Ухвала суду № 57721769, 13.05.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №490/10660/15-ц 13.05.2016 13.05.2016 13.05.2016

Справа №490/10660/15-ц Головуючий першої інстанції Мамаєва О.В.

Провадження №22-ц/784/1023/16 Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.

Категорія 7

УХВАЛА

Іменем України

13 травня 2016 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого - Серебрякової Т.В.,

суддів: Галущенка О.І., Самчишиної Н.В.,

із секретарем судового засідання Богуславською О.М.,

за участі: прокурора - Цвікілевич Н.В.,

представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 09 березня 2016 року, ухвалене у цивільній справі за позовом прокурора міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_4, про витребування майна від добросовісного набувача,

УСТАНОВИЛА:

У листопаді 2015 року прокурор міста Миколаєва звернувся до суду в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради з вищевказаним позовом до ОСОБА_2, який обґрунтовував наступним.

Пунктами 7,7.1 розділу 3 рішення Миколаївської міської ради №27/46 від 04 квітня 2013 року було затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж земельної ділянки (кадастровий номер НОМЕР_1), загальною площею 910 кв.м., у тому числі 910 кв.м. під прибудинковою територією, з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 та передано вказану земельну ділянку у власність ОСОБА_4

На підставі вказаного рішення 19 квітня 2013 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно на ім'я ОСОБА_4, зокрема, на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_1.

08 липня 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки, який посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Стадніченком С.А.

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 17 квітня 2015 року, визнано незаконними та скасовано п.п.7,7.1 розділу 3 рішення Миколаївської міської ради №27/46 від 04 квітня 2013 року про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж спірної земельної ділянки та передачі у приватну власність ОСОБА_4 земельної ділянки, площею 910 кв.м. під прибудинковою територією, з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1; визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане 19 квітня 2013 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області.

В зазначеній частині судове рішення залишено без змін, рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 03 вересня 2015 року.

Посилаючись на те, що правова підстава виникнення у ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку скасована, і вона не є особою, яка в розумінні ч.1. ст.317 ЦК України уповноважена виступати продавцем земельної ділянки, а отже, земельна ділянка, площею 910 кв.м., що розташована по АДРЕСА_1 вибула з власності територіальної громади міста Миколаєва поза волею власника, прокурор на підставі ч.1 ст.388 ЦК України, просив витребувати спірну земельну ділянку від відповідача ОСОБА_2 на користь територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради.

Відповідач ОСОБА_2, через свого представника ОСОБА_3, проти задоволення позову заперечувала. В письмових запереченнях зазначено, що право власності на земельну ділянку набуто відповідачем правомірно. На час укладення нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки будь-яких обмежень щодо її відчуження не існувало, тому ОСОБА_2 є добросовісним набувачем. При цьому, як на думку представника відповідача, прокурором не доведено, що спірне майно вибуло не з волі позивача, оскільки недійсність правочину, на виконання якого передано майно, сама по собі не свідчить про його вибуття із володіння особи, яка передала майно, не з її волі. Окрім того, згідно практики Європейського суду з прав людини, позбавлення права громадянина на майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, є непропорційним втручанням у право відповідача на мирне володіння своїм майном, що є неприпустимим.

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 09 березня 2016 року позовні вимоги прокурора міста Миколаєва задоволені. Ухвалено про витребування від ОСОБА_2 на користь територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку, площею 910 кв.м., нормативно грошовою оцінкою 115 115 грн. по АДРЕСА_1, з кадастровим номером НОМЕР_1. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат у справі.

Представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 подав на це рішення апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати і ухвалити нове рішення, про відмову у задоволенні позовних вимог.

Скаргу обґрунтовував невідповідністю висновків суду дійсним обставинам справи і порушенням норм матеріального і процесуального права. Зазначав, що судове рішення ухвалено також без врахування судової практики Європейського суду з прав людини, що стало причиною невірного висновку районного суду та неправильного вирішення спору по суті.

Дослідивши надані докази та перевіривши законність і обґрунтованість рішення районного суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером НОМЕР_1, площею 910 кв.м., яка розташована по АДРЕСА_1, за договором купівлі-продажу придбана ОСОБА_2 в особи, яка не мала права її відчужувати, у зв'язку із тим, що вона вибула з володіння територіальної громади міста Миколаєва не з волі останньої, оскільки була передана органом місцевого самоврядування у приватну власність з порушеннями вимог закону, що встановлені судовими рішеннями, про що відповідач не знала і не могла знати, а тому позивач має право витребувати це майно від відповідача, як добросовісного набувача.

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області погоджується з такими висновки суду першої інстанції, вважає їх обґрунтованими й законними, з огляду на наступне.

Так, в силу ст.ст.13,14 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу.

Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону і гарантується державою.

Відповідно до ст.41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ст.ст.78-83,116,118,125,126 ЗК України (в редакції, що діяли на час передачі земельної ділянки відповідачу), право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, ЗК України, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Земельна ділянка як об'єкт права власності являє собою частину земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.

Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Громадяни є суб'єктами права власності на землі приватної власності.

Територіальні громади є суб'єктами права власності на землі комунальної власності. Це право вони реалізують безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки лише з підстав, передбачених законом, зокрема у разі безоплатної передачі ділянок із земель державної і комунальної власності чи за договором купівлі - продажу.

До земель комунальної власності відносяться землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Це може бути реституція, віндикація чи кондиція.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (ч.1 ст.216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

У зв'язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції, може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма ч.1 ст.216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Разом із тим, відповідно до закріпленого в ст.387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, - з підстав, передбачених ч.1 ст.388 ЦК України.

Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого ст.1212 ЦК України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.

Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст.1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

У випадках, коли в позовах заявляються вимоги про віндикацію та реституцію, суд повинен самостійно визначати, яку вимогу по суті (а не за формою) пред'являє позивач, і, відповідно, застосувати належні норми законодавства, керуючись при цьому нормами статті 4, пунктів 3, 4 частини першої статті 214 ЦПК України.

При цьому, одночасне пред'явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (оскільки віндикація - це позов неволодіючого власника про витребування майна від володіючого невласника) і про визнання недійсним правочину із застосуванням реституції (оскільки негаторний позов - це позов про захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння), тобто одночасне застосування статей 216 і 388 ЦК України є помилковим, адже віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними.

До того ж одна з умов застосування віндикаційного позову - відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов'язально-правових способів.

Так, відповідно до ч.1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала право його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1)було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2)було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3)вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом цієї норми закону майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення компетентного органу, щодо цього майна, але в подальшому скасованого рішенням суду, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Судом першої інстанції встановлено, що пунктами 7,7.1 розділу 3 рішення Миколаївської міської ради за №27/46 від 04 квітня 2013 року затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж земельної ділянки (кадастровий номер НОМЕР_1) та передано у власність ОСОБА_4 земельну ділянку, площею 910 кв.м., у тому числі 910 кв.м. під прибудинковою територією, з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 (а.с.11).

Право власності ОСОБА_4 на спірну земельну ділянку було зареєстровано в установленому законом порядку та остання отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_2, видане 19 квітня 2013 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області.

В подальшому, 08 липня 2013 року ОСОБА_4 уклала із ОСОБА_2 договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Стадніченком С.А. та зареєстрований в реєстрі за №605 (а.с.28-29).

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 17 квітня 2015 року, ухваленим у цивільній справі за №490/13669/14-ц, визнано незаконними та скасовано пункти 7,7.1 розділу 3 рішення Миколаївської міської ради №27/46 від 04 квітня 2013 року щодо затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення в натурі (на місцевості) меж та передачі у приватну власність ОСОБА_4 земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_1, площею 910 кв.м. під прибудинковою територією з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд по АДРЕСА_1. Визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане 19 квітня 2013 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, з кадастровим номером НОМЕР_1, площею 910 кв.м. по АДРЕСА_1, укладений 08 липня 2013 року та зареєстрований в реєстрі за №605, між ОСОБА_4 та ОСОБА_2

Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 3741676 від 08 липня 2013 року та запис про інше речове право 1556199 від 08 липня 2013 року, 718965 від 17 квітня 2013 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Зобов'язано ОСОБА_2 повернути земельну ділянку у комунальну власність (а.с.12-20).

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 03 вересня 2015 року рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 17 квітня 2015 року в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, покладення обов'язку на ОСОБА_2 повернути спірну земельну ділянку у комунальну власність та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на спірну земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно скасовано та ухвалено в цих частинах нове рішення про відмову у задоволенні названих вимог. В іншій частині судове рішення суду першої інстанції залишено без змін (а.с.21-26).

При цьому, вищевказаними судовими рішеннями було встановлено, що земельна ділянка площею 910 кв.м. по АДРЕСА_1, яка знаходилась у комунальній власності, відповідно до земельного та водного законодавств вибула з володіння територіальної громади у приватну власність ОСОБА_4 з порушенням вимог закону.

На тепер, відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 26 жовтня 2015 року власником земельної ділянки, площею 910 кв.м. по АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 (а.с.30-31).

При цьому, добросовісність набуття ОСОБА_2 права власності на спірну земельну ділянку сторонами не оспорюється.

Згідно роз'яснень, що містяться у п.22 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі ст.388 ЦК звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним.

Задовольняючи позовні вимоги про витребування спірної землі від ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з положень ст.ст. 330, 387 ЦК України та того, що земельна ділянка вибула з володіння позивача не з його волі за відплатним договором, який укладено з відповідачем особою, яка не мала права на таке відчуження, про що відповідачу відомо не було.

Колегія суддів вважає такий висновок суду законним та обґрунтованим з огляду на вищевикладені обставини справи та положення закону.

Доводи в апеляційній скарзі про неможливість витребування земельної ділянки у ОСОБА_2 як добросовісного набувача є безпідставними.

Так, Верховний Суд України на спільному засіданні Судових палат у цивільних, адміністративних та господарських справах 16 грудня 2015 року розглянув справу №6-2510цс15, предметом якої був спір про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування щодо земельної ділянки та витребування цієї земельної ділянки з чужого незаконного володіння, та зробив наступний правовий висновок про підстави для витребування в добросовісного набувача майна, яке вибуло з володіння держави в незаконний спосіб.

Відповідно до ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод слід оцінювати три критерії на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст.1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу.

Принцип «пропорційності» передбачає дотримання справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

Судом встановлено, що спірна земельна ділянка вибула з власності позивача протиправно, через прийняття незаконних рішень органом місцевого самоврядування.

З огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном.

Так, земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об'єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу земель державної власності в комунальну власність, а також земельної ділянки в приватну власність із земель відповідно державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст.ст.14, 19 Конституції України).

Отже правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

За таких обставин у справі, яка переглядається, «суспільним», «публічним» інтересом звернення прокурора міста Миколаєва до суду з вимогою про витребування спірної земельної ділянки з володіння відповідача є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок із державної та комунальної власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права шляхом повернення у комунальну власність землі, що незаконно вибула з такої власності.

Крім того, витребування спірної земельної ділянки з володіння відповідача на користь держави відповідає критерію законності: витребування з його власності земельної ділянки здійснюється на підставі норм ст.153 ЗК України, ст.388 ЦК України в зв'язку з порушенням органом місцевого самоврядування вимог ВК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними. Сумніви суб'єктів звернення в правильності тлумачення та застосування цих норм судами не можуть свідчити про незаконність втручання в право власності.

Не можна погодитись і з доводами представника відповідача про порушення оскаржуваним рішенням ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та невідповідність його рішенню Європейського суду з прав людини у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24 червня 2003 року.

Так, відповідно до ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.

Основною метою ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 01 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Також Європейський суд з прав людини у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства та знаходять засоби для їх вирішення (наприклад, рішення у справах «Хендісайд проти Сполученого Королівства» від 07 грудня 1976 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 січня 1986 року).

Отже, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов'язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.

За обставинами справи «Стретч проти Сполученого Королівства» заявник в 1969 році уклав договір оренди земельної ділянки строком на 22 роки. Відповідно до умов договору він за власні кошти побудував на цій земельній ділянці кілька будівель для легкої промисловості, які здав в суборенду. Договір оренди також надавав йому право в подальшому продовжити оренду ще на 21 рік. У 1990 році заявник повідомив місцеву владу про намір продовжити договір оренди, в процесі переговорів він погодився на збільшення орендної плати. Однак, орган місцевої влади повідомив заявника, що продовження договору оренди відбутися не може, оскільки, погодившись з умовою договору про можливість його пролонгації орган місцевої влади перевищив свої повноваження.

Застосовуючи положення ст.1 Першого протоколу до Конвенції до обставин цієї справи Європейський суд з праві людини вказав на таке. Заявник погодився з умовами договору оренди з огляду на те, що надалі він зможе продовжити термін його дії, і жодна із сторін не знала, що існувала якась юридична перешкода цій умові. У ситуації, яка склалася, заявник мав право, принаймні, очікувати на законних підставах, що він зможе продовжити термін дії договору, і таке очікування можна вважати - в цілях застосування положень ст.1 Першого протоколу до Конвенції - складовою частиною його права власності, наданого йому за договором оренди.

Дії місцевої влади Європейський суд з прав людини розцінив як порушення права заявника на законне очікування виконання певних умов і, таким чином, вони утворювали акт втручання у реалізацію його права власності.

Вирішуючи питання про те, чи був дотриманий сторонами справедливий баланс між інтересами суспільства та правами заявника Європейський суд з прав людини відзначив, що місцева влада отримала узгоджену з заявником орендну плату і не стояло питання про те, що дії органу влади були спрямовані проти інтересів суспільства чи що порушувалися інтереси якоїсь третьої сторони, або що продовження терміну оренди могло бути всупереч з якою-небудь передбаченою законом функцією органу влади. Оскільки сама місцева влада при укладенні договору вважала, що вона має право продовжити термін його дії, то заявник міг на розумних підставах сподіватися на виконання цих умов. Він не тільки мав право законного очікування отримання майбутніх доходів від зроблених ним капіталовкладень, але можливість продовження терміну дії договору оренди була важливим елементом його підприємницької діяльності з огляду на зобов'язання, взяті ним на себе у зв'язку з експлуатацією побудованих будівель, і взагалі періоду часу, що скоротився, за який він міг розраховувати на відшкодування своїх витрат.

За таких обставин цієї справи Європейський суд з прав людини ухвалив рішення на користь заявника.

Втім, у справі, яка переглядається, обставини справи є істотно відмінними.

Фактично звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільнозначимого питання про повернення законному володільцю землі - територіальної громади міста Миколаєва, спірної земельної ділянки, яка вибула з її власності незаконно.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (п.54 рішення).

Отже, обставини справи «Стретч проти Сполученого Королівства» та справи, яка переглядається, істотно різняться, а тому висновки щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства і особи в кожній з цих справ не можуть бути тотожними, а висновок Європейського суду з прав людини про порушення прав заявника у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» не може бути безумовним прецедентом при розгляді цієї справи, яка переглядається в апеляційній інстанції, що вірно констатував і суд першої інстанції у рішенні.

За таких обставин результат розгляду судом позову прокурора міста Миколаєва по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у ст.1 Першого протоколу.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, а зводяться до переоцінки наданих доказів, яким суд першої інстанції дав належну правову оцінку відповідно до вимог ст.212 ЦПК України, тому підстав для скасування рішення суду та ухвалення нового рішення колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст.ст.303,308,315 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - відхилити, а рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 09 березня 2016 року - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: О.І. Галущенко

Н.В. Самчишина