Рішення № 57715807, 06.04.2016, Петропавлівський районний суд Дніпропетровської області

Справа № 188/144/16-ц

Провадження № 2/188/188/2016

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 квітня 2016 року Петропавлівський районний суд Дніпропетровської області у складі головуючого судді Бурди П.О.,

при секретарі Хандрига Л.І.,

представника позивача ОСОБА_1,

представника відповідача Охрименка М.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «АТ КАРГІЛЛ» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення середнього заробітку за час проходження військової служби,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_3 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «АТ КАРГІЛЛ» (далі - відповідач) про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення середнього заробітку за час проходження військової служби (а.с.1-2).

В обґрунтування позову позивач зазначає, що ним було помилково подано заяву про звільнення за ч. 3 ст. 36 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України з Філії «Степовий елеватор» відповідача у зв'язку з призовом на військову службу, яку, як вважає позивач, з порушенням вимог ч. 3 ст. 119 КЗпП України було задоволено.

Посилаючись на норми ч. 3 ст. 36 КЗпП України та ч. 3 ст. 119 КЗпП України у редакції, чинній на день звільнення позивача, він стверджує, що оскільки його призов здійснювався під час мобілізації, оголошеної Указом Президента України №15/2015 від 14.01.2015 року, він не міг бути звільнений за ч. 3 ст. 36 КЗпП України, бо за ним зберігаються місце роботи та посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в якому він працював на час призову, тобто у відповідача.

Позивач зазначає, що строк для звернення з позовом про поновлення на роботі було пропущено ним з поважних причин у зв'язку із проходженням військової служби у військовій частині у м. Біла Церква, де до останнього часу тривав інтенсивний курс навчання військовій справі та стройовій підготовці, що перешкоджало йому звернутись до суду із відповідним позовом.

Позивач просить суд:

скасувати наказ № 187 від 15.05.2015 року про звільнення позивача;

поновити позивача на роботі слюсара-ремонтника у Філії «Степовий елеватор» відповідача;

стягнути з Філії «Степовий елеватор» відповідача на користь позивача середній заробіток за час проходження військової служби у розмірі 18800 гривень

00 коп.;

стягнути з Філії «Степовий елеватор» відповідача на користь

позивача середній заробіток за час вимушеного

прогулу у розмірі 18800 грн. 00 коп.;

поновити пропущений з поважних причин строк для звернення до суду;

витребувати у відповідача довідку про середній заробіток позивача.

Представник відповідача позов не визнав, надав суду письмові заперечення, в яких послався на таке.

Відповідно до приписів ст.4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Отже, оскільки КЗпП України є спеціальним нормативно-правовим актом, що врегульовує трудові відносини в Україні, саме його положення мають переважну силу.

Згідно п.3 ст.36 КЗпП України в редакції чинній станом на 15.05.2015 р. підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року.

Згідно ч.3 ст.119 КЗпП України в редакції чинній станом на 15.05.2015 р. за працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Відповідач вважає, що зі змісту положень п.3 ст.36 та ч.3 ст.119 КЗпП України, про порушення яких наполягає позивач, вбачається, що станом на 15.05.2015 р. (видання наказу про звільнення) чинним на той момент трудовим законодавством було передбачено два різні порядки призову на військову службу, які передбачали різні правові наслідки щодо припинення трудового договору та встановлених гарантій по збереженню місця роботи і компенсації середнього заробітку, а саме:

1) призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу - що не передбачає збереження місця роботи і компенсації середнього заробітку;

2) призов працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року - що передбачає збереження місця роботи і компенсації середнього заробітку.

Підставою для видання відповідачем наказу №187 від 15.05.2015 р. про звільнення позивача стали повістка №77 Петропавлівського об'єднаного районного військового комісаріату про призов позивача на строкову військову службу та відповідна заява позивача про його звільнення з 15.05.2015 р.

Відповідач вказав, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» від 14.05.2015 р., що набрав чинності 11.06.2015 р., ч.2 ст.39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» викладено в новій редакції, згідно якої встановлено, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами 3 та 4 ст. 119 КЗпП України, а також ч.1 ст.51, ч.5 ст.53, ч.3 от.57, ч.5 ст.61 Закону України «Про освіту».

Відповідач звернув увагу на те, що в розрізі внесених змін до ст.119 КЗпП України з 11.06.2015 р., якщо підприємство виплачує працівнику, призваному на строкову військову службу, середній заробіток, то воно має право на його компенсацію з держбюджету на тих самих умовах, що й стосовно мобілізованих працівників.

Водночас Порядок виплати компенсації підприємствам, установам, організаціям у межах середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 р. №105 (далі - Порядок № 105), до 12.11.2015 р. стверджує відповідач, не передбачав компенсацію середнього заробітку працівників, призваних на строкову військову службу.

Кабінет Міністрів України постановою від 04.11.2015 р. № 911, яка набрала чинності з 12.11.2015р., вніс зміни до Порядку № 105. Зокрема внесеними змінами встановлено, що чинність Порядку №105 поширюється на громадян України, яких починаючи:

з 18.03.2014 р. було призвано на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період;

з 08.02.2015 р. було прийнято на військову службу за контрактом;

з 11.06.2015 р. було призвано на строкову військову службу, а також призвано на військову службу під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв'язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв'язку з прийняттям на військову службу за контрактом.

Відповідач дійшов висновку, що Порядок №105 передбачає виплату компенсації середнього заробітку підприємствам, установам і організаціям, працівників яких призвано на строкову військову службу, лише з 11.06.2015 р. та що до 11.06.2015 р. діяло трудове законодавство, яке передбачало, що з працівниками, призваними на строкову військову службу, трудовий договір припинявся за п. 3 ст. 36 КЗпП України.

Відповідач вважає, що він, приймаючи наказ про звільнення позивача у зв'язку з призовом на строкову військову службу, діяв у повній відповідності до чинного станом на 15.05.2015 р. трудового законодавства, тому вимога про скасування наказу про звільнення та його поновлення на роботі є необґрунтованими, і як наслідок безпідставними є вимоги про стягнення грошових сум.

В судовому засіданні представник позивача позов підтримала, пояснила, що позивач єдиний у військовій частині військовослужбовець, якого не поновили на роботі як незаконно звільненого у зв'язку з призовом на військову службу під час мобілізації. Надала суду письмові пояснення (а.с.28-30), в яких позивач вказує, що ним було помилково подано заяву про звільнення за ч. 3 ст. 36 КЗпП України з Філії «Степовий елеватор» TOB «АТ Каргілл», яку було задоволено.

Відповідно до ч. З ст. 36 КЗпП України у редакції, чинній на день звільнення підставою припинення трудового договору є призов або вступ на військову службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року.

З метою підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань України на рівні, що гарантує адекватне реагування на загрози національній безпеці держави, Указом Президента «Про часткову мобілізацію» від 14.01.2015 № 15/2015, затвердженого Законом № 113-VIII від 15.01.2015, було оголошено та проведено часткову мобілізацію. Позивач вважає, що його призов здійснювався під час мобілізації, оголошеної указом Президента України №15/2015 від 14.01.2015 року.

З 8 червня 2014 р. набрав чинності Закон України від 20.05.2014 р. № 1275УІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізащйних питань під час проведення мобілізації» (далі - Закон № 1275).

Статтею 119 КЗпП зі змінами, внесеними Законом № 1275 передбачено, що за працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більш як на один рік, зберігаються місце роботи, посада і їм компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, де вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Згідно із п. 13 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» виконання військового обов'язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. За призваними на збори військовозобов'язаними на весь період зборів та резервістами на весь час виконання ними обов'язків служби у військовому резерві, включаючи час проїзду до місця їх проведення і назад, зберігаються місце роботи, а також займана посада та середня заробітна плата на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування і форм власності (п. 11 ст. 29 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»).

Підставою для надання таких гарантій працівникові є повістка військового комісаріату про призов працівника на військову службу. Таким чином, усі працівники, які були звільнені з роботи на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП у зв'язку із призовом на військову службу під час мобілізації, мають бути поновлені роботодавцем на роботі у зв'язку із набранням чинності Законом № 1275.

Починаючи з дати звільнення працівникові також має бути нараховано середню заробітну плату без нарахування податків та єдиного соціального внеску.

Представник відповідача в судовому засіданні позов не визнав, підтримав свої письмові заперечення. Надав письмову заяву про застосування строку позовної давності (а.с.44-47).

Суд, заслухавши пояснення представників сторін, повно і всебічно з'ясувавши обставини у справі, об'єктивно дослідивши докази, що мають значення для вирішення спору по суті, дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що як вбачається з копії трудової книжки позивача (а.с.6) та наказу відповідача №187 від 15.05.2015 року (а.с.22, 40), позивача було звільнено з займаної посади слюсаря ремонтника з 15.05.2015 року для проходження строкової військової служби на підставі заяви позивача (а.с.24, 42) та повістки №77 Петропавлівського об'єднаного військового комісаріату (а.с.23, 41).

Позивач з 29.05.2015 року по 24.06.2015 року проходив строкову військову службу у військовій частині ппВ 5229, що підтверджується копією довідки №645\2 від 09.06.2015 року цієї частини (а.с.59), а також записом у військовому квитку позивача, а в даний час проходить строкову військову службу у військовій частині ппВ 2968, що підтверджується записом у військовому квитку (а.с.9).

Постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року

№ 129-VIII Верховна Рада України визнала Російську Федерацію державою-агресором, яка від початку агресії наприкінці лютого 2014 року систематично порушує загальновизнані норми міжнародного права, права людини, в тому числі право на життя мирних громадян України, та закликала міжнародних партнерів України, зокрема не допустити безкарності винних за злочини проти людяності, вчинені від початку російської агресії проти України; визнати Російську Федерацію державою-агресором.

Указом Президента України №15/2015 від 14.01.2015 року, затвердженим Законом України № 113-VIII від 15.01.2015 року оголошена та проведена протягом 2015 року часткова мобілізацію (далі - мобілізація) у три черги протягом 210 діб із дня набрання чинності цим Указом (п.1). Мобілізацію проведено на території, зокрема, Дніпропетровської області (п.2). Здійснено призов військовозобов'язаних, резервістів та поставку транспортних засобів для забезпечення потреб Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, інших військових формувань України в обсягах, визначених мобілізаційними планами з урахуванням резерву (п.3).

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» від 15.01.2015 року № 116-VIII, який набрав чинності з моменту опублікування 08.02.2015 року, було внесені зміни до ч. 2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», і викладено її в такій редакції: «За громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання.

За громадянами України, які були призвані на військову службу під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв'язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв'язку з прийняттям на військову службу за контрактом, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання більше ніж на один рік.

Згідно з частинами 2 та 3 ст.119 КЗПП України у редакції, чинній на час призову позивача на військову службу і видачі наказу відповідачем про його звільнення №187 від 15.05.2015 року, працівникам, які залучаються до виконання обов'язків, передбачених законами України «Про військовий обов'язок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів (ч.2).

За працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України (ч.3).

Пунктом 3 ч.1 ст.36 КЗпП України у редакції, чинній на час призову позивача на військову службу і видачі наказу відповідачем про його звільнення №187 від 15.05.2015 року було передбачено, що підставою припинення трудового договору є, зокрема, призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року.

Відповідно до ч. 2 ст. 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Відповідно до статті 1 Закону України №2805 «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Міністерство оборони України у листі від від 01.10.2015 р. № 322/2/8417 зауважує, що особливий період розпочався з моменту оголошення Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17 березня 2014 року. Скасування особливого періоду буде здійснено окремим Указом Президента України «Про демобілізацію» після стабілізації обстановки на сході України. Враховуючи зазначене, на даний час в Україні продовжує діяти особливий період.

Оцінюючи надані докази, суд дійшов висновку про те, що звільнення позивача відбулося з порушенням вимог п. 3 ч. 1 ст. 36, ч.2 та 3 ст. 119 КЗпП України та ч.2 ст.39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».

Позивач був призваний на строкову військову службу під час мобілізації, в особливий період, в умовах участі Збройних Сил України у відбитті агресії Російської Федерації проти України, тому відповідач не мав права звільняти його з роботи.

Поновити порушене право позивача можливо шляхом поновлення його на роботі на посаді, яку він займав до звільнення.

Статтею 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Статтею 55 Конституції України визначено, що кожен має право на судовий захист і його порушені права підлягають поновленню.

Згідно із ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Відповідно до ч.2 ст.235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

У відповідності до частини 2 статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 КЗпП України.

Згідно із ч. 3 статті 119 КЗпП України за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до статті 97 КЗпП України оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються власником або уповноваженим ним органом після виконання зобов'язань щодо оплати праці.

У відповідності до вимог статті 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і поваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Постановою Кабінету міністрів України № 105 від 04.03.2015 року затверджено «Порядок виплати компенсації підприємствам, установам, організаціям у межах середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період». Зазначений нормативний акт визначає порядок отримання підприємствами, установами, організаціями компенсації з бюджету за раніше фактично здійснені видатки - виплати середнього заробітку своїм працівникам, які були призвані на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (надалі - Порядок №100), виходячи з виплат за останні два календарних місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. На цей Порядок №100зроблено посилання і в ст. 5 Постанови Кабінету Міністрів України № 105 від 04.03.2015 року.

Пункт 8 Порядку №100 визначає, що нараховують виплати, обчислені із середньої заробітної плати за останні 2 місяці роботи, множенням середньоденної заробітної плати на число робочих днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна заробітна плата визначається діленням заробітної плати працівника за фактично відпрацьовані впродовж двох місяців робочі дні на число відпрацьованих робочих днів за цей період.

Відповідно до наданої відповідачем довідки №42 від 14.03.2016 року про середньомісячну заробітну плату позивача за останні два відпрацьовані місяці йому була нарахована заробітна плата у розмірі: березень 2015 року - 2555,56 грн., квітень 2015 року - 2763,01 грн., всього: 5318,57 грн.

Кількість робочих днів становило: березень 2015 року - 18, квітень 2015 року - 19, всього: 37 днів.

Середньоденна заробітна плата становить: 5318,57 грн. / 37 днів = 143,75 грн.

Кількість робочих днів для розрахунку за період з 16 травня 2015 року по 06 квітня 2016 року - 226 днів.

Розрахунок середнього заробітку за період вимушеного прогулу: 143,75 грн. х 226 днів = 32487,50 грн.

Суд частково не погодився з розрахунком, зробленим відповідачем, оскільки він зробив розрахунок середньомісячного заробітку не для стягнення за час вимушеного прогулу, а як розрахункову величину для нарахування виплат і допомоги (абз.2 п.8 Порядку №100, в той же час відповідач вірно визначив середньоденний заробіток позивача для розрахунку стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу(абз.1 п.8 Порядку №100).

Суд приходить до висновку, що позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача підлягають задоволенню за період з 16 травня 2015 року по 06 квітня 2016 року в розмірі 32487,50 грн.

Вирішуючи процесуальне питання щодо поновлення позивачеві строку звернення до суду, суд враховує наступне.

Нормою ст. 233 КЗпП України встановлено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Суд враховує, що можливості позивача на пересування та отримання правової допомоги в умовах перебування на військовій службі в Збройних Силах України за межами постійного проживання позивача обмежені військовими Статутами.

Суд також бере до уваги, що позивач намагався врегулювати спір з відповідачем в позасудовому порядку, двічі звертаючись до нього з листами (а.с.51-55, 60-64), та звертаючись з листами в органи державної виконавчої влади: Міністерство оборони, Міністерство соціальної політики України Державну службу України з питань праці та інші (а.с.16, 31-33, 65-67).

Крім того, згідно з роз'ясненнями Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, що викладені в листі № 10-70/0/4-13 від 16 січня 2013 року «Про окремі питання застосування строків позовної давності» заява позивача про поновлення строку позовної давності (частина п'ята статті 267 ЦК України) не означає, що подана заява (відповідачем) про застосування позовної давності, тобто про сплив позовної давності, є наслідком відмови в позові, якщо він обґрунтований.

Оскільки факт порушення трудових прав позивача знайшов своє підтвердження під час розгляду справи, суд, враховуючи вказану вище правову позицію та обставини справи, вважає, що процесуальний строк для звернення до суду за захистом порушених трудових прав підлягає поновленню.

Позивач просить стягнути середній заробіток за час проходження військової служби, але за змістом ч.2 ст.39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та ч.3 ст.119 КЗпП цей заробіток зберігається за тими військовослужбовцями, за якими зберігається місце роботи, посада, а в даному випадку позивач був незаконно звільнений, отже, стягненню з відповідача підлягає тільки середній заробіток за час вимушеного прогулу. Законодавством не передбачена подвійна виплата середнього заробітку працівникам, призваним на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації.

Таким чином, позовні вимоги про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є обґрунтованими і підлягають задоволенню, інші позовні вимоги задоволенню не підлягають як такі, що не ґрунтуються на правових підставах.

Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Оскільки від сплати судового збору при зверненні до суду із цим позовом позивач був звільнений, підлягає стягненню з відповідача в дохід держави судовий збір у розмірі 2576 (дві тисячі сімсот п'ятдесят шість) грн. 00 коп.

На підставі ст. ст. 43, 55 Конституції України, п.3 ч.1 ст.36, ст. ст. 97, 115, 119, 233, 235 КЗпП України ст. ст. 24, 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» ст.1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Постанови Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-VIII, Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» №15/2015 від 14.01.2015 року, затвердженого Законом України № 113-VIII від 15.01.2015 року, Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» від 15.01.2015 року № 116-VII, ст. 27 Закону України «Про оплату праці», керуючись ст. ст. 3, 10. 11, 60, 79, 88, 209, 212-215, 218, 294 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Поновити ОСОБА_3 строк для звернення до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «АТ КАРГІЛЛ» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення середнього заробітку за час проходження військової служби.

Позов ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «АТ КАРГІЛЛ» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення середнього заробітку за час проходження військової служби задовольнити частково.

Скасувати наказ директора філії «Степовий елеватор» Товариства з обмеженою відповідальністю «АТ КАРГІЛЛ » № 187 від 15 травня 2015 року про звільнення ОСОБА_3 з роботи на посаді слюсаря-ремонтника філії «Степовий елеватор» Товариства з обмеженою відповідальністю «АТ КАРГІЛЛ» з 15 травня 2015 року для проходження строкової військової служби за п.3 ч.1 ст. 36 КЗпП України.

Поновити ОСОБА_3 на посаді слюсаря-ремонтника філії «Степовий елеватор» Товариства з обмеженою відповідальністю «АТ КАРГІЛЛ» з 15 травня 2015 року.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «АТ КАРГІЛЛ» на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 16 травня 2015 року по 06 квітня 2016 року у розмірі 32487 (тридцять дві тисячі чотириста вісімдесят сім) грн. 50 коп.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «АТ КАРГІЛЛ» в дохід держави судовий збір в розмірі 2576 (дві тисячі сімсот п'ятдесят шість) грн. 00 коп.

Рішення суду може бути оскаржено шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя П. О. Бурда