанові від 11.09.2013 року по справі № 6-40цс13 висловив правову позицію, що з аналізу ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1, ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

В своєму рішенні від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013 Конституційний Суд України дійшов висновку, що умови договору споживчого кредиту, його укладання та виконання повинні підпорядковуватися таким засадам, згідно з якими особа споживача вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності.

Враховуючи те, що умовами укладеного між сторонами спору кредитного договору, зокрема п. 7.4. передбачено, що позивач зобов'язаний сплатити пеню в розмірі 3% від суми простроченої заборгованості по кредиту за кожний день прострочки, що становить фактично 1095% річних від суми заборгованості, що перевищує більше ніж на 50% встановлену договором відсоткову ставку, яка в розглядуваному випадку як плата за надану відповідачем послугу у вигляді користування кредитними коштами в контексті п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону є вартістю продукції.

Наведена умова кредитного договору є несправедливою, оскільки суперечить принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов'язків сторін згаданого договору, які завдають шкоди становищу споживача, а тому суд першої інстанції на підставі наведених правових норм та встановлених у справі обставин прийшов до неправильного висновку про відсутність підстав для визнання згаданої умови кредитного договору недійсною.

При цьому не має значення та обставина, як вказав суд, що при укладенні договору сторони досягли згоди з усіх істотних умов, його укладено у письмовій формі, сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі і в момент укладення оспорюваного кредитного договору позичальник ОСОБА_2 не заявляла додаткових умов, щодо яких повинно бути досягнуто згоди. Несправедливою може визнаватись саме та умова, щодо якої сторони дійшли згоди і вона включена у зміст договору. Однак досягнення згоди сторонами щодо цієї умови не виключає її несправедливої природи.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що заявлені позивачем вимоги є обґрунтованими.

В той же час, під час розгляду справи в суді першої інстанції представником відповідача було подано заяву про застосування строків позовної давності, яка обґрунтована тим, що позивачу стало відомо про всі умови договору в момент його укладення - 18.01.2008 року, а відтак - трирічний строк позовної давності на момент її звернення до суду закінчився.

Відповідно до статей 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною 1 ст. 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

До вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, застосовується загальна позовна давність.

П. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 N 14 «Про судове рішення у цивільній справі» передбачено, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Отже, відмовляючи у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності, суд має встановити обґрунтованість чи безпідставність позовних вимог, належним чином мотивувати свої висновки; у випадку обґрунтованості позовних вимог, суд може відмовити у їх задоволенні у зв'язку з пропуском строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє у його задоволенні саме з цих підстав, а не застосовує наслідки пропуску позовної давності.

Як вбачається з матеріалів справи, кредитний договір, одну з умов якого позивач просила визнати недійсним, між сторонами спору було укладено ще 18.01.2008 року, при цьому позов було подано до суду у листопада 2015 року, тобто з порушенням визначеного статтею 257 ЦК України загального строку позовної давності.

В апеляційній скарзі позивач вказувала на те, що про порушення свого права дізналася після консультації з юристом після того як припустилася прострочки платежу, однак дана обставина не є поважною причиною пропуску строку позовної давності, оскільки про порушення свого права у зв'язку з включенням до оспорюваного договору згаданої несправедливої умови вона могла довідатись з часу укладення договору, в тому числі і у зазначений нею спосіб - шляхом звернення до фахівця в галузі права.

Інших доказів пропуску з поважних причин строку для звернення до суду з даним позовом позивачем надано не було.

Суд першої інстанції ухвалюючи оскаржуване рішення прийшов до неправильного висновку, відмовивши позивачу у заявленому позові за безпідставністю вимог, при цьому встановивши, що строк позовної давності нею пропущено.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що заявлені позивачем ОСОБА_2 позовні вимоги є обґрунтованими, однак у задоволенні позову слід відмовити у зв'язку з пропуском строку позовної давності, що відповідно до положень ст. 309 ЦПК України є наслідком скасування оскаржуваного в даній справі рішення суду з ухваленням нового рішення про відмову в позові з наведених підстав.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_2 задовольнити частково.

Заочне рішення Ковельського міськрайонного суду від 17 березня 2016 року в даній справі скасувати і ухвалити нове рішення.

В позові ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про визнання недійсним п. 7.4. кредитного договору VO00GA00000101 від 18 січня 2008 року, укладеного між публічним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» та ОСОБА_2, відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий:

Судді: