Рішення № 57678462, 13.05.2016, Апеляційний суд Донецької області (м. Бахмут)

Єдиний унікальний номер 229/4895/13-ц Номер провадження 22-ц/775/760/2016

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 травня 2016 року

Апеляційний суд Донецької області у складі:

головуючого судді Курило В.П.,

суддів: Космачевської Т.В., Будулуци М.С.,

за участю секретаря Марченко Я.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Бахмуті Донецької області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім"єю, визнання майна спільною сумісною власністю, поділ майна,

за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Дружківського міського суду Донецької області від 24 квітня 2014 року,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім"єю, визнання майна спільною сумісною власністю, поділ майна. Вона посилалась на те, що з вересня 2007 року проживала однією сім»єю з відповідачем за адресою: АДРЕСА_1 та вела з ним спільне господарство. 8 жовтня 2009 року ними придбаний автомобіль Outlander 2.4 АТ, номер кузова НОМЕР_1, державний номер НОМЕР_2.

14 листопада 2009 року вони з ОСОБА_2 зареєстрували шлюб. Від цього шлюбу ІНФОРМАЦІЯ_6 року народилась донька ОСОБА_3. Рішенням дружківського міського суду від 21 грудня 2012 року шлюб розірвано.

Просила встановити факт проживання однією сім»єю з вересня 2007 року по 14 листопада 2009 року, визнати автомобвль спільною сумісною власністю її та відповідача, розділити автомобіль і визнати за нею право власності на ? частину вказаного автомобіля.

Під час розгляду справи уточнила свої вимоги і просила встановити факт проживання однією сім»єю з червня 1997 року, а ні з вересня 2007 року.

Рішенням Дружківського міського суду Донецької області від 24 квітня 2014 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволений.

Встановлений факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім»єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з червня 1997 року по 14 листопада 2009 року.

Визнаний автомобіль марки Mitsubishi Outlander 2.4 AT, номер кузова НОМЕР_1, номер двигуна НОМЕР_3, державний номер НОМЕР_4 спільною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину автомобіля марки Mitsubishi Outlander 2.4 AT, номер кузова НОМЕР_1, номер двигуна НОМЕР_3, державний номер НОМЕР_4.

В апеляційній скарзі відповідач ставить питання про скасування рішення суду з ухваленням нового рішення по суті позовних вимог. Він вважає, що рішення суду є незаконним. Суд не повно встановив обставини, які мають значення для справи внаслідок неправильного їх дослідження, недоведені обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими. Суд дав неправильну оцінку установленим обставинам, висновки суду не відповідають обставинам справи. Суд неправильно визначив відповідно до установлених судом обставин правовідносин, порушив норми матеріального і процессуального права.

В засіданні апеляційного суду ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_4 апеляційну скаргу підтримали, просили її задовольнити.

Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Цимбалюк В.Г. просив апеляційну скаргу відхилити, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення відповідача та представників сторін, дослідивши матеріали справи і доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду - скасуванню з ухваленням нового рішення, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Наведеній нормі закону ухвалене по справі рішення не відповідає.

З матеріалів справи видно, що ОСОБА_2 08 жовтня 2009 року придбав автомобіль Outlander 2.4 AT, номер кузова НОМЕР_1, державний номер НОМЕР_4.

14 листопада 2009 року ОСОБА_1 з ОСОБА_2 зареєстрували шлюб. Від цього шлюбу є неповнолітня донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_7 народження. Рішенням Дружківського суду від 21 грудня 2012 року шлюб було розірвано.

Звертаючись в суд з позовом про встановлення факту спільного проживання та розподіл спільного майна, позивач ОСОБА_1 посилалась на те, що з червня 1997 року проживала однією сім"єю разом з відповідачем спочатку за адресою АДРЕСА_2, потім придбали будинок по АДРЕСА_3 і стали проживати там. З відповідачем вела спільне господарство. Спірний автомобіль належить їм на праві спільної сумісної власності. Добровільно визнати за нею право власності на 1/2 частину зазначеного автомобіля відповідач не бажає.

Заперечуюючи протии задоволення позовних вимог, ОСОБА_2 посилався на те, що він проживав за адресою АДРЕСА_4 проживав його батько. Позивачка зареєстрована за адресою АДРЕСА_5 тобто в сусідньому будинку, який розташований поряд з будинком його батька. Автомобіль купувався ним одноособово, є його особистою власністю, оскільки був придбаний до шлюбу з позивачкою за власні його кошти. Визнає, що перебував з позивачкою в шлюбі з 14 листопада 2009 року. Від цього шлюбу є дитина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_8 народження. Рішенням суду від 21 грудня 2012 року шлюб з позивачкою розірвано. Позивачка була лише відповідачу компаньоном по бізнесу.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що факт спільного проживання сторін без реєстрації шлюбу мав місце з червня 1997 року до часу реєстрації шлюбу. Тому придбаний спірний автомобіль у цей час є спільним майном сторін по справі і підлягає розподілу в рівних частках.

Проте, з вазаним висновком суду першої інстанції погодитися не можливо через те, що він не відповідає закону і матеріалам справи.

За положеннями чч. 1, 2 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

Відповідно до ч. 1 ст. 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.

Разом з тим, відповідно до статті 74 Сімейного Кодексу України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Тобто при застосуванні ст. 74 СК України слід виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Крім того, для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.

За приписами ч. 2 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.

У пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007, № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" роз'яснено, що при застосуванні ст. 74 СК, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Звертаючись в суд з позовом про визнання автомобіля спільною сумісною власністю, поділ майна, позивач посилалась на те, що перебувала з відповідачем у фактичних шлюбних відносинах, що є підставою для застосування до набутого в той час автомобіля правил глави 8 СК України.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції залишив поза увагою, що відповідач не заперечував факту проживання однією сім»єю з позивачем у період 2003 -2004 року. Але заперечував факт проживання та ведення спільного господарства з позивачем з 2004 року до часу реєстрації шлюбу, що мало місце 14 листопада 2009 року.

Відповідно до статті 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи, що відповідач не підтверджував факту проживання з ОСОБА_1 однією сім»єю на час придбання ним автомобіля і ведення з нею спільного господарства, позивач у відповідності до статті 60 ЦПК України мала надати суду докази на підтвердження своїх позовних вимог.

Проте, ОСОБА_1 не надала суду таких переконливих доказів. Обгрунтовуючи свої доводи про перебування у фактичних шлюбних відносинах з відповідачем з червня 1997 року, позивач посилалась на пояснення свідків ОСОБА_6 ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11

Апеляційний суд їх оголосив в судовому засіданні і встановив, що ни одни із свідків не вказував в суді про перебування сторін по справі у фактичних шлюбних відносинах саме з червня 1997 року.

Натомість, ОСОБА_12 надав суду свідоцтво про розірвння шлюбу серії НОМЕР_5 від 5 січня 2007 року, з якого видно, що попередній шлюб ОСОБА_2 з ОСОБА_13 був розірваний 27 грудня 1999 року, про що свідчить відповідний актовий запис за № 399 від 27 грудня 1999 року. В засіданні апеляційного суду ОСОБА_12 стверджував, що до часу розірвання шлюбу в органах РАГСу, тобто до грудня 1999 року він підтримував шлюбні відносини із своєю дружиною, проживаючи за адресою АДРЕСА_6. Тому з 1997 року позивач ОСОБА_14 не могла проживати разом з ОСОБА_2 за вказаною адресою з червня 1997 року.

Вказані заперечення ОСОБА_12 позивач ОСОБА_14 не спростувала і нічим не підтвердила її проживання АДРЕСА_7

Аналізуючи пояснення свідків, вказаних вище, суд встановив, що всі вони суперечать встановленим судом обставинам справи, різняться між собою щодо дати початку сімейних відносин сторін по справі і навіть не співпадають з поясненнями самої позивачки.

Так, свідок ОСОБА_6 давала покази про те, що вперше побачила сторін по справі в житловому будинку АДРЕСА_8 де вони поселились як сімейна пара, у 1994 році.

Свідок ОСОБА_7 стверджувала в судовому засіданні суду першої інстанції, що весною 1997 року вона зустрічала ОСОБА_2 і ОСОБА_1 і їй стало відомо, що вони проживають однією сім»єю. Раніше про цей же факт їй розповідала її сестра.

Свідок ОСОБА_15 пояснювала про те, що познайомилась з ОСОБА_1 тільки у 2001 році. А про спільне проживання з ОСОБА_16 з 1997 року їй стало відомо зі слів останнього. ОСОБА_16 цей факт заперечує.

Свідок ОСОБА_9 познайомився із ОСОБА_1 у 2007 році, тому не міг знати про її приватне життя у 1997 році.

Свідки ОСОБА_10 і ОСОБА_10 також не підтверджували факт спільного проживання сторін з червня 1997 року, стверджували, що ОСОБА_14 поселилась в будинку АДРЕСА_9 у 2009 році.

Ніхто з приведених свідків не підтвердив факту проживання ОСОБА_1 разом з ОСОБА_17 за адресою АДРЕСА_12

Отже, факт спільного проживання позивача і відповідача з червня 1997 року взагалі не підтверджений жодним з доказів, що надані сторонами в суді.

Крім того, судом встановлено, що жилий будинок АДРЕСА_10 на підставі договору купівлі-продажу №11-Н, зареєстрованому Краматорською філією Донецької товарної біржі 28 листопада 1997 року, належав на праві власності ОСОБА_18. Останній 13 грудня 2004 року подарував вказаний жилий будинок синові ОСОБА_12 - відповідачу по справі на підставі договору дарування, посвідченому приватним нотаріусом Міросєді В.М. Дружківського міського нотаріального округу. Зарестрований договір в реєстрі за номером 11995 (а.с. 221-222 том 1).

У травні 1998 року у цей будинок був зареєстрований батько відповідача ОСОБА_18 , а 24 квітня 2013 року - відповідач по справі ОСОБА_2 (а.с. 215-220 том 1).

ОСОБА_1 в цьому будинку ніколи прописана і зареєстрована не була. 09 жовтня 2001 року вона була зареєстрована в АДРЕСА_11, який також на праві власності належить відповідачу - ОСОБА_2 (а.с. 223 том 1).Сторони стверджували, у тому числі і сама позивач, що вказаний будинок не міг бути використаним як жилий через те, що не блув належним чином обладнаний. Він використовувся фірмою, на якій працював батько, як складські приміщення.

Проте, факт реєстрації проживання позивача і її сина в цьому будинку сам по собі не доказує спільне проживання позивача і відповідача однією сім»єю у зазначений період часу.

З пояснень ОСОБА_2 слідує, що у 2003 році навесні ОСОБА_20 вселялась у жилий будинок АДРЕСА_9 і проживала з ним однією сім»єю нетривалий час. Після припинення шлюбних відносин з весни 2004 року до осені 2005 року він робив в будинку ремонтні роботи і в ньому взагалі ніхто не проживав.

Ці факти підтверджені поясненнями свідків ОСОБА_10 і ОСОБА_10 в суді першої інстанції, на пояснення яких посилалась і сама позивач. Останні не надала суду будь яких переконливих доказів, які б спротували ці доводи відповідача і підтвердили факт її проживання в будинку разом з ОСОБА_2, ведення з ним спільного побуту, наявності спільного бюджету, тощо, що є обов'язковим для сім»ї і подружжя.

В засіданні апеляційного суду представником ОСОБА_1 були надані 3 квитанції про оплату використаного газу у серпні, жовтні, грудні 2008 року в будинку АДРЕСА_9 в місті Дружківка (а.с. 31-32 том 2). З них видно, що ці квитанції оформлені на ОСОБА_21 - дошлюбне призвище позивача. Відповідач пояснив, що позивачка була його підлеглою по роботі і іноді виконувала його доручення, зокрема, оплачувала за його кошти комунальні послуги.

Позивач ОСОБА_1 не довела в суді факту витрат на комунальні послуги в цьому будинку із спільного бюджету і не спростувала дловоди відповідача про те, що виконувала його доручення по оплаті комунальних послуг ні як дружина, а як співпрацівник . Крім того, наявність цих квитанцій також сама по собі не доводить факту проживання сторін однією сім»єю у зазначений час до реєстрації шлюбу. Інших будь яких переконливих доказів з цього приводу позивач суду не надала, хоча мала достатньо часу для цього.

Отже, враховуючи, що покази свідків, на які посилалась позивач на підтвердження своїх доводів і позовних вимог, є неконкретними, суперечливими між собою, такими, що суперечать встановленим доказам і фактам, поясненням самої позивачки, вони не могли бути покладені в основу рішення суду про задоволення позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім»єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1.

За таких умов висновки суду не відповідають матеріалам справи і закону.

Відповідно до статті 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду з ухваленням нового рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

На підставі статті 309 ЦПК України рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволені позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 303-316 ЦПК України, апеляційний суд,-

В И Р І Ш И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Рішення Дружківського міського суду Донецької області від 24 квітня 2014 року скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім"єю, визнання майна спільною сумісною власністю, поділ майна - відмовити.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з часу його проголошення і може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Судді: